Феномен української традиції студентського мандрування: «мандровані дяки».
Надзвичайно цікавим явищем в історії українського шкіль-
ництва та освіти в XVII–XVIII ст. були так звані «мандрівні», або
«мандровані» дяки. Вони також називалися «школярами», «бака-
лярами» (бакалаврами), «спудеями» (тобто студентами, від латин-
ського слова studere — вчитися), «миркачами» (від першого слова
вітальної промови, з якою вони входили в дім — мир вам), і на-
віть «пиворізами» (вочевидь, від нахилу до певного типу напоїв).
Як зазначають дослідники, «в дослідженнях та художніх творах
їх здебільшого виводили як потішників, голодранців, бешкетни-
ків, затятих випивох, любителів пива і браги, авторів гумористич-
них бурлескно-травестійних творів, норовливих громил-дяків,
в’юнких канцеляристів» 1 .
Цей феномен мандруючих студентів мав дещо запізненні па-
ралелі до побутування середньовічних західноєвропейських ваган-
тів. Ваганти (від латинського слова vagantis — блукаючий) — це
«мандрівні студенти» (vagantis scholares), які переходили з одного
західноєвропейського університету до іншого для навчання. Вони
з’явилися разом з заснуванням університетів в Італії, Франції, Ні-
меччині, тому розквіт цієї досить специфічної студентської куль-
тури вагантів з притаманною їм літературною діяльністю прий-
шовся на XIII–XVI ст. До українських земель ця традиція прийшла
з певним запізненням, і поширилася разом із заснуванням Києво-
Могилянської академії та низки інших навчальних закладів. Як за-
значав дослідник історії Слобідської України Дмитро Багалій, тра-
диція навчання, пов’язаного з мандрами, має свої глибоко вкоріне-
ні традиції як в Європі, так і на українських землях: «А мандрувати
треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як
і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та Правобіч-
ній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла, і, щоб
його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра
до другого. Так було і з учителями-дяками; один знав більше, дру-
гий менше і окрім того вони не хтіли одкривати одразу своєї науки.
Один старожилий свідчив Г. П. Данилевському, що у школах обу-
чали граматиці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець
і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й «са-
могласно», себто на свій голос, і «подібне» — себто на один голос
два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної сло-
боди в другу, особливо ж йшли туди, де були більш славні учителі-
дяки. Але ті теж не одразу і не все об’ясняли своїм учням, тримаю-
чися правила: учи так захожого молодика, щоб він не одбив од тебе 132 133
школи і не сів би на твоє місце. Інші мандрували й тоді, коли вже
виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай,
навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив
собі пристановище у школі, котра була притулою для мандрівни-
ків: школа, казали тоді, усяким мандрівникам є вільне помешкання:
там проживав і дяк, там проживали і молодики — учні, котрі не
мали пристановища» 1 .
Отже, «мандровані» або «мандрівні» дяки — це народні на-
зви спудеїв (студентів) Києво-Могилянської академії, колегіумів
(Переяславського, Чернігівського чи Харківського), вихованців
духовних шкіл, семінарій, а іноді й духовних осіб без посади, які
мандрували українськими землями в пошуках засобів до існу-
вання. Це ж зазначали й дослідники, що прикметним феноменом
пізнього бароко були «мандровані дяки», «самобутня верства ви-
хованців Києво-Могилянської академії та Чернігівської, Харків-
ської, Переяславської колегій, котрі часто виконували в парафіях
повноваження читців («дяків»), служили писарями, але воліли не
обтяжувати себе родиною, сталою оселею, використовуючи свят-
ковий час для скромного підробітку» 2 .
Виникає питання, чому студентів називали «дяками»? Зде-
більшого «дяками студентів, які мандрували, називали за їхній
одяг, подібний до дяківського, та за те, що вони охоче виконували
тимчасові дяківські обов’язки» 3 . В ці обов’язки входив церковний
спів та читання псалмів, «Апостола» під час церковної літургії, та-
кож і навчання дітей. Більша частина незаможних школярів муси-
ла дбати про свій прожиток, одяг та харчування, тому вони шука-
ли місця вчителя в школах чи посади домашнього вчителя, також
місце секретаря, дяка, писаря тощо. Зазвичай студенти, прослу-
хавши декілька навчальних курсів, в основному курси поетики та
риторики, на канікулах (вакаціях), мандрували Гетьманщиною та
Слобідською Україною, допомагаючи місцевим дякам у навчанні
дітей, співали в церковному хорі, або ж наймалися приватними
вчителями до заможних сімей. В своїй повісті «Близнюки» Т. Шев-
ченко зображує розповсюджену традицію наймання бурсака-
школяра для приватних домашніх уроків. Описуючи цього нуж-
денного семінариста, Т. Шевченко зауважує, що ще було «щось
довге в засмальцьованому халаті і в старій та короткій фризовій
шинелі… Це був ніхто інший, як сам світоч, чи, простіше кажучи,
вчитель, виритий з брудних семінарських аудиторій» 1 . Але, незва-
жаючи на це, виявилося, що школяр мав непогані знання, ба на-
віть й педагогічний хист: «На другий день, тобто 2 жовтня, явився
Степан один на хутір і, прочитавши звичну молитву, прийнявся
за справу. І з тієї пори кожного Божого дня, яка б погода не сто-
яла, чи дощ, чи сніг, ні на що не зважаючи, крокував наш педагог
з хутора і на хутір, вранці та ввечері, не прискорюючи і не упо-
вільнюючи крок, як заведена машина. Навчання букварю, завдяки
кмітливості дітей, швидко просувалося вперед… До 1-го грудня,
тобто протягом двох місяців, був вивчений буквар до останньої
букви, навіть і «Иже хощет спастися»» 2 .
Окрім педагогічної діяльності, ці мандруючі «спудеї» заробля-
ли на хліб писанням скарг, листів, малюванням (саме вони могли
створювати улюблені українським народом картини про козака
Мамая). Вони створювали вертепні вистави, канти, псалми, писали
панегірики і вірші-орації, співали по домах благочестивих міщан та
заможних селян духовні та світські пісні, ставили діалоги, комедії
і трагедії, складали гумористичні і бурлескні вірші, навіть грали на
музичних інструментах. На Великодні свята давали діалоги й дра-
ми. Взимку під час Різдвяних свят ходили зі звіздами та вертепом
по домах або ярмарках, де показували містерії (містерія — це віль-
ний переказ євангельських сюжетів) про народження Ісуса Хрис-
та. Також вони показували інтермедії з народного життя, героями
яких були козаки й ляхи, янголи й чорти, селяни й пани. Саме цей
момент описується Миколою Гоголем в його повісті «Вій»: «В уро-
чисті дні та свята семінаристи і бурсаки відправлялись по домах
з вертепами. Іноді розігрували комедії, і в такому випадку завжди
відзначався якийсь богослов, ростом трошки нижче київської дзві-
ниці, який представляв Іродіаду або Пентефрію, дружину єгипет-
ського царедворця. В нагороду отримували вони шматок полотна,
чи мішок проса, чи половину вареного гуся і тому подібне» 1 .
Діяльність мандрівних дяків була невід’ємним атрибутом то-
дішнього громадського життя на українських землях, вони ставали
героями інтермедій, віршів-орацій, де змальовувалися як веселі та
відчайдушні молодики, здатні видурити в простодушних селян та
міщан трохи сала, хліба й горілки, невипадково часом їх називали
«пиворізами», «горілкопивцями». Так, в наступному вірші-орації
свято Різдва Христового в уяві голодного «бакаляра» асоціюється
з «гастрономічною» темою споживання ковбас, сала та сивухи:
Хочу вас, панове, чогось іспитати:
Що тепер за празник, чи ви можете знати?
Чи се той празник, що Христос родився,
Од чистой Діви Марії воплотився?
Кажеться він, бо почали їсти ковбаси і сало,
Чого у нас у школі зроду не бувало.
Мені сеї ночі ві сні приверзлося,
Що з небес у школу сало приплелося,
Ковбаси около як в’юни вертяться, –
Тії-то потрави і для нас годяться!
Коли мене щастя одарило,
Що стоїть край сала сивухи барило!
Впавши я в сумління, став далі соваться —
Не знаю, до чого наперед хвататься,
Чи до сала, чи до барила! 2
Самі ж «бакаляри» у жартівливо-пародійному тоні зображу-
вали у віршах своє студентське життя та пригоди під час мандрів.
Це принагідно зазначають й дослідники, що «мандровані дяки»
«засвоїли ази шкільної премудрості й шукали їм застосування, ви-
конуючи важливу роль у національній культурі, що формувалася.
У своїй творчості вони відтворювали, хай і в умовному вигляді,
тяготи шкільного життя, стосунки з вчителями й наукою. Школа,
її побут, мистецтво й наука «опускались» в улюблені на Україні
усні жанри, жебрацькі вірші, що їх декламували колишні школярі,
скаржачись на свої біди, голод і злидні. Ось школяр ламає зуби об
сухарі, п’є чотириденний квас; голодний, цілий день співає в церк-
ві. Наближається Пасха, а перед очима в нього не розп’яття, а паска
і ковбаса. Із сумом згадує він ситне життя на печі в хаті рідного
батька. Вірші подібного змісту залучались у стихію народного гу-
мору, породжуючи особливі шкільні цикли поезії. Ці твори — без-
цінний документ епохи, в них проглядає особистість автора або
його узагальнений образ, що є знаком культури нового типу» 1 .
Звична річ, що найочікуванішим та найжаданішим періодом
школярів та студентів був час літніх вакацій (канікул), «коли мож-
на було на певний час позбавитися зубріння, різок, латині, задуш-
ливої бурси та вирватися на волю. Заможні студенти поспішали
до батьків, напівсироти допомагати матерям, бідні і круглі сироти
мріяли запастись бодай на певний час продуктами. Для них на-
ставав час великого мандрування по всій Україні, Білорусі, а то
й Росії» 2 . З цих «трудових» вакацій «бакаляри», набувши дещицю
грошей, відгодовані та з новими чоботами, знову поверталися до
навчання. Цей факт українського життя знайшов своє відобра-
ження в творі Миколи Гоголя «Вій». Ось як, наприклад, він описує
початок «вакансій», тобто літніх канікул, коли починалися «тру-
дові студентські» будні «бакалярів» та «спудеїв»: «Найбільш уро-
чистою для семінарії подією були вакансії — час з червня місяця,
коли зазвичай бурса розпускалась по домівках. Тоді весь великий
шлях кипів граматиками, філософами і богословами…. Філосо-
фи та богослови вирушали на кондиції, тобто, брались учити або
підготовляти дітей людей заможних, і діставали за це нові чоботи
в рік, а іноді і на сюртук. Вся ця ватага сунула разом цілим табо-
ром; варила собі кашу й ночувала серед поля. Кожен таскав за со-
бою торбину, де лежала сорочка та пара онуч. Богослови були осо-
бливо дбайливі та акуратні: щоб не стоптати чобіт, вони скидали
їх, вішали на ціпки й несли на плечах, особливо, коли була грязь...
Адже їм треба було з’явитися на очі того, до кого наймалися репе-
титорами, в пристойному вигляді» 1 .
Але якась частина найбідніших або не таких здібних школярів
не поверталася до навчання: «слабодухі не витримували злиднів
та суворої дисципліни і упевнившись, що їм не подолати мудрощів
науки («к наученію непонятный» або «в учениях безнадежен», —
говорили про них наставники), осідали дяками при церкві чи
писарями на селі. Інші, уподобавши мандрівний спосіб життя,
вважали за краще перебиватися будь-якою випадковою роботою,
ніж марнувати молоді роки «на латину». Деякі добиралися аж до
Запорозької Січі і тут ставали в пригоді своїми знаннями або вза-
галі міняли перо на шаблю» 2 . Переходячи з місця на місце, «бака-
ляри» шукали не тільки заробітку, а й нових вражень, знайомств,
а часом і пригод, адже «спонукали до мандрів звичайного укра-
їнського «молодика» потяг до знань і бажання побачити світ» 3 .
На знаменитій картині видатного художника Іллі Репіна «Козаки
пишуть листа турецькому султану» в ролі писаря виступає саме
такий колишній спудей, одягнений в темний «дяківський» сурдут,
неспокійна доля якого занесла на Запорізьку Січ.
Дяківські школи. Основними видами діяльності мандрова-
них дяків було викладання в парафіяльних сільських та містеч-
кових школах; також вони часто працювали вчителями в маєтках
поміщиків. Нижчою ланкою системи освіти на українських зем-
лях у другій половині XVII–XVIII ст. продовжували залишатися
традиційні парафіяльні, або дяківські, школи, які існували при
церковному приході й утримувалися коштом громади чи церков-
них братств. На думку дослідників, «головним притулком студен-
тів були передусім провінційні школи, в яких одні назавжди зупи-
нялися, інші через певний час йшли далі, аж поки не знаходили
«теплого» місця. Такі мандри з однієї школи в іншу були звичним
явищем у всій Європі» 1 .
Ці дяківські школи за змістом навчання та формою залиша-
лися майже незмінними протягом століть і були характерними
для всіх українських земель. Учителями цих шкіл були в одних
випадках учні братських шкіл (до початку XVIII ст.) або Києво-
Могилянської Академії, колегіумів або семінарій, які з тих чи ін-
ших причин не могли продовжувати своє навчання (через брак
коштів чи неуспішність). Важливо зауважити, що призначенням
на посаду дяка-вчителя завжди займалася громада (сільська або
парафіяльна). Так, в повісті Т. Шевченка «Княгиня» цей несклад-
ний процес описується наступним чином: «Совгирь-сліпий (слі-
пим його звали за те, що він був тільки кривооким, а не сліпим)
був в нашому селі дячком — не те щоб стихарним, справжнім
дячком, а так собі, приблудою. Попередник його, Никифор Хмара,
теж був у нас нестихарним дячком, тільки раз у титаря на меду за-
хворів вночі, а вранці й помер, Бог його знає від чого. А Совгирь-
сліпий случився тут же в титаря на банкеті, та, не довго мудруючи,
в наступну ж неділю став на кліросі, проспівав обідню, прочитав
Апостола, та так прочитав, що громада й сам отець Касіян тільки
цмокнули. Ось так після обідні громадою був проголошений слі-
пий Совгирь дячком і з честю, як і належить його сану, введений
був у школу, яко в свою дідівщину. Великий чоловік громада!» 2
Батьки віддавали дітей «в науку» після досягнення 7–8 років,
навчання розпочиналося пізньої осені. В обов’язки дяка входило
навчання дітей «грамотці». Основою цього викладання було ви-
вчення абетки, а також вміння читати, писати, рахувати, знати За-
кон Божий та співати церковні наспіви. У дяківських школах вчили
читати церковнослов’янською мовою за Псалтирем та Часословом.
Навчання велося за давньою і важкою для сприйняття учнями ме-
тодикою: склади утворювалися за першими літерами повних назв
церковнослов’янських літер, наприклад, склад «ва» утворювався
від літер «веді» та «аз». Ця наука давалася дітям важко, тому осно-
вною формою педагогічного «заохочення» лишалося покарання.
Дотепно та влучно цей драматичний для школяра процес навчання
«бакаляром» описується в відомому сатиричному вірші, коли різки
та биття школяра були частиною навчального процесу. Ці гуморис-
тичні орації і так звані «вірші про школярську науку» дають мож-
ливість подивитися на школу зсередини, очима самого школяра:
Ой, як мене моя мама та дала до школи.
Ой, зазнав я бідний там тяжкої неволі.
Казав мені бакаляр промовити: аз, аз –
А як же я не вимовив, він по пиці раз, раз.
Крикнув він удруге: «А ну, кажи: буки».
Ой, ще ж бо я не вимовив, попав в його руки.
Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив: віде, –
А вже його жвава рука по чуприні їде.
Ой, як сказав учетверте: вимовляй — живіте!
Нуте ж, хлопці, зараз його на лаву кладіте.
І просився, і молився, а ще більше злякався,
Бо таку задали хльосту, що світа зцурався… 1
Можна зауважити, що навряд чи дяківські школи відіграли
б таку роль у культурному житті України, якби наука в них обмежу-
валася лише навичками читання та письма церковнослов’янською
мовою, елементам арифметики та співу. На цю обставину свого
часу вказував дослідник української літератури П. Житецький.
Аналізуючи шкільні збірники, укладені в дяківських школах, він
знайшов там безліч різних віршів, народних пісень з нотами, сен-
тенцій, прислів’їв, малюнків, що характеризувало не лише есте-
тичні, а й моральні уподобання шкільних вчителів-дяків. Щодо
мандрівних дяків П. Г. Житецький зазначав: «це були єдині роз-
повсюджувачі шкільних знань, навиків і смаків у народі, який ди-
вився на них без жодної неприязні. Головне достоїнство їх поляга-
ло у тому, що вони пристосовували важку шкільну премудрість до
розуміння народу, в свою чергу запозичуючи від нього своєрідні
особливості думки і мови його… Ось саме в цьому середовищі
напівнародному і напівкнижному підтримувалась звичка писати
вірші, які становили раніше необхідну приналежність шкільної
освіти не тільки в містах, але і в селах, задовольняючи в той же час
моральні й естетичні потреби усіх верств українського народу» 1 .
Літературна творчість «мандрівних» дяків. Літературні
твори, що вийшли з-під пера студентів-бакалярів, входять до кра-
щої частини української літератури XVII–XVIII століття. Їх твор-
чість, а саме створення бурлескно-гумористичної літератури, що
ознаменували появу низового бароко, відноситься до української
сміхової культури ХVII–ХVIII ст. Це здебільшого гумористичні та
бурлескні твори, вірші-травестії, пародії, сатири, гумористичні
діалоги, ліричні поезії.
Мандрівні дяки писали також сатиричні вірші, пародії на цер-
ковні псалми та біблійні легенди (наприклад, «Синаксар виписан
із служби дванадцяти нетлінних братів Коропських на пам’ять
пиворізам о ізобліченії сивухи»), інтермедії, вертепні драми. Тво-
ри мандрівних дяків, писані близькою до народної мовою, стали
основою для народження нової української літератури, зокрема
творчості Івана Котляревського. Він написав свою знамениту
«Енеїду», сатирична основа якої виходить з літературної творчості
українського вченого школярства.
Також ці спудеї розносили по українських землях прочитані
колись середньовічні гумористичні оповідання та анекдоти, урив-
ки шкільних вистав і влаштовували вертепи. Це вони перелицьо-
вували біблійні сюжети й насичували їх такою кількістю реалій,
що самий сюжет просто губився в них. Також «бакаляри» за не-
величку платню декламували уривки шкільних орацій, прослав-
ляючи Різдво та Великдень. Джерелом для написання цих різд-
вяних та великодніх творів були перекази біблійних сюжетів. Як
зазначають дослідники, «поряд з виголошенням поважних різд-
вяних орацій чи не більшим успіхом користувалися гумористич-
ні бурлескно-травестійні й пародійні твори про бідацьке навчан-
ня школярів-бурсаків. У таких віршах Бог, диявол, святі, ангели,
рай, пекло та інші святині подано як звичайні явища, забарвлені
народно-побутовим колоритом, значною мірою добродушного
гумору, причому гумору саме українського. Наприклад, в одному
досить популярному різдвяному вірші йдеться про народження
Ісуса Христа. З цієї нагоди всі гарно нарядилися і веселяться, діди
й баби п’ють пиво, меди, горілку; хлопці й дівки попід хатами
«скурнечуть колядки», мати-земля «б’є гоцака», ангели плещуть
у долоні на небі; старенький Бог диктує писареві архистратигові
Гавриїлу листа до праотця Адама з повідомленням, що народився
Ісус, який визволить з пекла і його з Євою, яка колись «вирвала
кисличку» і «за один плод увесь народ у пекло втащила», Адам же
тоді «щось, кажуть, прокудив». У «фіналі» зазначалося, що сю ві-
ршу завжди читали і з святом Рождеством всіх поздравляли» 1 .
Вірша на Різдво Христове
Христос родивсь, мир звеселивсь!
Сьогоднішніми часи
Для сих родин всяк христянин
Вминає ковбаси.
Баби, діди, пиво-меди,
Горілку варену
Кухликом п’ють, з книшами труть
Свинину печену.
Хлопці, дівки навпередки
Бігають під хатки
І, як вовки, або свинки,
Скиргичуть колядки.
Пани, купці, славні кравці
Шинкарство, міщани
Об сім Різдві усі в нові
Убрались в жупани.
Мати-земля уся гуля
І, взявшись у боки,
Пісні гука, б’є гопака
В підківки широкі.
На небесі янголи всі
Аж б’ють у долоні,
З радості б’ють, пісні гудуть
Якимовій доні.
Старенький Біг на стіл ізліг
І сам собі дума:
«Празник душам. Тільки Адам
Із Євою рюма».
Важко здихнув, потім кликнув
Гаврила швиденько,
Да й приказав, щоб лист послав
Адамові хутенько.
Архістратиг метнувся вмиг –
Папір і чорнило,
Де треба взяв, да й написав
Адаму так мило:
«Чесний Адам, що всім людям
Праотець зовешся,
Годі, не плач, от-от, як бач,
Із пекла спасешся.142 143
Бо вже на світ, як рожа-цвіт, –
Христос народився» 1
Велику кількість віршів склали мандрівні поети про цікаве,
але почасти злиденне своє життя. Різні пригоди та події трапля-
лися з дяками-студентами на їхньому тернистому шляху: і лихі,
і радісні, і навіть кумедні. Тому саме цим школярам та бакалярам
належали «своєрідні утопічні твори, де відображалась мрія про
земний рай: там гори поросли книшами, зайці печуть пироги,
свиней годують мигдалем із золотих корит; там течуть річки го-
рілки, а на деревах ростуть ковбаси. Цей утопічний світ — світ
достатку й веселощів» 2 . Саме цьому утопічному світу дармових
харчів і присвячений наступний «нищенський вірш» з репертуару
мандрівних дяків:
Це я, що із чужої землі привандрував,
Сто миль я із чучманських країв марширував,
І видів я там дуже великії дива,
Скажу усім, коли б хто купив мені пива.
Там гори маслянії книшами порослі,
Висяться два високі, докупи ізрослі.
І пироги дві баби на горах тих плещуть,
І лапами два зайці усе у піч мечуть.
Отож пиріг ось стільки, узявши, ухватив,
Куснув його зубами, та він нараз застив.
Заклинулися зуби, що я онімів,
І жодного вже слова сказать не умів.
Але тепер Господь Бог вернув мені мову,
Повідаю, панове: піймав я тут сову,
Та вирвало совисько мені відтак очі,
І хитро з рук у мене сова як не скочить!
Подайте-но, панове, гарячого книша
І бідного потіште в нещасті голиша. 1
Таким чином можна стверджувати, що мандрівні дяки, бур-
саки та «бакаляри» (бакалаври) були вагомою проміжною лан-
кою між високою елітарною писемною культурою, котру вони
опановували в колегіумах та академіях, та народною культурою.
Як освічені люди, які вивчали риторику, піїтику і музику, ман-
дрівні дяки справили великий вплив на розвиток української на-
родної культури та вертепу, адже вони більшою чи меншою мі-
рою були популяризаторами шкільної науки і поезії в народних
масах. Як стверджують дослідники, «за зовнішньою богемно-
пригодницькою стороною життя мандрівних дяків дуже виразно
проступала їхня корисна діяльність. Вони навчали молоде поко-
ління, розвивали його естетичний смак, прищеплювали любов до
художнього слова» 2 .
Перепис 1782 року в Російській імперії припинив традицію
побутування мандрівних дяків: їх прикріплено до певного місця,
в якому вони могли виконувати церковні служіння. Час вільного
мандрування через різні причини скінчився. Окрім того, «у другій
чверті XVIII століття пристрасть до писання віршів починає при-
гасати. Цьому спричинилися й суспільні обставини — занепад
двох основних друкарень: Київської та Чернігівської, а також по-
слаблення значення Київської академії як духовного центру Укра-
їни. Виходить з ужитку друкована поетична книга, поезія культи-
вується тільки в рукописних збірниках. Сотні ближче незнаних
нам поетів розсипають свої твори (писані часто й народною мо-
вою) в народ, він їх підхоплює й трансформує в пісню; часом ці
автори вписували свої ім’я в акровірш і тільки так зберегли його
для нащадків. Це був героїчний чин: наповнити свій народ висо-
кою й досконалою поезією, а самим розчинитися у часі назавжди.
.Отож ми повинні шанувати ці сотні безіменних чи малознаних, бо
завдяки їхній праці постав дивовижний феномен народної пісні,
яка через півстоліття збудить українських романтиків. Романтики,
черпаючи з цього джерела обома руками, гадали, що вони корис-
туються поезією неписьменних гречкосіїв, і в голову не кладучи,
що колись неграмотні гречкосії були такі освічені (згадаймо про
високий рівень освіченості населення України XVII– XVIII сто-
літь), що ця поезія не виникла на вітрі, а перейшла в уста і сві-
домість народу через поетів українського бароко, тих, яким не
було доступу до друкарського верстата, але які чудово володіли
поетичною технікою, отож і мали силу та спромогу наділити свій
народ текстами високої емоційної сили. З другого боку, не треба
забувати й про велику творченосність самого народу» 1 . Тому зна-
чення «мандрівних» дяків полягає в тому, що «українські ваганти
є органічною частиною нашої історії та освітянського руху. Без
мандрівних «бакалярів», учителів-дяків, «студентів-інспекторів»
з їхнім переважно горопашним і подвижницьким життям, вічним
бідуванням і жадобою знання не було б початкової освіти, а відтак
середньої та вищої. Як правило, здобувалася вона не легко. Зага-
лом же давні студенти були нашими бардами, предтечами великої
культури і духовності» .
|