|
|
Скачати 4.64 Mb.
|
З'явились неупереджені твори молодих українських літераторів. Серед них виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С. Українець, В. Мастерова, Г Римерук, В. Герасимкж та інші з когорти старших. Заклично звернувся до українського народу Д. Павличко, виразивши почуття багатьох: Нам страх вганяли в мозольні жили, Нас обертали в покірний тлін, Ми триста років Москві служили, Пора настала — вставай з колін! Осмислюючи трагічну історію свого народу, бажаючи йому скорішого повернення національної самосвідомості, їх заклик підхопили молоді поети, такі як Наталка Поклад: Неспішно історію пише пір'їна, сп'янівши від запахів трупів і зел... Полтаво, Полтаво, скажи Україні, чому над тобою і досі орел? Сучасна літературна молодь замислюється над етологічними проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам'яті. Так, в історіософічній ліриці П. Селецького («Новітня казка про Івана Побивана» та ін.), С. Українець («Плач полонянок», «Сповідь і спокута Петра Калнишевського»), О. Чекмишева («Ворог», «Мазепа») та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів — не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя. Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук, П. Перебийніс, Р. Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших. Попри тяжку видавничу кризу наша література в її кращих зразках упевнено долає успадковану від тоталітарних часів неповноструктур-ність і органічно інтегрується в європейську. Як зазначав письменник Р. Іваничук, у літературі розгорілися баталії між посттоталітарними модерністами і старими традиціоналістами. Молоді письменники протестували проти зашореності, ранжирностґ, заангажованості, соцреалістич-ного казенного мундира, в який насильно рдягала більшовицька система творців. Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість глядацьких залів. Малі зали більшості кінотеатрів були віддані комерційним структурам. У 1994 р. коштом державного бюджету було завершено лише дев'ять українських кінофільмів. Не краще становище й нині. Тим більш прикро, що частина українських стрічок залишилась на полиці, в кращому випадку — для прем'єрного або фестивального показу. В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, низький рівень кіноосвіти. Зовсім зникла кінопреса (журнали «Новини кіноекрана», «Вавилон»). Разом з тим є приклади, які вселяють надію розвитку кіномистецтва. Зокрема, це проведення у березні 1995 р. кіновернісажу «Нове українське кіно» у Москві, який стартував показом повнометражного документального фільму «Прощай, СРСР» режисера О. Роднянського. Кіно-вернісаж організували Головне управління культури Києва і Міжнаціональна корпорація «Фільммаркет» за сприяння Посольства України в Російській Федерації та за участю Комітету з питань культури уряду Москви і московського Кіноконцерту. В його програмі 16 повнометражних ігрових фільмів, 11 документальних, 12 анімаційних та 5 короткометражних дебютних картин, знятих останнім часом на київських та одеських студіях. Серед них — стрічки як знаних режисерів — М. Іллєнка, В. Дахна, М. Мащенка, А. Сирих, так і молодих талановитих постановників — С. Маслобойщикова, В. Кастеллі, О. Чорного, В. Домбровського та ін. На екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми «Казка», «За ніччю день іде», В. Артеменка «Ой, на горі калина», «Солдатські вдови», «З матір'ю на самоті». Знято ряд короткометражних картин режисерів-початківців О. Чорного, В. Домбровського, І. Миленка, Н. Андрійченко та ін. У вересні 1997 р. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера В. Криштофовича «Приятель покійника». Ця стрічка була показана на Каннському кінофестивалі. Нею зацікавився французький кіноактор Ален Делон, який, перебуваючи в Києві, зазначив: «Я готовий зніматися в українському кіно». Національним змістом почало наповнюватись українське образотворче мистецтво. Поряд з творами вже відомих митців з'явилися роботи творчої молоді. Зокрема,, на міжнародних виставках великий успіх мала кераміка Я. Мотики, її чудові твори відзначені на міжнародних виставках в Ерфурті (Німеччина, 1991 р.) та Філадельфії (США, 1992— 1995 pp.). Скульптор А. Хоречко створив досконалі образи сучасників. В Україну почала повертатись творчість її синів, яку комуністична система не допускала до українського народу. Так, лауреатами Державної премії ім. Т. Шевченка 1995 р. стали художники: О. Заливаха — за твори останніх років: «XX вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок»; М. Бідняк — за серію історичних картин і портретів подвижників українського народу: «Князь Данило Галицький», «Гетьман Іван Мазепа», «Довбуш» та ін.; В. Задорожний (посмертно) — за серію робіт 1964—1988 pp. Безперечно, надзвичайно важко в такі короткі терміни відродити духовний світ українського народу як нації, продемонструвати його спорідненість і генетично, і психологічно з духовним світом усіх індоєвропейців і передусім — слов'ян, показати всьому світові світогляд українців, звичаї, традиції, уявлення про добро і зло. В зв'язку з цим надзвичайно важливою проблемою розглядуваного періоду було усвідомити, що духовне відродження нації і Української держави неможливе без відродження доброчинної, миротворчої, виховної ролі церкви у суспільстві. Не досягнуто канонічного визнання Вселенським Патріархом самостійної соборної Української православної церкви й установлення в Україні власного Патріархату. У державі Ватикан не організовано українського посольства. Незалежна Україна можлива лише тоді, коли духовність народу, і, зокрема, церква будуть незалежними. З цього приводу варто згадати лише одну з численних втрат української культури, а саме знищення духовно-церковної культури, яка живила й морально виховувала народ упродовж 900 років, — релігійної поезії і народної творчості, храмової архітектури й мистецтва, календарної святообрядової культури і християнської благодійності. Завмерло ікономалярство, не створено жодного нового циклу колядок і щедрівок, релігійна тема повністю зникла з поезії, прози, драматургії, хіба що за винятком творів В. Кредо. І коли все це почало відроджуватися, з прикрістю можна констатувати, що нитка традицій на цій ділянці обірвана. І це тоді, коли в усіх провідних державах світу підвищується авторитет своїх релігій. Саме через це в українському суспільстві став можливим вплив «деструктивних» неорелігійних культів. Так, у 1990 р. на хвилі всезагально-го захоплення містикою у Києві виник Центр самосвідомості та Вищої йоги «Атма» під орудою кандидата технічних наук і відданого кришнаїта Юрія Кривоногова, згодом перейменований у Всесоюзний інститут Душі. 27 березня 1991 р. в Залізничному районі міста Києва під № 90 було зареєстровано Біле братство. Вчення Білого братства являло собою неймовірну суміш довільно трактованого Євангелія з окремими положеннями Вед, взятими здебільшого з новітньої «Бгагават-гіти». Головним постулатом було близьке здійснення апокаліптичних пророцтв: друге пришестя Христа в образі Діви Марії, втіленням якої було проголошено прихильницю Ю. Кривоногова Марію Цвігун, під ім'ям Марії Деві Христос, та Страшний Суд, під час якого мали врятуватися тільки 144 тис. вибраних юсмалітян. На богослужіннях переважно співали досить грубі подоби кришнаїтських мантр та хором промовляли гасла, що нагадували колишні піонерські «речовки». Швидкість поширення цієї, здавалось би, недолугої мішанини була вражаючою. Протягом двох років осередки юсмалітян виникли не тільки по всій Україні, а й у Білорусії, в Російській Федерації. Десятки тисяч листівок із зображенням М. Цвігун в образі Діви Марії та її віршами поширювалися на території СНД. Виходила газета «Юсмалос». Проповіді велися з небаченою досі інтенсивністю. На центральних вулицях міст навколо біло-братчиків збиралися натовпи. Кажучи про Біле братство, не можна не згадати комітет «Порятунок»— організацію батьків, діти яких залишили сім'ї для служіння Богу в рядах Білого братства, та інших нерелігійних угруповань. Саме завдяки зусиллям цього комітету, не менш напруженим, ніж діяльність юсмалітян, було відкрито кримінальну справу і керівників Білого братства засуджено до різних термінів ув'язнення. Проблеми в релігійному житті України ускладнювалися міжконфесійними суперечностями і конфліктами, які всіляко підігрівалися ворожими українській незалежності силами. Релігійне братолюбство, а не розбрат, розуміння національної спільності, а не взаємне звинувачення в гріхах можуть зміцнити Українську державу й українські церкви. Так, наприкінці жовтня 1992 р. в У кра'ші передовими вченими і громадсько-політичними діячами була вироблена програма комплексної соціальне-економічної реформи України, в якій показані конструктивні шляхи реалізації великої мрії про єдину, об'єднану церкву в Україні — Помісну православну церкву. Українська православна церква мусить повністю відокремитися від Московського патріархату. Промовистий той факт, що комуністи в Україні підтримали не українську національну церкву, а московську. Пояснюється це просто: у московського православ я й атеїстів спільна мета — боротьба з українськими патріотичними силами і відновлення російської імперії. Адже у статуті УПЦ Московського патріархату йдеться про те, що Українська православна церква є складовою частиною Московського патріархату. Навіть утворення нових єпархій в Україні затверджується Москвою. А у православному календарі, погодженому з патріархом Володимиром (В. Сабоданом), вже немає навіть назви: Українська православна церква, а лише — єпископат Московського патріархату. Ясно, що Росія через Московський патріархат чинить тиск на українську церкву. Патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет на Архиєрейському Соборі Московського патріархату був відлучений від церкви, бо має чіткі національні орієнтири української православної церкви. Одним з найголовніших завдань II Всесвітнього форуму українців, що проходив у серпні 1997 р. у Києві, було плекання духовної єдності українців усього світу. На форумі наголошувалось, що хоч українці-християни належать до різних церков, які перебувають у протистоянні, проте, йдеться про земні церкви, церква ж небесна єдина. «Саме ця єдність, — наголосив І. Драч, — має бути для нас спонукою до діяльного сприяння української духовної єдності». Отже, входячи в XXI століття, Українська держава має подолати кризу національної ідентичності, відродити процес духовно-культурного та морально-етичного розвитку українського народу. Національна культура покликана відкрити нову перспективу духовної консолідації української нації, відродити в масовій свідомості державницькі духовно-моральні універсали в сучасному діалозі світових цивілізацій. Самоствердження висококультурної особистості на сучасному етапі розвитку Української держави має проходити в унікальному світі історично складеного національного буття. Цілісніть національної культури можна досягнути завдяки активному поширенню в суспільні процеси української національної ідеї як основи функціонування нації в геополітичному просторі Європи та цілого світу. Саме національна ідея виступає загальним культурним стрижнем для формування особистості, яка має усвідомити й осмислити свою націю як об'єктивну реальність в економічному, соціальному, політичному, моральному, інтелектуальному просторі і водночас як суб'єкт світового історичного цивілізаційного процесу. Вона покликана цілеспрямовувати формування національної свідомості та консолідацію всіх громадян на основі засад, які гарантують державна незалежність і самостійність України: злагода всіх громадян незалежно від національності, толерантність у вчинках, захист національних інтересів, високий духовний і матеріальний рівень життя, духовна і культурна самобутність без сліпого копіювання «близьких» чи «далеких» сусідів, захист інтересів конкретної людини, нації і держави, почуття спільності історичної долі, юридичну рівність громадян тощо. Засобами загальнолюдської та національної культур потрібно постійно спрямовувати свідомість пересічного громадянина від побутової форми свідомості до розуміння по державницьки з метою національного, духовного та економічного відродження Української держави. ПІСЛЯМОВА Украшська культура, як загальнолюдська, тлумачиться як комплекс матеріальних, духовних, інтелектуальних й емоційних рис людності на етнічних українських землях і в суспільстві, що містить не лише різні види мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій, вірувань. Курс «Історія української і зарубіжної культури» покликаний вивчити все те, що було створено українським народом та народами світу впродовж історичного розвитку людської цивілізації. Первісна культура, культура стародавнього сходу, античного світу, східних і західних слов'ян створили ті обриси, які дають змогу на сучасному етапі розвитку людської цивілізації глибше зрозуміти досягнення своєї нації та її роль в загальнолюдському культурному процесі. Історичні часи для різних народів розпочинаються з виникненням писемності. Більш давні культурні нашарування сучасна наука може збагнути лише завдяки матеріальним пам'яткам культури. Але ці архаїчні культури, які дійшли до нас завдяки археології, не зберегли в матеріальних цінностях культуру попередніх поколінь, вони її лише інтерпретували. В цьому контексті походження культури українського народу кожна її фаза до нашого часу залишається гострою проблемою гуманітарних наук, стосується це доби давньоземле-робної Трипільної культури на сучасних українських землях чи скіфських часів, чи періоду зв'язків з Римською імперією аж до черняхівської культури (II—V ст. н. е.), яка вже максимально наближена до історичних часів України-Русі. Нині неможливо розглядати культуру українського наро- ду без зв язків міфологічного характеру слов янського світу з релігією і культами на етнічних українських землях. Лише з початком прямих міжнародних стосунків Київської Русі, які продовжили в мирному вимірі військові контакти східних слов'ян з Візантією, розпочинається просування України до зарубіжних культурно-релігійних структур. Хрещення князем Володимиром Русі (988 р.) знаменує входження української культури в європейський простір, їх взаємопроникнення. Християнський світ успадковує середземноморську культуру і протистоїть ісламському світові півдня. Розпочинається велике протистояння культур — західної та східної. Воно поглиблюється Нікейським собором 1054 p., який розколює християн на католиків і православних. Окремі компоненти культури католицького заходу, культури ренесансу вплинули на українське культурне піднесення. Золотоординська ніч в Україні зберегла ледь помітне мерехтіння світла нашої культури в церквах і монастирях. Доля європейської цивілізації вирішувалась у боротьбі християнства з ісламом. Безперервні війни завершились перемогою над турками під Віднем у 1654 р. З другої половини XVI ст., починаючи з Франції, в Європі поширюється мистецький стиль бароко з відомим багатством культурних форм. Це явище не минуло й Україну. Українське (його ще називали мазепинським) бароко, прикрасивши архітектуру, живопис, музику, довершило величні витвори візантійської культури. Можливість інтенсивного етнічного культурного зростання Україна-Русь втратила внаслідок загарблення Золотою Ордою, Литвою, Польщею, Московією, Туреччиною. На українську людність стала насаджуватись культура народів -завойовників. Навіть гроші в Україні ходили татарські, чеські, литовські, польські, венеціанські, флорентійські. Проте Україна ще впродовж кількох століть ототожнювалась з Руссю — колишньою могутньою державою. Поряд з цим вживались терміни «Україна», «українські воєводства», а в географічному значенні — «українські землі». Неможливо проминути і таке явище в українській культурі, як козацтво. Воно ввібрало найпередовіші досягнення тогочасної європейської культури та освіти і зробило крок, який забезпечив виникнення козацької демократії — явища політичного, державницького, яким дивувалась Європа. Козацька старшина, гетьмани в своїй культурно-освітній політиці спирались на кращі зразки європейської освіти. Національне відродження України стало можливим завдяки відкриттю козацьких шкіл, Острозької та Києво-Моги-лянської академій. Остання називалась ще мазепинською. Справді революцією в освіті на той час став перехід на європейську систему викладання предметів. За досвід правили західноєвропейські єзуїтські колегії. У козацькі часи до історичної висоти були підняті великі маси українського народу, які в процесі творення своєї культури використовували європейські чинники, що допомагало йому усвідомити своє державницьке продовження. Цю тезу ще раз довела епоха Просвітництва в Європі, коли вищі здобутки європейської культури поспіхом проникали в Україну і знаходили своє застосування і розвиток. У XIX ст. європейська культура стає могутнім чинником у боротьбі за національну незалежність. Гнобителі українців це розуміли, і саме тому з'явилась царська заборона української культури в Емському указі 1876 р. Олександра II. Радянські часи повторили імперські прагнення царату. Всі складові культури великого європейського народу були поставлені в умови провінційних, а за своєю суттю культурна політика імперського центру була асиміляторською. Піднесення української культури в умовах незалежності, просування її до європейських культурно-освітніх культур неминучі тому, що український народ протягом віків створив самобутні цінності, які щедро вкладає у світову скарбницю цивілізації. |
| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ... Дисципліна «Історія української культури» в системі підготовки сучасного фахівця вищої категорії. Предмет, об’єкт, основні проблеми,... |
Питання до іспиту з курсу «Історія української культури» Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблеми витоків української культури |
| Питання до іспиту «Історія української культури» |
Для підготовки до іспиту з навчальної дисципліни «Історія української культури» |
| Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,... |
Тема 1 Особливості української ментальності Предмет, завдання, об’єкт, основні проблеми, що вивчає курс «Історія української культури» |
| Курс «Історія української культури» є нормативною дисципліною бакалаврської... Курс «Історія української культури» є нормативною дисципліною бакалаврської підготовки й вивчається протягом одного семестру першого... |
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПИТАННЯ ДЛЯ ІСПИТУ Умови культурного розвитку українських земель в складі Великого Князівства Литовського (сер. XIV сер. XVI ст.) |
| 1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,... |
ПРОГРАМА для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України Авторські права на текст програми «Історія України. Всесвітня історія, 5–12 кл.» належать Міністерству освіти і науки України та... |