Періодизація історії Японії за середньовіччя

Скачати 287.48 Kb.

Назва	Періодизація історії Японії за середньовіччя
Сторінка	1/2
Дата	17.03.2013
Розмір	287.48 Kb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Історія > Документи

1 2

зміст

Вступ …………………………………………………………………………	5
Періодизація історії Японії за середньовіччя ……………………………..	5
Перелік рекомендованих джерел та літератури до теми………………….	7
Писемні пам’ятки з історії середньовічної Японії ………………………..	10
Практичне заняття «Японське суспільство у баченні авторки «Записок біля узголівя» Сей-Сьонагон» ……………………………………………..	13
Релігійні та етико-філософські системи середньовічної Японії …………	15
Завдання для самостійної роботи з теми …………………………………..	20
Термінологічний словник для самостійного заповнення ………………...	22

Вступ
Середньовічна доба японської історії охоплює час з ІІІ по ХVII століття, які сповнені значних та важливих подій. Саме у цей період відбувається зародження та розвиток державності на островах Японського архіпелагу, формуються головні компоненти японської національної самосвідомості.

Невеликий обсяг лекційних занять зумовив необхідність самостійного опрацювання окремих тем. Дані методичні матеріали покликані допомогти студентам у засвоєнні теми “Історія Японії у середні віки.” Пропонується періодизація японської середньовічної історії, перелік основної літератури до теми, а також матеріал для вивчення писемних пам’яток вказаної доби та релігійних уявлень японців доби середньовіччя. Останні підтеми мають питання для контролю та завдання для практичних занять.
Періодизація історії Японії за середньовіччя
Японська традиційна міфологія веде відлік вітчизняної історії від 11 лютого 660 р. до н.е. – воцаріння першого легендарного імператора Дзімму, який заклав основи державності й започаткував династію, що веде родовід від богині Аматерасу, оскільки сам Дзімму вважався правнуком Нінігі (божественного онука Аматерасу). Найчастіше, японське середньовіччя дослідники обмежують III – XVII століттями: від початку формування державності на островах у ІІІ ст. до початку XVII ст., коли внаслідок дій уряду відбувається поступова самоізоляція країни, яка призводить до припинення впливів іззовні. Та звичайно, верхня межа певним чином умовна, оскільки кардинальні зміни середньовічних інституцій Японії відбувались тривалий час, і власне самоізоляцію можна вважати одним з чинників цих змін.

Якщо головним критерієм виділення підперіодів японської історії вважати розвиток держави та її структур, то початковим етапом формування японської держави слід вважати ІІІ – середину VII ст. – від зародження Ямато – першого державного утворення на території Японії до перевороту Тайка 645 р. Іноді увесь цей період називається Ямато, оскільки саме воно та її царі стали центром об’єднання та політичним гегемоном серед інших племінних об’єднань. Інша назва доби “кофун” – “епоха курганів” оскільки саме кургани стали найзначнішими пам’ятками та джерелами реконструкції життя японців вказаного часу.

Наступний етап - сер. VII – VIII ст. – від перевороту Тайка (“Великі реформи”) до кінця VIII ст. – доба правового оформлення японської держави, її політичної, адміністративної структури. Окремо виділяють добу Нара (710 – 794рр.), коли відбувається об’єднання країни навколо її першої постійної столиці. Нагадаймо, що у цей період відбувається зміна назви держави на “Ніхон” або “Ніппон”(Японія).

Період ІХ –ХІІ століть у японській історіографії називають добою Хейян – (794 – 1185рр.) – від переселення столиці до міста Хейян Кьо (Кіото) до початку встановлення диктатури самурайства. Змістом цього етапу стає розвиток нових державних форм, трансформація суспільства та становлення самурайства, яке згодом посяде провідне становище у країні.

Японську державу доби Нара та Хейян японські історики називають ріцурьо - кокка, що буквально означає державу, засновану на законах, коли створюється централізована держава та усі напрямки її розвитку регламентуються законом. Нагадаймо, що зразком слугував Танський Китай, та згодом китайський зразок зазнав значної еволюції та змін на японському грунті.

У межах Хейян виокремлюють період секкан - 794 – 1086 – правління клану Фудзівара, які повністю контролюють імператорську династію, зберігаючи водночас видимість її реальної влади. Формою правління Фудзівара став інститут регентів-канцлерів – “сессю-кампаку” – “секкан”. Наступний період - 1086 – 1156рр. прийнято називати “інсей” (храмові правителі) – система управління державою, започаткована відставним імператором Сіра кавою з метою відродження країни та власної влади. Особливістю інсей була належність колишніх тенно до буддійських ченців.

Друга половина ХІІ століття знаменує перехід до влади самурайського стану та формування його політичної системи - сьогунату: 1156р. – встановлення диктатури самурайського клану Тайра та початок міжусобної боротьби; 1185р. – перемога клану Мінамото, який 1192р. після смерті екс-імператора Госіракави, проголошує себе сьогуном і стає першим легітимним правителем Японії.

Отже, перший сьогунат Японії – Мінамото, або Камакура (за назвою резиденції) – 1192 – 1333 рр. Після нетривалої реставрації прямого імператорського правління імператором Годайго – “реставрація Кемму” (“Розбудова та військова міць”) – доба сьогунату Асікага (1336 – 1573рр.) або Муроматі (назва кварталу в Кіото).

1573р. – інститут сьогунату ліквідований внаслідок стрімкого падіння авторитету Асікага, тривалих міжусобних воєн (“війна Онін 1467 - 1477”) та епохи Сенкоку (“воюючих царств”) – початок XVI ст.

Оформлення третього і останнього сьогунату в історії Японії – Токугава (Едо ) – 1603 – 1867рр. – відбувається після процесу об’єднання Японії завдяки діяльності Оди Нобунаги, Токугава Іеясу та Тойотомі Хідейосі, які силою зброї відродили управління країною та зміцнили центральну владу.

Впровадження самоізоляції держави владою Токугава на початкуXVII ст.(до 30-х років) призупинило вторгнення західної цивілізації до самобутньої японської культури, зумовило інтенсивну “японізацію” суспільства, хоча окремі торгові контакти розвивались. Говорити про глибоку кризу японської державної системи протягом XVII – XVIII століть можливо тільки у її зіткненні з західним, Європейським світом, який технологічно вигравав у конкурентній боротьбі зі Сходом. Тому чітке визначення межі східного середньовіччя, зокрема у Японії, повинно стати предметом окремого обговорення.

Джерела та література до теми
Джерела

Историческая хроника «Нихонги» о знакомстве японцев с буддизмом: (VIII в.) / Пер. с камбуна, вст.и ком. А.Н. Игнатовича // Народы Азии и Африки. – 1985. - № 2. – С. 118 – 128.
Кодзики (Записи о деяниях древности) // пер. с яп. А.М.Ермаковой, А.Н.Мещерякова: в 2 тт. – М., 1994. – Т. 1 – 2.
Мурасаки Сикибу. Повесть о блистательном принце Гэндзи // Буддизм. Четыре благородные истины. – М.: ЭКСМО-Пресс, Х.: ФОЛИО, 2001. – С. 849 – 921.
Повесть о доме Тайра: Эпос (ХIII в.) // Пер. со старояп. И.Львовой. – М.: Наука, 1982.
Рубель В.А. Історія середньовічного Сходу: Тематична хрестоматія: 2-е вид. – К.: Либідь, 2002. – 624 с.
Сэй-Сёнагон. Записки у изголовья. Камо-но Тёмей. Записки из кельи. Кэнхо-хоси. Записки от скуки. Классическая японская проза ХI - XIV веков / Пер. со старояп. – М., 1988.
Сей-Сёнагон. Записки у изголовья // Буддизм. Четыре благородные истины. – М.: ЭКСМО-Пресс, Х.: ФОЛИО, 2001. – С. 923 – 989.
Указы японських правителей VII – VIII вв. из летописи «Сёкунихонги» // Вступ.ст., пер. и коммент Л.М. Ермаковой // Народы Азии и Африки. – 1990. - № 5. – С. 125 – 135.

Література

Арутюнов С.А., Светлов Г.Е. Старые и новые боги Японии. – М.: Наука, 1968. – 200 с.
Вайнтруб И.В. Страна Нихон (Японская цивилизация) // Вайнтруб И.В. Священные лики цивилизаций. – К., 2001. – С. 266 – 298.
Васильев Л.А. История религий Востока. – 3-е изд. – М.: Кн. Дом «Университет», 1998. – 432 с.
Воробьев М.В. Государство и общественное производство в Японии до сер. VII в. // Государство и социальные структуры на древнем Востоке. – М.: Наука, 1989. – С. 132 – 154.
Воробьев М.В. Япония в III – VII вв. Этнос, общество, культура и окружающий мир. – М.: Наука, 1980. – 214 с.
Воробьев М.В. Японский кодекс «Тайхо Еро рё» (VII в.) и право раннего средневековья. – М.: Наука, 1990. – 384 с.
Воробьев М.В., Соколова Г.А. Очерки истории науки, техники и ремесла в Японии. – М.: Наука, 1976. – 231 с.
Глускина А.Е. Заметки о японской литературе и театре. – М., 1989.
Горбылев А.М. «Ката» в практике японских воинских- искусств ХVI – XIX вв. // Вест. Моск.ун-та. – Серия 13. Востоковедение. – 2001. - № 4. – С. 50 – 64.
Горегляд В.Н. Дневники и эссе в японской литературе Х – ХІІІ вв. – М., 1975.
Горегляд В.Н. Общественная мысль и религии в эпоху Эдо // Из истории общественной мысли Японии ХVII – ХIХ вв. – М., 1990. – С. 12 – 27.
Долин А. Оружие самураев // Азия и Африка сегодня. – 1983. - № 10. – С. 57 – 59.
Долин А.А. Путь самурая (исторический очерк) // Проблемы Дальнего Востока. – 1989 - № 2. – С. 186 – 202; 1990 - № 1. – С. 158 – 169.
Игнатович А.С. Состав и социальыне силы натирэновского движения: Япония ХIII в. // Вест.Моск.ун-та. – Серия 13. Востоковедение. – 1981. - № 1. – С. 3 – 13.
Ирумада Н. Новое толкование истории страны и регионализма в Японии // Экономика и организация промышленного производства. – 1998. - № 3. – С. 156 – 165.
Искендеров А.А. Тоётоми Хидеёси. – М.: Наука, 1984. – 447 с.
Искендеров А.А. Токугава Иэясу, сёгун Японии // Вопросы истории. – 2004. - № 3. – С. 74 – 109.
История и культура Японии. – М.: Ин-т востоковедения РАН, «Крафт+», 2000. – 288 с.
История стран Азии и Африки в средние века: Учебник / Ред. Ф.М. Ацамба и др. – М.: МГУ, 1987. – Ч.1. – 318 с.; Ч.2 – 286 с.
Итория Востока. В 6-ти т. – Т. 2: Восток в средние века / Отв. Ред. Алаев Л.Б. и др. – М.: Восточная литература, РАН, 2000. – 716 с.
Иэнага Сабуро. История японской культуры / Пер. с яп. – М.: Прогресс, 1972. – 230 с.
Каткова З.Д., Чудодеев Ю.В. Китай – Япония: любовь или ненависть? К проблеме эволюции социально-психологических и политических стереотипов взаимовосприятия (VII в.н.э. – 30-40-е годы ХХ в.). – М.: Ин-т востоковедения РАН, «Крафт+», 2001. – 376 с.
Конрад Н.И. Очерки истории культуры Средневековой Японии. – М.: Восточная литература, 1980. – 316 с.
Конрад Н.И. Японская литература: От «Кодзики» до Токутами (Очерки). – М.: Наука, 1974. – 567 с.
Кузнецов Ю.Д., Навлицкая Г.Б., Сырицын И.М. История Японии – М.: Высшая школа, 1988. – 431 с.
Латышев И. Япония, японцы и японоведы // Азия и Африка сегодня. – 1992. - № 12. – С. 55 – 60.
Лещенко Н.Ф. Социально-экономические и природные факторы динамики численности населения Японии в период Токугава // Восток. – 2001. - № 1. – С. 24 – 34.
Мендрин В.М. История сёгуната в Японии: Нихон гайси: В 2-х т. / Пер. с яп. – М.-СПб: Российская гос.биб-ка: Летний сад, 1999.
Мещеряков А.Н. «Христианское столетие» в Японии: проблема культурного отторжения (середина XІV – начало XVI ст.) // Восток. – 1993. - № 5. – С. 46 – 52.
Мещеряков А.Н. Внешний фактор в истории культуры Японии // Азия – диалог цивилизаций. – СПб., 1996. – С. 17 – 56.
Мещеряков А.Н. Древняя Япония: проблемы синкретизма. – М.: Наука, 1987. – 189 с.
Мещеряков А.Н. Общественные сверхзадачи японской археологии // Вопросы философии. – 1999. - № 6. – С. 139 – 144.
Мещеряков А.Н. Первый историк Японии – Дзиэн // Народы Азии и Африки. – 1898. - № 5. – С. 37 – 47.
Мещеряков А.Н. Ранняя история Японского архипелага как социоестественный и информационный процесс // Восток. – 1995. - № 5. – С. 5 – 22.
Мещеряков А.Н. Эволюция синтоистского пантеона и социальная история Японии VI – VIII вв. // Советская этнография. – 1978. - № 5. – С. 134 – 140.
Мещеряков А.Н. Ямато и Япония: процессы формирования государственной идентичности в период Нара (международный аспект) // Восток. – 1999. - № 3. – С. 16 – 24.
Мещеряков А.Н. Японский тэнно и русский царь: сравнительно-культурное исследование монаршей власти // Вопросы философии. – 2003. - № 3. – С. 140 – 153.
Наседкин С.С. К вопросу о менталитете японского самурая // Вопросы истории и теории культуры: Межвузовский сб. – Кемерово, 1995. – С. 109 – 121.
Пасков С.С. Япония в раннее средневековье, VII – XII вв.: Ист.очерк. – М.: Наука, 1987. – 195 с.
Пинус Е.М. Древние мифы японского народа // Китай. Япония: История и филология. – М., 1961. – С. 220 – 228.
Пронников В.А., Ладанов И.Д. Японцы (этнопсихологические очерки). – М.: изд-во «ВИМ», 1996. – 400 с.
Репс П. Плоть и кости дзэн // Буддизм. Четыре благородные истины. – М.: ЭКСМО-Пресс, Х.: ФОЛИО, 2001. – С. 241 – 307.
Рижкова С. Національна мораль і кодекс честі японців // Пульсар. – 2002. - № 9. – С. 38 – 40.
Рубель В. Походження самурайського стану в середньовічній Японії // Наукові записки. Т.3 Історія. – К., 1998. – С. 137 – 142.
Рубель В.А. Історія середньовічного Сходу: Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 736 с.
Сахарова Е.Б. Центр и периферия Японии VIIІ века // Восток. – 2002. - № 3. – С. 22 – 31.
Сила-Новицкая Т.Г. Культ императора в Японии: мифы, история, доктрины, политика. – М.: Наука, 1990. – 206 с.
Спеваковский А.Б. Религия синто и войны. – Л.: Лениздат, 1987. – 109 с.
Спеваковский А.Б. Самураи – военное сословие Японии. – М., 1980. – 169 с.
Судзуки Д.Т. Основы дзэн-буддизма // Буддизм. Четыре благородные истины. – М.: ЭКСМО-Пресс, Х.: ФОЛИО, 2001. – С. 309 – 845.
Танге К. Архитектура Японии: традиции и современность: Сб.ст. / Пер.с англ. – М., 1976. – 239с.
Цветов В.Я. Пятнадцатый камень сада Рёандзи. – Хабаровск: Кн. Изд-во, 1990. – 400 с.
Человек и мир в японской культуре. – М., 1985. – С. 258 – 265.
Чернявский И.Б. Меч или хризантема (О национальных символах Японии) // Проблемы Дальнего Востока. – 1990. - № 4. – С. 69 – 74.
Япония в III – VIII вв. // Всемирная история: Раннее средневековье. – Т. 7. – М.: Мн: Харвест, 2001. – С. 90 – 114.
Япония: Справочник. – М.: Республика, 1992. – 543 с.

Писемні пам’ятки з історії середньовічної Японії
Поява писемної фіксації певних боків життя суспільства безпосередньо пов’язана з розвитком писемної традиції як такої. Ієрогліфічна система Японії, як відомо, була запозичена з Китаю через посередництво корейських держав зазнавши значної еволюції.

Перші ж історичні пам’ятки були створені китайською мовою у VІ – VІІ ст. Вони належали до офіційно-урядових писаних історій, які фіксували події, що відповідали інтересам правлячого дому. До них належать «Хроніка імператорського дому» («Тейкі») та збірка давніх міфологічних розповідей про перших правителів («Давні слова»), які стали основою наступних японських історичних творів – «Кодзікі» («Записи про діяння давнини») (712 р.) та «Аннали Японії» (720 р.), «Ніхон сьокі», скорочено «Ніхонгі». Саме ці літописи вважаються першими вагомими писемними пам’ятками японської історії.

Автором «Кодзікі» був Ясумаро, один з наближених до двору царів Ямато, «Ніхонгі» - принц Тонері.

Розповідний матеріал цих творів – міфи, легенди та перекази – систематизований та розташований за хронологією, головна ж мета авторів – розкрити божественне походження імператорського роду та його здобутки.

Поява перших законодавчих пам’яток стала етапом японського державотворення. Чільне місце серед них належить «Закону Сьотоку Тайсі». Закон за змістом має характер декларації принципів державного управління та суспільного життя, демонструє значні запозичення з китайської суспільної думки: конфуціанства, легізму, даосизму.

Про завершення законодавчого оформлення японської держави свідчить кодекс законів Тайхорьо (702 р.), який розпочинає добу «ріцурьо кокка» - правової держави – системи, де закони стали обов’язковими і для імператора і для його підданих.

Мова цих кодексів – китайська, але сутність – суто японська. Дані пам’ятки не містять елементів давнього права, це діючі закони – результат середньовічного японського буття.

Оригінальною пам’яткою початкової доби японського середньовіччя вважається «Фудокі» - (початок VІІІ ст.) – «Записи звичаїв і земель», які представляють собою географо-етнографічні описи провінцій: детальна характеристика адміністративного поділу провінцій, перелік та пояснення географічних назв, дані про виробництво, флору, фауну, місцеві легенди та звичаї. Поява «Фудокі» зумовлена розвитком системи управління у Японії.

У VІІІ столітті створюється пам’ятка, яку можна вважати символом першої доби японського середньовіччя – «Ман’йосю» («Зібрання міріаду листків»), «листки» - це «ута» (пісні, вірші), яких у збірці 4.5 тисячі, написаних китайською мовою – «латиною середньовіччя» - і певним чином, на китайський зразок. Це перша антологія японської поезії.

Нове піднесення японської культури почалося у ІХ ст. й було пов’язане з важливою подією в історії народу – появою двох складових абеток – хірагани і катакани, створених на основі ієрогліфіки – та створенням зручної писемності. Саме це сприяло розквіту класичної японської цивілізації та появі нових писемних пам’яток.

У літературі за доби Хейян відбувається становлення національних літературних жанрів: повісті, роману та ліричного п’ятивірша (танка). У цей час відомим поетом доби Арівара-но Аріхіра (825 - 880) за участю інших поетів створюється антологія японської лірики «Кокінсю» («Зібрання старих та нових пісень»), написаних національною абеткою на початку Х ст. Її вихід знаменував остаточне оформлення провідного жанру століття – танка («коротка пісня», яка мала 31 склад). Канонічний текст «Кокінсю» складав 1100 віршів у 20 свитках, написаних 127 відомими і 454 невідомими авторами.

Найбільш архаїчним та демократичним жанром хейянської прози були чарівні повісті (денкі - моногатарі), які можна вважати казками, які відтворюють народну японську традицію, а також життя двору.

У ХІ ст. вперше з’являється видатний зразок роповідного роману – твір придворної письменниці Мурасакі Сікібу (978 - 1014) – «Повість про принца Гендзі» (1010), який розповідає про життя сина імператора від народження до смерті із описом подій, переживань та думок людей.

Блискучу придворну прозу вказаної доби створюють саме жінки, оскільки чоловіками належало писати виключно китайською, а якщо створювати – то вірші.

У жанрі ліричного щоденника («ніккі») написані пам’ятки світового значення. Один з перших відомих жіночих щоденників з’являється наприкінці Х ст. – «Щоденник летючої павутинки» Мітіцуно-но хаха (935 - 995). ЇЇ молодша сучасниця, придворна дама Сей-Сьонагон (966 – після 1000) уславила своє ім’я, створивши «Записки біля узголів’я» - щоденникові мініатюри приватного життя, тонких спостережень та характеристик. Глибоко японським цей твір був завдяки інтересу до народних переказів та легенд.

Поява самурайства на історичній арені зумовила появу писемних пам’яток нового змісту – епічних поем – «гункі» або «сенкі» - «військові описи», - своєрідні героїзовані романи. Головні з них були записані у ХІІІ ст.: «Сказання про роки Хоген», «Сказання про роки Хейдзі», «Записки про розквіт та занепад Мінамото і Тайра». Найбільш відомою є «Повість про дім Тайра» («Хейке – моногатарі»), пронизана ідеями занепаду імперських законів. Такі повісті народжувались в усному середовищі серед воїнів, які не володіли писемною культурою, потім вони поширювались країною бродячими ченцями-сліпцями, складались у цикли і у такому вигляді потрапляли до монастирів, де і записувались.

За правління Мінамото створюються історичні трактати, покликані ствердити самурайство як провідну політичну силу у державі. Відзначимо офіційну хроніку приходу самураїв до влади «Зерцало Сходу», самурайський кодекс «Дзьоей сікімоку», трактат «Гукан сьо». У 1219 р. чернець Дзіен у «Записках дурня» вперше спробував пояснити з історичної точки зору появу військового стану і дати бачення законів розвитку країни. Найбільш вагомим джерелом законодавчої діяльності самурайського стану є збірка законів «Дзьоей сікімоку» (51 стаття, 1232 р.), покликана зміцнити становище самурайства у сфері землеволодіння.

Перехідний характер ХIV ст. найбільш яскраво відбився у трьох писемних пам’ятках. Перша – «Опис Великого миру», створена у жанрі історичної повісті про події 1318 – 1367 рр. Загибель дому Ходзьо, трагічна доля імператора Годайго і всього південного двору стали другим після воєн Тайра – Мінамото джерелом історико-героїчного епосу. Новим явищем стало поєднання фантастичних легенд з реальними історичними подіями.

Другий твір – «Історія правильної спадковості божественних монархів» належала Кітакабане Тікафуса (? - 1354), який був видатним політиком та істориком, активним учасником політичних та військових протистоянь. Він вперше виклав історію Японії з позицій конфуціанського ідеалу відповідності діянь та долі правителя. По суті Тікафуса створив правову концепцію легітимізму, яка впроваджувала у свідомість людей ідею про вирішальну роль права, а не зброї.

У жанрі ліричних есе біля 1331 р. створено третій видатний твір – «У години дозвілля та пусточасся» (або «Записки від нудьги»). Його автор Кенко-хосі (1283 - 1350) розкриває по-дзенськи неупереджене ставлення до людини.

Японська традиція називає час створення цих творів часом, коли «герої облаштувались в окремих місцях» і коли «низи перемагали верхи».

Доба правління Асікага позначилася тривалими війнами (особливо «війни Онін»), які «допомогли» у підсумку формуванню самурайського кодексу «Бусі-до» («Шлях воїна») остаточно записаному у ХVI ст., що став морально-етичним підґрунтям національної ідеї.

Протягом ХVI – ХVII століть відбувається певна демократизація літературних жанрів і виникає простонародна повість («отогідзосі») та комічна поезія («хайкай»). Міська проза народжувалась як спрощена версія придворних моногатарі, військових епопей, буддійських книг. Ці твори – глибоке джерело фольклорних особливостей народного світогляду, бачення певних соціальних груп. Пам’ятки історичного змісту відтворюють драматичну боротьбу за владу, захищаючи інтереси ворогуючих боків. Праці узагальнюючого характеру виникають у XVII – на початку XVIII ст. завдяки діяльності Міто Міцукуні та Кадо Адзумамаро, які стали першими збирачами пам’яток японської історії.

У даному короткому огляді ми лише назвали найвидатніші писемні пам’ятки японського середньовіччя.

1 2

Схожі:

Урок з історії середніх віків 7клас Тема: Людина середньовіччя Дидактична: З'ясувати, що представляла з себе людина середньовіччя, я складались її стосунки з природою, яким було населення в цілому,...	ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ ЗА ПЕРВІСНИХ ЧАСІВ Періодизація історії людства. Своєрідність епохи стародавнього світу як першого періоду в історії людства. Історичні джерела. Відлік...
10. ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ Основні риси і періодизація господарства країн Західної Європи в епоху середньовіччя	Історія України як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела Методологія історії України. Основоположні принципи історичного пізнання. Етнополітичний контекст української історії
1 Історія як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела... Сторія вивчає події,явища,які допускають науковіобгрунтовані уявлення про головні тенденції розвитку людини,суспільства	НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА для загальноосвітніх навчальних закладів Ознайомлення учнів із завданнями і структурою курсу. Що і як вивчає історія Середніх віків. Хронологічні межі та періодизація Середньовіччя....
Навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030401... Призначення курсу «Загальна історія держави та права». Предмет історії держави і права зарубіжних країн. Методологія науки та курсу....	1. Вступ до курсу історії держави і права України Предмет і завдання... Адже саме право є одним із найважливіших знарядь забезпечення справедливості прав і інтересів людини, це частина культури народу,...
Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок	СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ Семінар Загальна характеристика культури Середньовіччя. 2 год Високе (Класичне) Середньовіччя від X-XI століть до приблизно XIV століття. Характеристика періоду

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання