Історія Культури

Скачати 4.64 Mb.

Назва	Історія Культури
Сторінка	7/19
Дата	14.03.2013
Розмір	4.64 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Культура > Документи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 19

Європеиська культура другої половини XVII—XVIII ст. розвивалась під безпосереднім впливом Англійської буржуазної революції як прямої попередниці Французької революції 1/89 р., з якою тісно пов'язано встановлення буржуазного ладу на Європейському континенті. Англійський конституційний режим, філософія і політичні ідеї часу Англійської революції і післяреволюційної буржуазної Англії послужили тим відправним пунктом, з якого почала розвиватися передреволюційна ідеологія в країнах континентальної Європи. Особливо це позначилось на історії Франції XVIII ст. Французьке просвітительство XVIII ст., яке виробило фактично програму для наступної революції у Франції, наочно демонструє ідей, ну наступність і спорідненість з англійською революційною думкою XVII ст.

Період другої половини XVII—XVIII ст. став переломним моментом в історії України, мав неабиякий вплив на країни Центральної і Східної Європи. У цей час відбулася визвольна війна, склалася державність українського народу, гетьманщина. Український народ здобув ряд видатних перемог над польсько-шляхетськими військами, визволив більшу частину України й ще раз підтвердив своє право на незалежність. Повстання 1648 р. стало не лише одним з найбільших катаклізмів україн-ської історії, а й сприяло відродженню українського народу, його культури. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення — все це сприяло і культурній Інтеграції різних регіонів.

7.1. Західноєвропейська культура XVII-XVIH ст.

Тенденція культурного розвитку, започатковані в часи Ренесансу і Реформації, знайшли своє продовження у XVII—XVIII ст. Для XVII ст. притаманними були розвиток мануфактури і бурхливі процеси первісного нагромадження капіталу. Одночасно в політичному житті завершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій. З останнім було пов'язано зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого були
Італія, Іспанія, Фландрія, Голландія, Франція.

Культурний розвиток кожної європейської країни набув своїх, ли-І ше їм притаманних рис. Проте наявність спільних рис у культурному розвитку окремих держав Європи дає змогу розглядати культуру Нового часу як відносно стійку систему культурних цінностей, норм і принципів духовно-практичного осмислення світу. Системоутворюючим чинником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою революцією XVI—XVII ст.

Формування нових світоглядних орієнтирів було пов'зано не лише із загальною атмосферою епохи, а й з бурхливим розвитком природничих наук і філософії, В результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-математичне уявлення про природу. Воно найбільш повно виражено в класичній праці І. Ньютона «Математичні начала натуральної філософії» (1687). У світлі відкриття ним закону всесвітнього тяжіння нова картина світу постала у своїй відносній завершеності та однозначності. Вона вивільнилася від релігійних догм і формувалася лише на експериментальних даних та математичних методах розробки їх.

Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізовано в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямів — раціоналізму та емпіризму. Якщо раціоналізм визнає джерелом розум, то емпіризм — чуттєвий досвід.

Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке, в свою чергу, надає людському існуванню справжнього сенсу. Раціоналізм вбачав у розумінні здатність істинно осмислити існуючу реальність і не допускав можливості одержання хибних знань внаслідок пізнавальної діяльності. Якщо розум помиляється, то лише через емоції та волю. В контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Рене Декарта (1596— 1650), пантеїстичний монізм Бенедикта С/иная» (1632—16/7) і об'єктивний ідеалізм Готфріда Вільгельма Лейбніца (1646—1716). Основи емпіризму були закладені Френсісом Беконом (1561 —1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань. Тому завдання науки він вбачав у її здатності застосувати раціональний метод до чуттєвих даних. Отже, становлення раціоналістичного світогляду в контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безу-мовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.

Велике значення в художньому освоєнні дійсності XVII—XVIII ст. мало мистецтво.

Образотворче мистецтво та архітектура. Епоха бароко (від італ. Ьагоссо) — вибагливий, химерний) настала після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церков. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ — як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Заспокійливий і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного, драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та «відкритості» для будь-яких змін.

Епоха бароко була започаткована в Італії і пов'язана з певним поверненням до середньовічної культурної традиції. Це відбувалося в країні, де ревно зберігалися багаті традиції Відродження. Виникає комплекс явищ і тенденцій у культурному житті, який називають бароковим мідієвизмом. Певною мірою відбувається реставрація впливу релігії на культуру, відроджуються забуті духовні жанри в літературі.

Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив італійський скульптор Джо-ванніБерніні (1598—1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі.

Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавим зразком цього типу будівель є палаццо Каріньяно в Турині, який спорудив великий майстер пізнього бароко архітектор і математик Гваріано Гваріні. Привертає увагу фасад цього палацу з ефективно вигнутою центральною частиною, увінчаною складним криволінійним фронтоном і прикрашений оригінальними скульптурними оздобами в центрі. Взятий загалом фасад справляє враження насиченої і вишуканої архітектурної декорації.

Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю. Якщо митці класичної Греції та епохи Відродження зображували богів олюдненими, то в італійського скульптора Берніні вони залишаються богами. В його скульптурній групі «Аполлон і Дафна» відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, майже нереального, казкового.

Одним із цікавих розділів барокової скульптури був портрет. Насамперед це були роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості станової приналежності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога моденського Франціско д'Єсте та Людовика XVI, виконані Берніні). Видатними представниками бароко у живопису були італієць Мерізіда Караваджо (1573—1610) і фламандець Пітер Пауел Рубенс (1577— 1640). М. Караваджо розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки чому добивався різних контрастів світла і тіні. Творчості Рубенса властивий високий гуманістичний пафос (наприклад, картини «Підняття хреста» і «Вакханалія»). Майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало картини в наповнений динамікою живописний потік. Повною мірою це знайшло виявлення у творах Антоніса Ван-Дейка (1599—1641) «Св. Мартін і жебраки», «Самсон і Даліла», Дієго Веласкеса (1599—1660) «Здача Бреди» та «Венера з дзеркалом».

Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посідали статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика.

Література і музика бароко, надихаючись ідеєю розуму, продовжували традиції Відродження. Проте їх віра в прогрес була багато в чому суперечливою. Людина — піщинка в нескінченному Всесвіті, а її життя сповнене трагічних випадковостей. Ця провідна ідея літератури бароко знайшла своє втілення в творчості іспанського поета Гонгори-і-Арготе (1561—1627) (поема «Поліфем»), італійського поета Маріно Джам-баттіста (1569—1625) (поема «Адоніс»), у драмах іспанця Кальдеро-на та багатьох інших літераторів XVII—XVIII ст. Усіх їх поєднувала спільність світовідчуття, яке іноді називають «трагічним гуманізмом». Це поняття досить вдало відображало сутність внутрішньої суперечливості епохи бароко.

Значні плоди ця суперечливість матеріального і духовного, спокою і екстазу принесла в музиці. Остання — це змога виразити складність і збентеженість почуттів, занурення в душевні переживання, молитвені благання, всепрощення і екстатичні емоційні вибухи, адже значна частина інструментальної музики мала релігійний характер. Поряд із цим у річищі бароко виник новий музичний жанр — опера, батьківщиною якої є Флоренція. Тут на рубежі XVI—XVII ст. створюються перші «драми з музикою». Найвидатнішим оперним композитором першого століття її існування був Клаудіо Монтеверді (1567—1643). Його опера «Ор-фей» (1607) викликає інтерес і в наш час. Багатство та розкіш декорацій, умовність сюжету, вишуканість костюмів — усі ці ознаки опери як типового барокового мистецтва поєднувалися в ній з побутовими сценами та народними танцями. Це була характерна для бароко гра на контрастах.

Західноєвропейська культура бароко мала великий, проте неоднозначний вплив на культурний розвій країн Центральної та Східної Європи, зокрема України. Проте в цих країнах бароко зазнало суттєвих змін, сприйняло духовні, ідеологічні та національні особливості народів, що тут проживали, тонко відбило нюанси національного

світосприйняття і національного світогляду. В Україні бароко стало потужною духовною течією,, що охопила всі царини культурної діяльності та увійшла до історії світового мистецтва під назвою українське бароко.
7.2. Українська культура другої половини XVII—XVIII ст.

Освіта. У другій половині XVII—XVIII ст. освіта, наука і друкарство на Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. На Правобережній Україні чисельність православної шляхти меншає, а міщанство втрачає своє значення. У зв'язку з цим православні братські школи, які виникли при церквах у XI—XII ст., на цих землях поволі занепадають і зникають. На їх місці з'являються уніатські школи, що були в руках ордену Василіан, за характером зовсім інші порівняно з братськими школами.

Шкільна діяльність Василіан набуває значного поширення з утворенням в Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії (1773) — першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила однорідний шкільний статут і надала школам грошову допомогу. Крім того, Едукаційна комісія заснувала для Василіан і нові школи (наприклад, у Каневі 1786 р.). Та коли в братських школах XVI і XVII ст. панував демократичний дух, то василіанські школи були призначені лише для молоді шляхетського походження й виховували її у католицькому та польському національному дусі. Державний, спільний для всіх статут, державна допомога і контроль представників уряду (візитаторів) ставили василіанські школи в цілком нове положення й надавали їм державницького характеру, далекого від того, коли школи були в руках церкви.

На Лівобережжі, в Києві і Слобожанщині існували тільки православні школи. Найголовніше місце серед них належало Києво-Могилянській школі. В 1701 р. за царським указом вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією. Про її становище дбали київські митрополити.

Особливо піклувався про Київську академію Рафаїл Заборовський, який реставрував її будинок, а найталановитіших студентів посилав до німецьких університетів для підготовки до професорської діяльності. Кращі випускники, як Георгій Щербацький, Степан Яворський, Георгій Кониський, після Німеччини, привносили в академію нові методи та напрями в науці.

Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та ін. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професорів і талановитих студентів запрошували для піднесення освіти та культури в інші слов'янські країни, особливо в Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпіфаній Славинецький — один з найвидатніших учених того часу. Він був автором греко-слов'янського Лексикону, словника малозрозумілих слів у Святому Письмі, викладачем у патріаршій школі. Вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький (за походженням білорус) в 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де став засновником слов'яно-греко-латинської академії. Був він також вчителем царських дітей. Визначний проповідник, автор «Четьї Мінеї» з 1701 р. був ігуменом різних монастирів, а з 1702 р. — ростовським митрополитом. Після смерті московський синод визнав його святим. Вихованець і викладач Київської академії Стефан Яворський, родом з Галичини, був протектором московської слов'яно-греко-латинської академії, 1700 р. — митрополитом. Професор риторики та піїтики в Київській академії Феофан Прокопович мав великі заслуги у реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву. Вихованці Київської академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії — в Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Суздалі та в інших містах, Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві*.

У другій половині XVII ст. — першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російське суспільство, в яке вони внесли нові ідеї і нові погляди в церковно-релігійній, педагогічній і літературній справах. Мабуть цей вплив українських діячів на процес європеїзації московської культури був не до смаку московському духовенству, яке писало на них доноси цареві.

Деяких українських учених запрошували до Сербії (М. Козачинсь-кого) та до Молдавії (П. Величковського).

Крім академії у Києві були ще школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади на зразок київської. Так, архієпископ Лазар Баранович засновує школу в Новгород-Сіверському, яку в 1689 р. було перенесено до Чернігова. В 1727 р. білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, засновує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) це був головний освітній центр Слобожанщини.

Викладачем тут був Григорій Савич Сковородя (1722~1794), який висловив свої погляди на виховання в трактаті «Благодарний Еродій» (1787). Він був одним з найвидатпіших українських педагогів, філософів і письменників. Сковорода пише свої твори у вигляді діалогів, в яких проповідує глибокий антропологізм як основу філософської концепції. Людина, на його погляд, є головним ключем до розв'язання найважливіших загадок життя, а самопізнання — основним засобом досягнення цієї мети. Згідно з його поглядом, людина — це мікрокосмос, малий світ, в якому наче в дзеркалі відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати Всесвіт, треба йти від самопізнання, і тому Сковорода ставив на чолі свого вчення девіз Сократа: «Пізнай самого себе». Ідеями внутрішнього щастя, самовдоволення пройняті як філософські праці Сковороди («Діалог, или разглагол о древнем мир%; «Нар-кісс. Разговор о том: узнай себе»: «Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни» тощо), так і літературні твори («Байки Харківські», «Вбогий жайворонок», або «Сад божественних пісень»). «Світ ловив мене, та не впіймав» — такі слова заповідав Сковорода вибити на своєму надмогильнику. Справді, далекими від життєвої суті були думки і саме життя цього мандрівного «старця», проте тим чистішими і переконливішими були ідеали, які він сіяв в український чорнозем напередодні відродження.

У 1738 р. в Переяславі єпископ Арсеній Берл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини. Тут Г. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов ян-ську семінарію, в 1786 р. переведено до Катеринослава. Вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя. З неї вийшов І. Котляревський. Ці школи були організовані на зразок Київської академії.

Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєтки. Тому політика відібрання земельних маєтків в українських монастирів, проведена Катериною II в 1786 р., була сильним ударом для українських шкіл. Згодом ці школи втратили своє попереднє значення.

Централістська політика Катерини II знищила й народну нижчу школу на Лівобережжі. Щодо початкової освіти народних мас, то ця політика мала ще гірші наслідки, ніж щодо академій.

Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Лівобережжя з власної ініціативи й на власні кошти заснувало і утримувало школи для навчання дітей. У тих місцевостях, де населення жило по хуторах, дітей вчили «мандрівні дяки». Майже в кожному селі був утримуваний на кошти громади шпиталь, де жили старі, вбогі та немічні люди й сироти, яких учили в школі.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740—1748 pp. на території 7 полків старої України — Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського — було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. Водночас на Слобожанщині на 2500 душ була одна школа.

Отже, шкіл було досить. В 1768 р. на території Чернігівського, Городненського та Сосницького повітів були 134 школи, і одна припадала на 746 душ населення, а уже в 1875 р. на тій самій території було тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ населення.

Високому рівню освіти в Східній Україні, і насамперед в Гетьманщині другої половини XVII ст., не відповідали освіта і шкільництво в західноукраїнських землях. Саме в цей період, через несприятливі обставини, припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призвело до занепаду шкільництва. Так припинило свою навчально-виховну діяльність Львівське братство. Продовжували існувати в Галичині і на Правобережній Україні єзуїтські колегії, де в основному вчили польської та латинської мов і вся ідеологія була просякнута войовничим католицизмом. Саме таке завдання мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії Львівський університет (1784).

Друкарська справа. У ті часи культурно-освітніми установами були друкарні, що разом із школою стояли на варті національного руху. Школа й друкарня доповнювали одна одну. Очолювали друкарні високоосвічені люди. Перші українські друкарні видавали книжки переважно слов'янською мовою, але було чимало книжок польською і латинською мовами.

Найвідомішою в Україні в середині XVII cm. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки. В 1639—1667 pp. працювала друкарня Михайла Сльозки, технічне оформлення якої було кращим, ніж братської друкарні. Заснована у 1687—1688 pp. друкарня Йосипа Шумлянського після виходу двох-трьох книжок припинила своє існування. Ці друкарні не витримали конкуренції з Львівською братською друкарнею. Найдовше працювала друкарня в Уневі (1660—1770), яку перевів зі Львова у І649 р. А. ґКемборський, який згодом став архімандритом унівським.

На початку XVII cm. друкарство поширюється і до Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисєй Плетенеаький купив стрятинську друкарню і перевів її до Києва. У XVlI'cm. Києво-Печерська друкарня, що згуртувала ряд відомих українських учених, перевершила інші друкарні високим технічним виконанням. Були в Києві й інші друкарні, але вони існували недовго.

На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р. у Новго-род-Сіверську друкарні, яку в 1679 р. було переведено до Чернігова. Проте її друкована продукція технічно стояла невисоко й всеукраїнського значення не мала.

Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Лазара Барановича, Дмитра Туптла та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії московській патріархії (1686) зазнала переслідувань з боку московських обскурантів. Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобались «елінскія і франкскія мудрованія» («грецькі і французькі мудрощі»), В зв'язку з цим на соборі 1690 р. було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, Іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено усі книги Кирила

Ставро-вецького (Транквіліона).

Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася з відомим указом Петра І, який 5 жовтня 1720 р, наказав, що «... з огляду на те, що в цих друкарнях: «книги печатают несогласно с великороссийскими печатли... книг никаких, кроме церковных, прежних изданий не печатать». А для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру. З того часу Києво-Печерська і Чернігівська друкарні занепадають, втрачаючи свій український характер.

Друкарство на Поділлі не мало особливого громадського значення, бо всі друкарні існували там недовго й не були українськими. Так само не відігравало суспільної ролі друкарство на Закарпатті, оскільки випущені тут книжки були лише для місцевого вжитку. До того ж ці друкарні не могли розвинутися через релігійні переслідування.

Література. У XVII—XVIII ст. значного розквіту набула українська література. Вона цілком вливається в рамки тодішніх європейської культури і літературної течії — бароко. Останнє набуває на Україні певних своєрідних рис. їх появу зумовили ті самі умови, що і в часи Ренесансу: перевага духовенства серед носіїв літературної творчості та відсутність суто наукових центрів. Брак власної державності або її занепад призвів українську барокову літературу до мовної розбіжності. Поряд з літературою українською або церковною мовою існувало багато видань латинською, а також польською мовами.

Найбагатшою за змістом періоду бароко є українська віршована поезія. Насамперед це духовні вірші, призначені для співу, їх тематика дуже різноманітна: прославляння Христа та Богородиці, пісні на честь свят (Різдва, Великодня), окремих ікон (наприклад, у «Руні орошеному» Д. Туптала, 1680) або святих. Багато пісень із світською тематикою, зокрема любовних, що зображають різні еротичні переживання, вихваляють кохану жінку, висловлюють жаль з приводу нещасного кохання, сум за далекою милою тощо. Нарешті, чимало різноманітних пісень політичного або національного змісту: прославляння діячів і героїв, зокрема Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, заклики до єдності. Образ козацького ватажка Станіслава Морозенка, який загинув у 1651 р. в битві з татарами, «голови завзятої», з Якого вороги «живцем серце вирвали», став улюбленим, за ним «вся Вкраїна плаче». Разом з тим у думах оспівується героїчна боротьба і відвага народних мас, козаків, селян. Погляд народу на Хмельницького як героя, «чия слава не вмре, не поляже», висловлений у народних думах і піснях, знайшов своє подальше відображення в багатьох творах українських письменників.

Кінець XVII — початок XVIIІ cm. були останнім періодом розквіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після народно-визвольної боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі довго і були й пізніше популярними.

Менш розвинений був епос. Збереглися вірші про видатні події — битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. В зображення подій вплетено міркування та виражено почуття.

Досить широко в українському бароко була представлена прозова новела. Сюди відносять багато оповідань оригінальних, переважно релігійного змісту. Це оповідання про святих та їхні чудеса. Зібрав такі оповідання Петро Могила, видав велику збірку «Небо новое» (1665) І. Галятовський. Велике значення мало видання «Патерика Печерсь-кого» (1661, 1678, 1702). Монументальну збірку житія святих «Четьї-Мінеї» в 12 частинах уклав Дмитро Туптало (1689, 1695, 1700, 1705).

Улюбленим і новим жанром в українській літературі періоду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII — у XVIII cm. Представлений цей жанр видатними письменниками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Георгієм Конись-ким та ін. Були драми різдв'яні, великодні, про святих («Про Олексія, чоловіка Божого», 1673, про святу Катерину тощо), на теми моралі («Царство натури людської», 1698), історичні, зокрема з української історії. За період з 1623 по 1795 р. збереглося понад 20 текстів. Надрукована драма «Про Олексія, чоловіка Божого» була дуже популярною, оскільки мала побутові сцени з народного життя.

У літературі бароко значне місце посідають історичні твори. Це літературно оформлені щоденники: борця проти унії Атанасія Фи-липовича (бл. 1645), записки Якова Марковича, Миколи Ханенка, автобіографія Іллі Турчиновського та ін.

Центральне місце в цій літературі займають так звані «козацькі літописи»: «Самовидця» (доведений до 1702 р.), Григорія Грабянки (після 1709 р.), який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем, Самійла Величка (закінчений після 1720 р.), що зображував історичні події як повчання сучасникам.

Спроби систематичної обробки української історії з найдавніших часів можна простежити в «Синопсисі» (1674), в «Густинському літописі» (1670), у «Хроніці» Т. Сафоновича (1672), в «Обширному синопсисі руському» П. Кохановського (1682). У 1674 р. випущено перший підручник історії — відомий «Синопсис» Гізеля.

Українська барокова література мала значний вплив за межами України, передусім на східних і південних слов'ян. Московська література другої половини XVII — початку XVIII ст. майже цілком залежала від української. Українська тематика вливається до польської літератури, українські герої або українські теми зустрічаються в хорватській та латино-слов'янській літературі.

Проспер Меріме написав праці «Українські козаки та їх останні гетьмани» і «Богдан Хмельницький», які є унікальним свідченням українознавчих зацікавлень класика французької літератури.

Козацьке бароко. Друга половина XVII ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль — українське, або козацьке, бароко. Стиль бароко прийшов в Україну з Італії і відразу набув своєрідних мистецьких форм і національного колориту.

Початок бароко бачимо вже на початку XVII ст. в будовах Києва і Львова, але справжній розквіт його припадає на другу половину століття. Центр мистецького життя знову переноситься на Придніпров'я. Фундаторами його були передові гетьмани, козацька старшина, а також багатії і вище духовенство. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім'я, власними заходами і фондами споруджували дерев'яні і кам'яні церкви, прикрашали їх багатоярусними іконостасами та настінними розписами, дарували церквам дорогий срібний і золотий ритуальний посуд і церковні ризи, ікони, в унікальних оправах церковні книги. Попит на них стимулював розвиток старих і створення нових центрів монастирське- і релігійно-цехового характеру в Києві, Чернігові, Полтаві, Ніжині, Лубнах, Батурині, Миргороді та в інших містах.

Перші барокові споруди з'являються вже в першій половині XVII ст. у Львові (два польських костьоли: бернардинів і єзуїтів) і в Києві (перебудова Успенського собору Італійцем С. Брані в 1613 р.).

Однак самостійна творчість українських майстрів цього стилю розпочинається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана Івана Мазепи. Саме в той час сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, бароко. На думку Дмитра Антоновича, це була «друга золота доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого».

З усіх меценатів української культури Іван Мазепа (1644—1709) найбільшою мірою зумів залишити на ній печать своєї глибокої індивідуальності, людини західноєвропейської культури. На думку Миколи Голубця, в будівництві Мазепи можна простежити два напрями: один, у репрезентативних будівлях, українізує західноєвропейську барокову базиліку, другий — барокі-зує українську дерев'яну архітектуру*. У цей період було закінчено Спасько-Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П'я-тибанна церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі надзвичайно струнка в своїх пропорціях, з багато різьбленим декором стін — справжня перлина серед п ятибанних церков українського бароко.

Поряд із спорудженням нових Мазепа обновлював старі храми. Завдяки йому і митрополитові Ясинському барокове оформлення набули Софійський собор у Києві, який було перебудовано у 1685—1707 pp., Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій половині XVII — початку XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. Всього за кошти Мазепи було споруджено 14 будівель церковних храмів і 20 реконструйовано. У розповідях залишилися згадки про пишні гетьманські палати та інші світські споруди. Одним з найцікавіших зразків світської кам'яної архітектури України другої половини XVII ст., що збереглася до наших днів, є так званий будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба).

Наприкінці XVII ст. інтенсивно розбудовуються Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Стародуб, Ніжин, Харків. Непомітний Батурин в 1669— 1708 pp. стає резиденцією гетьманів на Лівобережжі.

Творцем архітектури Києва XVIII ст. був значною мірою Іван Григорович-Барський (1713—1785), який поєднував традиції доби Мазепи з впливом свого вчителя Б. Растреллі. Він звів у Києві Самсо-нів колодязь, браму Кирилівського монастиря, дзвіницю Петропавлівсь-кого монастиря, перебудував Кирилівську церкву та багато інших. Одночасно працювали видатні українські архітектори С. Ковнір, Ф. Стар-ченко, А. Зерніков, І. Батіст та ін.

Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Печерської лаври, які створив архітектор Степан Ковнір (1695— 1786). Це Ковнірівський корпус, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах Лаври, Кловський палац.

Художня сила українського бароко захоплювала й іноземних митців, які починали самостійно працювали у цьому стилі.

Так, німець за походженням Йоган Готфрід Шедель (1680—1752), який тривалий час працював у Росії, під час перебування в 1731— 1752 pp. у Києві створив такі шедеври українського бароко, як дзвіниця Софійського собору, Брама Заборовського, надав барокових форм будинку митрополита у Софійському монастирі. В 1731—1/44 pp. Шедель звів славетну Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври, яка на той час була найвищою спорудою не тільки в Україні, а й на теренах Російської імперії.

Висока культура українського бароко мала значний вплив на сусідні країни. Так, в Росії чимало споруд збудовано за мистецькими формами й технічними засобами українського бароко, оскільки там працювало у першій половині XVIII ст. багато українських архітекторів (серед них Ф. Старченко й І. Зарудний).

З середини XVIII ст. будівництво в Україні послаблюється. На зміну українському бароко з'являються монументальні будови в стилі рококо з деякими перехідними формами до класицизму та будівлі у стилі російського бароко (Андріївська церква та Маріїнський палац архітектора Б. Растреллі). В стилі європейського бароко зведено собор св. Юра у Львові і ратушу в Бучачі, Успенський собор в Почаєві.

З другої половини XVII ст. на Правобережжі і в західних землях, що перебували під владою Польщі, занепадає кам'яне будівництво і більш популярною стає дерев'яна архітектура. В церковному будівництві вона набуває типових прикмет, які стають національно-традиційними. Тому XVII ст. — першу половину XVIII ст. називають золотим віком дерев'яного будівництва, коли створюються окремі школи будівництва такого типу (закарпатська, лемківська, бойківська, буковинська, подільська, придніпровська та ін.). Непересічними пам'ятками дерев'яного зодчества є церкви в Західній Україні по селах (церква св. Параскеви у Крехові 1658 р., св. Богородиці у Ворохті чи св. Миколи в Кривках), або в Східній Україні (храм св. Покрови в Ромнах).

Образотворче мистецтво. Архітектура, як і образотворче мистецтво України часів бароко, позначена особливою національною індивідуальністю, яка знайшла своє втілення у виникненні особливих жанрів малярства, суто українському відтворенні образів, позначеному потужним впливом народної культури, відповідно, невідомим для інших країн добором технічних прийомів.

Особливими пам'ятками монументального живопису були Іконостаси. Серед них грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького та Троїцького соборів в Чернігові та Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях (всі XVIII ст.). Усі вони виконані у стилі бароко. В галузі іконостасів працювали видатні майстри Іов Кондзелевич, Іван Руткович, Ілля Бродлакович.

У малярстві спостерігалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва і Львова, Харкова, Кам'янця-Подільського, Чернігова, свідчать про кілька іконописних шкіл. Часто на іконах зображено український побут, постаті, пов'язані з громадським і політичним життям України, гетьманів, старшину, козаків, засновників церкви та інших (наприклад, ікона «Розп'яття» XVII ст. з образом лубенського полковника Л. Свічки). Загалом в іконописі зберігались прийоми старої іконографічної школи з питомою декоративністю.Серед різних жанрів світського мистецтва основне місце посідав портрет — «парсуна». Його українською особливістю було те, що при всій своїй життєвості він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Дуже популярними були тоді портрети Б. Хмельницького і козацьких старшин, а в Західній Україні — львівських братчиків у репрезентативній позі з жезлами, гербами, книгами та іншими атрибутами. В портретному малярстві елементи реалізму поєднувались з пишною, урочистою, суто бароковою умовністю, особливо у фресках (Успенський собор Києво-Печерської лаври і Софійський собор у Києві, церкви в Нискиничах на Волині).

Найбільшим осередком малярної праці був Київ, де кадри малярів, особливо малярів-портретистів, виховувались у Київській академії і в школі при Києво-Печерській лаврі. До наймайстерніших («парсун») належать портрети М. Миклашевського, генерального обозного Род-зянка, полковника Сулими і його дружини, київського міщанина Гу-дими та ін.

Збереглися окремі імена видатних майстрів. У Києві — це Іван Паєвський; у Львові — це Микола Петрахнович, Федор Сенькович, Василь зі Львова, який працював при дворі короля Яна Собеського. З Лаврської художньої школи вийшли Каменський, Зарудний, Галик, Малій, Захар, Голубовський, Ірлієвський, Неділка, Казанович. У Москві працювали Заруцький, Маховський, Полонський, Пузаревський, Рефу-' зинський, Ондольський, Животкевич та ін.

У другій половині XVIII ст. із скасуванням самоврядування в Україні українські митці переїхали до Петербурга, де намагались створити «все-імперський» мистецький центр. У період класицизму тут працювали такі українські митці, як А. Лосенко (1737—1773), що став ректором Петербурзької Академії мистецтв, К. Головачевський (1735—1823), І. Саб-луков (1735—1777), пізніше організатор Харківської мистецької школи. Велику славу здобув портретист Київської школи Д. Левицький (1735—1822), академік і професор академії. Великим реалістом і психологом портрета був В. Боровиковський (1757—1825). Він залишив після себе цілу школу портретистів, серед яких особливо відзначився М. Бугаєвський-Благородний.

Українські митці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького бароко, поєднавши українське мистецтво остаточно із західноєвропейським. Одночасно своєю творчістю вони розпочали новий період розвитку російського мистецтва, порвавши із закостенілими на той час шаблонами візантійсько-московського іконопису та виводячи російське мистецтво на широкі світові шляхи. Реалістами класичної школи були В. Тропінін (1776-1857) на Поділлі, М. Теренський (1723-1790) у Перемишлі, Л. Долинський (бл. 1745—1824) у Львові, І. Лучинський (1816-1855) у Чернівцях.

У період українського бароко, особливо за часів І. Мазепи, величезного розвитку набуло граверство. Крім ілюстрацій у книжках була поширеною гравюра на металі, а також друкована на окремих аркушах паперу й шовку. Сюжети були присвячені визначним діячам політичного і культурного життя, козацькій старшині. Жанри — академічні «тезиси», портрети, архітектурні мотиви, плани міст тощо. Перші барокові гравери, починаючи з 70-х років XVII ст., походять із Західної України. Це Є. Завадовський, Д. Сенькович, Н. Зубрицький. З кінця XVII ст. граверство набуло розвитку в Чернігові (Н. Зубрицький, Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Стрельбицький, М. Карновський) і в Новгород-Сіверському (Костянтин, С. Ялинський). Проте найбільшим осередком граверства залишився Київ, де гравюрі приділялась велика увага в Київській академії, малярських школах і друкарні лаври.

Основоположником української школи граверства був Олександр Тарасевич (бл. 1640—1727) — найвидатніший митець мідериту й офорту в усій Східній Європі, автор портретів королів та інших знатних осіб, а також ілюстрацій, релігійних образів тощо. До його школи належали: Д. Галаховський — портретист гетьмана Мазепи, Л. Тарасевич — автор портрета І. Мазепи, І. Стрельбицький, І. Щирський, 3. Самой-лович і цілий ряд граверів на дереві: М. Семенів, Л. Теодор, А. Тит та ін. Окреме місце серед них посідав Іван Мигура (1704—1772), що сполучав своєрідний стиль з елементами народного мистецтва.

Українська граверська школа доби Мазепи, як і в XVII ст., сягала своїм впливом Польщі, Аитви, Білорусії, Молдови й Валахії, та найбільше Росії, куди українці виїздили на короткий час або працювали там постійно М. Карповський, Г. Тепчегорський, І. Стекловський та ін.

Після 1709 р. почався занепад граверства, яке почало відроджуватися в ЗО—40-х роках XVIII ст. Найбільшим осередком його був Київ, де працювало до 50 граверів на чолі з Аверкієм Козачковським та Григорієм Левицьким (бл. І697—1769) — найвизначнішим українським гравером XVII., автором видатних «тезисів», з яких найкращим є зображення, присвячене Київському митрополитові Р. Заборовському. У Львові продуктивними мідеритниками були І. Филипович, а також Т. Корнахольський, І. Вишловський, М. Фуглевич, Т. Троцкевич.

З середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві, де в гравюрах поряд із потужними західними впливами зберігається народна орнаментика. Найкращі почаєвські гравери Й. та А. Гогемські і Т. Стрельбицький.

З кінця XVIII ст. поширилось поимітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні осередки: Київ, Львів, Почаїв, Унів, Борзен-ський повіт на Чернігівщині.

Театр. Наприкінці XYІІ — першій половині XVIII cm. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст. в Україні з'явилось близько ЗО драматичних творів — шкільних драм, діалогів, декламацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії. Найбільшої популярності набули п'єси різдв'яних і великодних циклів, у яких помітні звичаї народного побуту. До них належить драма Ю. Кониського (1717—1795) «Воскресение мертвых» (поставлена в Києво-Могилянській академії в 1747 р.), в якій різко засуджуються гніт і свавілля, зображується тодішнє судочинство. Історичній темі присвячені драми: «Володимир» (1705) Ф. Прокопови-ча і «Милість божія» (1728) невідомого автора.

Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театру можливості досягти тих вершин, яких він здобув у добу козацького бароко у Західній Європі. Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнено. Традиція шкільних вистав занепадає, в кінці XVIII ст. митрополит С. Миславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з'явилися на Україні в першій половині XVII ст. Вертеп зберігся в західноукраїнських землях навіть в 40—50-х роках XX ст. Вертеп — це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому — світські сцени з народного життя, звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками й говорив за них різними голосами. До нас дійшли деякі тексти вертепної драми.

Явищем, перенесеним з Росії до України, був кріпосний театр, типовий витвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували розучувати й виконувати складні партії переважно в творах іноземних авторів.

Музика. Українська музична культура другої половини XVII — початку XVIII ст. активно продовжила традиції попередніх шкіл. У часи визвольної війни і пізніше, в другій половині XVII ст. бандуристи по свіжих слідах подій складали нові думи і в них оспівували героїку боротьби українського народу. І хоча вже на початку XVlII ст. створення нових дум припинилось, однак думи XV—XVII ст. і далі зберігались у репертуарі бандуристів, а кобзар-бандурист всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була так само високою, їх для розваг тримали у себе і польські магнати, і російські царі.

Поряд з цим розвивався партесний (багатоголосий) спів. Цей тип церковного співу шанували насамперед у великих культурних центрах (Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). У каталозі Львівського братства з 1697 р. партесний репертуар налічував 267 церковних .творів, їх авторами були тогочасні українські композитори. Наивидатнішим з них був М. Дилецькай (1650—1723), який обстоював нотну систему запису музики, пропагував багатоголосий спів, використовував світські мотиви й народні мелодії. Як видатний теоретик музики М. Дилецький написав перший підручник з теорії музики «Граматика музикальна», який вийшов польською, німецькою і російською мовами. З цього часу церковний партесний спів поширився з України на всю Східну Європу. В середині XVII ст. з розвитком політичного зв'язку України з Московською державою починається також експорт нашої музики до Москви. З цього часу Київська нотація і взагалі музична культура завойовує собі там міцне місце аж до середини XVIII ст., коли почала домінувати в Москві італійська музика.

В українському музичному мистецтві XVIII ст., з одного боку, зберігалась тенденція розвою традицій попередніх епох (мистецтво кобзарів, бандуристів), а з іншого — українська музика набувала класичних форм. У першій половині XVIII ст. центром музичної культури була Київська академія. Тут студенти навчалися грати на різних інструментах, освоювали партесний спів. Вивчені в академії канти і псалми мандрівні дяки і спудеї розносили по всій країні. Для підготовки хористів за царським наказом створили у місті Глухові — столиці наказного гетьмана Кирила Розумовського співацьку школу, що підтримувала міцні зв'язки із західноєвропейською музикою. У Глухові Розумовський утримував при своєму дворі оркестр і театр, де, за зразком інших столиць, ставились популярні тоді італійські опери. Там же зберігалась найбільша у Східній Європі нотна бібліотека. Капельмейстером при глуховському дворі з 1753 р. служив композитор і диригент А. Рачинський, який здобув музичну освіту у Львові.

З глуховської школи вийшли три найвидатніших композитори: М. Березовський, Д. Бортнянський і А. Ведель, які мали неперевершені заслуги в царині церковної музики на рівні тогочасних західноєвропейських композиторів. Музичну освіту вони здобули в Україні, згодом студіювали в Італії (Березовський і Бортнянський), а після продовжили свою кар'єру в Петербурзі.

Максим Березовський (1745—1777), незважаючи на коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. Крім того, його оперу «Демофонт» вперше було поставлено в 1773 р. в Ліворно в Італії, де в 1771 р. йому було присвоєно звання академіка-композитора. М.Березовського справедливо вважають творцем класичного типу хорового концерту. В музиці композитора особливо відчутний вплив української пісенності.

Дмитро Бортнянський (1751—1825) — капельмейстер придворної капели в Петербурзі прославився насамперед як творець релігійної музики. Він написав прекрасні церковні твори (35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на два хори, співи до Служби Божої), які й сьогодні виконуються церковними хорами. Перебуваючи в Італії, поставив там свої три опери «Алкід», «Квінт Фабій», «Креонт». Артемій Ведель (1767, або 1770 чи 1772—1808) керував хоровон капелою у Москві, де був диригентом у московського генерал-губернатора Згодом повернувся на Україну, очолив хорові капели у Києві та Харкові| Став ченцем Києво-Печерської лаври. Коли ж вийшов з монастиря, був заарештований за антицарську діяльність і майже до кінця життя просидів у в'язниці. Царська цензура заборонила друкувати його хов-ні музичні твори. А.Ведель — автор 29 церковних концертів, в яки відчувається вплив українського романсу.

На перешкоді розвиткові культури в Україні стояла передусім колоні-альна політика Росії. Майже всі видатні культурні сили правителі імпері змушували переходити на службу до Росії. Крім учених і письменників така сама доля спіткала музикантів, особливо співаків, яких десятиліття-ми набирали до царських капел. Так вже в першій половині XVIII ст Єлизавета Петрівна Радіщева, велика княжна, утримувала український хор з видатним солістом Полторацьким та бандуристом Григорієм Аю-бистком.

Українська культура цього періоду відзначається органічною взаємодією залишків середньовічної спадщини (візантійсько-слов'янської та західної неосхоластики), барокової освіченості (яка зберегла чимало рис Ренесансу), та, пізніше, елементів передпросвітительської ідеології та просвітительства.

Бароко приблизно вже з 1750 р. переживає кризу традиційних форм культури, яка поглибилася в кінці XVIII ст. і характеризувалася загостренням суперечностей у духовній сфері між культурою денаціоналізованої панівної верхівки, з одного боку, і народних мас — з іншого. Зокрема в Україні, Лівобережна козацька старшина, ставши поміщиками-кріпосниками, прагнула і в культурно-побутовому плані якомога швидше злитися з російським дворянством. Посилювався урядовий контроль над освітніми установами, більш суворою ставала цензура, створювались державні друкарні, Київська академія перетворилась у державну станово-замкнену духовну школу. Тут вирішувала питання не культурна верхівка, що від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи відстоювала інтерес України, а політичні колабористи Росії.

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилось з середини XVI ст. в єдиному річищі із загальноєвропейськими процесами, зумовленими ренесансними і реформаційними злетами. Досягши в XVII ст. своїх найрозвиненіших форм, українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським національним культурам, а й викликала подив і захоплення в усьому світі. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в киє-во-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 19

Схожі:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ... Дисципліна «Історія української культури» в системі підготовки сучасного фахівця вищої категорії. Предмет, об’єкт, основні проблеми,...	Питання до іспиту з курсу «Історія української культури» Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблеми витоків української культури
Питання до іспиту «Історія української культури»	Для підготовки до іспиту з навчальної дисципліни «Історія української культури»
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,...	Тема 1 Особливості української ментальності Предмет, завдання, об’єкт, основні проблеми, що вивчає курс «Історія української культури»
Курс «Історія української культури» є нормативною дисципліною бакалаврської... Курс «Історія української культури» є нормативною дисципліною бакалаврської підготовки й вивчається протягом одного семестру першого...	ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПИТАННЯ ДЛЯ ІСПИТУ Умови культурного розвитку українських земель в складі Великого Князівства Литовського (сер. XIV сер. XVI ст.)
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,...	ПРОГРАМА для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України Авторські права на текст програми «Історія України. Всесвітня історія, 5–12 кл.» належать Міністерству освіти і науки України та...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання