Розділ ІX
СТРАТЕГІЧНІ
ДОСЛІДЖЕННЯ ЯК НАУКА
1. СТРАТЕГІЧНИЙ ПРОГНОЗ
ЯК ОБ'ЄКТ НАУКОВОГО АНАЛІЗУ
1.1. Прогнозування та прогноз:
межі можливого
Теоретичне визнання актуальності прогнозування та його зміст, на жаль, дуже рідко у належному обсязі доповнюються практикою реалізації прогнозів і їхньою корекцією відповідно до процесів глобалізації гуманітарних та технічних проблем, притаманних розвитку людства у третьому тисячолітті. Ще й дотепер у прогнозах виявляються дві головних вади — дефіцит стратегічних складових, здатності вирватися з цупких обіймів поточної суспільно–політичної кон’юнктури у часовому і просторовому відношеннях та слабке наповнення предметно–практичними елементами, рекомендаціями щодо вчасної та ефективної реалізації прогнозних висновків.
Як стверджував колись Воланд у булгаківському романі “Майстер і Маргарита”, “...для того щоб управляти, треба, як не як, мати точний план на деякий, хоча б скільки–небудь пристойний термін. Дозвольте ж вас запитати, як же може управляти людина, якщо вона не лише позбавлена можливості скласти який–небудь план хоча б на сміховинно короткий термін, ну, років, скажімо, у тисячу, але й не може ручатися навіть за свій власний завтрашній день?” [1, с. 19]. Тож перед нами — третє тисячоліття, і саме від здатності нинішніх поколінь до прогнозування та творчого урахування його результатів залежить те, як це тисячоліття проживуть покоління майбутні.
Тому навряд чи буде помилкою сказати, що відомі трагічні події у Нью–Йорку у вересні 2001 року вирішальною мірою обумовлені саме дефіцитом стратегічного прогнозування та браком вміння за плавністю часового потоку помітити
перерви поступовості та принципово нові риси нового тисячоліття. США, які ствердились наприкінці ХХ століття у ролі єдиної наддержави і тому перебували у стані самозаспокоєності, дуже важко було уявити, що після перемоги над комуністичною доктриною у них може з’явитися ще більш могутній ворог. До того ж фінансово самодостатній, погано розрізняний й розпорошений по усьому світу.
Візьмемо на себе ризик стверджувати, що цього можна було уникнути, якщо б у прогнозному варіанті було враховано дотеперішні небажання і нездатність людства обійтися у своєму житті без дилем та головних суперечностей епохи. Так, минуле століття проходило під знаком дилеми “комунізм або капіталізм”, уособленої, відповідно, у США та СРСР, який не дожив до кінця ХХ століття. А отже, неважко було прогнозувати, що місце комунізму займе щось інше, що буде якісно новим феноменом, несхожим на ворога у вигляді певної країни чи групи країн. І з цього погляду, складання американцями якихось довільних списків “ворожих” країн можна розглядати лише як успадковану від минулого недалекоглядність, схильність мислити старими категоріями та нав'язувати свої погляди міжнародній спільноті.
Цим “іншим” або, по—американські, “чужим” нараз і виявився найбільш могутній та більш організований, ніж усі інші його різновиди, так званий “ісламсько–фундаменталістський” тероризм, який дав підстави вести мову про глобальне протистояння християнського та ісламського світів. Коли цей, втім і як усі інші “місцеві” гілки тероризму, незважаючи на розбіжності у їхніх національно–ідеологічних засадах, — алжирські, іспанські або ірландські, не виходили за кордони певних країн, вони не дуже привертали до себе увагу світової громадськості і вважалися проблемою відповідних країн. Коли ж ісламські фундаменталісти, згідно з їхніми давно усім відомими стратегічними орієнтирами, вийшли на наддержавний рівень пантероризму саме завдяки “успішній” атаці на світового “гегемона”, увесь світ інформаційно–політичними зусиллями США був поставлений перед загрозою тероризму.
З огляду на викладене, тема прогнозу та прогнозування, головним чином у їхньому стратегічному вимірі, не тільки не залишає щонайменшого приводу для самозаспокоєння, але й навпаки, починає вимагати поєднання в собі символу зміни епох і практичного усвідомлення та освоєння епохи нової, хоча б на рівні логіки “modus ponendo tollens” або “modus tollendo ponens”.
Отже, для розуміння наслідків порушення цих двох модусів доцільно визначити провідний прогнозний алгоритм. Адже прогноз як система (процедура, норма, установка) має велике значення для науки та суспільної практики тому, що пов’язує в єдину органічну цілісність майбутнє та минуле через сьогодення. Будь–яке явище майбутнього прогнозується з врахуванням того, що це явище іманентно притаманне сьогоденню і, найголовніше, — закономірно випливає з нього.
Однак виходячи із закономірності як основної характеристики соціального часу, стверджується заданість майбутнього сьогоденням. У такому випадку прогноз як система установок розвитку суспільства втрачає свою значимість, оскільки суспільний розвиток виявляється жорстко детермінованим. З іншого боку, заперечуючи закономірність суспільного розвитку в передбаченні майбутнього, можна “скотитися” до утопічних його конструкцій, що не раз бувало у світовій суспільній думці. Сучасна вимога повернутися вiд утопiї до здорового глузду, перебороти утопiю i жити за науково вивiреними теорiями практично не дає можливостi вийти за межі розумiння майбутнього, сформованого ще в епоху Модерну. Цей заклик вже звучав в ХIХ столітті, коли соцiалiзм розвивався “вiд утопiї до науки”.
Слiд пiдкреслити, що картезіанська методологiчна настанова, яка постулює всемогутнiсть науки, онтологiзм iдеальних “iстин” та здобутків науки, iнакше кажучи, ототожнює наукові моделі з реальністю, була подолана ще Кантом. Спроба нав’язати реальному об’єкту властивостi iдеальних моделей та несуперечливість абстрактних теорiй призводить до втiлення утопiй на практицi. З цього погляду тисячу разів правий Мартін Хайдеггер у своєму твердженні: “Спочатку — та завжди — необхідно зрозуміти суть епохи з правлячої в ній істини буття” [2]. Саме так — істини буття, а не істини якоїсь теорії.
Проте всупереч усім історичним та логічним пересторогам ще й дотепер жива рацiоналiстична iлюзiя, яка грунтується на переконанні, що науцi все пiдвладне і, отже, існує абсолютна можливість втiлити в життя той чи iнший суспiльний проект. А оскiльки капiталiзм багато країн зараз намагається будувати як антисоцiалiзм, то у суспiльнiй свiдомостi знову починає превалювати безоглядна вiра в безальтернативнiсть єдиного об’єктивного шляху iсторичного розвитку. І навіть незважаючи на те, що онтологiзацiя iдеальних моделей в нашiй недавнiй iсторiї призвела до морального максималiзму та бiльшовистського месiанства. Благі помисли, якими, як вiдомо, вимощена дорога в пекло, породили гiгантську фантасмагорiю реального життя.
Для рацiоналiстичного свiтогляду епохи Модерну була характерною впевненiсть в тому, що свiт розвиватиметься на розумних основах, найкращу з яких може презентувати тiльки вироблена рацiональним мисленням наукова iстина. Здавалося, що саме вона покаже людству єдино правильний шлях та легiтимізує здобутки соцiального прогесу і що лише орiєнтацiя на наукове знання встановить його нормативнi зразки. Фетишизацiя рацiо пов’язана з впевненiстю, що реальнiсть може бути перекроєна в бажаному напрямку, вiдповiдно до iдеального проекту, вiдкрила дорогу втiленню утопiї на практицi.
Ця психологiчна настанова продовжує “працювати” i сьогоднi з тiєю лише рiзницею, що пропонується створити новi науковi теорiї, iнші iдеальнi моделi суспiльного устрою та “запустити” їх у практику. Але соцiальна фiлософiя не може претендувати на всезнання, їй належить роль визволителя вiд догм, непорушних iстин i стереотипiв мислення. Розумiння її сенсу — в осмисленнi процесiв, якi вiдбуваються в суспiльствi. І в цьому зв’язку життєво необхідним є визначення рiзних способiв освоєння майбутнього соцiального устрою та, зокрема, утопiї. Чи правомiрні негативне ставлення до неї або надмiрно оптимiстичне очікування чергової утопiї, пов’язаної з новою моделлю суспiльного устрою? Це питання містить в собі цілком актуальне та обгрунтоване бажання теоретично розiбратися у функцiонуваннi рiзних способiв та меж освоєння майбутнього для осмислення шляхiв подальшої розбудови незалежної України.
Взаємозв’язок теорії та практики в процесі прогнозування проявляється в тому, що переробка прогнозними інститутами суспільства соціальної інформації має своєю метою формування соціальних, економічних, політичних, гуманітарних, культурних параметрів функціонування соціуму. Закріплені у суспільній свідомості як норми поведінки та суспільні установки, вони ціленаправляють розвиток суспільства.
Головна функція прогнозування полягає у попередженні аномальних та кризових явищ соціального розвитку в результаті розробки та реалізації теоретично обгрунтованої програми суспільних дій. Прогнозування як соціально–ціннісне розуміння майбутнього досліджується в різноманітних формах — від простої екстраполяції досягнутих результатів діяльності в тій або іншій сфері людського буття до наукових концепцій суспільного розвитку людства. Найменше дослідженою проблемою методологічного характеру є аналіз прогнозування в системі взаємозалежності об’єктів і зв’язків суспільного розвитку, зокрема, його зв’язку з плануванням та управлінням. Зокрема, мається на увазі детальне дослідження таких різновидів прогнозу як “прогноз—попередження” і прогноз як “антикризова програма”. Концептуальна розробка цих проблем дала б можливість як “зняти” універсалістський характер багатьох футурологічних концепцій, з одного боку, так і подолати інструменталістське розуміння соціального планування та управління, наблизити ці види соціальної практики до потреб цивілізаційного розвитку — з іншого. Існує потреба представити прогноз не як багатоцільовий, технологічний і готовий до використання матеріал, а скоріше як засіб збереження гуманітарних цінностей.
Інакше кажучи, багатоцільова зверненість прогнозу до майбутнього має стрижневе, стратегічне завдання — відтворити інваріант історично виправданих типів соціальності, раціональності та гуманності в органічній цілісності. Тому всякий прогноз — чи позитивний, чи негативний, чи такий, що збувся або не збувся — несе в собі гуманітарну мету. Проте прогноз у певному відношенні реалізується і як міф, де на технологічно обгрунтованому рівні формується у різних сакралізованих формах концепція виживання. Особлива нагальність цієї проблеми для України — як поєднати орієнтири її економічного, політичного та соціокультурного розвитку із світовими цивілізаційними потребами?
У найбільш загальному вигляді прогноз як атрибут суспільного розвитку фокусується у ключових моментах життєдіяльності людини та суспільства: у формуванні системи інтересів, плануванні дій, прийнятті рішень, у заходах управлінського характеру. Тому соціальне прогнозування можна розглядати як складне багаторівневе утворення, а прогноз — з погляду його функціональної визначеності. Бо саме у функціональному плані прогностика як сфера гуманітарного знання становить значний інтерес для суспільства, оскільки будь–яка наукова теорія, маючи певну глибину передбачення, може слугувати основою для організаційного чи управлінського рішення в тій або іншій сфері людської життєдіяльності. Такими, наприклад, здатні виступати науково–технічний, економічний, екологічний прогнози або прогноз у сфері технологій.
Прогнозування можна розглядати також як процес формотворення сценаріїв або моделей цивілізаційного розвитку на основі переробки значної кількості соціальної інформації. Взагалі, кібернетична компонента прогнозування є його суттєвою характеристикою, яка має універсальний характер. Блоки соціальної інформації можуть застосовуватися для прогнозування соціокультурної практики як в різних галузях життєдіяльності одного і того ж суспільства, так і цивілізаційного розвитку різних країн та етносів. Саме інформаційні узагальнення економічних, соціополітичних та технологічних особливостей суспільства дали можливість таким західним дослідникам, як Д. Беллу, Е. Тоффлеру, Дж. Гелбрейту, Дж. Форрестеру, Я. Тірбергену, Дж. Мартіно, Р. Ханду, К. Мангейму, У. Ростоу спрогнозувати переростання індустріального суспільства у постіндустріальне і далі — інформаційне.
Футурологічні побудови А. Кларка, М. Догана, Е. Янча, Г. Хеорлінга, А. Печчеї, Б. Токара, Дж. Несбіта, П. Ебурдіна та інших також засновані на виокремленні загальнолюдських проблем в соціально–економічній, політичній та духовній сферах буття людини. Навіть культурологічні концепції А. Тойнбі, О. Шпенглера та П. Сорокіна розглядають цивілізаційні потоки та культурно–історичні типи не як автономні, замкнуті системи, але як інформаційні динамічні утворення з певним типом цивілізаційного зростання, організації суспільного життя та продуктивного перетворення.
Ця суспільствознавча наукова традиція мала свій розвиток і в роботах радянських дослідників: І. Бестужева–Лади, Е. Араб–Огли, В. Виноградова, А. Гендіна, В. Лисичкіна, О. Тугусакова, А. Венгерова, М. Поліщука, І. Бовша, А. Нікітіної, Г. Рубанова, М. Давидова, К. Руденко та ін.
Значне місце займають тут дослідження концептуальних механізмів попередження екологічних катастроф як на глобальному, так і на локальному рівнях. Це роботи Є. Перцика, Є. Федорова, В. Балабаєвої, Г. Гудожника, М. Кисельова, В. Крисаченка та ін.
В той же час існує наукова традиція аналізу прогнозування як взаємозв'язку інформаційних утворень та системи потреб, інтересів, ціннісних установок у політиці, економіці, духовній сфері. Саме такий підхід до прогнозування можна знайти в роботах зарубіжних дослідників марксистської орієнтації — А. Бауера, В. Ейнхорна, Г. Еделінга, Е. Швакке, М. Янкова, Г. Коха та ін. В радянській та пострадянській філософії ця традиція розвивається в роботах А. Сєргеєва, В. Геца, А. Попова, А. Радугіна, Ю. Ожегова, В. Конопльова, Є. Веселовського, Є. Четиркіна, Ф. Шумана, В. Шинкарука, М. Мокляка, В. Табачковського та ін.
На думку авторів, методологічна перспектива такого підходу полягає в тому, що на основі його подальшої розробки, нарешті, вдасться подолати як суто прагматично–утилітарний підхід до суспільного планування (а також часто необгрунтовану його критику сьогодні), так і абстрактність футурологічних моделей майбутнього.
Крім того, треба враховувати, що при дослідженні складних інтегральних систем прогнозованими є лише аспекти цілеспрямованої поведінки. Теоретична програма інформаційно забезпечує розвиток системи тільки в тому випадку, якщо зміна значень параметрів має плавний або еволюційний характер. На теоретичному рівні, завдяки спробам математичного моделювання стрибкоподібних змін на початку 70–х років нинішнього століття, науковці вивели теорію “катастроф”. Але вихідні передумови і основні чинники виникнення катастроф у природі і культурі різні, оскільки динаміка природних процесів графічно вкладається у правильну синусоїду або криву, яку можна передбачити за єдиною формулою.
Соціальний же прогноз завжди вирішує проблему, що виникла перед суспільством як перешкода його розвитку. На рівні прогнозних матеріалів можна раціонально вивести оптимальну модель продуктивного розвитку для всякої національної культури, незважаючи на специфіку її розвитку. Реалізація оптимуму у суспільній моделі означає вибір вихідних, фундаментальних принципів, тобто таких, які б відповідали критеріям позачасовості. У противному випадку система буде розвиватися із запрограмованою помилкою.
Позитивний характер соціального прогнозу виявляється не тільки в тому, що він апелює до майбутнього, але й базується на критичному аналізі ситуацій сьогодення, де в точках біфуркації можливе перекручення суспільного ідеалу. Тут прогноз виступає як рекомендація щодо виправлення вектора суспільного розвитку через побудову моделей майбутнього, яку, однак, не можна ототожнювати з програмою дій. Очевидність даної тези доводиться елементарною незбіжністю між прогнозуванням, плануванням і управлінським рішенням.
Соціальний прогноз за своєю суттю не може бути також редукований до теоретичних закономірностей, які аналітично одержані у сфері природничо–технічних досліджень. Прогнозування є процесом перетворення їхньої інформаційної бази в категоріальну визначеність філософського знання на основі логіко–гносеологічного синтезу. Це певний процес продукування, переробки та споживання моделей майбутнього в процесі суспільного розвитку. Тому прогноз слід розглядати як соціально–психологічну установку, соціокультурну універсалію, яка демонструє саме готовність суспільства до саморозвитку, бо навіть маючи тією або іншою мірою інформацію про різні суспільства, які існують зараз або існували в минулому, ніколи не можна повністю зрозуміти специфіку їхньої життєдіяльності.
Таким чином, хоч прогнозування і “планування—управління” мають спільну основу у вигляді інформаційних блоків, вони не можуть осягатися якоюсь універсальною теоретичною закономірністю. Крім того, автономне місце прогнозування в суспільній практиці визначається його критичністю до останньої, завдяки чому в суспільстві акумулюється і розробляється позитивний коригувальний гуманітарний блок знання.
Сучасний статус та зростання гуманітарного функціонального “навантаження” прогнозування в соціальному знанні та соціальній практиці вимагають розглядати його не лише як окрему суспільну дисципліну, не лише як форму соціального пізнання (знання), як це ретельно викладено у сучасних суспільних науках, а, в першу чергу, як принциповий механізм взаємозв’язку соціального знання та суспільної практики, як важливий і необхідний атрибут управлінської діяльності. У самому широкому сенсі слова прогнозування є багатоаспектний та органічно–цілісний рівень усвідомлення історичного розвитку усієї людської цивілізації, цілераціональної діяльності міжнародного співтовариства.
Більше того, прогноз виступає не тільки природною стадією діяльності планування, її головною ланкою, а й розгорнутою соціально–психологічною установкою для великих соціальних спільностей людей, яка має рекомендаційний і коригувальний характер зі спрямованістю на стратегічну перспективу. Поряд з цим, прогноз може розглядатися і в контексті загальнолюдського, цивілізаційного осмислення, і у функціональному сенсі, технологічному та інструментальному значенні, цінність яких, відповідно, розгортається, з одного боку, через “теорію”, “закон”, “детермінізм”, а з іншого — через “передбачуваність” або “прогноз, що анулюється”.
Однак треба добре усвідомлювати, що, не дивлячись на науково–теоретичну правдоподібність, прогноз не може бути точним відображенням картини майбутнього навіть у фрагментах, а є гуманітарним аналізом багатоваріантності суспільного розвитку. Він дає змогу формулювати альтернативи соціодинаміки і вибирати оптимальну ціль у майбутньому. Адже через стохастичність суспільного розвитку прогнозні матеріали, як гуманітарні, не вкладаються в наявні закономірні форми, які визначаються взаємозв’язком необхідності та випадковості (“політика — мистецтво можливого”). Подолання цього можливе лише при конституюванні правовим чином закріплених правил. А в соціокультурному плані прогноз затверджує принципи цивілізаційної парадигми розвитку, виходячи з наявних політичних, релігійних, наукових, правових тощо постулатів.
При всьому його сучасному значенні, прогнозування як система стратегічних установок не може застосовуватися до життя в цілому. Прогноз — це, як було вже сказано, не планування дій, управлінських рішень, владних векторів, а пропозиції щодо варіантів передбачуваних подій. В ідеалі “споживання” прогнозів виглядає так: теоретик–аналітик (людина–дослідник, яка на основі наукових даних формує прогнозні матеріали) представляє формалізовані схеми майбутнього, які в залежності від обставин наповнюються життєвими ситуаціями прагматичною частиною суспільства — політиками, які проектують соціокультурне майбутнє.
Але соціальне прогнозування у сфері культурних цінностей (мається на увазі уся сфера життєдіяльності людини — від виробництва до світогляду) відрізняється принциповою несумірністю фундаментальних тенденцій. Культурні цінності, як певна їхня система, в еволюції людини утворюють органічну єдність у вигляді моральних принципів, наукових поглядів, естетичних переконань тощо.
Саме цілісність, синкретичність, історична динамічність роблять об'єкти соціокультурного поля складними для аналітичного дослідження і, відповідно, передбачуваність поведінки учасників процесу, який прогнозується, є важкою для теоретичного описання. Інакше кажучи, соціокультурний розвиток представляється таким рядом інформаційних одиниць, динаміка яких не піддається закономірному пізнанню у вигляді теорії, оскільки суспільство або інші соціально–історичні групи, такі як етнос, нація, община, клас, не вкладаються у певний алгоритм змін або тенденцію, визначену певним принципом.
Сучасні прогностичні концепції враховують різну динаміку розвитку людини як індивіда, і культури в цілому як її сучасного світу, пронизаного цінностями та антицінностями “машинної” або “технотронної” цивілізації. Культура людства у своєму намаганні підкорити природу загнала себе у глухий кут, коли стала самовідтворюваною, рівною або навіть тотожною природі, силою. Дана умова транслюється людині, яка захоплена безконтрольним підкоренням природи, і як результат виникає величезний розрив, певна цивілізаційна невідповідність між вимірюваними параметрами соціоекономічного простору, характером локальних культур і загально негативними наслідками підкорення природи. Внаслідок цього сучасна цивілізаційна свідомість, по–перше, позаекологічна, по–друге, локалізована рамками національних культур, по–третє, в індивідуальній поведінці людина сучасного типу зовсім не намагається витримувати пріоритети глобальних загальнолюдських проблем. Тому в рамках концепції соціокультурного прогнозування вирішення завдань складних теоретичних конструкцій, наприклад, С. Валентей пропонує як “теорію суспільних альтернатив”.
Максимально органічне поєднання прогностичних чинників виявляється у геополітичному прогнозуванні. Воно має яскраво виражений стратегічний характер, оскільки тут як аналітичне поле виступає глобальна політико–економічна картина багаторівневих змін, яка береться в історично протяжному та інформаційно насиченому розрізі. Перевага геополітичного прогнозування полягає не тільки у гармонійному синтезі соціально–політичних, соціокультурних і екологічних принципів, але і в тому, що тут не дається універсальної відповіді на питання про головні параметри майбутньої картини світу. Найбільш важливим в геополітичному прогнозуванні, незалежно від дослідницької програми, є різноманітність комбінацій різних параметрів, при цьому прогнозна функціональна значущість критеріїв, які пропонуються, буде змінюватися. Таким чином, геополітичне прогнозування є осмисленням результуючих векторів розвитку мультинаціонального суспільства сучасної техногенної цивілізації. Однак також безперечно, що геополітичне прогнозування не буде регулятивною концепцією наднаціонального характеру, не дивлячись на свій стратегічний характер.
Функціональним результатом геополітичного прогнозування є забезпечення в усіх конституїтивно формалізованих параметрах системи всезагальної, глобальної або регіональної безпеки. Як конституїтивно формалізовані параметри можуть виступати екологічні, військові, економічні, політико–правові, релігійні, культурно–етнічні, демографічні, географічні показники, тобто весь можливий спектр верифікованих оцінок. Звідси випливає, що геоекономічне моделювання за своїм позитивним ефектом поступається геополітичному прогнозуванню, яке більш гуманітарне, більш соціокультурне, більш функціонально виправдане, має більший ступінь моделеємності і може бути сформульоване в загальнозрозумілих і загальнодоступних соціально–політичних термінах.
Найбільш характерною рисою геополітичного прогнозування є те, що тут неможливо виділити пріоритети серед навіть дуже важливих, системотворних принципів соціального розвитку, таких як релігійні, військові, економічні, екологічні тощо. Безумовною перевагою геополітичного прогнозування є синтез, на перший погляд, несумісних один з одним військових, економічних, політичних і культурно–етичних цінностей. Іншою важливою ознакою геополітичного прогнозування є його теоретична і емпірична сумісність, представлена як принципова можливість доведення теоретичних викладок до емпіричного рівня і, навпаки, емпіричні уявлення про політичну, економічну, військову або екологічну дійсність вільно вкладаються і можуть прогнозуватися в теоретичних концепціях.
Прогноз як інструментальна система знання про майбутнє часто уявляється у вигляді збагаченої гіпотези, програми, вірогіднісного плану дій, аналітичного знання, які покликані розкрити невідоме. Як інформаційно насичений масив епістемологічного матеріалу, він здатний організувати той стан речей, суспільних відносин, який потрібний. Оскільки динаміка суспільних відносин дуже висока і ступінь здійснення прогностичного матеріалу, представленого спочатку як можливість, незначний, то виростає цінність прогностичних матеріалів, які підтверджені у своїх найголовніших, суттєвих ознаках. Але навіть у цьому випадку в соціальному прогнозуванні з високими критеріями знань про майбутнє здійснення певного передбачення не можна сприймати як теорію або як остаточну істину.
Соціальний прогноз не може стати повноцінною теорією із–за своєї редукції до закономірного опису, а аргументи про практичне підтвердження певного матеріалу про майбутнє не слід вважати достатніми для вичерпного доказу теоретичності прогнозного знання, бо це лише результат відстеження основних суспільних тенденцій, які становлять інваріант суспільних цінностей. Проте соціальне прогнозування якісно відрізняється від пророцтва, передбачення, гіпотези своїм антиутопічним характером завдяки використанню в ролі операціональних одиниць категоріально–розгорнутої системи координат. Разом з тим соціальне прогнозування не може слугувати метатеорією для планування, оскільки останнє пов’язане з прийняттям організаційно–структурних рішень, що неприпустимо стосовно матеріально неоформленого середовища, тобто сукупного стану речей, субстанцій, які не мають цільових і ціннісних установок.
Отже, прогнозування не може мати загальних елементів з плануванням, а тим більше управлінням тому, що головною функціональною вимогою до першого є поліваріантність сценарних матеріалів і принципова безпристрасність до перспективних сфер розвитку. Прогнозист здатний закласти помилку у свій продукт одним лише тим, що поставить вищу оцінку одному з багатьох векторів розвитку. А нормативне прогнозування для виконання своєї рольової функції повинне бути вільним від ідеологічної підвалини, бо в противному разі потреба в плануванні відпаде і стадія вибору організаційно–структурного рішення виявиться фальсифікованою. Такий ризик є цілком реальним, бо, по–перше, аналіз соціально–політичних чинників у контексті соціального прогнозування свідчить, що динаміка суспільного розвитку перевищує можливості теорії і тільки в деякі невеликі періоди життєвого циклу прогностичні моделі стають реальністю. І, по–друге, для принципової передбачуваності суспільного життя надзвичайно важливим є конституювання у формі правовим чином закріплених непорушних правил таких чинників, як “влада”, “ідеологія”, “економічні закони”, “політичні норми”.
Хоча безперервність прогностичної діяльності робить її співучасником всякої коригувальної і контрольної роботи, але їй не притаманна контрольна функція, нав’язування якої прогнозуванню здатне перевести його в систему ілюзорних цінностей і невиправданих надій або нездійсненних ідеалів. Крім того, в реконструюванні майбутнього у вигляді прогностичного матеріалу передбачуваність не є сама по собі метою, оскільки суспільний розвиток може бути прогнозованим лише у тих рамках, які людина визначає для себе у вигляді безумовних норм. І особливу роль серед останніх відіграють саме загальнолюдські норми, дотримання яких підвищує достовірність уявлень про майбутнє.
Разом з цими нормами найбільш вагомим компонентом в реалізації функціонального аспекту прогностичних матеріалів є строгий науковий опис картини альтернатив соціодинаміки в межах сучасної парадигми і досягнення впорядкованості за рахунок організаційного потенціалу прогнозу, внаслідок чого еволюція людства набуває бажаних гарантій в стратегічній стійкості розвитку. Яскравим прикладом подібних “антикризових програм” виступають різні концепції екологічного прогнозування, в яких переслідується гуманітарно–історична мета виживання людства.
У соціокультурному плані соціальне прогнозування не має інструментального значення, але при цьому не можна заперечувати його важливу роль у пошуку нової парадигми культури, фактично в потребі нової концепції коеволюції людини, суспільства і природи. Засади нового шляху життя людства зможуть зародитися або як ідея локально–цивілізованих спільнот, або як віра в техніко–економічний потенціал сучасного світу, або як стратегія екологічної культури. Можливим варіантом є реалізація соціокультурного прогнозу в полі пошуку оптимальної політико–економічної моделі, яка базується на ліберальному виборчому процесі.
Не буде перебільшенням й уява про те, що геополітичне прогнозування є найважливішим досягненням у соціальному прогнозуванні, оскільки аналітичними одиницями тут виступають багаторівневі чинники, які взяті не в простих вирахуваних параметрах, а у вигляді якісних характеристик з певними векторними тенденціями. Геополітичне прогнозування ефективне і продуктивне не тільки з цієї причини, але й через масштабний і комплексний характер та глобальне геостратегічне охоплення. І, значить, в необов’язкових сьогочасних діях та заходах воно є функціонально виправданим.
Загалом, місце соціального прогнозування визначається потенціалом передпланової активності, формою здійснення і алгоритмом споживання прогнозу. Якщо соціальна значимість прогнозу велика, то, відповідно, місце соціального прогнозування стає домінуючим і навіть визначальним стосовно таких ланок соціальної практики, як планування і управління. Роль соціального прогнозування у системотворному плані полягає в генеруванні, аналітичній обробці і пропозиції суспільству інформаційних матеріалів.
Два основоположні принципи визначають місце і роль соціального прогнозування. По–перше, прогноз ефективно проявляється тільки в умовах лібералізму або вільної конкуренції інститутів, які продукують гуманітарні матеріали. І, по–друге, прогностична діяльність — це гуманітарна реконструкція. Реконструктивний потенціал пропорційно пов’язаний з принциповою передбачуваністю, яка залежить від того, наскільки об’єкти прогнозу підпорядковуються соціокультурним (правовим, релігійним, політичним, екологічним тощо) нормативам. Значить, передбачуваність як цінність закладена в сьогоденній діяльності людини і суспільства.
На тому зробимо кілька висновків:
• прогноз не є точним відображенням майбутнього внаслідок високої стохастичності та динамічності інформаційних одиниць суспільного розвитку;
• в прогнозі не може бути опису чітких параметрів або навіть тенденцій майбутнього, оскільки в гуманітарному матеріалі неможливо зафіксувати усе нескінченне розмаїття суспільного життя в понятійній системі координат;
• усі спроби раціонального осмислення прогнозу не повинні бути виражені у формі закономірностей або теорій з великою проникливою силою, бо розвиток суспільства може потрапити в полон гуманітарної догми;
• прогноз має стратегічний і рекомендаційний характер, бо забезпечує свободу вибору в рамках багатоваріантних схем життєдіяльності.
Таким чином, соціальне прогнозування продукує передбачливі матеріали у вигляді гуманітарних рекомендацій, але разом з тим завжди необхідні наглядні “ескізи” майбутнього. Для нестійких систем, якою є суспільство, прогноз є завжди актуальним. Тому із–за численних чинників, які впливають на суспільний розвиток, у соціальному прогнозуванні необхідно формувати моделі, які прив’язані до специфічного матеріалу з вузько заданими цілями на різних рівнях.
|