Уроку
|
|
Скачати 374.78 Kb.
|
1 2
Інтерактивна вправа « Мікрофон».
Учень. « Чорне золото» землі… Донбас… Вогні заводів і шахт, високі терикони, гори вугілля. А років двісті тому ніхто й гадки не мав, що в цій місцевості залягають поклади « чорного золота». Селянин – кріпак Григорій Капустін випадково знайшов поблизу річки Кундрючої кам’яне вугілля. Зараз Донецький вугільний басейн є центром вугільної промисловості. Донбас – справжня основа нашої економіки. Виразне читання учнями слів народної пісні про чумацьку долю. Пісню було записано у 1935 році у місті Краматорську. Ой їздили чумаченьки та й у Крим по сіль ( Народна пісня) Ой їздили чумаченьки та й у Крим по сіль, Загубили хазяїна уже неділь сім. Заболіла голівонька, заболів живіт, Упав козак серед степу, упав та й лежить. Умирає – наказує: «Чумаки мої, ви брати мої. Як будете волів парувати, попаруйте й мої Як будете волів напувати , напійте й мої ». А бідного чумаченька воли та й у парі пішли. Вийшли воли на круту гору, Попадали на коліна, тяжко заревли. Задзвонили у селі та й у один дзвін – Це по тому чумакові, що ходив у Крим по сіль. Бесіда з учнями:
Вчитель. Наш земляк – слобожанин Григорій Петрович Данилевський написав книжку про степових мандрівників – чумаків. Письменник цікаво розповідає про їхні звичаї і традиції. Зараз ми з вами виразно прочитаємо одну з них. Виразне читання учнями уривку з нарису Г. Данилевського « Чумаки» Чумацький півень ( Уривок з нарису « Чумаки») За старовинним звичаєм, чумаки беруть на передній віз півня. Цього півня спочатку прив’язують за ногу, а потім у дорозі він освоюється й зовсім звикає до життя табору. У безлюдних степах ночами, коли чергові чумаки осторонь від дороги пасуть волів, він своїм риком дає знати в темряві, де шукають вози. За цим криком визначають години, коли ніч і чи скоро світанок. Та, найімовірніше, півень милий бурлакам*, особливо тим, що в глухих степах, сповнюючи своїм криком дикі пустирі, нагадує чумакам і рідне село, і рідну оселю. Бундючний і гордий, він сидить на закуреному возі, розглядаючи з нього проїжджих, або на стоянці ходить поряд і дзьобає під колесами добірне зерно, яке приберегли для нього… Пестун* і улюбленець усієї валки, такий півень живе іноді років десять і дванадцять, здійснюючи щоліта по кілька тисячоверстових подорожей. *Бурлаки – мандрівні люди. *Пестун – той, кого пестять, ласкають.
Підсумок уроку. Рефлексія:
III. Домашнє диференційоване завдання: 1. Уяви себе автором твору. Придумай невеличку легенду або оповідання про чумаків.
Краснополянська ЗОШ I- IIступенів Великоновосілківської районної ради Донецької області  Міні – підручник для 7 класу з літератури рідного краю ( Творчість П. А. Байдебури) Краснополянська ЗОШ I-II ступенів учитель української мови та літератури Шведова Тетяна Іванівна 2011рік Краснополянська ЗОШ I-II ступенів учитель української мови та літератури Шведова Тетяна Іванівна Біографія П. А. Байдебури Павло Андрійович Байдебура – письменник – земляк ( 1.03. 1901 – 26.01.1985 ), один з найвідоміших українських письменників, автор книг для дорослих і дітей, з любов′ю оспівував Донецький край. Він народився на Кіровоградщині. Учасник громадянської війни ( 1922 – 1924 ). Переїхав на Донбас, працював на шахті № 2 « Краснодон». У цей час співпрацював з донецькими газетами, надсилаючи свої вірші, оповідання. З 1927 по 1930 рік навчався в Харківському університеті. Після навчання переїхав до Алчевська, працював редактором шахтної газети « Вуглекоп».  У роки Великої Вітчизняної війни був кореспондентом фронтової газети « Прапор Батьківщини». Після визволення Донбасу Павло Байдебура повертається до шахтарського краю, бере активну участь у відновленні Донецької письменницької організації, яку очолював близько двадцяти років. Був редактором альманаху « Літературний Донбас», поєднуючи організаторську, творчу і значну громадську діяльність, працюючи напружено, самовіддано, доки дозволяло здоров′я. Павло Байдебура – почесний громадянин міста Донецька. 26 січня 1985 року на вісімдесят четвертому році перестало битися його серце. Похований письменник на Мушкетівському кладовищі у Донецьку. П.А.Байдебура неодноразово обирався депутатом Донецької обласної Ради народних депутатів. Він був членом правління СПУ та Донецької письменницької організації. За активну літературну та громадську діяльність П.А.Байдебура нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденами Дружби народів та “Знак Пошани”, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР, багатьма медалями. Він удостоєний звання почесного громадянина міста Донецька Павло Андрійович писав про козаків, чумаків, одним із перших в українській літературі прославив героїзм своїх земляків - донбасівців. Про це свідчить його книга « Земля донецька» ( 1944), оповідання « Помста"», « Марія». П. А. Байдебура писав і спеціально для дітей. Їм він присвятив такі книги: « Діти шахтарів » (1949,1950,1953, 1955), « Таємниця старого шурфу» (1956, 1958), « Як ми шахту будували» ( 1960). Дитяча тематика творчості письменника знайшла позитивний відгук у пресі. Події в його творах розгортаються на рідній донецькій землі у далекі часи, під час Другої світової війни і за мирної доби. Герої його творів – діти – виступають допитливими і винахідливими за мирного життя і в часи воєнного лихоліття. Діти у творах П. А Байдебури разом з дорослими перемагають життєві труднощі, допомагають своїм рідним і один одному.  На сьогодні ви підготували один із творів Павла Байдебури « Вогонь землі». Коли письменник працював над романом “Вогонь землі”, а це були 60-і роки, нав'язувалася офіційна думка про відкриття Донбасу і вугілля російським рудознавцем Капустіним. Про це було написана повість та оповідання. У кількох містах нашого краю “патріоти” відкрили пам'ятники Капустіну. Отже складалося враження, що українці не мали жодного відношення до вугілля, яке залягало у них під ногами. Якраз цю неправду і заперечував своїм твором П.Байдебура. А легенди про Савур-Могилу у розповідях чумаків? Продовжуючи традиції українського письменства, звертається літератор до образу славної окраїни рідної землі, оспіваної у піснях і думах. Вона була не тільки орієнтиром чумакам у їхніх мандрах до Дону та Азова з України. У пам'яті народній Савур-Могила на довгі віки залишалась священною окраїною рідних земель, густо зрошеною кров'ю. Про це пам'ятають герої роману Павла Байдебури і разом з ним вчать нас не забувати нашу героїчну історію. Своєрідними є мова художніх творів П.Байдебури, його письменницький стиль. Він писав в основному оповідання і повісті, використовуючи надбання рідного слова, відчуваючи себе учнем великих попередників – М.Коцюбинського, І.Франка, Степана Васильченка. Оповідачем у його творах часто виступає літня людина, колишній шахтар. Тому так багато у його оповіданнях і повістях шахтарських термінів, а провідними для них стали образи двох каменів – вугілля й солі – основних багатств нашого краю. ВОГОНЬ ЗЕМЛІ ( Уривок з твору) Нема кінця-краю хвилястому, з горбами-перекатами, буйно розлогому степу. Просторо. Яруги, низини, продовгасті гористі гребені. Розкинулись байраки, широкі тернові зарості, бовваніють оповиті прозоро-сивою млою щовби, могили. Стоять на них, вгрузаючи в землю, мовчазні, таємничі кам'яні баби – свідки кочових стоянок скіфів, половців. Тут їхні полчища місили степ, випасали коней, летіли в скажених кривавих герцях-бойовищах, полонили тисячоверсті простори і невідомо де зникали. І зникли. Тепер мчать табуни прудконогих сайгаків, кружляють вовчі зграї, ночами брешуть членохвості лисиці, а з півдня, з Криму, забігають по людське добро і ясир хижі татарські орди. Степ. Степ. Дивний, необжитий край. Весна. Густа смарагдова повінь геть затопила долини, крутогори. Кипить, вирує різноцвіття, набігають і мчать гривасті травневі хвилі. Набігають і мчать. Від моря, від Дону дорога стелиться на захід і на захід. Рівнина збігла. Почалися балки, яруги. Дорога веде на гору. Здається, там, попереду, на перевалі, зависають густі хмаринні заслони. А виїдеш – заслони відступають, відкривається широкий, ясний простір. Там, за перевалом, відпочинок. Тільки б добратись… Валка посувається поволі. Воли в напрузі, трудно переставляють ноги, але ступають твердо, розмірено. Риплять вози, поскрипують ярма. Чумаки припадають грудьми до полудрабків, до люшень – допомагають. Злітає натужливе і різноголосе: - Гей! Гей! - Соб! Цабе! - Соб! Гору нарешті подолано. Валка зупинилась. Воли, важко зітхаючи, стоять мов укопані. Чумаки скидають шапки, брилі, підставляють сонцю чубаті голови, не кваплячись, беруться за люльки. - Оце гора!..- мовив Савка зачудовано, звертаючись до свого товариша – друга. - Крута. Хай їй біс! - відповів Лукаш, витираючи рукавом сорочки спітніле чоло. Отаман подає знак рукою. Валка звернула з дороги й почала отаборюватись. Вози розташовувались впритул один біля одного вузьким півколом, щоб у разі потреби коло можна було швидко зімкнути і утворити кругову оборону. А зустрічати ворога було чим. У потаємних зручних місцях на возах лежать пістолі, списи і навіть кілька гаківниць. Табірне життя почалося зразу ж, як тільки обрали місце відпочинку. Одні погнали волів на водопій, а потім на пашу, інші почали розпалювати багаття, готувати вечерю. Ватаг заходився порядкувати біля возів. Це вже так заведено в старого Мартина: зупинився – найперше оглянь те, на чому їдеш, а тоді берися за інші справи. Перевірка почалася з ярем. Лукаш і Савка підіймали їх. Ще теплих від запарених ший, разом з війями. Мартин уважно придивлявся, обмацував руками дерев'яні чаші-вирізи, нашийники та занози, чи бува, не потріскалися, не перекосилися. Потім дрючками-важницями підважувались вісі – обстежувались колеса, шпиці, маточини і підіски. Те, що тріснуло чи стерлось, замінялось цілим або ж лагодилось. - Привчаємо? - почулося раптове, хрипкувате. - А так, привчаю, відповів отаман. - Молодим пригодиться. Хлопці озирнулися. Поблизу воза стояв чумак Гордій Головатий з оберемком хмизу. - А коваля, мабуть, не проминемо? - запитав Гордій, кинувши на залізяччя. - Так, мабуть, - кинув з серцем Мартин, - підіски та рихви змусять… - Данило виручить, - заспокоїв Головатий. - Свій, зробить… З суворим, мовчкуватим ватагом Мартином ніхто не поводиться так вільно, запанібратськи, як цей, із завислими донизу рудуватими вусами, з куксою замість руки чоловік – Гордій Головатий. В гурті чумаків його поважали за розсудливість, спокійну вдачу та мудрі приказки й оповіді дивних історій, яких він знав, напевне, безліч, але розказував тільки з якоїсь нагоди. Говорили, що він перебував на Запорозькій Січі, ходив з кошовим отаманом Іваном Сірком у похід до Криму і в бою з татарами позбувся руки. А інші доказували, що лівицю відтяв йому якийсь запорізький осавула, а за що – невідомо. Коли Гордія, бувало, запитували, що в нього сталося з рукою, він відмовчувався або ж, жартуючи, відказував: “Таким родився”. Років два чи три тому Головатий прибився до козацького села Кам'янки, прибився та й залишився. Тут і почали прозивати його Головатим, зайдою. А декотрі запевняють, що так прозивали-величали його і на Січі. Дивувало, що він, понизовець, не маючи ні воза, ні волів, чумакує. Невелике, з високими кам'яним мурами дворище було схоже на фортецю. Таку ж споруду нагадував і високий земляний вал з частоколом окруж хутора. Подібні огорожі Лукаш і Савка бачили на Дону та біля моря. Тамтешні люди говорили, що то захисток від турків і татар. Це там, поблизу таких сусідів, а чого ж тут, у степу, отакі неоковирні фортеці?.. Та про це, що так здивувало, хлопці довідались трохи згодом. А зараз їм треба було вести розмову, за чим їх сюди послано. Скинувши брилі, поштиво вклоняючись, стояли вони перед високим, уже підстаркуватим, сивовусим, із посрібленою головою чоловіком – ковалем Данилом. Стояли і перенаказували все, як говорив їм отаман Мартин. - Мабуть, треба вважити просьбу, - мовив, роздумуючи, коваль. - От тільки як його бути. Немає зараз мого помічника… А може, котрий із вас наловчився б?.. Не гаючись, пішли до кузні. Лукаш заходився роздмухувати міхом вогонь у горні. Савка мав вистукувати молотком у такт ударів коваля та вчасно, з силою бити по пробійнику, коли у розпеченому залізі потрібна була дірка. Від невправки рука хлопця хибила, молоток попадав не туди, куди слід. Це гальмувало роботу. Відпочиваючи, Савка підперезав тугіше фартуха, засукав ще вище рукава сорочки і вибрав зручніше місце. І, як йому здалося, став трохи вправнішим. Та ось коваль витягнув з горна прискаючу довгу штабку – підсіка, послав на ковадло, вирівняв і поставив на прибійця. Савка замахнув молотком раз, удруге й ніяк не міг попасти. - Хіба так б'ють?! - почулося веселе, задерикувато-докірливе. Хлопець і не вгледів, як з його рук було вихоплено молоток, і в ту ж мить залунали дзвінкі розмірені удари. Коли відступив, глянув – управляється дівчина. Вразило й привернуло увагу: струнка, висока, біле юне лице пашить, ніби пройняте вогнем, від натуги густі чорні брови злегка зібрані й насуплені, великі гарні очі мружаться, дивляться щиро, відкрито – і обпікають. Савка відступив ще на крок і застиг. Раптово збурений, ніби підхоплений невидимою легкою течією, здавалось, здіймається вгору, летить… Він вловив хвилину, коли дівчина поклала на колоду молоток, мерщій вхопив його й почав орудувати. - Диви, Оксанко! - гукнув у захопленні Данило. - З нього може бути коваль! Та ще й який!.. Та ось остання гаряча рифа упала долі. Роботу закінчено. Савка відкинув молоток, озирнувся. В отворі дверей кузні, облита сонячним промінням, здійнявши вгору руки, вив'язувала на голові білу хустинку Оксана. Біля ковальського міха стояв задивлений на неї Лукаш. - Забирайте поковку, - торопив Данило, - тільки обережно, щоб, бува, не попеклися. Забирайте та по роботі трохи підкріпимося, чи що. Пішли, дітки, до хати, пішли. На світанку валка мала вирушати в дорогу. Але вночі над степом прошуміла раптова злива. Коли сходило сонце, дощ, було, вщух, а потім знову почав періщити. Весь день дзюрчали потоки. Тільки надвечір посвітлішало, випогодилось. Отаман звелів сушити рядна, якими вкривали вози, та, бодай із запізненням, готувати гарячу страву. Бо через ту негоду чумаки, вважай, що цілу добу нічого не їли. Кухарі заходились споруджувати велику кабицю, щоб було на чому зварити та й просушитись. Бракувало каміння. В степу, навколо табору, його багато, але дрібне, як жорства, не складеш докупи. - Я знаю, де є великі брили, - заявив Савка. - Отам, - показував у напрямі хутора Зеленого. Вирішили: хоча й далеченько, але ж треба йти шукати. Савка, Лукаш та ще кілька чоловік, захопивши з собою мішки, поспішили до баченого вчора Савкою урвища. Чорне, як сажа, каміння лежало брилами, прикрите товстим шаром землі. На дно урвища вода нанесла чорний намул. Туди звалились і великі плескуваті грудомахи. Набрали каміння і повернулися до табору. - Оце зручне. - Крихкувате трохи. Зате брили лягають впритул, - хвалили кухарі, зладили піч-кабицю і заходились розкладати багаття. В казанах вже набрякло мочене в олії пшоно. Кинули туди кілька в'ялених великих чабаків, приправили гіркуватими, запашними травами – то й вийшов добрячий, смачний куліш. Після вечері чумаки ще раз перевірили, чи все підготовлено, щоб завтра, як тільки почне благословлятися на світ, вирушати з цього місця. Савці випало бути підпаском – чатувати скотину з Гордієм Головатим. …Воли йдуть попасом, шарудить збита трава, цвіркуни ведуть свої безконечні пронизливо-ніжні концерти. Степ, здається, поважчав, став воловатий, збігає в яри і там обривається. Якийсь час тиша порушувалась тільки човганням постолів у траві та зітханням волів. - А живуть у тому хуторі люди, як у загороді, за мурами, - навертав розмову на своє Савка, - за мурами, та ще й високими. - Так треба, - обронив знехотя Головатий. І помовчавши: - Вежу-фігуру бачив? Там дозорці. День і ніч чатують. Так треба. А то чого б їм, як лелекам у гнізді, стовбичити? - Хіба й тут небезпечно? - Савка ждав відповіді, а Гордій мовчав і мовчав, придивлявся та слухав, чи не вчується десь поблизу тупіт або шелест. - Таке питаєш, - почав хрипкувато низьким голосом. - А де воно зараз тихо, мирно? Місця, які ми оце проїжджаємо, називаються Диким полем. А простяглося воно, те поле, від Дону, понад берегами Сіверського Дінця, низом, понад морем, аж до Дніпра, а то ще й далі. Земля ця уже наша і ніби й нічия. Хто хоче, той тут вкорінюється: господарює чи промишляє розбоєм. - Розбоєм, - повторив Савка і згадав, як сьогодні увечері чумаків насторожував отаман Мартин. - Люди тут з усіх, сказати б, кінців, - Гордій аж розвів широко руками. - Той утік від пана-ляха, той – від боярина московського чи українського дідича. Тікають, бо непереливки, допекло, дошкулило. А сховатись є де – яри, байраки, степ. Жити б тут вільно людям, та на тобі – хижа татарва з Криму набігає, руйнує, палить. Молодих у ясир жене до своєї триклятої Кафи, а старих, малих мертвить. А ти питаєш, чи безпечно. Отак, друже, біля Дніпра, біля Сіверського і тут, біля Савур-могили. - Савур-могили? - перепитав Савка - Три дні тому наша валка проїжджала недалеко від неї, - відповів Гордій і пішов завертати воли, що геть далеко відбилися від гурту. Це вдруге Савка в своєму житті почув про ту знамениту могилу. Уперше – цього ж таки року напровесні, у дні ярмарку, коли до гурту зібралося багато людей. Старий лірник Стратін співав, приграваючи на лірі, пісні, думу про трьох братів, що тікали із города Азова, з турецької неволі, як старші брати залишили найменшого на поталу, на смерть. Запам'яталося: Став найменший брат до Савур-могили походжати, Став же буйний вітер повівати, Із козацьких молодецьких його ніг валяти… У турецькій, у бусурманській, у великій неволі На Савур-могилі смертю постраждати… А в ці хвилини Лукаш, ніби заціплений, лежав під возом із заплющеними очима, але не спав. Він бачив себе на хуторі Зеленому: в кузні перед ним в який раз відбувалося все так, як було вчора… Стояв біля ковальського міха, поволі смикав за мотузку, з присадкуватого горна з сичанням і гоготінням виривались широкі, тонкі, мов леза, пломені, бризкали золоті іскри, виляскували удари молотків; у відчинені двері кузні Лукашеві видно невелику, з вузенькими вікнами хату, хвилі, крислату, з густими, переплетеними вітами велику вишню. Раптом відчинились високі, ковані залізом ворота, і на дворище на баскому буланому коні влетіла дівчина. Вона на скаку осадила коня, в ту ж мить прудко і легко скочила з сідла й попрямувала до кузні. Якусь хвилину дівчина здивовано озирала присутніх і, зустрівшись очима з Лукашем, посміхнулась йому. А може, від того, що Савка ніяк не міг приловчитись бити молотком по ковадлу та пробійцеві. Згодом сама показала, як це робити… Лукаш розплющив очі. Глянув - уже й ніч згасає. “Так скоро, - подумав здивований. - І світанкова заграва здіймається не там, де мала б здійматися, - щось непевне”. - Гей, люди! Гей, вставайте!.. - загорлав Лукаш несамовито, виповзаючи з-під воза. Поблизу возів палав незвичайний, з синюватими язиками-каймами вогонь. ід табору долинули тривожні викрики. Над возами здіймалася заграва. Пастухи поспішили до валки. Навколо палаючого каміння стояли вкрай здивовані чумаки. Декотрі з них хрестилися. Та й було чого дивуватись. Учора після вечері, коли з багаття зняли казани, кам'яну піч розвалили геть і залили, як це робилося завше, водою. Та, мабуть, залишилася жарина. Каміння на диво, розжеврілось, взялося вогнем. Дим стелився їдкий, смердючий, не такий, як з тліючого дерева чи кізяків. Та й полум'я теж якесь незвичайне – жовтаво-синювате, сліпуче, жарке. Каміння поливали водою, а воно ще дужче розгорялося, і це тим паче дивувало, бо ж такого ніхто ніде ніколи не бачив та й не чув. - Якась тверда смола. - Смолою ніби не пахне, - говорили одні. - Камінь. - Так камінь не буває такий крихкий, - заперечували інші. - І не горить. Брали до рук дрібну жорству, продовгасті скалки, роздивлялися, розтирали пучками пальців. - Чорне і масне, як сажа. - Як вугілля. - Вугілля. - З дерева. - А де ж воно тут? - І справді, в степу, в урвищі. - А звідкіля взялося?.. - гадали здивовані чумаки. - Таке ми бачили в кузні коваля Данила, - заявив Лукаш. - Горить, розжеврює залізо, - підтвердив Савка, - і таке ж, як отам, у тому урвищі. - Взяти б на пробу. - Взяти. - А коваль Лаврін перевірить, - подали думку. - Беріть, - погодився отаман. - Хай Савка мотнеться, а з ним іще хто-небудь. - Савка, він знає, де його брати. - Та небагато набирайте, - застеріг Мартин, - не обтяжуйте вози, беріть тільки на пробу. Валка знялася з місця, коли згорів увесь дощенту чорний камінь. Жужелицю залили водою і для певності присипали землею й затоптали ногами. …Дійшовши до свого воза, Савка розв'язав мішок з камінням, витягнув кілька брил і задивився на них. Зараз вони здавалися чорніші, ніж були вдень. Облиті місячним сяйвом, ніби спалахнули ліловим пламенем, а з тонких прожилок текли й не витікали густі, фіалково-блакитні промені. Згадалось: саме отакі брили-грудомахи лежали в кузні Данила. “Може, це уламки від тих? Ті буде тримати в руках Оксана, а я – оці”. Савка посміхнувся такій своїй думці й підняв на руці, ніби зважуючи, плескувате масне каміння. До воза наближалися. Отаман з гуртом чумаків обходив табір, попереджав, що відпочинок буде короткий. Як тільки місяць, підбиватиметься на середину неба, валка вирушатиме. - А ти, Савко, все милуєшся своєю знахідкою, - запитав Мартин, запускаючи руку в мішок. - І звідкіля в нього така вогняна сила? - І підкинув на долоні кілька дрібних чорних скалок. - Треба було б не поспішати гасити тоді оту ватру… - Атож, побачили б, чи довго воно горить. - Знайдуться такі, що перевірять. - Знайдуться. - Чи довго, чи не довго горить, а вже знаємо: добре. - Жарке. Пекуче. Це буде, мабуть, велике добро для людей. - Якщо не потрапить до загребущих – таких жмикрутів, як наш Кислій, - додав Гордій. - Деревне, для кузень, вже в його руках. Другого дня уранці Савка відніс мішки до кузні. На дивовижні крихкі чорні брили прийшло подивитись багато кам'янчан. Цікавлячись, брали до рук, розтирали на долонях, декотрі навіть пробували на зуби. - Ні гірке, ні солоне. - Не смердить, ані пахне. - Злипла сажа. - Вугілля. - Промочена дьогтем земля, - гадали і нетерпляче ждали, що буде з тим камінням на вогні. А коваль Лаврін не дивувся. Років три тому він уже засипав земляне вугілля до свого горна. А завезли його приїжджі чумаки, які верталися з поклажею з Дону і зупинилися в Кам'янці полагодити паламаного воза. - Знайоме. Тільки те, здається, було дрібніше і справді чорне, як сажа, - говорив коваль, - а це, диви, які бриляки, - і розбивав грудомахи, - ось побачимо, як воно себе покаже, побачимо…- звернувся до присутніх і насипав на сухі соснові тріски масне кришення. До кузні набилося повно людей. Юрба зацікавлених стояла на дворищі і навіть на вулиці. Ждали. Лаврін підпалив тріски. Люди затаїли подих. Дивились: полум'я збільшувалось та й збільшувалось, а потім почало затухати й зачахло. Коваль підкинув дров. І знову те саме. Кілька вуглин почали, було, тліти, жевріли, жевріли – згасли. Савка згадав, як було в степу того світанку, коли палахкотіло багаття біля табору, а чумаки хотіли його загасити. Метнувся в куток кузні, до кадуба, набрав у коновку води й покропив чорне кришево. - Оце надумав… - Щоб не смерділо. - Еге ж, а то, бач, які пахощі… - А може, дьогтем підживити б … - А ще краще було б салом…- перемовлялись жартуни-насмішники. З купи вугілля потягнулися кволі димки, а коли з потужливим зітханням засопів ковальський міх, з горна вирвались, злетіли густими роями золоті іскри, і тієї ж миті спалахнуло полум'я. Кам'янчани, що вже було розходились, знову набились до кузні. - Горить!.. - Горить! - передавали тим, що на дворищі. - Оце диво, земляна сажа. - Це так вугілля… - Диво дивне, наче земля, а горить. - Беріть, хлоп'ята-соколята, залізо на серпи, - наказав Лаврін, - та попробуємо, чи жарке. Два ковальчуки занурили в палюче горно кілька заіржавілих залізних обрубків і ще дужче запрацювали міхом. Перегодя вихоплений з вогню обрубок почали розплескувати, видовжувати, вигинати – бити та й бити на гостроносому ковадлі; Лаврін теж почав вирівнювати і загострювати якусь залізяку, схожу на довжелезного підіска. Перестук молотів раптово збудив, схвилював Савку. Нараз він перенісся думкою в далекий степовий Зелений хутір, до кузні Данила… В уяві постала, майнула перед ним Оксана, і немовби вчулося її тоді вразливо гостре, а зараз любе: “Хіба так б'ють…” - А мені можна? - запитав Савка, беручи до рук молота. - А чого ж, - погодився трохи здивований Лаврін, - тільки спочатку почепи на себе фартука, а то мати не допереться твоєї сорочки, почепи та й пробуй. - І вказав місце біля ковадла, навпроти себе. Задзвеніли лункі удари. - Не квапся, - застеріг коваль, - держак тримай міцніше, пускай повільніше, розмірно і плавно. Отак, отак. - І змахнув своїм молотком раз, удруге, втретє. Виляски, високе дзвеніння у кузні, здається, щомиті наростало. Молотки у якомусь нестямному змаганні заохочували бити та й бити. Молоді ковальчуки зупинилися першими. - Оце який моторний, завдав усім жару, - витираючи піт з чола, говорив Лаврін. - Добре, їй-богу, добре. - І по-батьківському обійняв зніяковілого Савку. - Тільки пам'ятай, сину, у ковальстві, як і в усякому ділі, треба вправлятись і вправлятись, набувати вміння, щоб не партач був, а майстер. Та ще скажу, залізо піддається наполегливим і спритним. Недарма ото й говориться: “Куй, доки гаряче”. Залізо – річ вельми важлива, з нього – наральник і спис. Пістоль і чересло. Замичка і відмичка. Коса і ятаган. От як… Та до вмілих рук треба і щирого серця, добре було б, коли б із заліза виходили тільки коси, серпи, наральники… - Цвяхи, сокири, - підказували ковальчуки. - Еге ж, все, що для людського, - погодився коваль. - А де ти взяв оце каміння? - запитав він раптом Савку. - Там, - показав парубок на схід. - Де саме? Наголосив Лаврін. - Кажу ж вам, у краю кам'яних баб, - назвав удруге Савка, показуючи на схід сонця, - недалеко від берегів Сіверського, поблизу хутора Зеленого і Савур-могили. Минали літа. Однієї ранньої осени, коли ще не зовсім побуріла степова трава, а в гаях-байраках, ніби тільки на вибір, дерева проймались молодим багрянцем, з'явився Гордій Головатий. Він увійшов на те ж обнесене муром подвір'я, зупинився, озирнувся навколо, ніби впевнився - чи туди потрапив, або ж роздивлявся, які тут сталися зміни, і голосно покликав господарів. Першою вийшла з хати Оксана в оточенні аж трьох чорнявих, схожих на матір хлопчаків, а потім заявився і Савка. Після міцних обіймів побратими, відступивши на крок, роздивлялися один одного. Ставний, світлоокий, помітно змужнілий, з кучерявою борідкою, Савка був такий, як і раніше, красень; Гордій теж, здавалося, не змінився, ніби роки над ним невладні, не залишають сліду, - бадьорий, рухливий, відкрите обличчя, як завше, поголене, чисте, тільки чуб став помітно сивіший. - Та чого ж це ми стоїмо, мовчимо! - вигукнув здивовано Савка. Пішли до хати чи, може, тут, під вишнями, поговоримо, потрапезуємо. - До хати, до хати, - запрошувала Оксана, - гостя садовимо на покуті та й почастуємо. Це ж сьогодні свято. Ми вас так довго виглядали. Данило наш, старшенький - не раз вилазив аж на сторожову фігуру та вдивлявся, бува, не йде високий дядько в киреї, з великим ятаганом при боці. Це все Савка йому у своїх оповідях таким вас намалював. Ану, діти, беріть дядька під руки і ведіть, гуртом ведіть. - Та тут я, - спохватився Головатий, - з великим гуртом. Дозвольте запросити? - Запрошуй, аякже! - мовив Савка. Гордій мерщій кинувся до хвіртки, відчинив і гукнув на вулицю: - Завертай сюди, завертай!.. У відчинені ворота на подвір'я в'їхав віз у запрязі пари коней, на ньому лопати, ломи, дерев'яні кадуби і дошки. Услід за возом увійшло кілька чоловік, попереду високий, русявий, з борідкою, волосся на голові зачесане назад, лице продовгасте, сірі допитливі очі. - Піддячий Григорій Капустін, - злегка вклоняючись, мовив чоловік з борідкою. - Грицько, - додав Головатий. - Шукач чорного камню. - Кам'яного уголья,- поправив Капустін, - тут всі рудокопи. - Показав на стовплених біля нього людей. -Та будемо і вас просити. Звернувся до Савки: - Мій друг Гордій багато говорив нам про вас... - Щоб ти показав, де саме залягає оте крихке кам'яне угольє, - втрутився Головатий. - А ти, Гордію, що, забув, де знаходиться оте місце? - здивувався Савка. - Не забув, і, мабуть, ніколи не забуду, - поспішив Гордій. - У тих Горах я довгенько переховувався, коли тут, у степу, гасали царські людолови. “Після повстання?” - хотів запитати господар, але вчасно стримався, здогадуючись, що це, напевне, було тоді, коли украй нужденним, хирлявим з'явився сюди Гордій і раптом, на прикре здивування, зник невідомо куди. - Знаю те місце, знаю,-повторив Гордій, - та коли діло державне, вельми важливе, і коли ти, Савко, першим знайшов його, то вже тобі й першу честь. - Так, честь, - підтвердив Капустін. Він витяг з обшлага рукава цупкий, сіруватий, вже зім'ятий папір, розгорнув його і проказав, наголошуючи на перших словах: - Берг-привілегія! - Потім почав уже повільно: - “ Соизволяется всем й каждому, дается воля, какого б чина и достоинства ни был, во всех местах, как на собственных, так и на чужих землях, искать, копать, плавить, варить й чистить всякие металлы, сиречь: золото, серебро, медь, олово, свинец, железо, також и минералов, яко селитра, сера, купорос , квасцы и всяких красок; потребные земли й каменья, к чему каждый толико промышленник принять может, колико тот завод и к тому подобные иждивения востребуют”. - Передихнувши, підвищив голос і продовжував: “А тем, которые изобретенье руды утаят и доносить о них не будут... объявляется наш жестокий гнев, неотложное телесное наказание и смертная казнь”. Підписано государем Петром Першим у тисяча сімсот дев'ятнадцятому році, це два роки тому, - ніби між іншим сказав Капустін і сховав папір за обшлаг рукава. - Що ж, веди... - звернувся Головатий до господаря. - Нікуди я не піду, відрубав Савка, - у мене своя робота. - Вклонився всім присутнім і повагом пішов до кузні. Вчулося, як дзенькнуло залізо, засопів міх. Головатий залишив біля воза торбу, палицю і теж попрямував до кузні. Підійшов до дверей, став біля порога, заступив світло. Савка зустрів допитливий погляд Гордія і, не припиняючи роботи, кинув, карбуючи слова: - Що, помирився з царем Петром і запродався йому?.. Головатий, мружачи очі, ворохнув сивими бровами, відповів повільно, стримано: - Не мирився і не запродався. Мені з царем з однієї миски саламати не їсти. Хочу, щоб у тебе у горнах і в інших ковалів палахкотіло оте чорне каміння, щоб той вогонь землі був на добро всім людям. - Отак. - І відступив від порога. - Отак... - повторив у задумі Савка і випустив з рук молоток... Вогонь у горні почав чахнути-згасати. Згасло і невдоволення Савки. Він рушив до виходу. Проходячи повз Гордія, ніби ненароком, торкнувся його плеча і посміхнувся відкрито, щиро. Але не сказав ні слова. Аж на другий день з дворища Савки Забави виїжджали гості. Степове урвище було таке ж, як і багато років тому, коли вперше на нього натрапив Савка, хіба що місцями трохи поширшали та поглибшали нори. Звідціля не раз брали вугілля чумаки, звідціля вивозили його мажарами до Бахмутських солеварень, вибирали і хуторяни для своїх кузень та печей. Оповіді про користування вугіллям Капустін записав до своєї книжечки в шкіряних палітурках, оглянув місцевість і теж позаписував усякі прикмети. Наказав надовбати і засипати в окремі коробки на возі пудів три-чотири добірного, у грудомахах. …У житті понизовця було багато зустрічей і розлук. От і зараз тільки-но розстався з тими, що назвали себе рудознавцями. Тривалий час разом з ними Гордій мандрував пішки і кінно Доном та Сіверським Дінцем. А тепер попрощався сердечно, як з друзями. Єдина прикрість залишилась на серці – гостра суперечка з рудознавцем, піддячим Григорієм Капустіним. Парокінний віз уже перехопився на той берег, готовий до від'їзду. На ньому – крихкий горючий камінь, який повезуть до Москви, Петербурга на пробу. - Поїдемо, здамо нашу знахідку до Берг-колегії, - радо говорив Капустін, - хай там знавці-учені мудрують, випробовують його вогнедайність. - Та ж не раз, не два випробували вже тут у кузнях, в печах, - нагадав Головатий. - Жар дає он який!.. - Сам бачив, що горить, - погодився рудознавець, - а в Берг-колегії вони там по-своєму… - Все буде до ладу, - запевнив Гордій. - Буде! - Повинно так бути. А тобі спасибі за добре слово, спасибі за те, що допоміг нам знайти угольє, - щиро мовив Капустін, поклавши руку на плече Головатого. - Ми виконали волю царя, зробили добру послугу його величності. - Не царю! - спалахнув Гордій. - Людям! - І людям, - погодився рудознавець. На його широкому, облямованому русявою, злегка закучерявленою бородою виду ковзнула щира посмішка. - І людям, - повторив, зирнувши на спохмурнілого Гордія. - Готово! - почулося з протилежного берега. - А я, друже, знову про те, про що вже говорив. Давай, Гордію, з нами. З тебе буде добрий рудознавець, - прощаючись, нагадав Капустін. - Ні! - твердо мовив Головатий. - У кожного своя дорога. - Ти ж натякав, що залишаєш цей край, - вів далі Капустін. - Але не залишаю свого діла, - Гордій поправив недоуздок, підтягнув попруги сідла, пустив коня. 1967 р. Запитання та завдання до змісту уривку з роману-трилогії П.Байдебури «Вогонь землі» :
Література В. І. Романько. Література рідного краю. Навчальний посібник. Для учнів різних типів середніх навчальних закладів і студентів педагогічних вузів. – Донецьк, 1995, с. 113. |
1 2
Схожі:
| Уроку Тема уроку: Пристрої введення-виведення інформації. Структура і тип уроку повністю відповідають меті і завданням уроку, тобто науковий рівень уроку відповідає сучасним вимогам |
Уроку. Прямокутна система координату просторі. Мета уроку: знайомство... В кінці уроку збираються учнівські зошити для перевірки їх ведення й виконання домашнього завдання |
| Уроку виробничого навчання Велигодська Л. С. чітко в доступній формі розкрила тему та мету уроку на всіх етапах структури уроку |
Уроку; тема уроку не записується на дошці; мета уроку не узгоджується... «загравання» з учнями, намагання сподобатись, невміння знайти правильний тон; вживання пестливих слів |
| КОНСПЕКТ УРОКУ З ФІЗИКИ (10 КЛАС) Тема уроку Комп'ютер, мультимедійний проектор, презентація до уроку, програмне середовище «Жива фізика» |
УРОКУ Тема уроку Методична мета уроку: Інтерактивне навчання учнів графічного представлення даних електронних таблиць засобами мультимедіа з використанням... |
| Уроку: урок засвоєння нових знань. КМЗ уроку Мета уроку: вивчити види впливу електричного струму на організм людини, особливості ураження електрострумом |
Тема уроку. Зрізана піраміда. Мета уроку Мета уроку: вивчення властивості площини, яка перетинає піраміду і паралельна основі; формування поняття зрізаної піраміди |
| Уроку Тема уроку: Поняття про виробничий травматизм та професійні захворювання Мета уроку: Ознайомити учнів з основними причинами виробничого травматизм та професійних захворювань та їх наслідками |
План-конспект уроку інформатики в 7 класі Тема уроку Тема уроку: Робота з текстовою інформацією. Призначення та основні функції текстового редактора. Текстові процесори. MS Word. Поняття... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua