|
|
Скачати 0.75 Mb.
|
21. ВІК АВГУСТА Золотий вік, або вік Августа- період, що триває від 1го ст.до н.е. до 5ст.н.е. Набув своєї гучної назви передусім завдяки творчості Вергілія, Горація, Овідія – загальновизнаних майстрів поезії. Військова дидактура подовжила існування рабовласницького ладу на кілька століть. Покінчивши з республікою, полководець Октавіан видає себе за захисника республіки. Він хотів увійти в історію як народний трибун. Октавіана улесливо величають принцепсом – першим у списку сенаторів і найповажнішим громадянином. Через те роки його правління називають принципатом. Невдовзі Октавіану надають ім’я Августа, тобто священного. Він дбає про створення офіційної ідеології принципату, яку муситимуть пропагандувати художники і поети. Наступники Октавіана не вважали за необхідне маскувати імперію в республіканські штати. Новий режим стає загальновизнаним. Рабовласницьке суспільство потребувало рабів, яких постачали загарбницькі війни. Імператори вели їх безупинно. Рим грабує світ і потопає в розкошах. Суворість і простота звичаїв республіканського Риму змінюються в часи імперії божевільним марнотратством. Коли Октавіан Август захопив владу, Рим був цегляним(жодного храму з мармуру). Август залишив Рим мармуровим. Імперія мала блискучий фасад, але її роздирали внутрішні суперечності. Жорстока розправа з повсталими лише тимчасово гальмувала розвиток подій. Рабська праця була непродуктивною. Диференціація вільних громадян поглиблювалась. Бідні ставали люмпенами. Римське суспільство загнивало. Мистецтво, що дозрівало в цю добу, відрізнялося від грецького, більш демократично. Пишна архітектура Римського Колізею репрезентує офіційний Рим, рабовласницьку імперію. Гармонійні пропорції грецького Парфенона відповідають духові демократії Афінської республіки, прагненню до злагоди вільних громадян. Римська архітектура нерідко переобтяжена алегоріями, проте, з другого боку, вона часто натуралістична, має за мету документальну точність. Театр у Римі поступається перед цирком. Понад 50тис. глядачів збиралися в Римському циркові – Колізеї, де імператори влаштовували вистави, прагнучи завоювати симпатії юрби. У 3-4 ст.н.е. в розвитку античної культури простежується спад. Світських літературних творів тієї епохи майже немає. Рабовласницьке суспільство агонізує. Починається тривалий процес становлення феодального ладу. Антична культура поступово поглинається середньовічною. 23. ГЕНЕЗА ДАВНЬОЇ ТРАГЕДІЇНазва “трагедія” походить від двох гр.слів – трагос (цап, козел) і оде (пісня), назва свідчить про тісний зв’язок трагедії з дифірамбічним хором, у якому брали участь ряджені в козині шкури, що грали роль сатирів. Як відомо, термін «трагедія» має міфологічні витоки і пов'язаний з культом бога Діоніса (Бахуса, Вакха), який поєднував протилежні функції: родючості землі, виноградарства, символ високих урожаїв і функцію смерті, виступав як володар душ мертвих. Бог Діоніс як носій землеробського культу протиставлявся богу Аполлону як виразнику психології родової аристократії. На честь бога Діоніса влаштовувалися щорічні релігійно-культові свята – діонісії, наприкінці яких у жертву богу приносили козла – символ козлоногого сатира – супутника бога Діоніса. Так виникло поняття «трагедія» передсмертний крик козла. 24. ГЕНЕЗА ДАВНЬОЇ КОМЕДІЇ Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в Аттиці, зокрема в Афінах, у 480-х роках до н.е. Появі комедії сприяли ігрища на честь Діоніса. Арістотель стверджував, що вона виникла від “фалічних пісень” – пісень, що співали земляни на честь Діоніса під час сільських свят. Ще одним джерелом комедії могли стати народні жартівливі сценки фарсового характеру: вони висміювали псевдолікарів, дурнуватих багатіїв, чужинців-шахраїв, обдурених дружинами чоловіків тощо. 25. Аполлонівський та діонісійський початки за Ф.Ніцше Аполлон у грецькій міфології один з олімпійських богів. З 5ст. до н.е. його культ поширений в Римі. Аполлон – бог світла та гармонії. Його культ пов'язаний з пророцтвами, котрі проливають світло на волю богів та з мистецтвом музики. Основні атрибути Аполлона – кітара або ліра, що символізує його роль покровителя мистецтва.(він супроводжував спів Муз цим інструментом) Аполлон виступає також в якості організатора соціально-політичних та моральних норм. Аполлонівське начало асоціюється зі світлом, гармонійною красою, порядком, знанням та розумом. Діоніс – бог рослинності, родючості, покровитель виноградарства та виноробства, також він пов'язаний з підземним світом. Культ Діоніса виник за крито-мікенської доби в критян, потім поширився в ахейців, однак був майже забутий. Знову відродився приблизно у 7ст.до н.е. Основною характеристикою культу був екстаз, тобто нестяма, несамовитість, у котру впадали під час винопиття та безумного танцю. (також.. в оргіях мешканців Аттики на честь Діоніса, які відбувалися раз на 2 роки на горі Парнас, брали участь лише жінки. Вони впадали в стан священної істерії, трансу. Бігали по горах, лісах, полях і могли розірвати на шматки будь-яку тварину, і з’їсти її м'ясо, бо це символізувало Діоніса. Водночас Парнас був одним з місць перебування Аполлона та муз, святилищем поезії) 26. Есхіл ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ ДЛЯ ПОСТУПУ ТРАГЕДІЇ ЯК ЖАНРУ (525 – 456 рр. до н.е.)Есхіл — поет становлення афінської рабовласницької демократії. Грецькі вчені почали називати Есхіла «батьком трагедії». Любов до батьківщини — одна з постійних тем у творах Есхіла. Внесок Есхіла до трагедійного дійства був надзвичайно великий. Він створює трагічну трилогію, що незабаром стає традиційною для змагань драматичних поетів. Великим поштовхом для швидкого розвитку трагедії стало введення Есхілом другого актора. Він увів формулу трагічного мовчання, що створювала напруження. Тривогу глядачів, чекання ними чогось страшного й невідворотного викликала утворювана автором атмосфера жаху на сцені. Цей жах підтримувався і штучними деталями чи ефектними прийомами — на сцені неодноразово з'являлися знаряддя вбивства — закривавлена зброя, герої постійно згадували про злочин. Есхілові належала низка технічних удосконалень у театрі та драматичному мистецтві. Він першим почав виробляти пофарбовані маски, надаючи їм певні трагічні вирази людського обличчя, винайшов котурни — черевики трагічного актора, що набагато збільшували його зріст. Він увів ряд театральних машин, без яких не могла обійтися вистава (наприклад, покарання Прометея, який у фіналі разом зі скелею «провалюється» під землю).Найвидатнішою трагедією Есхіла вважають «Прометея закутого», що входила до трилогії про Прометея. Написана трилогія, очевидно, у 469 р. до н. є. 27. «Орестея» Есхіла – єдина трилогія, що дійшла до нас повністю. Кожна її трагедія становить закінчений твір, а всі вони об’єднані спільністю сюжету і системою художніх образів, кожна наступна трагедія є продовженням попередньої. Орестея заснована на троянському циклі міфів, зокрема на драматичній історії проклятого богами дому Атрідів. Сюжет: В Аргосі царював Пелопс, проклятий убитим ним героєм це прокляття падає і на синів Пелопса – Атрея і Тієста. Тієст спокусив дружину свого брата - Аеропу Атрей помщається Тієстові – він запрошує його до себ в гості та частує його м’ясом убитих Тієстових дітей. За це боги прокляли рід Атрея, що вплинуло на долю його чинів – Агамемнона і Менелая. Орестея сповнена найактуальнішими проблемами тих часів: закони родової пости, відплата за криваві злочини, родове прокляття, тощо.. Міфологічна основа: над родом Атрідів було прокляття за криваве злодіяння. Есхіл також дотримувався того, що за пролиту кров, подібно ланцюга буде викликана нова кров. І це буде тривати поки не буде відомщеною. Атрей убиває дітей брата Тієста, його син Агамемнон – дочку Іфігенію, Агамемнона вбиває Клеменестра, яка в свою чергу гине від руки сина. Аполлон виправдовує це вбивство здійснене за його наказом і очищая Ореста від крові і відправляє його до Афін, там його оправдовує суд. Те, чого не могли зробити боги – зробили люди. 29. Софокл жив у період вищого піднесення афінського полісу і всі особливості цього періоду значною мірою відбив у своїх творах. Він був поетом рабовласницької демократії. Він був палким патріотом і активістом, тому у своїх творах намагався у своїх творах об*активно зобразити ті зміни і конфлікти, що виникали у суспільстві тих часів. Захищаючи демократію, виступав проти тиранії(Креонт»Антігона»); підносить проблему багатства та грошей; у його творах є місце для релігійних роздумів. Вірив що Боги визначають долю людини, але самі у вчинки людей не втручаються. Софокл (495-405 рр. до н.е.) Трагедії Есхіла – це породження епохи становлення і розквіту полісів. А молодший сучасник “батька трагедії” – Софокл – живе в іншу епоху, в епоху найпишнішого розквіту давньогрецької культури, а відтак він переживає і початок занепаду міст-держав, зокрема й афінської демократії. Різниця епох – різниця творів, їх проблематики. Художні особливості трагедій Софокла: 1) в центрі трагедії – людина, а не бог і не титан; 2) трагедії відзначає ретельна розробка людських характерів. Софокл зображає особистість цільну, глибоку, підкреслюючи не лише позитивні, а й негативні риси (наприклад, в образі Едіпа – нерозважливість, нестримність у гніві); 3) драматург вводить у дію третього актора, посилюється драматизм; 4) відбувається скорочення партій хору, а кількість учасників хору збільшується з 12 до 15; 5) Софокл урізноманітнив композицію і техніку трагедії. Обов’язковим елементом його трагедії є пролог, в якому викладається передісторія подій. Вводить прийом ретардації. Прагне до ідеальної завершеності трагедії;) 6) Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декорації; 7) найбільшим нововведенням було те, що він виділив свої драми зі складу трилогії. Софокловим відкриттям у трагедії було послідовне ствердження думки про те, що людина, попри всю трагічність невблаганної долі, вільна у своєму виборі, у виборі своєї лінії поведінки. 30.МІФОЛОГІЧНА ОСНОВА ЦАР ЕДІП У трагедії “Цар Едіп” (біля 429 р. до н.е.) Софокл скористався художнім прийомом трагічної іронії, суть якого зводиться до того, що глядач знає про хід подій, а дійові особи не знають. Це допомагає глядачеві глибше проникнути у суть конфлікту. Необхідно звернути увагу на те, що “Цар Едіп” – твір, який будується виключно за принципом єдності дії. Уся дія сконцентрована навколо пошуків убивці Лаія. Порушено світовий порядок: Лаій загинув, але смерть його не відімщена. Пошуки, до яких залучено чимало людей (Креонт, сліпий Тіресій, гонець з Коринфа), нарешті, розкривають Едіпові жахливу істину: він убивця свого батька Лаія і чоловік своєї матері Іокасти. Відкриття істини позбавило Едіпа всього: честі, родини, душевного спокою. Едіп гидкий сам собі. Він розуміє, що не винен, але вчинки його настільки жахливі, що він осліплює себе і прирікає на вигнання. У коммосі хор ставить перед Едіпом запитання: а, може, “краще не родитись, як сліпому жить?”. Чому Епід не позбавив себе життя? Адже нещастя і страждання Епіда настільки великі, що вони складають межу можливостей людських. Однак специфіка творчості Софокла полягає у тому, що його герой не пересічний, не звичайний, а такий, яким повинен бути – це взірець людини. У Едіпа своє чуття моралі, своє уявлення про добро і зло. Убити себе – простіше всього, це значить втекти від відповідальності за содіяне. І Едіп знаходить у собі сили для більшого: він прирікає себе на темряву, на скитання, щоб спокутувати провину, стати чистим. Едіп сам покарав себе, сам виконав вирок, а, значить, він переміг долю. Так повинна вести себе у житті справжня людина. Тема трагедії – не мимовільні вчинки Едіпа, а їх викриття, їх упізнавання самим Едіпом. Передсмертна трагедія “Едіп у Колоні” написана з використанням іншого варіанта міфа про вигнання Едіпа з Фів. У цій трагедії Едіпа виганяють з Фів його сини. Едіп тут вже не злочинець. Він повністю спокутував свій гріх, міра його страждань перевищила міру злочину. Тому боги – боржники Едіпа. Героєві судилася свята смерть у гаю, його прах принесе благословення краю, де він залишиться. Дія трагедії відбувається у Колоні (містечку, де народився сам Софокл). Едіп просить у афінського володаря Тесея дозволу бути похованим у цьому місті. Діставши такий дозвіл,і він зникає і перетворюється на покровителя Колона. Особиста вина спокутувана, але рід Едіпа має загинути, він і загине. Взяти на себе страждання і долю дітей батько не може. Драматургія Софокла – це пишний гімн людині, людській душі в найкращих її виявах. 31 ОСНОВА ТРАГЕДІЇ АНТІГОНА В основі трагедії «антігона» лежить міф про проклятта роду Едіпа. Від його шлюбу зі своєю матір*ю залишилося 4 дітей: Этеокл и Полиник, Антигона и Ісмена. У центрі трагедії – проблема вільного прийняття людиною героїчного і трагічного для неї морального рішення. Дія трагедії розгортається після того, як Едіпові сини Етеокл і Полінік посварилися між собою за владу у Фівах (це сюжет трагедії Есхіла “Семеро проти Фів”) і у фатальному двобої брати вбивають один одного. Володар Фів Креонт наказує віддати належну шану захисникові Фів Етеоклові, але забороняє поховати Полініка, наказуючи викинути його тіло на розтерзання диким птахам і звірам. Здається, воля Креонта є справедливою, але це не так. Адже існує споконвічний закон: тіло покійника має бути віддане землі. Труп ворога можна поховати за межами поліса. Антігона, сестра Етеокла і Полініка, порушує наказ Креонта і намагається виконати похоронний обряд над тілом Полініка. Вона виступає на захист загальнолюдського закону шанобливого ставлення до покійника. Закон людяності настільки древній, що люди вважають його встановленим богами. Вустами Антігони Софокл утверджує гуманність на землі: “Волі людини я на землі боятись не повинна”. За непослух Антігона буде покарана, однак її смерть стає її перемогою. Міф про безсилля людини перед долею Софокл перевів у площину розмови про силу людини, про її безмежні можливості. Софокл не лякає людину роковими пророцтвами, він навіює думку про відповідальність за свій свідомий чи несвідомий вчинок. Ідея твору полягає у зверхності божественних, далеких традиційних законів над людськими 32. Еврипід ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ(бл. 480 або 484-406 рр. до н.е.) Еврипід – поет епохи яскраво вираженої кризи полісів і Пелопоннеської війни. Ознаки драматургії Еврипіда: 1) публіцистичність; 2) приземлення богів і героїв, боги з його драм постають холодними егоїстами, байдужими до мук і проблем людини; 3) нове джерело трагічного – людське серце, проникнення вглиб людини, показ боротьби пристрастей; 4) звернення до побутових сюжетів, до приватного побуту людей, до сімейних конфліктів. Еврипід стає творцем сімейної драми, у якій сполучає високе й низьке, трагічне й комічне; 5) показ художнього образу у розвитку; 6) відтворення людини такою, якою вона є, а не такою, якою повинна бути. Еврипід увійшов в історію західноєвропейської культури як родоначальник і майстер психологічного аналізу і психологічної драми. Твори: Медея! 33-34.БОГИ ЩО БУЛИ В ЕСХІЛА СООКЛА Й ЕВРІПІДА Головними героями в трагедіях були боги і міфологічні герої. Надзвичайною особливістю еллінських богів було те, що стародавні греки створили їх за образом і подобою людей, наділили всіма людськими почуттями, слабкостями й навіть вадами. Але можливо, що в самому характері еллінів прагнення до самопізнання було значно глибшим, ніж у інших народів. І, створюючи подібних до себе богів, наділяючи їх людськими рисами та почуттями, вони тим самим намагались краще пізнати себе, вдосконалити своє єство, наблизити себе до богів. Адже боги-олімпійці фактично стали реалістичним відображенням конкретних людських тинів. Не випадково Фідій зобразив на 160-метровому фризі Парфенону Панафінейські свята, де боги й люди нічим не відрізнялись один від одного: боги були зведені до рівня людини, а людина - обожнена. І не випадково хор у Софокловій трагедії [11] «Антігона» співає справжній гімн на честь людини, прославляє її розум і творчі руки, починаючи свій заспів словами: Еллінські боги не викликали, подібно до божеств стародавніх індіанців, ацтеків, вавілонян чи германців, жаху та сліпого плазування перед собою, Глибоко шануючи своїх богів, елліни разом з тим ставились до них надзвичайно критично. І це допомагало їм пізнавати навколишній світ, пояснювати його, проникати у взаємини між ним і самою людиною. Це призвело й до того, що міфологія з її численними та цікавими історіями богів та легендами про героїв стала, за словами К. Маркса, не тільки арсеналом, але й ґрунтом усього грецького мистецтва. Есхіл, Софокл, Евріпід - три славетних імені давньогрецьких поетів, творчість яких - свідчення найвищого розквіту трагедії в еллінській літературі. Кожний з них відобразив у своїх драматичних творах певний період розвитку афінської рабовласницької демократії і водночас являв собою новий етап в еволюції жанру. І хоч їхні трагедії мали багато спільних рис, що пояснювались вимогами й особливостями трагедійного жанру, але кожен з цих поетів мав своє неповторне_ творче обличчя. Не була винятком з цього правила й еллінська трагедія. Трагічні поети використовували всі без винятку міфи і, якщо того вимагали їхні ідейно-художні задуми, сміливо йшли на деякі зміни в них. Так, щоб зробити образ Клітемнестри більш драматичним, Есхіл вкладає їй в руки сокиру, і вона сама вбиває чоловіка Агамемнона, хоч за міфом смерть героя наступає від руки коханця Клітемнестри Егіста (трагедія «Агамемнон»). Останньою жертвою Сфінкса, насланого богами для покарання міста Фів, був син Креонта Гемон, а в Софокла він завдає собі смерть, побачивши мертве-тіло своєї нареченої Антігони (трагедія «Антігона»). Часто змінював міфи й Евріпід: за міфом чаклунка Медея після вбивства корінфського царя Креонта і його дочки Главки тікає до Афін, залишивши коло олтаря дітей, яких обурені корінфські громадяни розривають на шматки, помщаючись за смерть свого царя; поет, щоб показати жорстокий внутрішній конфлікт героїні між материнським почуттям і ненавистю до Ясона, примушує Медею власноруч зарізати своїх дітей. Таких прикладів можна навести багато. Отже, завдяки подібним змінам (а можливо, інколи поети використовували й забуті чи мало поширені варіанти тих самих міфів), міфи набували нових ознак і нюансів, а народжені міфологією боги й герої вдруге народжувались у творах античних письменників і поетів, змінюючи з волі автора свої риси та якості. Наприклад, можна не сумніватися, що титан Прометей, один з богів старшого покоління, так і лишився б одним з маловідомих богів-велетнів, якби не геній Есхіла, що надав йому зовсім нових рис, зробив його ідейним борцем проти Зевсової деспотії носієм усього світлого й прогресивного (трагедія «Прометей закутий»). І якщо слава Прометея дійшла до наших днів і втілилася в багатьох творах [12] (як не згадати тут шевченківського Прометея?), присвячених йому, то цим ми завдячуємо тільки Есхілові. Саме він переосмислив міфологічний образ і, сповнивши його новими якостями, зробив символом тираноборства) гуманізму та безмежної відданості своїй ідеї. В нові часи ці риси Прометея, притаманні справжнім революціонерам, зробили його образ втіленням самовідданої революційної боротьби пролетаріату за визволення народних мас від капіталістичного гніту. |
|
1 Історія як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела... Сторія вивчає події,явища,які допускають науковіобгрунтовані уявлення про головні тенденції розвитку людини,суспільства |
Урок 18 Тема. Події 1939 червня 1941 рр. Причини, характер та періодизація Другої світової війни Тема. Події 1939 – червня 1941 рр. Причини, характер та періодизація Другої світової війни |
|
Періодизація історії Японії за середньовіччя Практичне заняття «Японське суспільство у баченні авторки «Записок біля узголівя» Сей-Сьонагон» |
10. ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ Основні риси і періодизація господарства країн Західної Європи в епоху середньовіччя |
|
Питання до іспиту з курсу «Історія зарубіжної літератури ХІХ ст.» Західноєвропейська література XIX ст.: періодизація, основні художні напрями і тенденції розвитку |
Передісторія україни археологічна періодизація ... |
|
Що таке філософія? Антична філософія: особливості, періодизація та значення для формування європейської культури |
Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
|
Василь Яременко. НА ЗАМОВЛЕННЯ ВІЧНОСТІ КОРОТКИЙ СЛОВНИК історичної термінології, що вживається в «Повісті врем’яних літ» |
Загальний протокол за напрямом «Долі, скалічені війною» обласного... |