|
|
Скачати 0.8 Mb.
|
1.2. Об’єктивні та суб’єктивні чинники прогнозного бачення майбутнього Повноцінну життєдіяльність сучасного суспільства вже неможливо уявити собі без постійної розробки та узгодження найрізноманітніших прогнозів. Повсякденних і наукових, пошукових і нормативних, соціально–економічних і політичних, екологічних, культурологічних та інформаційних. Навіть популярність гороскопів, ворожок та астрологів досить наочно характеризує стан і спрямованість людської свідомості у персональне та суспільне майбутнє. Розрізняються й принципи, що є основою тих або інших прогнозів. Такими можуть стати математичні принципи з урахуванням можливості формалізації відповідної інформації або принцип альтернативи, що припускає прогнозування від зворотного і заперечує історичні реалії минулого, назвемо його “прогнозом навпаки”. Цілком придатним є принцип умоглядно–інтуїтивного конструювання бажаного, не пов’язаного ані з аналізом минулого, ані з аналізом дійсного, але заснований на яких–небудь інтуїтивно обраних, довільних ідейно–теоретичних засадах, що, до речі, не так рідко зустрічається у політиці. І, нарешті, досить часто використовується принцип передбачення майбутнього за допомогою нових ідей, що не мають аналогів у минулому і сформульовані внаслідок аналізу якоїсь актуальної ситуації, тенденцій, закономірностей і гіпотетичних наслідків її розвитку. Цим перелік, безумовно, не вичерпується, та й зазначені принципи можуть використовуватися в тій або іншій комбінації. Незважаючи на різноманітність принципів прогнозування, тобто процесу побудови прогнозів, усі спроби заглянути в майбутнє мають чимало загальних ознак, що, власне, і дає можливість називати їх з більшою або меншою впевненістю прогнозами. Насамперед, будь–який прогноз — це певна розумова операція виходу за межі отриманого досвіду, панівних у суспільстві світоглядних установок і навколишньої дійсності. Результати такої операції мають відомий ступінь точності і конкретно–історичні можливості здійснення. При цьому не буде особливим перебільшенням стверджувати, що будь–який прогноз, навіть науково–технічного або природознавчого характеру, зазвичай називаний проектом, прямо або побічно, на прикладному або фундаментальному рівні обов’язково стосується проблеми людини, перспектив її окремого або загального вирішення та створення відповідних соціальних умов для цього. Майбутнє завжди хвилювало людей, і в першу чергу тому, що саме з ним, як правило, пов’язуються надії на певні досягнення, неможливі нині, і на краще життя, позбавлене хибностей та прикростей минулого і сучасного. Останнє, щоправда, повною мірою стосується тільки соціально, економічно і політично стабільного суспільства, що має потужну політико–правову основу і надійний державний захист соціальних прав і політичних свобод кожної людини. У суспільстві, ураженому кризою, виникають такі непередбачувані у своєму подальшому розвитку об’єктивні умови, що значно зменшують можливості прогнозування і його точність. Більше того, до об’єктивних умов прогнозної обмеженості додається суб’єктивний чинник — намагання тих чи тих соціально–політичних сил використати стан суспільної невпевненості у власних інтересах, задля чого може викривлятися і минуле, і сучасність, і майбутнє. Тому подібний стан суспільства часто не має історичних аналогів, заперечує собою не тільки історичні реалії, але й уявлення про краще майбутнє. В такому стані суспільство схильне до масованого впливу стихійних чинників, результати дії яких майже ніколи не бувають позитивними. У цьому випадку теоретичні основи визначення майбутніх подій за логікою та хронологією стають вкрай обмеженими, висновки отримують гранично ймовірнісний характер і розподіляються за рядом різноманітних соціально–політичних сценаріїв, ймовірність здійснення яких дорівнює одна одній, вкрай ускладнюючи визначення пріоритетів. Водночас парадокс полягає в тому, що суспільство, яке перебуває у критично–перехідному і важко передбачуваному стані, потребує вивірених прогнозів, можливо, навіть більше, ніж благополучне суспільство. Крім свого прямого призначення, такі прогнози починають виконувати ще й соціально–психотерапевтичну роль стосовно дезорієнтованої масової свідомості, яка стару ідейно–світоглядну опору втратила, а нової ще не набула принаймні у належному обсязі. Причому зміст прогнозів набуває тут специфічного значення і покликаний відповісти насамперед на запитання, як розписати відносно чіткий сценарій майбутнього при наростанні стихійних, неконтрольованих і некерованих процесів. Коли ці процеси характерні для всіх сфер громадського життя, для поведінки як конкретної людини, так і великих мас людей та їхніх соціальних спільностей. Коли відбувається докорінна трансформація економічного укладу і старої соціальної структури суспільства при вкрай непослідовному, фрагментарному законодавстві, невизначеному політико–правовому полі і, у кінцевому підсумку, при надзвичайно послаблених інститутах громадянського суспільства і державно–політичних структур. Вочевидь, що за таких умов найбільш продуктивними є гнучкі, полівалентні і різноманітні прогнози. Вони покликані поетапно розкривати логіку поведінки “масової” людини в екстремальних ситуаціях, розвиток суспільства та держави в їхній суперечливій взаємодії і припускати можливість постійного свого коригування в залежності від обставин, що змінилися, але не викликати при цьому негативних наслідків. По суті, це навіть не самі прогнози, а моделі прогнозів, співвіднесені не з якоюсь статичною картиною якоїсь міфічної нової людини або майбутнього суспільства, а з процесом їхнього еволюційного розвитку, найбільш природного як для однієї, так і для іншого. До того ж саме в той час, коли точність і об’єктивність знань про минуле й дійсне залишають бажати кращого, старі ідейно–політичні установки, соціальні і моральні орієнтації відійшли в минуле, а нові ще не вироблені, величезну прогностичну роль починають грати інтуїція і здоровий глузд. Щоправда, і вони мають деякі межі, за яких прогноз перетворюється в набір порожніх гадань, побажань або, що ще гірше, у виконання соціально–політичного замовлення. Тому для процесу прогнозування, крім інтуїції, стає вкрай важливим розуміння того, як сама конкретна реальна людина формує погляди на своє майбутнє в повсякденному житті, спираючись при цьому на властиві йому здоровий глузд і буденний досвід. Адже здоровий глузд — це перевірена на життєвому досвіді система специфічних уявлень людей. Він виробляється від покоління до покоління повсякденною діяльністю людини, його світовідчуттям та світосприйняттям як основа безпосередньо практичного ставлення до наявної дійсності, інших людей і приймає форму предметно–соціальних і предметно–моральних настанов. У порівнянні з науково–теоретичними засадами та принципами прогнозування майбутнього людини та суспільства здоровий глузд, звичайно, можна назвати обмеженим, розуміючи під цим його неначебто очевидну нездатність піднятися до соціально–політичного розуміння суспільного буття людини в цілому, до проблем усього людства та глобалістики. Але якщо подивитися на чималу кількість колишніх і нинішніх “високих” прогностичних моделей з позиції здорового глузду, то чи не виявляться вони обмеженими також, можливо, навіть ще більшою мірою? Тільки з іншого боку. Нездатними зійти до життєвих проблем конкретної реальної людини, що керується у повсякденному рішенні своїми найпершими потребами, а не висновками того або іншого прогнозу. Так що здоровий глузд в силу своєї природи часто виявляється більш гнучким і “компетентним”, більш логічним, ніж деякі теоретико–прогностичні розрахунки. Особливо там, де йдеться про людину і суспільство. Звідси випливає, що проблема відповідності науково–теоретичних основ прогнозу і доказів здорового глузду, в принципі, виступає як проблема ситуативної достовірності вихідних уявлень. Хоча при цьому не можна цілком віднімати у здорового глузду “деідеологізаторську” роль помічника наукової теорії і в осмисленні ретроспективи, і в аналізі перспективи соціально–політичного розвитку суспільства. Сукупний здоровий глузд суспільства і конкретної людини стає конструктивною в масштабах усього соціуму силою тоді, коли масові соціальні і моральні оцінки одержують своє логічне пояснення, обгрунтування та завершення у науково–теоретичних висновках. І, навпаки, вплив прогностичних уявлень про перспективи людини і прогрес суспільства на життєдіяльність людей зараз стає все більш залежним від відповідності цих уявлень здоровому глузду. Тільки в такий спосіб можна узгодити два, часом діаметрально протилежні, погляди. Якою людина бачить себе і своє місце в майбутньому суспільстві і яким це місце бачить суспільство або та чи та соціальна спільнота. Причиною розбіжності цих поглядів є також й те, що в повсякденному житті буденне сприйняття людиною свого майбутнього, як і майбутнього всього суспільства, є невід’ємним від елементарних, емоційно насичених ціннісних уявлень. Про моральне — добре та зле, щастя і трагедію, про соціальне — матеріальний добробут, справедливість і статок. У той час як об’єктивність і науковість прогнозів часто ототожнюється саме з максимальною відстороненістю від таких уявлень і з граничним раціоналізмом. Це, можливо, і виправдано там, де людина або суспільство не фігурують як прямі об’єкти прогнозування. Проте такий підхід цілком неприпустимий при розробці соціально–політичних прогнозів, в яких науково–теоретичні компоненти неминуче доповнюються ціннісно–прагматичними, і незалежно від того, яка методика для цього використовується. У противному випадку створена конструкція майбутнього цілком втрачає зв’язок з минулим і дійсним, даючи змогу тим самим нав’язувати собі і цьому майбутньому гіпотетичні цінності або антицінності, дуже далекі як від цінностей і перспектив розвитку нинішньої людини, так і від логіки суспільно–політичного прогресу в цілому. При цьому має бути зрозумілим, що будь–яка система цінностей схильна до радикальних або часткових змін і доповнень як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях. І рівно тією мірою, якою змінюються сама людина та суспільство. Проте за всіх змін залишаються ті системотворні, традиційні цінності, які образно називають вічними та неминущими і які з цієї причини залишаться панівними і в майбутньому. А це, власне кажучи, і дає змогу розробляти ті або інші соціально–політичні прогнози, поєднуючи аналітичний та ціннісний підходи. При цьому системотворне значення таким цінностям надає момент збігу інтересів людини з суспільними інтересами. Інакше кажучи, йдеться про міру присутності інтересів людини у суспільному прогресі і про міру суспільної зацікавленості в прогресі людини. Адже суспільний прогрес можливий лише тоді, коли прогресує людська діяльність і для цього їй забезпечений достатній економічний, політико–правовий та соціокультурний простір. Вести мову про міру взаємної зацікавленості людини і суспільства, що власне й стимулює ті чи ті прогнози, на погляд авторів, можна, маючи на увазі чотири параметри: • розмір економічного потенціалу особистості (фахова підготовка, виробничі інтереси, кваліфікація, трудові переваги, прибуток); • визначеність громадянської позиції людини, рівень відповідності громадянськості та державності (соціально–політична активність, місце в соціальній структурі суспільства, реалізація соціальних прав і свобод, високий рівень правосвідомості); • рівень матеріального добробуту (умови життя, завойований завдяки правовим законам ступінь задоволення соціальних потреб); • зрілість світоглядних орієнтацій і комплекс духовних цінностей (ідеї, переваги, смаки, настрої і їхня відповідність нормативному канону людини). Розвиток і реалізація сутнісних сил людини в усьому цьому спектрі є не тільки наслідком дії індивідуальних інтересів, але й вираженням характеру і напряму соціально–політичного прогресу. З боку суспільства критерії цього прогресу можна знайти у здатності соціуму до зберігання, відтворення й розвитку своїх інфраструктур з їхньою спроможністю забезпечити не тільки підвищення організаційно–владної та економічної ефективності, але й гуманізацію соціального ладу і дотримання культурно–історичних традицій. Традиції, досвід, цінності, вся соціально–історична пам’ять людства є основою прогнозування, обумовлюючи його можливості і в той же час виступаючи як певні межі для спроб зазирнути у майбутнє. Безумовно, прогнозні горизонти розширяються з послідовною зміною поколінь людей. Але кожне з них успадковує створені попередниками матеріальні і духовні цінності, а також структуру та засоби діяльності по їхньому використанню і тим самим отримує певний алгоритм життєвого циклу з його можливістю теоретичної пролонгації. Людина завжди оцінює суспільство і його майбутнє очима свого покоління, а суспільство завжди ставиться до людини як до представника певного покоління. Головне, що забезпечує зміна поколінь, — це спадкоємність у суспільному розвитку, відтворення його соціальної і вікової структури, без чого не буває ані прогресу людини, ані прогресу суспільства, а розмови про будь– які достовірні прогнози позбавлені сенсу. Поняття “покоління” характеризує соціально–демографічну неоднорідність суспільства, форму зв’язку всередині певної спільності людей і між їхніми різними віковими категоріями. Воно виражає відомий конкретно–історичний період у розвитку суспільства тривалістю приблизно в тридцять років, вказує на певний вік і, одночасно, на відповідну цьому віку спільність людей, що володіє специфічною внутрішньою єдністю. Ця єдність забезпечується завдяки тривким віковим, соціальним, психологічним зв’язкам і загальним світоглядним орієнтирам. Разом з тим така єдність, втім як і єдність усього суспільства, дуже відносна, бо внаслідок соціальної диференціації цілком реальними є протиріччя як між соціальними спільностями всередині одного покоління, так і між різними поколіннями. І якщо в першому випадку прогнози, як правило, обслуговують інтереси соціальної спільності — лідера певного покоління або суспільства в цілому, то у другому додаються ще й вікові особливості ставлення до прогнозів. Це виражається хоча б у тому, що для молодих поколінь більш прийнятні довгострокові прогнози, але їхня здатність до прогнозування обмежена нестачею теоретичного та практичного досвіду. А старші покоління, які цей досвід разом з реалістичністю світосприяняття та інформативною насиченістю мають у більш–менш достатньому обсязі, внутрішньо–психологічно налаштовані прогнозувати головним чином лише ті події, які не виходитимуть за межі їхнього життєвого циклу. До того ж розходження у світосприйнятті між різними поколіннями завжди істотніші від розходжень між представниками одного покоління і мають під собою більше об’єктивних основ. Вони містять в собі значний конфліктний потенціал ще й тому, що і суб’єктивних факторів для них завжди більше — це традиційні максималізм, відносна автономність, критичність молоді стосовно всяких авторитетів, з одного боку, а з іншого — відданість старших до усталених і апробованих стереотипів способу життя. Причому у періоди відносно стабільного розвитку суспільства, прогресу в економіці і лібералізації у внутрішній та зовнішній політиці проблема молоді з погляду міжпоколінських протиріч не настільки гостра, як під час економічних криз і соціально–політичних потрясінь. У такий час надзвичайно складно говорити про спадкоємність поколінь як про демографічну й історичну форму прогресу суспільства, що забезпечує не тільки повторювані й істотні “вертикальні” соціально–вікові зв’язки поколінь, але й “горизонтальні” зв’язки в межах одного покоління, тобто прогнозований розвиток суспільної структури. А це саме те, що дає змогу визначити єдність людей, їхніх поколінь і соціальних спільностей одночасно як суспільство і як народ, що є основними суб’єктами прогресу. За сучасних умов “пульсація” міжпоколінських протиріч від істотного збільшення до стану відносного спокою об’єктивно обумовлюється прискоренням розвитку людини і суспільного прогресу, глобалізацією проблем і необхідністю відповідних за масштабами та темпами прогнозних рішень. Адже зміна століть ознаменована безпрецедентним динамізмом світового розвитку і насиченістю великими історичними подіями. Одночасно це супроводжується збільшенням темпів старіння досвіду старших поколінь, радикальною зміною умов життєдіяльності молоді і, отже, трансформацією передумов прогнозування. Ніколи раніше так швидко не змінювалися зміст досвіду попередників, його історичні оцінки, структура, матеріальні і духовні чинники діяльності. Останнє покоління ХIX сторіччя одержувало регламентацію способу життя і велику частину спадщини майже в такому ж вигляді, як і перше. В результаті вирівнювалися соціокультурні розходження поколінь, різниця в рівні необхідної підготовки і майже виключалися реакція відторгнення молодшими досвіду старших та заперечення їхнього авторитету. Звичайно, за таких умов розробка прогнозів значною мірою була спрощеною. Динамізм сучасного суспільного розвитку викликає великі труднощі щодо забезпечення спадкоємності поколінь і тим самим, незважаючи на якісні та кількісні зміни в інформаційних засадах, ускладнює процес прогнозування та обмежує відомим чином достовірність його результатів. Досвід кожного покоління є унікальним за своєю природою. Він набувається і збагачується в межах певного конкретно–історичного періоду. Його точне відтворення наступним поколінням неможливе — змінені умови і діяльність не дають зробити цього старим шляхом і у старому обсязі. До того ж прискорення ритму життя, поширення раціоналізму і практичності (прагматизму) посилюють критичне ставлення до минулого, збільшують міжпоколінні розходження і постійно оновлюють навички предметно–практичної діяльності. Проте поряд з усім унікальним і новим, що з’являється у соціальному досвіді кожного покоління, завжди зберігається щось загальне у свідомості і діяльності різних поколінь, те суто людське, внутрішнє, що не залежить від змін у навколишньому світі, як, скажімо, норми моралі, принципи гуманізму та демократії. Це свідчить про наявність універсальних елементів людського досвіду, що фіксують його придатність для діяльності багатьох поколінь, становлять основу їхньої спадкоємності і, отже, слугують чинником прогнозування. Таким чином, успіх у розробці достовірних прогнозів значною мірою полягає у селекції таких елементів, дбайливому ставленні до них і у здатності застосовувати їх у передбаченні майбутнього. Наприклад, як один з таких елементів, назвемо його гуманістичним демократизмом або демократичним гуманізмом, можна визначити прямо пропорційну залежність між збагаченням життєдіяльності конкретних індивідів і прискоренням суспільного прогресу. Це стосується, по–перше, змістовно–структурного розвитку і відновлення мотивів цієї діяльності і потреби в ній, по–друге, наступної за таким розвитком еволюції відносин людини з іншими людьми в рамках певної соціальної (професійної або демографічної) спільності, до якої вона належить і, по–третє, позитивних змін у соціальних зв’язках між даною спільністю, іншими спільностями і суспільством в цілому, а значить, між людиною і суспільством. У кінцевому підсумку, всі ці зміни виражаються у тім, що в індивідуальній людській діяльності поступово збільшується значення суспільних мотивів, не зачіпаючи, зрозуміло, тих, що завжди будуть суто індивідуальними. А в життєдіяльності суспільства паралельно відбувається підвищення соціально–економічного, політичного і культурного статусу особистості та групових інтересів. Тим самим зв’язок між людиною і суспільством, прогресом однієї й іншого стає більш безпосереднім, більш гармонійним в тому, що стосується поєднання індивідуально і соціально детермінованих мотивів діяльності, їхньої взаємної підпорядкованості. Проте було б помилкою думати, що прогрес людини і суспільний прогрес пов’язані між собою однолінійно або ж тільки за принципом прямої–оберненої залежності, і що вони завжди поєднані винятково з позитивними тенденціями в розвитку індивідуального і суспільного буття. Якщо поглянути на них не через загальноісторичний, а через конкретно–історичний, не настільки однозначний, контекст, то очевидно, що протиріччя, і часом дуже гострі, тут являють собою аж ніяк не гіпотетичну можливість і, отже, мають закладатися як необхідна складова у будь–який соціально–політичний прогноз. Так, цілком реальні різноманітні прогнозні сценарії, за яких, наприклад, певні прогресивні зміни у суспільстві, неминуче пов’язані з руйнацією усталених стереотипів і традицій, як у випадку з крахом тоталітаризму, надзвичайно болісно позначаються на соціальному самопочутті значних мас людей або деяких соціальних спільностей. Вони можуть провокувати ці маси на агресивну поведінку, стихійні акти протесту та громадянської непокори. І, навпаки, далеко не всякі, навіть позитивні еволюції у відносинах людей, у їхньому внутрішньому світі й у світі, який їх оточує, вписуються в нормативні уявлення про суспільне благо, про потреби, вимоги і поточні цілі суспільства в цілому. Не виключені й такі варіанти, коли, з огляду на перспективи суспільного прогресу, нинішнє благо людини в майбутньому обертається для неї злом, а викривлено усвідомлений суспільний інтерес слугує інструментом придушення особистості. Проте фактично всі протиріччя в рамках взаємодії та взаєморозвитку людини і суспільства кореняться, з одного боку, у двоїстій біосоціальній природі першої. З іншого боку — у багатомірності суспільного прогресу, в усьому колі явищ, що збільшується, і проблем, які він втягує у свою сферу і які надзвичайно складно охопити індивідуальною і навіть суспільною свідомістю. Адже якщо порівняно нещодавно за прогресом традиційно визнавалися лише два виміри — соціальний та науково– технічний (технологічний), то сьогодні до них з повним правом можна зарахувати ще один, що неначебто миттєво став головним, — інформаційний. І зовсім невипадково, що саме за цим виміром деякі суспільства зараз називаються інформаційними. Зміни у способі життя людини, які генеруються суспільним прогресом, а також накопичені дотепер науково–технічний потенціал, інформаційні потужності і засоби масової комунікації, що стали реальною четвертою владою й опорою демократії, двояко впливають на гуманітарну сферу. Вони не тільки сприяють її розвитку, але й одночасно і, треба визнати, досить ефективно руйнують попередню структуру звичних, самовідтворюваних соціальних спільностей людей, роблять відносини між ними більш заплутаними і багатозначними. Зокрема, це означає масову заміну суворої регламентації у відносинах між членами даної соціальної спільності, між останньою та іншими спільностями і суспільством в цілому на більш аморфну. Іноді ця аморфність, будучи перекладеною з мови фізики на мову соціально–політичної теорії, стає тотожною демократизації соціальних, науково–технічних і інформаційних зв’язків. Іноді ж набуває форм анархії, псевдодемократизму та псевдогуманізму. Все залежить від того, чи не йде збільшення соціальних відносин людини за рахунок зниження їхньої якості. Тобто, за рахунок порушення відповідності між цими відносинами і загальнолюдськими цінностями, узвичаєними нормами моралі, культури та спілкування. Інтенсивна інформатизація суспільства, з одного боку, розширює простір для розвитку масової свідомості, а з іншого боку — збільшує можливості індивідуальної свідомості завдяки численним інформаційним каналам максимально наблизитися до масового за обсягом та змістом. До того ж змінюються не тільки динаміка і кількість переміщень людини протягом її життя, але їхній характер і напрямок. І такі переміщення вже давно не обмежуються однією–двома соціальними спільностями або професійними групами, горизонталлю або вертикаллю, географією або демографією. Отже, завдяки суспільному прогресу відбувається поступова демонополізація впливу якогось певного, безпосереднього соціокультурного середовища на формування конкретної людини. А це, у свою чергу, призводить до того, що збільшується її сприйнятливість тих ціннісних орієнтацій, що продиктовані міжособистісним спілкуванням і менше залежать від масової свідомості. Вони можуть не збігатися з тими, які характерні для соціальної спільності (формального оточення), куди ця людина входить. Таким чином, одним з найважливіших, дуже неоднозначних наслідків взаємодії людини і суспільства є ослаблення ролі соціальних спільностей людей як посередників у відносинах “емпіричний індивід — суспільство” і як носіїв групових регулятивних норм поведінки особистості. І справа не тільки в тому, що ставлення людини до цих норм дедалі стає більш прагматичним, що оцінює вона їх з погляду індивідуальних потреб і що вони перестають сприйматися нею беззастережно. Самі норми, хоча і зберігаються в механізмі соціальної детермінації особистості, але так чи інакше втрачають своє жорстко регламентне значення. Почасти тому, що їх стає більше, вони починають конкурувати одна з однією, в людини з’являється можливість вибору, якій з них слідувати, почасти тому, що відбувається їхня релятивізація, а почасти і тому, що групові норми завжди виходять з інертної абстракції середньостатистичної для даної спільності людини, яка обмежено стикується з гнучкими уявленнями індивіда про те, що йому можна та потрібно і чого не можна. Причому внаслідок ослаблення ролі групових норм закономірно підвищується творчий статус особистості в суспільній системі взагалі і, зокрема, у соціально–економічній структурі суспільства. Це дає змогу найбільш точно визначити зрілість об’єктивних передумов і можливостей, які має дане суспільство для забезпечення прогресу людини. У свою чергу, високий творчий статус людини у суспільстві, зміст внутрішніх мотивів та зовнішніх стимулів її діяльності, засіб і цілі застосування її творчого потенціалу, а також ступінь відповідності конкретно–історичного розвитку людини загальноісторичній гуманістичній спрямованості суспільного прогресу виступають головною характеристикою соціокультурного типу цивілізації. Разом з тим далеко не завжди і не всі позитивні, з погляду суспільства, зміни у науково–технічній або інформаційній, і навіть у соціальній сферах відповідають актуальним інтересам та потребам людини. Дуже часто це відбувається через своєрідну передчасність цих змін, непідготовленість людини до їхнього використання у своїх інтересах, її невміння або небажання в повному обсязі оцінити і зпрогнозувати наслідки. У реальному житті підтвердженням цьому можуть слугувати, наприклад, збої в розвитку атомної енергетики, а в художній літературі створено чимало образів людиноподібних роботів, які стали ворожою людині силою. Більше того, у ході прискорення суспільного прогресу, по– перше, технологічно удосконалюється і розширюється виробництво соціальних, науково–технічних і інформаційних засобів впливу людини на собі подібних, на природне та соціокультурне середовище. По–друге, такий вплив набуває глобальних масштабів і має надзвичайно інтенсивний характер, що саме по собі істотно знижує передбачуваність його наслідків для людини. По– третє, збільшується можливість стихійного виходу або свідомого виводу з–під контролю створених людиною самоврядних і, отже, автономних, багато в чому відчужених від неї систем в результаті якоїсь непередбачуваної ситуації, скажімо, комп’ютерного збою. Тому, на погляд авторів, головний парадокс розвитку людської цивілізації у найближчому майбутньому буде таким. Елемент стихійності, непрогнозованості, що історично перейшов у спадщину з природної та соціальної в науково–технологічну і інформаційну сфери завдяки їхньому розвитку має тенденцію до постійного зменшення. Проте, навіть зменшуючись, за умов прискорення суспільного прогресу навіть мізерний елемент стихійності знов таки ж завдяки розвитку цих сфер одночасно збільшує ризик не тільки локальної, але й глобальної руйнації екології, матеріальної і духовної культури людства, а значить, може звести нанівець будь–які, навіть найгрунтовніші прогнози. Цей елемент починає виконувати роль вкрай небезпечного, іноді й смертельного для системи вірусу. Він не знає історичних і державних меж і може майже миттєво поширитися на величезне коло соціальних явищ і процесів, на суспільні і міждержавні відносини, інфікуючи у кінцевому підсумку усю систему життєзабезпечення того або іншого суспільства. І навіть об’єднані зусилля потужних державно–політичних структур не завжди в змозі справитися з ним. Боротьба з таким вірусом досягатиме апогею, якщо не сказати ставатиме ситуативно неможливою, тоді, коли його поширення навмисно провокується, використовується й управляється якоюсь, як правило, дуже вузькою соціальною спільністю людей. Вона прекрасно усвідомлює свої приватні інтереси і ставить їх вище над усі інші для одержання економічної або політичної вигоди. Неважко помітити, що новітня історія багата такими ситуаціями, за яких світ людини, суспільство та природа зі все більшими частотою і масштабами напівсвідомо–напівстихійно перетворювалися на поле руйнівної дії негативних тенденцій, що виходили за рамки окремих народів, країн і регіонів. Для того, щоб прогнозувати можливі результати прояву подібних тенденцій у майбутньому, за умов взаємозалежності і інтеграції світового співтовариства, досить хоча б побіжно порівняти передумови, логіку і наслідки таких трагічних подій ХХ сторіччя, як світові війни і “холодна війна”. Не говорячи про кризи, що ставили людство на грань виживання. Таким чином, зараз людська цивілізація поставлена перед нагальною потребою комплексної розробки і впровадження уніфікованого механізму захисту прогресу людини і всієї гуманітарної сфери від побічних негативних наслідків суспільного розвитку, викликаних особливостями дії вірусу стихійності за якісно нових умов. А це, у свою чергу, має істотно розширити межі прогнозування. Під таким механізмом слід розуміти утвердження міжнародних норм і правових актів, що охороняють права і свободи людини, розвиток соціально й екологічно безпечних технологій, координацію демократичної політики всіх країн, в тому числі і в боротьбі з міжнародним тероризмом — справжньою чумою початку ХХІ століття. Сюди ж відносяться й активізація інформаційного обміну між його суб’єктами з метою підвищення достовірності прогнозів, а також введення суворих соціальних і моральних норм, що регламентують виробництво, одержання і використання тієї або іншої інформації. Все це дало б змогу, збільшивши прогностичний потенціал суспільства, розсунути обрії передбачення, блокувати застосування у вузькоегоїстичних, ірраціональних інтересах створених людиною засобів перетворення суспільного і природного середовища як на шкоду самій людині, так і цьому середовищу. На порядку денному також стоїть питання узгодження і гармонізації змісту, темпів і спрямованості розвитку соціальної, науково–технічної й інформаційної сфер суспільного прогресу, матеріальної і духовної культури. З тим, щоб пріоритети, що завжди віддаються якійсь з них у залежності від конкретно–історичних умов розвитку людської цивілізації взагалі і стану певного суспільства зокрема, можна було підпорядкувати інтересам людини, забезпеченню цілісності її світу, збереженню життя і культури на землі. Тоді реалізація цих інтересів, прогресивні форми застосування творчих сил особистості обов’язково запрацюють на суспільний прогрес. Це, у свою чергу, дасть змогу удосконалювати систему норм, принципів і ідеалів взаємовідносин людей, яка охороняє інтелектуально й емоційно багатий духовний світ людини від бюрократизації, технократизації або від пороків інформатизації. Адже така небезпека в наш “техноінформаційний” вік стає цілком реальною. Оскільки соціальні акценти у взаємовідносинах індивіда і суспільства усе більше зміщуються з розвитку сутнісних сил і талантів людини, що становлять її головне багатство, на поліпшення технології використання засобів і предметів праці, пізнання і комунікацій, на корисність їхніх результатів. Зрозуміло, не можна стверджувати, що ця тенденція цілком йде врозріз з нормами і потребами суспільного прогресу. Однак якщо при цьому забувати, що у світі людини співіснують не тільки соціальні і моральні нормативи або інформаційні стереотипи, але й творче ставлення до них, то людина справді може бути зведеною до стану “технологічної ланки” або “штатної одиниці”. Стандартизація прогнозів продуктивної і споживчої, пізнавальної і комунікативної діяльності людини, на відміну від суто духовної, виражає загальну тенденцію прогресу людства. Вона полягає в подальшій інтеграції, у переході від локальних, замкнутих соціальних, науково–технічних і інформаційних систем до універсальної організації життя суспільства і людини. І водночас ця тенденція ніколи не була і не стане панівною, по–перше, не будучи панівною на рівні індивідуальної свідомості й індивідуального буття людини, по–друге, не доповнюючись класифікацією зразків, скажімо, на кращі, гарні, погані та шкідливі і їхньою жорсткою селекцією, заснованою на досвіді багатьох поколінь, і, по–третє, не поєднуючись з розширеним відтворенням нових форм і засобів діяльності, її нових зразків, програм і моделей. Суспільство і людина самими умовами прогресу змушені постійно знаходитися у невизначеній ситуації вибору між необхідністю відтворення апробованих багатьма поколіннями традиційних моделей діяльності і потребою в розробці принципово нових, оригінальних. Замкнений суспільний цикл відтворення традиційних моделей діяльності, стереотипів свідомості і поведінки, які не дають людині жодної можливості відійти від канонізованої програми, позбавляють сенсу всякі розмови про ефективне прогнозування. Консерватизм на рівні суспільства і конформізм на рівні людини не раз підводили їх до межі деградації, за якою нічого немає. Проте й нові моделі діяльності не з’являються з нічого, вони засновані саме на соціально–історичній пам’яті людства, що власне й слугує основою прогнозування. Саме тут у дію включається не тільки людина зі своїм творчим потенціалом, але й та низка об’єктивних, назвемо їх так, “необхідних та непрогнозованих випадків”, яка на певному рівні цивілізованості здатна, поряд з негативною, зіграти і позитивну роль. Алогічна логіка прогресу така, що в чомусь навіть безпомічність людини він може перетворити їй на благо, а силу — на зло. Або, з іншого боку, як казав Мефістофель у “Фаусті” Гете: “Я — тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого” [3, с. 53—54]. Адже дуже багато нових прогнозів, навіть якщо вони є “добре забутими старими”, з самого початку представляються як випадок, тільки надалі одержуючи повне підтвердження. ЛІТЕРАТУРА 1. Булгаков М. А. Мастер и Маргарита : Избранное. Роман, рассказы. — М. : Худ. лит., 1983. — 480 с. 2. Хайдеггер М. Время картины мира // Время и бытие : Сб. науч. тр. — М. : Б. и., 1993.— С. 41—63. 3. Гете Й.–В. Фауст. — К. : Дніпро, 1981. — 235 с. |
| Розділ 1 Основні терміни Міська влада Синельникового увійшла в ХХІ сторіччя, намагаючись уявити майбутнє міста через стратегічні підходи |
Розділ Дослідження ставлення старшокласників до проблеми підліткової злочинності в Україні |
| Тема уроку Статистика — наука, яка вивчає методи кількісного охоплення і дослідження масових, зокрема суспільних, явищ і процесів |
1. Соціальна географія як наука Дослідження зазначених процесів у регіональних суспільних системах з метою оптимізації їх розвитку становить головну ціль регіональної... |
| Стратегічні орієнтири розвитку неперервної екологічної освіти у навчальних... Склад організаційного комітету для проведення регіональної науково-практичної конференції «Стратегічні орієнтири розвитку неперервної... |
Тема Сутність педагогічного дослідження На практиці, як правило, дослідник використовує як теоретичні, так і емпіричні методи дослідження. Таке дослідження прийнято називати... |
| ЛЕКЦІЯ ТЕМА 3 Вітчизняна психологічна наука має давні традиції щодо дослідження категорії «спілкування» та виявлення її специфічно-психологічного... |
Вислови Д.І. Менделєєва Наука починається з тих пір, як починають вимірювати. Точна наука немислима без міри |
| 1. Психологія як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «психологія»,... Предмет, функції психологічної науки і практики в суспільному розвитку. Історія розвитку психологічної науки. Галузі психології.... |
Наука як історично визначений процес отримання нового знання. Винекненн... Наука як історично визначений процес отримання нового знання. Винекненн науки: передумови та характеристики. Етапи розвитку науки.... |