ІСТОРІЯ УКРАЇНИ Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей


НазваІСТОРІЯ УКРАЇНИ Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей
Сторінка4/22
Дата17.05.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипКонспект
bibl.com.ua > Історія > Конспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Питання до самопідготовки:

1. Охарактеризуйте заняття людини в епоху первісного суспільства.

2. Дайте характеристику Трипільської культури.

3. Охарактеризуйте соціально-економічний та політичний устрій Скіфії.

4. Назвіть основні риси економіки та політичного устрою античних міст – держав Північного Причорномор’я.

5. Які причини виникнення Київської Русі?

6. Які наслідки впровадження християнства у Київській Русі?

7. Назвіть характерні риси внутрішньої та зовнішньої політики Ярослава Мудрого.
Література:
1. История Украинской ССР. Т. 1. – К.: Наукова думка, 1981. – 495 с. 2. История Европы. Т.1. – М.: Наука, 1988. – 704 с.

3. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. – Львів: Новий світ, 2004. – 304 с.

4. Історія України: Навч. – метод. посіб. за ред. В.М. Литвина – К.: Знання, 2006. – 607 с.

5. Олійник М., Ткачук І. Історія України: Навч. посіб. – К.,2007. – 264 с. 6. Історія України / відп. Ред. Ю. Сливка. – Львів: Світ, 2003. – 520 с.

7.Котляр М.Ф. Історія давньоруської державності: Наук. вид. / Київський славістичний ун- т. — К. : КСУ, 2002. — 234с.

8.Попович М. В. Нарис історії культури України. — 2.вид., випр. — К. : АртЕк, 2001. — 728с.

9. Рибаков Б. А. Рождение Руси. — М. : АиФ Принт, 2004. — 446с.

10. Толочко П. П. Київська Русь. — К. : Абрис, 1996. — 360с.

Лекція 2

Політичні наслідки роздроблення Київської Русі. Південно-західні руські князівства.
Питання лекції:

  1. Причини феодальної роздробленості.

  2. Галицько-Волинське князівство.

  3. Боротьба з монголо-татарами.

  4. Захоплення українських земель Литвою та Польщею.


Феодальна роздробленість Київської Русі.

Створення феодальних вотчин, посилення міст, економічне і політичне зміцнення окремих земель-князівств, збагачення місцевих землевласників при пануванні натурального господарства спричиняли роздроблення єдиної Давньоруської держави. Якщо при Володимирі (978 – 1015 рр.) Давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту, за Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.) ще зберігала свою могутність, то вже після нього вона поступово ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов'язані між собою князівства. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив свою державу між своїми синами. Спочатку старші Ярославичі – Ізяслав, Святослав і Всеволод – жили в злагоді, але незабаром почалися чвари й міжусобиці. Це використовували нові страшні вороги Русі – кочівники, які здійснили перший великий напад на руські землі, а також польський і угорський королі. В 30-х роках XI ст. угорські феодали захопили південну частину Закарпатської Русі, а в XII ст. – всю її територію. Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби якось залагодити справу миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких з'їздів був з'їзд 1097 р. у м. Любечі. Там було визнано принцип, за яким кожний князь мусить володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших князів («кождо да держить отчину свою»). Це узаконювало роздроблення Давньоруської держави на окремі спадкові князівства. Тільки Володимир Мономах (1113 – 1125 рр.) і його син Мстислав (1125 – 1132 рр.) на якийсь час поновили і зміцнили великокнязівську владу, але спинити роздроблення Київської Русі не змогли.

Підсумовуючи вищесказане, до основних причин феодальної роздрібленості Київської Русі можна віднести наступні:

1. Розвиток натурального хозяйства (для нього характерною є економіна відстороненість, технічна консервативність та ринкова замкненість).

2. Насильницьке об’єднання 15 військово-племінних союзів першими київськими князями (збереження опозиції великокнязівської влади на місцях).

3. Наявність у князів власного військово-адміністративного апарата (дружина, суд, податкова служба).

4. «Лествічний» принцип спадкування великокнязівської влади, впроваджений Ярославом Мудрим (не від батька до сина, а від старшого брата до молодшого), що спричиняв спалахи міжусобних війн між багаточисельними представникамидинастії Рюриковичів.

5. Зростання й укріплення міст, що будь-якою ціною прагнули звільнитися від влади князів-феодалів, прискорюючи тим самим центробіжні процеси всередині держави.

6. Великі географічні розміри Київської Русі (неможливість керувати величезною країною в умовах відсутності швидкого зв’язку, надійних шляхів повідомлення, швидкісних транспортних засобів).

7. Зникнення консолідуючої окремі князівствазовнішньої військової погрози на початку XIII ст. (після розгрому половців Володимиром Мономахом).

8. Зміна торгової кон’юнктури (втрата унікального значення шляху «з варяг у греки» після завоювання хрестоносцями в першій половині XIII ст. Палестини та появи альтернативних маршрутів з Західної Європи у країни Сходу).

На початку другої половини XII ст. могутня Давньоруська держава, внаслідок розвитку феодальних відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів, остаточно розпалася на окремі князівства. Однак політичне роздроблення не означало повної економічної самоізоляції князівств і занепаду економіки. І в період політичної роздробленості продовжували розвиватися ремесла, жваво велася внутрішня і зовнішня торгівля, зростали міста.
Особливості політичного, соціально-економічного та культурного розвитку українських земель в умовах феодальної роздрібленості у XII – XIII ст.
Відособлення окремих земель і роздроблення Русі, хоч і мало свої негативні сторони, зумовлюючи, зокрема, часті усобиці і ослабляючи країну в боротьбі з іноземними нападниками, загалом були закономірним етапом у поступальному розвитку феодального способу виробництва. Князівства Середнього Подніпров'я – Київське, Чернігово-Сіверське і Переяславське – наприкінці XII – у першій половині XIII ст. внаслідок численних князівських усобиць, нападів кочівників, посилення перешкод у зовнішній торгівлі, зокрема шляхом «з варяг у греки», часткового відпливу населення на захід і північ значною мірою послаблюються політично. Проте у районах Подніпров'я, особливо у тих, які менше зазнавали нападів половців, продовжували розвиватися землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво й різні ремесла. Головними формами експлуатації селян були відробіткова рента і рента продуктами.
Найважливішою серед подніпровських князівств була Київська земля, основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до р. Рось, за якою далі на південь у степах жили кочівники. Київський великокнязівський стіл мав притягальну силу, бо, хто володів Києвом, той вважався старшим князем. За Київ вели боротьбу багато князів, внаслідок чого він зазнавав руйнувань.

Чернігово-Сіверське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра, головні міста – Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч та ін. Уже наприкінці XI ст. Чернігово-Сіверська земля відособилася від Києва. Тут закріпилася князівська династія Святослава Ярославича, від якої в другій половині XII ст. залишилося лише потомство Олега Святославича – Ольговичі. Чернігово-сіверські князі у першій половині XIII ст. вели боротьбу не тільки за Київ, а навіть і за Галич. Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Супій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів'я Дінця. Головним було місто Переяслав. Як окраїнне, найбільш висунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів і особливо великих руйнувань від кочівників.

Найсильнішими серед південно-західних князівств були князівства Галицьке й Волинське. Галицьке князівство своєю центральною частиною займало північно-східні схили Карпатських гір. На північному заході воно межувало з Польщею, на південному заході (в Карпатах) – з Угорщиною, на півдні по Дністру, Пруту й Серету межі Галицької землі доходили до Чорного моря і Дунаю. На північному сході і сході Галицька земля межувала з Волинню й Київщиною. Західна частина Галицького князівства, між головним хребтом Карпат і ріками Сяном та Дністром, була гористою – Погорина, а східна низовинна в основному по лівому березі середньої течії Дністра – Пониззя (з XIV ст. Поділля.). Центром Галицького князівства до середини XII ст. вважалось м. Перемишль. Великими містами стали на той час також Галич, Звенигород, Теребовль, а на півдні – Берладь, Текуч, Малий Галич (Галац) (біля гирла Серету й на Нижньому Дунаї) і Білгород (біля гирла Дністра).
Далеко висунуте на захід, Галицьке князівство майже не зазнавало нападів кочівників. Незначними тут були й князівські усобиці. Цим пояснюється міграція в ці райони населення з більш небезпечних місць, зокрема з Подніпров'я. Галицька земля мала широкі торговельні зв'язки із Західною Європою і наддунайськими країнами. Сприятливими були й природні умови – родючі землі, густі ліси, судноплавні ріки, багатий рослинний і тваринний світ, поклади солі тощо. Все це сприяло економічному піднесенню Галицького князівства.
У IX – XI ст. галицькі землі (Червона Русь) входили до складу Київської Русі, і київським князям доводилося вести боротьбу проти зазіхань на ці землі польських королів.

Від Києва Галицьке князівство відокремилося раніше, ніж інші землі,– наприкінці XI ст., після Любецького з'їзду князів 1097 р. Тоді в Галицькій землі укріпилися правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі – Василько, Володар і Рюрик. За князювання Володимирка (1145 – 1152), розумного, енергійного і завбачливого політика та дипломата, Галицька земля зміцнила свою могутність. Вміло маневруючи у відносинах з іншими країнами й руськими князями, Володимирко зумів успішно протистояти спробам Польщі й Угорщини захопити галицькі землі і навіть розширив межі свого князівства до Дністру, Пруту й Серету.

Найвищого розквіту як самостійне князівство Галицька земля досягла за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152 – 1187 рр.). Літописець високо оцінює особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь був мудрий і красномовний, чесний, шанований в усіх землях, славний полками і тим, що він «ростроил землю свою». Автор «Слова о полку Ігоровім», ставлячи Ярослава Осмомисла в один ряд з Всеволодом Юрійовичем володимиро-суздальським, одним із найвидатніших руських князів, підкреслює могутність Ярослава, його силу в боротьбі з іноземними нападниками, зокрема з угорським королем.

За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Але вже в цей час накреслюється тенденція, що з часом спричинилася до політичного ослаблення Галицької землі,– швидке зростання й зміцнення великих бояр. Зосередивши в своїх руках багато земель, маючи власні міста, замки, дружини, своїх васалів і займаючи вищі адміністративні посади, бояри намагалися повністю підпорядкувати своїй волі владу галицького князя або й зовсім позбутися князівського єдиновладдя. При Ярославі Осмомислі вони відкрито виступили проти князівської влади і навіть почали втручатися у родинні справи князя. Проте галицькі князі, хоча й вели боротьбу із великими боярами, що виступали проти міцної великокнязівської влади, свою політику спрямовували і на посилення влади феодалів і гноблення народних мас. У відповідь вибухали народні повстання. Так, у 1145 р. виступило міське населення Галича. Народне повстання у 1159 р. було придушене князем Ярославом Осмомислом.

Сусіднім із Галицькою землею міцним південно-західним руським князівством було князівство Волинське. Воно займало верхів'я Прип'яті і верхів'я та середні течії Західного Бугу, Стиру й Горині. На заході волинські землі межували з Польщею, на півночі – з литовським племенем ятвягів, на сході – з Чорною Руссю, Турово-Пінським і Київським князівствами, а на півдні – з Галичиною. Найбільшими були міста: Володимир, Берестя (Брест), Дорогичин (Дрогичин), Белз, Луцьк. Волинська земля відокремилася від Києва в середині XII ст., коли волинським князем був правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич. Після його смерті в 1170 р. князювати став його син Роман, який перед тим був князем у Новгороді.

У XII – XIII ст., у час роздроблення Русі на окремі самостійні князівства, продовжувався процес формування української народності. Територією формування української народності були землі Південно-Західної Русі – Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Поділля, Східна Галичина, Закарпаття і Північна Буковина. Провідну роль у складанні української народності, як і в усьому її житті, відігравала Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина і Чернігово-Сіверщина), головним центром якої залишався Київ. У цей же час на основі взаємодії південно-західних східнослов'янських племен формувалася далі українська мова. У фольклорних і писемних пам'ятках XII – XIII ст., зокрема в «Слові о полку Ігоровім», Київському і Галицько-Волинському літописах та інших, філологи знаходять фонетичні, граматичні й лексичні риси, які з часом стануть притаманними українській мові. Територія, на якій формувалася українська народність, продовжувала мати назву Русь. Народ називав себе Русею, людьми руськими, русинами, а свою мову – руською. Разом з тим у XII ст. з'явився термін Україна, який стане етнонімом наших земель. У писемних джерелах вперше назва «Україна» зустрічається під 1187 роком у Київському літописі, очевидно, в розумінні край, країна, Південна Русь. Отже, уже наприкінці XII – на початку XIII ст. Україною літописці називали різні території Південно-Західної Русі. З часом назва «Україна» пошириться на всі етнічні українські землі.

Створення Галицько-Волинської держави.

Між Галицьким і Волинським князівствами розвивалися жваві економічні зв'язки. Спільним у них було і завдання боротьби проти нападів польських і угорських феодалів, які намагалися захопити у 1199 – 1240 pp. галицькі й волинські землі. Все це створювало об'єктивні передумови до об'єднання цих земель у єдине князівство. У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частини середніх і дрібних бояр та міщан зайняв Галич. Створилося єдине Галицько-Волинське князівство. Для зміцнення своєї влади князь Роман частину знатних бояр винищив, інших змусив до втечі, «загнав» їх у чорноморське Пониззя й Угорщину.

За часів Романа Галицько-Волинське князівство успішно воювало з половцями. Активну політику проводив Роман на заході. Він відбивав також напади литовських племен, зокрема ятвягів, і навіть вторгався в їхні землі. З Угорщиною Роман уклав договір про мир, а з Візантією підтримував дружні відносини. В Польщі втручався у феодальні усобиці. Могутність князівства за часів Романа була настільки великою, що навіть Папа римський Інокентій III, ініціатор четвертого хрестового походу (1204 р.), намагався використати його для поширення впливу римсько-католицької церкви на Південно-Західну Русь.
Літописи, хроніки, легенди, пісні високо оцінюють діяльність Романа. Вони малюють його розумним, хоробрим, енергійним. Літописець називає його «самодержцем усієї Русі». Він особливо підкреслює заслуги Романа в боротьбі з «поганими» (язичниками), в першу чергу половцями.

Феодальні усобиці у Галицько-Волинській державі в першій третині XIII ст.

Після загибелі князя Романа у 1205 р. (його сини тоді були малолітками: Данилові було 3 роки, а Василькові – один рік) почалися численні усобиці й феодальні війни, що тривали понад 30 років. Галицькі бояри намагалися не допустити зміцнення великокнязівської влади. В усобиці втручалися також інші руські князі, зокрема чернігово-сіверські, угорський король і польські феодали, які прагнули підкорити галицько-волинські землі своїй владі. На допомогу галицькому населенню приходив новгородський князь Мстислав Мстиславич Удалий. Галицька земля не раз переходила з рук у руки. Галицько-волинський літопис про цей час пише: «Начнемь же сказати бесчисленныя рати и великыя труды, и частая войны, и многия крамолы, и частая востания, и многия мятежи...». Розквіт боярського сепаратизму призвів до небувалої на Русі поведінки в Галичі польського феодала Володислава Кормильчича, який не належав до правлячої династії Рюриковичів. Боротьба селян, городян, службового дворянства проти феодальної олігархії та міжусобної анархії передумовили перемогу централістських тенденцій у Галицько-Волинській державі та забезпечили прихід до влади князя Данила Романовича.


Відновлення централізованої держави на Південно-Західній Русі Данилом Романовичем Галицьким.

Спираючись на підтримку середніх та дрібних феодалів і городян, Данило Романович спочатку затвердився на Волині, а потім зумів припинити усобиці і поновити єдність Галицько-Волинського князівства. У 1238 р. він зайняв Галич, змістивши з галицького стола князя Ростислава (сина чернігівського князя Михайла), якого підтримували угорські та польські феодали.

Водночас наприкінці 1230 p., коли Данило добився об'єднання галицько-волинських земель, з півночі їм, як і іншим руським землям, почали загрожувати хрестоносці. У 1237 р. вони оволоділи північно-волинським містом Дорогичином. Проте руські війська під проводом Данила у 1238 р. розгромили рицарів і навіть полонили їхнього магістра Бруна. За словами галицько-волинського літописця, «Данило сказав: «Не гаразд, щоб нашою батьківщиною володіли хрестоносці...» – і пішов на них з великими силами. У березні взяв він місто, захопив старшину Бруна і багато воїнів і повернувся до Володимира». Отже, у першій половині XIII ст. Галицько-Волинське князівство успішно відбило напади Угорщини, Польщі, німецьких рицарів. У 1240 р. Данило зайняв Київ і поставив там свою «засаду» на чолі з воєводою Дмитром.

Соціально-економичний та політичний розвиток Галицько-Волинської держави.

Наприкінці XII – в першій половині XIII ст. у галицько-волинських землях продовжували розвиватися продуктивні сили, зміцнювалися феодальні відносини. Населення займалося землеробством, переважно орним, скотарством, бджільництвом, рибальством. У містах досягли високого рівня розвитку різні ремесла: залізоробне, ковальське, ювелірне, гончарне, деревообробне, обробка каменю (каменерізне) та ін. Біля Коломиї існували багаті соляні поклади, де добування солі набрало значних розмірів. Яскравим показником економічного піднесення галицько-волинських земель був порівняно широкий розвиток внутрішньої й зовнішньої торгівлі. Внутрішня торгівля зосереджувалася переважно в містах, на міських ринках. Розвивалися торговельні зв'язки і з іншими руськими землями й іноземними країнами – Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Польщею. Вивозили переважно хліб, хутра, сіль, мед, віск, рибу, рогату худобу, ремісничі вироби, ввозили фландрські і французькі сукна, зброю («шеломы латинские»), скло, мармур, золоті й срібні речі, угорських скакунів, вина, шовк, прянощі та ін. Галицько-Волинське князівство було однією з важливих ланок загальноєвропейської торговельної системи. Через великі галицько-волинські міста Галич, Володимир, Берестя, Дорогичин та інші проходила значна частина шляху «з варяг у греки»: Балтійське море – Вісла – Західний Буг – Дністер – Чорне море. У Галицькій і Волинській землях у ті часи існувало багато міст. На кінець XIII ст., за даними літопису, їх налічувалося понад 80. Це міста Володимир, Холм, Галич, Луцьк, Львів, Перемишль, Бакота, Дорогичин, Ярослав, Кучельмин, Ушиця та ін.

Панівну роль у Галицько-Волинському князівстві відігравав клас феодалів – князі, бояри, дрібні землевласники і духівництво. Усю повноту державної влади зосереджував у своїх руках великий князь, який правив князівством через державний апарат, спираючись на військову силу. Бояри намагалися підкорити своїй волі князя, для чого використовували раду бояр. У великих містах правили призначені князем тисяцькі або посадники, в менших – воєводи. Усіма справами, що стосувалися князівського двору, відав дворецький. Були й інші двірцеві посади: отроки, дітські, сідельники, стольники та ін. Хранитель печатки називався печатником. Волостями управляли волостелі, в селах – виборні старости. З заснуванням міста Львова і створенням та зміцненням Галицько-Волинського князівства наприкінці XII – у XIII ст. засновується місцевий герб – зображення золотого лева на синьому (блакитному) полі. Князі й бояри дедалі більше захоплювали общинні землі. Літописи свідчать, що бояри «грабували» землю. Великий князь був верховним власником усієї землі, але разом з тим він мав і свої особисті володіння – князівський домен, що зростав і складався з міст, сіл, вотчин. Бояри, дружинники також мали свої вотчини і, крім того, діставали за службу від князя землю і були його васалами. У свою чергу, великі феодали мали своїх васалів. Весь клас феодалів жив за рахунок експлуатації феодально залежних селян, які здебільшого давали своїм панам ренту продуктами.

Експлуатовані селяни й міська біднота повставали проти князівського й боярського гноблення.

Боротьба Галицько-Волинської держави з монголо-татарською навалою.

У монгольських племен, які жили в Центральній Азії наприкінці XII – на початку XIII ст., завершувався розклад первісного, родового ладу і на базі великого скотарського господарства і власності на пасовища розвивався ранній феодалізм. Хан Темучин який у 1206 р. став Чінгісханом (великим ханом), розгорнув широку завойовницьку політику і підпорядкував своїй владі Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Незважаючи на відчайдушний опір народів Середньої Азії, монголо-татарські орди розгромили Хорезмську державу, підкорили Північний Іран і, обійшовши з півдня Каспійське море, через Закавказзя вторглися на Північний Кавказ. У причорноморських степах монголо-татари зіткнулися з половцями й розбили їх. На заклик половецького хана Котяна руські князі Мстислав Удалий, який тоді княжив у Галичині, Данило Романович, що князював на Волині, князі київські, чернігівські, смоленські зі своїми військами спільно з шведами виступили проти татар. Битва 1223 р. на р. Калці, яка впадає в Азовське море, була вирішальною. Руські війська не мали єдиного командування, князі діяли не узгоджено, половці не витримали натиску і почали тікати. Хоча руські воїни билися хоробро, внаслідок усього цього вони зазнали поразки. Лише частині руського війська й князів удалося відступити, інших татари перебили або взяли в полон.

Після цього татарські хани поставили собі за мету завоювання Східної Європи. У 1236 р. з верхів'їв Іртиша і західного Алтаю в похід вирушило півторасоттисячне військо під командуванням онука Чінгісхана Батия. Того ж року монголо-татари захопили Камську Болгарію, а протягом 1237 – 1238 pp. спустошили Північно-Східну Русь. У 1239 р. монголо-татарські орди почали завоювання Південної і Південно-Західної Русі. Одна частина військ оволоділа «копьем» і «избила» Переяслав, інша обложила в «силе тяжце» Чернігів. Військо на чолі з князем Мстиславом Глібовичем монголо-татари розбили, захопили й спалили місто.

Восени 1240 р. величезне військо Батия підійшло до Києва і оточило його. Батий приставив до міських стін багато пороків (таранів), які били безперестанно в стіни вдень і вночі, а городяни мужньо боролися, і багато було мертвих, і лилася кров, як вода. Пороки пробили стіни, і татари увірвалися в місто, але кияни кинулися їм назустріч, і почалася страшенна січа, коли від безлічі стріл не було видно неба. На вечір городяни, якими керував воєвода Дмитро, були переможені, але за ніч вони побудували навколо Десятинної церкви другий город. Наступного дня був лютий бій, від ваги людей завалилися хори й стіни церковні. 7 грудня 1240 р.татари взяли Київ і зруйнували його. Після взяття Києва монголо-татари рушили на Волинь і в Галичину.

Завдавши руйнувань галицьким і волинським землям, монголо-татари рушили далі на захід і вдерлися в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію, Угорщину. Але героїчний опір руського народу послабив сили Батия. Великих втрат зазнавали монголо-татари і внаслідок опору народних мас у польських, чеських, угорських, словацьких землях. Дуже ослаблені, війська Батия в 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги Батий заснував свою державу Золоту Орду із столицею в м. Сараї. Отже, західноєвропейські народи, вся західноєвропейська цивілізація були врятовані від монголо-татарського гноблення передусім завдяки героїчній боротьбі народів Руської землі, а також інших слов'янських народів.

Завоювавши руські землі, ординці зруйнували тисячі міст і сіл, взяли в полон і вивезли велику кількість населення, особливо ремісників, підірвали продуктивні сили Русі. Руські землі потрапили у васальну залежність від золотоординських ханів. Князі мусили їхати до хана на поклон. і одержували від нього ярлики (грамоти), на князювання. За це вони мали сплачувати данину, підносити ханові багаті дари і за його наказом виступати у похід із своїми військами. На руське населення накладалися данина («вихід», «данина неминуча»), різні платежі й повинності. Особливо тяжким золотоординське іго було для простих людей – селян і міської бідноти, які зазнавали подвійного гніту й експлуатації: своїх, руських феодалів, князів та бояр і татарських ханів.

Головним засобом, за допомогою якого монголо-татарські хани намагалися утримати руський народ у покорі, були масові вбивства і грабування. Однак руський народ вів боротьбу за своє визволення. Князівства Середнього Подніпров'я – Київське, Чернігівське і Переяславське – під час навали Батия зазнали величезних втрат. Міста були зруйновані і пограбовані, частина населення перебита чи виведена в полон, а частина втекла в безпечніші місця – на північ чи в Галичину. Люди, що залишилися, зазнавали нестерпного гніту й принижень. З середини ХШ ст. Києвом правили або татарські баскаки, або князі – безпосередні ставники золотоординських ханів. Київ втратив значення релігійного центру Русі. Митрополит з Києва переїхав до Владимира на Клязьмі, а потім до Москви. Чернігово-Сіверським князівством продовжували управляти за «ярликами» ординських ханів місцеві князі. Воно дробилося на дедалі більшу кількість князівств. Через великі спустошення, заподіяні ординцями, Чернігів втратив значення головного міста Чернігово-Сіверщини. Політичним центром стає Брянськ, розташований на північний схід від Чернігова. Розташоване найдалі на півдні князівство Середнього Подніпров'я – Переяславське – після навали Батия зовсім не згадується в історичних джерелах.

Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишалося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Однак його влада похитнулася. Цим спробували скористатися син чернігівського князя Михайла Ростислав, який став зятем угорського короля Бели IV, сам угорський король і польські феодали. Вони зайняли Перемишль і підійшли до м. Ярослава на р. Сяні. Вирішальний бій під Ярославом відбувся 17 серпня 1245 р. Це був запеклий бій. Війська Данила розгромили ворогів. Однак у той час як на заході Галицько-Волинське князівство відбивало напади угорських і польських феодалів, на сході йому загрожували ординці. Оскільки міста ще не були укріплені і достатніх сил для відкритої боротьби з ординцями бракувало, Данило на початку 1246 р. поїхав до Золотої Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши, отже, залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі. Було побудовано в 1250-х pp. місто, назване на честь сина Данила Льва – Львовом. Як зазначав літописець, Данило «созда городы многи». Збільшилася в Галичині й на Волині кількість населення, зокрема за рахунок утікачів з Подніпров'я, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля.

Наприкінці 1240 – на початку 1250-х pp. Данило здійснив кілька походів у землі литовського племені ятвягів, що нападало на Північну Волинь, і частину їх, що жила по Західному Бугу, підкорив своїй владі. Римський папа Інокентій IV також пообіцяв Данилові допомогу і королівський вінець з умовою, що буде укладена унія руської православної церкви з католицькою під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти Орди, Данило дав згоду на унію, і в 1253 р. в Дорогичині був коронований як галицько-волинський король. Та коли незабаром з'ясувалося, що папа ніякої допомоги проти ординців подати не може, Данило розірвав з ним угоду. Не дістав він реальної допомоги і від інших своїх союзників. Незважаючи на це, Данило, скориставшись усобицями в Золотій Орді і уклавши союз з володимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями, в 1254 – 1255 pp. виступив із своїми військами проти ординського воєводи Куремси, що кочував зі своєю ордою на правому березі Дніпра, і, як пише літописець, «держаше рать с Куремьсою, и николи же не бояся Куремьсе». Були відвойовані в ординців землі по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а потім взято й місто Возвягль (Новоград-Волинський).

Однак через деякий час хан Золотої Орди Менгу послав замість Куремси воєводу Бурундая з великим військом, якому скли Галицько-Волинського князівства протистояти не могли. На вимогу Бурундая, «окаянного й проклятого», як його називає літописець, брат Данила Василько і син Лев змушені були знищити укріплення міст Стожка, Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Тільки населення Холма відстояло своє місто від ординців. Хоч Галицько-Волинське князівство і визнало владу золотоординських ханів, проте його залежність від них була меншою, ніж інших руських земель, зокрема Наддніпрянщини. Воно не мало постійних баскаків, збирачів данини, не було фіскальних переписів населення. У 1264 р. помер галицько-волинський князь Данило Романович. Літописець пише, що Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, побудував багато міст, церков і прикрасив їх. Хоробрим був батько Данила, говорить літописець, а сам Данило був «дерзъ и храборъ, от главъ и до ногу его небе на нем порока».

Правління спадкоємців Данила Романовича та розпад Галицько-Волинської держави.

Наприкінці XIII – на початку XIV ст. наслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади, єдність і могутність Галицько-Волинського князівства поступово послаблюється. Почасти це пояснюється тим, що держава була поділена на угіддя: Брестським князівством правив Володимир Василькович, Луцьким – Мстислав Данилович, Волинським – Лев Данилович. На короткий строк (1301 – 1315 гг.) об’єднати країну зміг Юрій Львович, але його сини, зайняті боротьбою з Тевтонським орденом та Литвою, не зуміли зберегти цілісність держави. Так, їм не вдалося ввести свою національну валюту (львівської чеканки), оскільки вона не витримала конкуренції з чеськими грошима. Тиск польських, литовських й угорських феодалов на південно-західні і західні руські землі все більше посилювалось. Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Болеслав (І325 – 1340 рр.) – син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Юрій-Болеслав надавав всіляку протекцію полякам, чехам, німцям. Це призвело до заговору проти нього, в результаті якого Юрій-Болеслав був отруєний. Після його смерті самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати.

Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князівства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зросли рівень господарства західноукраїнських земель, торгівля, збільшилось населення.
Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи і надбання. Скориставшись послабленістю Галицько-Волинської держави, що знаходилася під гнітом Золотої Орди, польські, угорські та литовські феодали зуміли захопити його землі. Крах Галицько-Волинської держави, яка продовжила на півтора сторіччя існування державної організації на України, є однією з причин затяжного характеру формування української державності.

Культурний розвиток на українських землях в період феодальної роздрібленості.

Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Русі був періодом дальшого культурного розвитку руських князівств. Поряд із старими центрами культури – Києвом, Новгородом, Черніговом – виростають і нові –Володимир-Волинський, Галич, Полоцьк, Туров та ін. В основі розвитку культури лежала праця селян і ремісників, творчість народних мас, що визначало самобутній характер руської культури. Культура окремих князівств ґрунтувалася на спільній, загально-руській основі. Ідея єдності Русі, необхідності об'єднання всіх руських земель перед лицем іноземних загарбників, що посягали на незалежність країни, продовжувала жити в свідомості народних мас та передової частини класу феодалів і яскраво відбивалася в пам'ятках культури тих часів.
Політичне роздроблення руських земель, яке ще більше посилилося в умовах монголо-татарської навали, вело до посилення місцевих особливостей, своєрідних рис у культурі окремих територій. Водночас між окремими південно-західними землями поступово зміцнювалися економічні, політичні й культурні зв'язки, утворювалися характерні риси й особливості, які стали притаманними українській мові, культурі, українській народності в цілому.

Література. «Слово о полку Ігоровім».

Найвизначнішим твором художньої літератури другої половини XII ст. є «Слово о полку Ігоровім», написане невідомим автором. Сюжетною основою «Слова» стала розповідь про невдалий похід кількох руських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем у 1185 р. проти половців.
Автор «Слова» – патріот, передова людина своєї епохи. З величезною любов'ю і поетичним натхненням змальовує автор образ Руської землі, якій важко протистояти численним нападам ворогів через її роздробленість і роз'єднаність. Вся розповідь у «Слові» підпорядкована основній ідеї – ідеї служіння Вітчизні, ідеї єдності Руської землі.

Своєрідним твором давньоруської літератури, що належить до першої чверті XIII ст., є «Моління Даниїла Заточника», в якому автор проводить ідею єдності Руської землі, гостро виступає проти бояр і монастирів. Цей твір відбиває ідеологію дрібних служилих феодалів (дворян), зацікавлених у міцній великокнязівській владі.

Серед пам'яток церковної, житійної літератури найбільш значним є «Києво-Печерський патерик», основна частина якого створена в 20-х роках XIII ст. Літописання ХП – XIII ст. У період роздробленості продовжувало розвиватися літописання, найважливішими центрами якого в XII – XIII ст. були Володимиро-Суздальська земля, Новгород і південно-західні руські землі. Видатними пам'ятками південно-західного руського літописання є Київський і Галицько-Волинський літописи. Київський літопис, що охоплює час від 1111 до 1200 p., вміщений в Іпатіївському загальноруському зводі початку XV ст. Упорядкований у Видубицькому монастирі, він містить опис багатьох подій, що відбулися в основному в Київському князівстві, хоча дає багато відомостей і про інші землі. Як виразник ідеології феодалів, літописець головну увагу приділяє розповідям про життя й діяльність князів, зокрема Володимира Мономаха, його синів, описує князівські усобиці, походи проти половців, закликає до єдності Русі в боротьбі проти них.

Галицько-Волинський літопис присвячений подіям у Галицькій і Волинській землях з 1201 по 1292 р. Особливістю цього літопису є те, що в ньому дуже мало церковних елементів, він має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, про воєнні походи, боротьбу проти татар, угорських, польських та інших завойовників. Відображаючи ідеологію феодалів і насамперед князів, автор і приділяє їм основну увагу. Він звертається з полум'яним закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної великокнязівської влади, яка б могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

У XII – першій половині XIII ст. в руських землях на давньоруській основі продовжували розвиватися архітектура, живопис, ювелірна справа, музично-пісенна творчість та інші види мистецтва. Руками народних умільців було збудовано ряд чудових споруд. Житла рідко мали монументальний характер, народні хати-мазанки були дерев'яними, з каменю й цегли будувалися переважно культові, церковні споруди. У Києві між 1140 і 1171 р. було збудовано церкву Кирилівського монастиря, у Чернігові в другій половині XII ст. споруджено Єлецький собор, а також церкву П'ятниці на честь «покровительки торгівлі» святої Параскеви П'ятниці. У Галицькій і Волинській землях з розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні й культові споруди – князівські і боярські палаци, церкви та ін. У Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам'яних будівель кінця XII – XIII ст. Цікавими архітектурними пам'ятками Галицької землі є князівський палац і церква Пантелеймона в Галичі. Одночасно з архітектурою в Південно-Західній Русі розвивалися також живопис, зокрема настінний, іконописання, різьблення по каменю і дереву (декоративне мистецтво), ювелірна справа, особливо виготовлення для князів і бояр різних прикрас із золота і срібла. Розвивалося також музично-пісенне мистецтво. У Галицько-Волинському літописі, зокрема, згадується «словутьний певец» Митуса.Отже, незважаючи на несприятливі умови – часті князівські усобиці, напади половців, татарську навалу, – культура в період феодальної роздробленості продовжувала розвиватися.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів всіх спеціальностей і форм навчання Затверджено
Васійчук В. О., Гончарук В.Є., Дацько О. С., Качан С.І., Козій О.І., Ляхов В. В., Мохняк С. М., Петрук М. П., Романів А. С., Скіра...
РЕДАКЦІЙНО-ВИДАВНИЧИЙ ВІДДІЛ
Економічна теорія. Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей денної та заочної форми навчання – Луцьк: ЛНТУ, 2011. –...
Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання
Гуць В. С., Володченкова Н. В., Основи охорони праці: Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання....
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання
Проектний аналіз : конспект лекцій / укладачі: О. І. Карпіщенко, О. О. Карпіщенко. – Суми : Сумський державний університет, 2012....
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів освітнього рівня «бакалавр»
Конспект лекцій»: Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво», напрямів підготовки...
ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ
Опорний конспект лекцій для студентів кооперативних вузів спеціальностей: 0502. 01 “Менеджмент організацій”, 0502. 06 “Менеджмент...
ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ
Опорний конспект лекцій для студентів кооперативних вузів спеціальностей: 0502. 01 “Менеджмент організацій”, 0502. 06 “Менеджмент...
Конспект лекцій
Політологія є нормативною (обов’язковою) навчальною дисципліною для студентів усіх спеціальностей. Теоретичний матеріал, який треба...
Конспект лекцій для студентів cпеціальності 05090301 “Інформаційні мережі зв’язку”
Технології телекомунікаційних мереж: Конспект лекцій для студентів cпеціальності 05090301 “Інформаційні мережі зв’язку” / Укл.: М.І....
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ «ПСИХОЛОГІЯ»
Конспект лекцій з курсу «Психологія» (для студентів 2 курсу денної форми навчання спец.: 092100 – «Промислове та цивільне будівництво»,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка