|
|
Скачати 0.75 Mb.
|
46. Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: вчення про буття, Бога, світ і його походження, душу, пізнання, моральність, суспільство. Філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно до цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Платон учив: не ідеї суть відображення матерії, а матерія є відображення ідей і вона ними породжується. На цій підставі стверджується, що філософія Платона є абсолютний ідеалізм, а сам Платон є його засновником. Головним звинуваченням на адресу ідеалізму взагалі є те, що філософи-ідеалісти не визнають існування зовнішнього світу поза і незалежно від людської свідомості. Платон поділив світ на ідеальний і матеріальний. Необхідність такого поділу полягає в тому, що в ідеальному світі людини можливо все, в тому числі і його власне самозбереження, тоді як в дійсному світі - майже нічого. Це геніальне відкриття Платона було початком вивчення інтелекту. Інтелект людини, за Платоном, спочатку має в собі всю можливу інформацію про себе, про земному світі і про Всесвіт. З цього приводу Платон сказав: "Душа знає все". Особливість інтелектуальної системи людини, таким чином, полягає в тому, що більша частина знань знаходиться поза свідомістю людини. таємниця філософії Платона полягає в тому, що він створив теорію загального як закону для одиничного і всякий розсудлива філософ може угледіти "щось позитивне в платонівської ідеї як закон впорядкування одиничного". Остаточний висновок: "... секрет тисячолітньої значимості Платона полягає не в буквальному змісті його філософії і проповідуваної їм моралі", а в неспокійному драматичному мовою - "ось у чому розгадка тайни ... значимості Платона". 47. Арістотель (384—322 до н. е.) —один з найавторитетніших мислителів давньої Еллади. У 17-літньому віці він прибуває до Афін і стає тут учнем Платона. Після навчання в його Академії Аристотель приймає запрошення македонського царя Філіппа II і стає вчителем царевича Александра, майбутнього великого полководця. Після вступу Александра на македонський престол Аристотель повертається до Афін, де засновує власну філософську (так звану «перипатетичну», від грецького слова «перипатос», яким називалася крита галерея, в якій відбувалися заняття) школу. Інша назва Аристотелевої школи — Лікей походить від сусідства школи з храмом Аполлона Лікейського. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона (розходження між ними почалися ще під час перебу¬вання Аристотеля в Академії) в його головному пункті. Йдеться про окреме від реальних речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. Однак, зауважує Аристотель, як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? І взагалі неможливо, щоб сутність і те, сутністю чого вона є, існували окремо одне від одного. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Для попередньої філософії виникнення речей, та й світу в цілому було просто «упорядкуванням» («гармонізацією») чогось уже існуючого, однак існуючого «неупорядковано», хаотично. Такий підхід до проблеми виникнення ще не ви¬ходив за межі міфології. Адже виникнення світу у всіх міфологіях змальовується саме як процес гармонізації та диференціації певного однорідно-змішаного первісного ста¬ну. Не відходять принципово від такої міфологічної схеми ні гераклітівська ідея «спалахів» світового вогню (коли весь світ стає однорідно-«вогненним») і його періодичного «згасання» (коли вогонь перетворюється в повітря, воду та інші «стихії» і, зрештою, в різноманітні речі навколишнього світу), ні емпедоклівська Любов, що з'єднує періодично все суще у світову єдність, та Розбрат, який цю єдність та¬кож періодично диференціює на окремі речі, ні навіть демокрітівські одвічні «з'єднання» атомів, які лише уявля¬ються нам (внаслідок недоступності нашим чуттям цих з'єднань і роз'єднань), виникненням і зникненням тих або, інших конкретних речей. Лише запровадження категорій можливості та дійсності. створило нові підходи до проблеми виникнення, творення (творчості взагалі), оскільки можливості справді перетво¬рюються (стають іншим буттям, ніж буття можливості) в дійсність. За Аристотелем, філософія постає наукою, що досліджуй суще як таке, а. також те, що притаманне йому саме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих часткових наук, оскільки жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого, а всі вони, зосереджуючи увагу на якійсь частині сущого, досліджують те, що властиве саме цій частині, як, наприклад, науки математичні. Оскільки ж ми шукаємо начала і вищі причини, то ясно, що вони повинні бути началами і причинами чогось самосущого. Як уже зазначалось, Аристотель будує свою концепцію в поле міді з поглядами свого вчителя, але з метою не спросту¬вання ;. вихідних принципів платонізму, а вдосконалення останнього, надання йому більшої «раціональної» строгості, усунення його слабких місць, передусім численних елементів міфології». 48. Ксенофонт (до 430 –бл. 355 р.до н.е.) – давньогрецький історик, письменник, політичний та військовий діяч., учень Сократа. Самим значним для античної літератури твором Ксенофонта є "Кіропедіі" ("Виховання Кіра"). У ньому треба шукати коріння європейського роману. Майже не звертаючись до історії Персії, Ксенофонт описав життя її володаря, риси характеру, відносини з близькими і ворогами. У грецьких полісах, виснажених міжусобними війнами, росла туга за сильної влади, створювали загрозу сусіди, з'явилася необхідність змін у війську [36, 255-257]. Всі ці ідеї Ксенофонт намагався проповідувати в своєму романі. Зображуючи події двохсотлітньої давності в Персії, автор малює ідеальний образ Кіра Старшого, який створив величезну, сильну державу. Підкреслюючи, що для формування особистості важливі походження і вроджені якості, тим не менш найбільше він виділяє виховання і самовиховання (I 1,6). В ідеальному характері володаря, зображеного в романі, з'єдналися спартанська дисципліна, хоробрість, аскетизм, проблиски сократовской мудрості і риси східних монархів. Ксенофонт зображує реально жив царя, історичну особистість, але його твір не є науковим. Це біографічний роман, художній твір, як би з'єднало досвід оповідань Геродота і Фукідіда і діалогів Платона. Діалоги так званих сократичних творів Ксенофонта (їх героєм є Сократ) формально схожі на ту різновид діалогів Платона, яку Діоген Лаерція назвав дослідницьких діалогами. У них переважають питання і відповіді: питання провокує відповідь, а відповідь - питання, і вони безперервно змінюються місцями. Так йде пошук будь-якого рішення, висновку, істини. Такі діалоги живі і драматичні: представлені тільки дійові особи зі своїми істинами, і більше нічого. Ми не виявимо погляду з боку, думок дійових осіб, дій, оцінки ситуацій. Ксенофонт залишив цікаві відомості про життя народів тих країн, через які проходили його загони. Першим створив мемуарний твір. Тон Ксенофонта завжди стриманий, але читач не залишається байдужим, коли йдеться про злигодні, яких натерпілись солдати на гірських стежках. Все життя автора хвилювали проблеми виховання. Понад усе його цікавило питання, якою має бути владуща людина та як виховати ідеального правителя. Ксенофонт був прибічником спартанської системи виховання. 49.Самим значним для античної літератури твором Ксенофонта є "Кіропедія" ( "Виховання Кіра"). У ньому треба шукати коріння європейського роману. Майже не звертаючись до історії Персії, Ксенофонт описав життя її володаря, риси характеру, відносини з близькими і ворогами. У грецьких полісах, виснажених міжусобними війнами, росла туга за сильною владою, створювали загрозу сусіди, з'явилася необхідність змін у війську. Всі ці ідеї Ксенофонт намагався проповідувати в своєму романі. Змальовуючи події двохсотрічної давності в Персії, автор змальовує ідеальний образ Кіра Старшого, який створив величезну, сильну державу. Підкреслюючи, що для формування особистості важливі походження і вроджені якості, тим не менше найбільше автор виділяє виховання і самовиховання. В ідеальному характері володаря, зображеного в романі, з'єдналися спартанська дисципліна, хоробрість, аскетизм, проблиски сократської мудрості і риси східних монархів. Ксенофонт зображує реальне життя царя, історичну особистість, але його твір не є науковим. Це біографічний роман, художній твір Діалоги так званих сократичних творів Ксенофонта (їх героєм є Сократ) формально схожі на ту різновидність діалогів Платона, яку Діоген Лаерцій назвав дослідницькими діалогами. У них переважають питання і відповіді: питання провокує відповідь, а відповідь - питання, і вони безперервно міняються місцями. Так йде пошук будь-якого рішення, висновку, істини. Такі діалоги живі і драматичні: представлені тільки дійові особи зі своїми істинами, і більше нічого. Ми не виявимо погляду з боку, думок дійових осіб, дій, оцінки ситуацій. Однак в "Кіропедіі" є й інші діалоги: розмовляючи люди не тільки запитують і відповідають, але і висловлюють свої зауваження, діляться враженнями і обмінюються думками. В романі багато речей, складених за правилами риторики, довгі ритмічні періоди яких, запозичені у Сократа, призначені для читачів з тонким смаком. В V, VI та VII книги вплетена історія благородної, вірної любові Пенфеі і Абрадата. У більш пізніх грецьких романах цей мотив стане основним. У романі Ксенофонта, що має дидактичні установки, він тільки допомагає відтінити шляхетність і порядність головного героя. На початку твору Кир був веселим, дотепним, балакучим хлопчиком, потім виріс у справедливого, хороброго, мудрого володаря. Образ Кіра не складний, однак весь роман звучить жваво і цікаво. Жанр роману, дійсно, може пишатися таким твором. 50. Попри те, що разом з віршовою формою з найдавніших часів існує і форма прозаїчна, таке звичне для нас протиставлення: проза — вірші з'являється не відразу. Лише з часом широке поняття поезії як мистецтва слова саме стає об'єктом поділу на віршовану поезію та художню прозу. Початок такого поділу можна спостерігати вже в античності, хоча протиставлення вірша і прози в ній не принципове: художня проза, яка опинилася на периферії мистецтва слова, все ще суттєво організується відповідно до законів поезії. В західноєвропейських літературах виокремлення поняття віршів із поезії в добу Відродження пов'язується зі здобуттям прозою своєї власної художньої форми, відмінної від віршової. Віршовий текст і став усвідомлюватись як віршовий тоді, коли мовленнєва організація прози чітко протиставила себе творам, написаним віршовою формою. У слов'янських літературах термін «поезія» в значенні віршової форми входить у вжиток з кінця XVIII — початку XIX століття. Починаючи з епохи Відродження в Західній Європі, а в східнослов'янських літературах — з третини XIX століття, поезія активно витісняється художньою прозою, яка, зайнявши до кінця XIX століття панівне становище в літературі, зберігає його й досі, певною мірою уособлюючи поняття літератури, як це у свій час робила поезія. Поетична творчість в ієрархії видів словесного мистецтва відсувається на другий план. Художня проза веде свою генеалогію від публічних промов давньогрецьких ораторів і, хоч як це парадоксально, з огляду на те, що проза (художня) з'являється набагато пізніше, ніж поезія (власне вірш), саме з прозою пов'язаний той ключовий, «поворотний» момент, коли словесна творчість починає усвідомлюватись як мистецтво (в античному розумінні цього слова). Грецька художня проза зароджувалася в V— IV століттях як своєрідний антипод поезії, від якої вона переймала тематику й запозичувала засоби художнього вираженняНова, тобто не повсякденна, а красномовна, художня проза, яка постала з ораторського мистецтва й певною мірою протиставила себе віршовим формам мовлення, своїми ознаками все ж таки нагадувала більше вірш, аніж просту, розмовну прозу. Давньогрецька й пізніша європейська художня проза — це так звана ритмічна проза, в якій, хоча й не в такій чіткій формі, як у вірші, мав місце симетричний поділ мовлення на словесні відрізки, які до того ж інколи мали співзвучні закінчення, що стали прообразом пізніших рим. 51. Трагічне в античну епоху характеризується придушенням особистого початку, над яким, підноситься благо поліса і розуміння долі як сили, яка панує в природі і суспільстві. Тому трагічне в античності часто описувалося через поняття долі і долі на противагу новоєвропейської трагіка, де джерелом трагічного є сам суб'єкт. Зразком розуміння трагічного у давньогрецькій філософії, може служити філософська концепція Аристотеля, де трагічне представляє собою наслідування людського життя (мимесис) з її переходами від щастHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%A9%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8F"я до нещастя, з її провиною, злочинами, розплатою і покаранням - тобто найгостріших життєвих протиріч. Знамените визначення трагедії Арістотеля грунтується на понятті катарсису, на ідеї всеочисній ролі мистецтва. Сама трагедія представляється Арістотелем як щось ціле, що має свій початок, середину і кінець. У «Поетиці» Аристотель створює теорію епопеї і робить висновок, що до епосу можуть бути застосовані ті ж норми, що і до трагедії. У залежності від фабули епос, також як і трагедія підрозділяється на кілька видів: «Він повинен бути або простим, або заплутаним, або нравоопісательний, або патетичним і містять ті ж частини, крім музичної композиції і сценічної постановки. Адже в ньому необхідні перипетії та пізнавання (і характери), і пристрасті ». Відповідно до Аристотеля, комічне є частиною категорії потворного, але відрізняється від потворного в дійсності тим, що його художнє відтворення доставляє певне естетичне задоволення. Аристотель визначає комедію наступним чином - «це відтворення найгірших людей, за не по всій їх порочності, а у смішному вигляді. Смішне - частка потворного. Найсмішніше - це якась помилка або каліцтво, що не заподіює страждань і шкоди, як, наприклад, комічна маска ». У цьому визначенні Аристотель відзначає недосконалості життя з їх некатастрофічного характером. Причому джерелом катарсису тут є не страх, а сміх. Що стосується походження комедії, її становлення, розвитку жанру як такого, то Аристотель підкреслює малу популярність її історії. Відомо тільки те, що вона виникла з імпровізацій, бере свій початок «від заспівувачів фалічних пісень» і першими творцями комічних фабул є Епіхарм і Формід. «З трагедією древня комеHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F"дія має повне структурне тотожність; але саме чудове, що вона, на противагу європейської комедії, являє собою не самостійний жанр, а пародію на трагедію. Між тим пародія сама по собі має сакральне походження і побутує у фольклорі аж до нових століть: саме її культово-фольклорні форми доносять до нас у злитім вигляді і трагічні елементи, у вигляді богослужіння і пристрастей, і комічні, у вигляді фарсів і непристойності. " |
|
1 Історія як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела... Сторія вивчає події,явища,які допускають науковіобгрунтовані уявлення про головні тенденції розвитку людини,суспільства |
Урок 18 Тема. Події 1939 червня 1941 рр. Причини, характер та періодизація Другої світової війни Тема. Події 1939 – червня 1941 рр. Причини, характер та періодизація Другої світової війни |
|
Періодизація історії Японії за середньовіччя Практичне заняття «Японське суспільство у баченні авторки «Записок біля узголівя» Сей-Сьонагон» |
10. ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ Основні риси і періодизація господарства країн Західної Європи в епоху середньовіччя |
|
Питання до іспиту з курсу «Історія зарубіжної літератури ХІХ ст.» Західноєвропейська література XIX ст.: періодизація, основні художні напрями і тенденції розвитку |
Передісторія україни археологічна періодизація ... |
|
Що таке філософія? Антична філософія: особливості, періодизація та значення для формування європейської культури |
Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
|
Василь Яременко. НА ЗАМОВЛЕННЯ ВІЧНОСТІ КОРОТКИЙ СЛОВНИК історичної термінології, що вживається в «Повісті врем’яних літ» |
Загальний протокол за напрямом «Долі, скалічені війною» обласного... |