|
|
Скачати 1.03 Mb.
|
| 1.Предмет, методи дослідження та завдання курсу історії укр. культури. Курс історії укр. культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчої активності майбутніх фахівців. Ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку,забезпечує розуміння системного зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Курс передбачає висвітлення проблем розвитку культури укр. народу в контексті зарубіжної культури, а також аналіз культур у їхньому взаємозв’язку. Актуальність і значення курсу культурології полягають передусім у тому, що він формує науковий світогляд студентів, загальноосвітній, фаховий і культурний рівень майбутнього спеціаліста. Культура як термін, як поняття походить від лат. Cultura – обробіток, освіта, розвиток. У широкому розумінні – все, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні – ідейний і моральний стан суспільства, що визн. Матеріальними умовами його життя і виявляється у його побуті, ідеології, освіти, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, в фізичному та моральному вихованні. У науці існує близько 500 визначень поняття «культура». Саме слово «культура» походить від латинського culture і в перекладі означ. обробіток, вирощування, догляд. У початковому тлумаченні термін «культура» був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля на зміну чогось і тому вживався з доповненням, позначаючи культуру чогось: культуру Духу, розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», тобто те, що відокремлює людину із природи, варварського стану. Відтак, загальним стало визначення: культура – це все, що створено людиною на відміну від того, що створено природою. У Середньовіччя культурою вважали прагнення ідеалу, бездоганності, а термін «культурний» розуміли як цивілізований. У добу відродження це поняття розглядається як відповідність гуманістичним ідеалам. У Новий час термін «культура» вживали, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, дотримання норм етики, сукупність художньої та творчої діяльності. У Новітній час до цього додавали стиль, метод та рівень досконалості, що досягаються в опануванні галуззю діяльності, уміння, процес творення й розподілу цінностей,їхнє використання. Предмет історії української культури – це цілісний процес створення пам’яток культури, що включає вивчення цих пам’яток як культурних явищ, що розвиваються, історичних умов їхнього створення та впливу на розвиток суспільства, а також механізмів цього впливу. Основними формами культурної творчості є: мораль, політико-правова структура суспільства, побутові речі та знаряддя праці, наука й освіта, суспільно-економічні формації, художня культура або мистецтво, релігійний і філософський світогляд. Історія культури аналізує пам’ятки духовної культури, зафіксовані усною формою творчості – казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів’я, приказки. Історія української культури вивчає традиції, обряди, свята, релігії й вірування українського народу. Отже, предмет історії української культури охоплює конкретні способи та результати діяльності українців у духовній і матеріальній сферах. Це одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища життя українців у загальному контексті історичного процесу. До методів досліджень історії укр. культури належать: хронологічний (передбачає викладення історичного матеріалу в хронологічній послідовності, на всіх етапах розвитку історичного явища); логічний (аналіз історичних явищ на кожному етапі розвитку); синхронний (одночасне вивчення подій, що відбуваються); дихронний (метод періодизації історичних процесів); ретроспективний (вивчення минулого на основі пізніших етапів); порівняльний (аналіз набутих і втрачених історичними явищами рис на різних етапах розвитку); моделювання подій, статистичний, соціологічний тощо. Змістом історії є процес, що розкривається в явищах життя людини та результатах її діяльності, які збереглись в історичних пам’ятках. Завданням дисципліни є вивчення еволюції тенденцій культурного розвитку, механізмів впливу суспільних ідей на будівельний комплекс. Історія укр. культури як навчальна дисципліна пройшла певний шлях. Становлення національної системи вищої освіти сприяло впровадженню укр. культури в навч. процес. Еволюція змісту дисципліни визначалася завданнями, які стояли перед системою підготовки фахівців на кожному з етапів державотворення. У перші роки незалежності предметом навчального процесу було формування переконання в тому, що українці є самостійною нацією, здатною до творення державності. Щодо вивчення укр. культури це означало усвідомлення її як автономного явища. Далі у курсі «Історія укр. культури» досліджувалися тенденції розвитку укр. культури. 2. Періодизація історико-культурного процесу в Україні. Періодизація: 1. Історія культури давнього населення України. (поява людини – до Київської Русі) 2. Історія культури Княжої доби. (розвиток культури в період існування держави) 3. Історія культури др. половини ХIVст. – пер. половини XVIIст. (литовсько-польський період) 4. Культура українського народу за Козаччини й Гетьманщини. (період визвольної війни) 5. Національно-культурне відродження в ХІХ – на поч. ХХ ст.. 6. Культурне життя України в ХХ ст. 7. Українська культура на зламі ХХ та ХХІ ст. (1990-ті роки. Сучасність) Водночас виклад навчального матеріалу не здійснюється автоматично згідно з періодизацією історії України. Адже логіка розвитку культури має свої закономірності. Це відбивається й на періодизації її розвитку, що відрізняє її від періодизації в річищі історії України. У більшості досліджень історії України XIVст. – перша половина XVII ст. отримала назву «литовсько-польської» доби. З точки зору історії культури такий підхід неприйнятний. По-перше, щодо Великого князівства Литовського слід зазначити, що, на відміну від політичного устрою, не культура литовців здійснювала переважний вплив на культуру українських земель, а навпаки – давньоруська (українська) культура домінувала в державі. По-друге, якщо вже аналізувати іноземні впливи на українську культуру, то набагато більший за литовської вплив здійснювали тоді культури інших народів. Щодо Гетьманщини йдеться не про політичний устрій, а про специфіку розвитку культури. Цей час відомий як епоха бароко. ХІХ ст. увібрало такі специфічні етапи як романтизм, реалізм, модернізм. Джерелами вивчення історії культури є все, що було створено людським суспільством, і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам»яток писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови. За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на: речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди); усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів»я, приказки); писемні (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері): актові матеріали (офіційні документи різних установ), оповідні пам»ятки (літописно-мемуарні та літературні твори); фотодокументи; графітні (стародавні написи на скелях, стінах, різних речах, склі, кераміці, гарматах). Для відтворення історії давньої культури України вчені використовують археологічні пам»ятки, а також праці грецьких, римських, візантійських, арабських істориків, літераторів. Народне світосприйняття періоду переходу від родоплемінних до ранньофеодальних відносин відображене в пам’ятках народної творчості – обрядовій поезії, приказках, заговорах, народних піснях, легендах, думах, билинах, де яскраво передано гуманістичні ідеали, образи героїв – борців за народну волю. Особливе місце серед джерел займають літописи – Повість минулих літ, Київський та Галицько-Волинський літописи та ін. Вивчаючи культуру Київської Русі, поширення книги, слід звернути увагу на «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава» 1073 та 1076рр. літописання, «Поученіє Володимира Мономаха», «Житія», «Києво-Печерський патерик», паломницьку літературу, «Слово о полку Ігоревім», перекладну літературу того часу, в якій проглядається патріотичний зміст. Із середини XVI ст. в Україні з»являються професійні літератори, зокрема письменники-полемісти (І.Вишенський), які боролися проти культурної експансії шляхетської Польщі. В епоху визвольної боротьби в українській літературі посилюються свободолюбові тенденції (віршова сатира, історична драма, інтермедіа, вертепна драма в літературі). Цінність як джерела історії української культури XVIII-XIX ст. мають твори Сковороди, Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ»яненка, Гребінки, які викривали суть національного та соціального гноблення, обстоювали докорінні зміни в становищі укр. народу. Об»єктивного аналізу, дослідження і вивчення потребує українська культура ХХст., над якою тяжіли тоталітарний режим, політичні репресії, соціально-економічні потрясіння, гальмівні явища 1960-80рр. У ній є багато цікавого,а разом із тим і драматичного. 8. Трипільська культура та її роль у розвитку культури України. Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини. Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.) В III тисячолітті до н.е. на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена культура, яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Трипільська культура була поширена на правобережній Україні, від Дніпра до Дунаю, її виявлено також і на лівобережній Україні, але поки що тільки в окремих пунктах. Форма селищ. Одне з поселень трипільських часів (на урочищі Коломийщина, біля села Халеп'я, у районі м. Трипілля) розкопано повністю. Як показали розкопки, властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який слід припускати, був для розташування великої рогатої худоби. Доводиться гадати, що стадо заганялось на цей майдан і тут в колі (замкненому житлами) худоба знаходила собі безпеку і охорону від нападів диких тварин. Етнографічні дані вказують, що такий спосіб побудови селищ, з житлами, розташованими по колу і майданом-загоном для худоби у середині, є характерний для скотарських народів. Він трапляється ще й нині у південноафриканських народів (селище-загін; село-крааль). Житла. Техніка будівництва. У згаданому селищі, яке розкопано на Коломийщині, було біля 30 жител, житла - великі (до 4-5 м у ширину і до 15-20 м у довжину). Українська селянська хата - це піч з добудованим до печі простором, що охоплює піл (місце для спання), який прилягає до печі та стіл поставлений на площі, де порається господиня. Ця хата - однопокоєва або двопокоєва, розподілена сіньми. Також для трипільських часів мають місце хати багатопокоєв. Хата має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев'яними перегородками; в кожному покої піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками), місцями для спання. Іноді у покої розташовували дві печі. Трипільську хату будували з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні, і зсередини грубим шаром глини. На півдні (Уманьщині), де бракувало дерева, хату будовали, як і нині, із саманну. Моделі трипільських хат знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися, як ззовні, так із середини. Цей звичай, як відомо, зберігся й до наших часів, але слід зазначити, що у III тисячолітті до н.е., трипільці малювали свої хати естетично досконаліше й далеко барвистіше. Ефектний різнокольоровий розпис золотавого відтінку з жовто-брунатних, червонуватих, рожево-чорних смуг справляє враження буйної й нестримної фантазії, сполучень барв це засвідчує модель хати, знайдена у Володимирівці (Уманьщина). Узори розписів хат, зібрані на Уманьщині за наших часів, вказують на високу досконалість смаку, але немає сумніву, що розквіту ця ділянка народного мистецтва досягла вже за трипільських часів. Тепер мистецтво стало приватнішим, інтимнішим. За "трипілля" воно було більш декоративним, розрахованим на більші площі і дальші відстані. Воно було більш театральним, більш сценічним, не осібно-родинним, а так би мовити, загальнообов'язковим, всенародним. Родинний лад. Зіставляючи структуру і розміри трипільського житла й сучасної селянської хати, неважко зауважити, що характер родини й родинного ладу за часів трипілля й за наших часів був відмінний. Сучасна хата розрахована на окрему невелику родину (батько, мати, діти). Багатипокоєвість трипільського житла, його поділ на кілька покоїв, більший його розмір за новітню селянську хату, - усе це вказує, що трипільська хата була призначена для більшої родини, ніж "вузька" родина наших часів. Немає сумніву, що у трипільській хаті жили родичі, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Трипільці жили у великих хатах, але на окрему родину припадала житлова площа менша, ніж нею користується родина сучасного селянина. Кожна окрема мала родина становить за наших часів ізольовану, самодостатню родинну і господарчу одиницю; цього не було за трипільських часів. За часів трипілля мала родина вже виділялась зі складу роду; вона мешкає осібно, готує їжу і їсть теж осібно; але разом з тим вона співмешкає і співгосподарює. Процес господарчо-родинного диференціювання окремої малої родини за трипільських часів почався, але він ще не є завершений. Родинний лад трипільців з цього погляду становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Україна трипільських часів - суцільно хліборобська країна. У домішці до глиняних вальків ми знаходимо постійно полову, цілі зерна, зернову луску. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство - великохудобне. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля. Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов'язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, здається, вказує, що худоба була спільною власністю цілої громади і стадо було громадським. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським; не виключено, що в межах спільного стада окремі родинні групи, пов'язані ближчим кровним зв'язком, співжиттям і співпрацею в окремому житлі, могли мати у громадському стаді їм приналежне поголів'я, продуктами якого вони осібно користувалися, але, сумніву немає, громада на даному етапі ще панувала над відокремленими родинними групами. Села були відкриті, збудовані на відкритих місцях, без топографічного пристосовування до рельєфу місцевості, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хліборобське і мирне. Трипільці при виборі місця для своїх селищ не потребували ізолюватись від навколишнього простору, поселялись на горбах та відокремлюватись ровами і валами. Вони потребували захистити свої стада від нападів звірів, чим і був зумовлений спосіб побудови селищ, але про щось більше вони не дбали. Трипільці могли мешкати на берегах річок зовсім невеликими оселями, незважаючи на те, що це може становити для них якусь небезпеку. Якщо припустити, що в кожному помешканні селища, розкопаного на Коломийщині під Трипіллям, мешкало 10-15 осіб, то у 30-х роках у цьому помешканні повинно б було жити 300- 500 людей. Такі, мабуть, були середні розміри селищ трипільських часів. Також були менші, але були й більші. У Володимирівні на р. Синюсі, що впадає у Буг, виявлено більше ніж тисячу жител. У зв'язку з цим можна цілком певно стверджувати, що на даному етапі село вже починало переростати у місто. Зважаючи на географічне розташування, де розташовано Володимирівна, на розвинений культ, на далеко більшу пишність посуду і його орнаменту, на меншу скупченість людей в окремих помешканнях (житла у Володимирівні не 4-камерні, а двохкамерні), можна гадати, що тут, на півдні, був центр трипілля. Київщина була лише периферією. Як пов'язується трипілля з сучасністю? Через хліборобство, скотарство, розміщення селищ, спосіб будови помешкань, розпис будівель, печей, господарчі і народно-мистецькі традиції тощо. Україна часів трипілля була суцільно хліборобською і суцільно заселеною з великими стадами великої рогатої худоби, з численним і густим населенням, з високорозвиненим орнаментально-декоративним мистецтвом. Це була вже на даному етапі країна одночасно сільська і міська, із культурними зв'язками з Наддунав'ям, Закавказзям (Анау), Середземномор'ям (передмікенська культура Греції), Малоазійськими країнами, Месопотамією і можливо, навіть з Єгиптом. Україна не становила в цей архаїчний період якоїсь замкненої у собі, ізольованої від цілого культурного світу країни. Навпаки, вона входила у загальне коло тодішнього культурного світу, у якому панівне місце належало країнам Месопотамії та Єгиптові, - країна, що виразно тяжіла на південь і південний схід, відповідно до тодішніх центрів світової культури. Ці центри, як сказано, були на півдні й південному сході. І В. Щербаківський мав рацію, підкреслюючи у своїй згаданій вище книзі про зв'язки українського трипілля з Месопотамією. Месопотамія так само не знала коня, як і Трипілля. "Культура на волах, стодола, ярмо", -так визначає В. Щербаківський основні риси, що пов'язують етнографічну культуру українського народу з традиціями Трипілля. Слід відзначити і відміни: хліборобство з безтяглового стало орним; худоба змінила тип: від трипільських часів, житло з багатокамерного стало однопокоєвим, родина з великої стала малою. Збереглась, затримана від часів трипілля, народно мистецька традиція розпису хат, але спосіб розпису змінив свій характер. Повинна бути ясність: у п'ятитисячному зв'язку з трипіллям, він не був і не є зв'язком "китайського" типу; він здійснювався в змінах і через зміни, катастрофи та кризи. Цей зв'язок підпорядковано законам зміни епох. Історія української культури перейшла через кілька епох. Тим-то поняття епохи як структурної цілісності є однією з вирішальних, напрямних засад у наших сучасних історіософічних концепціях і студіях. Отже, можна казати про Трипілля, як високорозвинену культуру ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. Відповідно до цього, трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки. Близько ІІ тис. років до н.е. трипільська культура занепадає, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском більш численних і войовничих, як вважають, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки (названі так через поширення виробів, орнаментованих відтисками шнурка). Нове населення прийшло зі сходу й, як вважають фахівці, уперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, частково продовжували кочувати в південних регіонах. Крім того, різні елементи культури трипільців стали складниками інших культур на території України. |
|
1. Вступ до курсу історії держави і права України Предмет і завдання... Адже саме право є одним із найважливіших знарядь забезпечення справедливості прав і інтересів людини, це частина культури народу,... |
ПИТАННЯ ДО КУРСОВОГО ІСПИТУ З ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ Сутність, предмет, завдання історії педагогіки як науки і навчальної дисципліни. Методи історико-педагогічних досліджень |
|
1. Психологія як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «психологія»,... Предмет, функції психологічної науки і практики в суспільному розвитку. Історія розвитку психологічної науки. Галузі психології.... |
Питання до екзаменаційних білетів Предмет та завдання курсу “Економічна історія”. Суспільні функції економічної історії |
|
1. предмет і завдання курсу значення вивчення історії україни Минуле є активним чинником змін у теперішньому. Змістом історії взагалі є історичний процес, що розкривається в явищах життя людини... |
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ» ... |
|
Предмет, методи і завдання курсу «Регіональна економіка» та його зв’язок з іншими дисциплінами Предмет регіональної економіки “захоплює” багато інших галузей економіки і, навпаки, практично усі інші галузі економіки мають справу... |
1. Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження РОЗДІЛ І. ВСТУП ДО ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ Тема Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження |
|
Тема Вступ. Предмет і метод історії економіки та економічної думки... Розвиток історії економіки та економічної думки як науки та навчальної дисципліни. Місце історії економіки та економічної думки в... |
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |