|
|
Скачати 3.17 Mb.
|
|
Народні збори. В них брали участь тільки повноправні громадяни міста (як правило, греки), які досягли 25 років. Раби, чужоземці, жінки були усунуті від управління. Народні збори приймали декрети й постанови. В Ольвії ці документи висікали на камені і виставляли на агорі – майдані в центрі міста. На зборах вирішувалися всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регулювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод і договорів, звільнення іноземних купців від мита, нагородження громадян, що мали заслуги перед містом. До компетенції народних зборів належали також вибори посадових осіб, що займалися поточним управлінням та контроль за їхньою діяльністю. Значну роль в управлінні відігравала Рада міста, яка була постійно діючим органом влади між зібраннями Народних зборів. Обиралася вона Народними зборами. Рада міста готувала рішення для затвердження Народними зборами, перевіряла кандидатів на виборні посади, контролювала діяльність вже обраних посадовців. Рада мала свого Голову та Секретаря. Останній користувався значним політичним впливом, бо саме через нього проходила інформація, необхідна для повсякденного управління. Третьою ланкою міського управління були виборні колегії – магістратури або окремі посадові особи – магістрати. Обрані з числа повноправних громадян Народними зборами магістрати очолювали окремі галузі управління. Вони займалися фінансами, судом, обороною міста та ін. Особлива увага приділялася фінансовим справам. Так. В Ольвії основу бюджету міста становила єдина система ввізних і вивізних мит на товари, а також різні види податків. Значною статтею доходів у містах були пожертви багатих громадян, які вносили гроші у міську скарбницю, безкоштовно забезпечували місто хлібом у неврожайні роки. Народні збори й Рада міста нагороджували таких громадян почесним декретом, золотим вінком або статуєю. Подібні почесті міг здобути й іноземець. Йому надавалися привілеї у торгівлі (наприклад, зменшення мита) та право громадянства. У містах Північного Причорномор’я функціонував суд. Так, в Ольвії суд складався з декількох підрозділів, кожен з яких займався певним колом питань (цивільні, кримінальні, майнові тощо). У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Відмінним від інших міст – держав Північного Причорномор’я в питанні політичного устрою було Боспорське царство. Воно було розташоване по обох берегах Керченської протоки і охоплювало Східний Крим, Таманський півострів і всю територію східного узбережжя Азовського моря аж до Дону. На цій території жили як греки, так і місцеві народи, що знаходилися на стадії розкладу первісно – общинного ладу і формування класового суспільства. Їхнє входження до складу Боспорського царства стимулювало цей процес. Столицею держави було м. Пантікапей (на місці сучасної Керчі). На ранньому етапі існування боспорської держави (V – IV ст. до н.е.) вона була союзом грецьких міст – полісів, кожне з яких зберігало значну долю незалежності. Згодом, починаючи з IV ст. до н.е. влада у Боспорі зазнає невпинної централізації. Поступово ліквідуються деякі форми самоврядування й демократичні установи, що виникли у ранній період існування грецьких міст У Причорномор’ї. Боспорська держава перетворюється на монархію. На чолі держави був правитель, що офіційно йменував себе «цар Боспору». В його руках зосереджувалася верховна влада. Помічниками царя у здійсненні ним владних повноважень були члени царського роду та наближені особи. Їм доручалося від імені царя командування військом, управління окремими частинами держави, судові та релігійні функції. Міста Боспорського царства користувалися обмеженою автономією. Тут, як і в інших причорноморських полісах, зберігалися виборні органи самоврядування. Певна автономія була і у місцевих племен, що входили до складу Боспорської держави. Ними керували власні племінні вожді, а залежність від боспорського царя виражалася у сплаті данини та участі у військових діях на боці Боспору. Із самого початку свого існування міста – держави Північного Причорномор’я були втягнуті у міжнародні відносини в регіоні. Так, у 30-ті рр. V ст. до н.е. до Чоного моря прибула велика афінська ескадра на чолі з Періклом. Метою цієї експедиції було забезпечення Афін імпортним хлібом. Існує думка. Що саме внаслідок цієї експедиції Ольвія та деякі інші грецькі міста Північного Причорномор’я були включені до Афінського морського союзу. Для них це було пов’язане з деякими економічними обмеженнями. Однак вже наприкінці V ст. до н.е. Ольвія була поза цим союзом. Про це свідчить випуск власної серії срібних монет загальногрецького зразка (за діючими тоді законами членам Афінського морського союзу заборонялося карбування срібної монети). У 331 р. до н.е. Ольвія була взята в облогу військом Зопіріона – одного з полководців Олександра Македонського. Цей похід був частиною загальної експасії Македонії під час правління видатного царя – полководця. Місто терпіло серйозні труднощі, регулярного війська воно не мало, військова організація його грунтувалася на народному ополченні. За словами античного історика Макробія, міській владі довелося вживати надзвичайних заходів: рабам дарували волю, а іноземцям – права громадянства. Були скасовані всі боргові зобов’язення. Це допомогло збільшити лави захисників міста, підвищити зацікавленість всіх мешканців Ольвійської держави у перемозі над ворогом. Місто вистояло і Зопіріон був змушений зняти облогу. На зовнішньополітичну ситуацію у містах – державах Північного Причорномор’я впливали й політичні зміни у причорноморських степах. Так, у III – II ст до н.е. посилився тиск на Олвію спочатку скіфів, могутність яких наближалася до кінця, а потім сарматів. Це призвело до того, що місто деякий час сплачувало данину царям цих народів. Тут навіть розташовувався скіфський монетний двір. Приблизно у цей же час зріс тиск скіфів і на Херсонес. Для захисту від кочовиків місто уклало договір з Боспором, а також намагалося використати протиріччя між скіфами та сарматами. Войовничість причорноморських кочових народів та їхнє намагання поставити під свій контроль торгівельні шляхи з Лісостепу до країн Середземномор’я змушували грецькі міста – держави не тільки об’єднуватися між собою, а й шукати могутніх союзників. Звичайно ці «союзники», користуючись нагодою, намагалися підкорити причорноморські міста – держави собі. У І ст. до н.е. таку спробу зробив правитель Понтійського царства Мітридат VI Євпатор (121 – 63 р. до н.е.). Цей енергійний володар об’єднав під своєю владою все Причорномор’я, в тому числі Боспор, Ольвію, Херсонес. В Ольвії було розташовано понтійський гарнізон. Втрутившись у боротьбу Херсонесу зі скіфами, понтійський володар у 110 р. до н.е. відправив на допомогу місту військо на чолі зі своїм воєначальником Діофантом. Внаслідок цього та інших успішних походів Діофанта проти скіфів Херсонес змушений був визнати свою залежність від Мітридата VI. Нарешті, цар Боспору, усвідомлюючи хиткість становища своєї держави в умовах розгортання понтійської експансії, сам передав владу понтійському цареві. Активність Понтійського царства становила відчутну загрозу для Риму. Під його владою в цей час вже знаходилися Південна Європа, Північна Африка, острови Егейського моря, західні райони Малої Азії. Подальшому просуванню Римської держави вглиб Азії заважало Понтійське царство. Міста Північного Причорномор’я знаходилися в зоні конфлікту цих двох держав. Боротьба між ними стала переламним моментом в історії грецьких причорноморських полісів. Протягом першої половини І ст. до н.е. тривали римсько – понтійські війни. Північне Причорномор’я було для Мітридата VI головним джерелом сировини, матеріальних та людських ресурсів. Війна, що затяглася на багато років, підривала зовнішню торгівлю, ремесла, сільське господарство причорноморських міст. Внаслідок цього тут почали поширюватися протипонтійські настрої, які й зіграли помітну роль у поразці та загибелі Мітридата VI. Розгром Понтійського царства і перехід його території під владу Риму відкрив довгий період залежності грецьких міст Північного Причорномор’я від Римської держави. Після перемоги над Мітридатом VI Рим особливу увагу приділяв Боспору. Володар царства тепер мав титул «друга та союзника» Риму. При вступі на престол для боспорських царів обов’язковим ставало попереднє затвердження римського імператора. Римляни, зацікавлені у наявності тут військово – політичного бар’єру античного світу проти «варварських» племен Степу, навіть надавали Боспору грошові субсидії для утримання війська. Залежність Херсонесу від римлян полягала в тому, що в управлінні цим полісом посилився вплив рабовласницької аристократії, яка економічно і політично орієнтувалася на Рим. Декілька знатних херсонеських родин отримали права римського громадянства. Херсонес став місцем перебування римського флоту, а також резиденцією командуючого римськими військами в Криму. Місту доводилося платити податки на утримання римських військ. Римський гарнізон був розташований і в Ольвії. Для цього в місті була побудована фортеця. З початку ІІІ ст. Ольвія остаточно втратила політичну незалежність і була включена безпосередньо до складу Римської імперії. Зовнішнім проявом такого політичного статусу міста було карбування в Ольвії римських монет. Загалом, міста Північного Причорномор’я виконували функцію бар’єру античного світу проти «варварських» племен степу і їхня доля в цей період була тісно пов’язана з долею Римської імперії взагалі. Разом із нею Північне Причорномор’я почало економічно, політично та військово занепадати у другій половині III – IV ст. Посилюється розпад рабовласницького суспільства. Занепадають традиційні галузі господарства. Поглиблюється криза політичного управління. Звичайним явищем стає внутрішньополітична боротьба в містах. Ці негативні фактори посилюються збільшенням тиску з боку кочових народів, що переселяються з глибин Азії до Європи. Так розпочинається Велике переселення народів (IV – VII ст.). На цьому тлі зазнають змін ідеологічні, релігійні уявлення тодішніх людей. Замість традиційних давньогрецьких та місцевих язичницьких культів починається розповсюдження у Північному Причорномор’ї християнства. Це зафіксував факт присутності Кадма – єпископа Боспору – на церковному соборі в Нікеї, що затвердив християнський символ віри (325 рік). Вочевидь, тут було вже досить багато християн, оскільки єпископи очолювали доволі численні християнські громади. Внаслідок навали гунів у 375 – 376 рр. Боспорське царство припинило своє існування. Його столиця – Пантікапей – була сильно зруйнована, але збереглася і в подальшому стала провінційним містом Візантійської імперії. Така ж доля спіткала й Херсонес. Згодом, у середні віки, він став відомий під назвою Корсунь. Що ж стосується Ольвії, то вона вже у IV ст. перестала існувати, як місто. Життя тут ще деякий час тривало у сільських поселеннях. Так в історії Північного Причорномор’я закінчився період давнини і розпочався період середньовіччя. Грецькі міста – держави цього регіону залишили яскравий слід в історії завдяки своїй унікальній цивілізації, яка є предметом вивчення з боку теперішніх і наступних поколінь. Східні слов'яни у давнину. Їх перші державні об’єднання. Перші згадки про ранньослов'янські племена (венеди) з'являються у творах римських вчених І – II ст. н.е. На зламі двох ер завершився розподіл слов'ян на східних і західних. Східні слов'яни, які мешкали на території сучасної України, починаючи з IV ст. н.е., об'єдналися в державну формацію антів. Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря. Слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену на початку нової ери. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (II – VI ст.). Частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я. Наприкінці IV ст., як нам відомо зі свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінтарій. Тоді було розп'ято короля антів Буса разом із синами і 70 старійшинами. Очевидно, це сталося в передісторичному Києві, де до цього часу збереглася Бусова гора. Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 475 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Антська держава завдяки ліквідації Готського королівства в V – VI ст. переживала піднесення. Вона навіть організовувала регулярні походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь. У другій половині VI ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв'язку з приходом у Східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу – аварський каганат, підкоривши переважно слов'янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели до занепаду Антської держави. Фактично, починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VI–IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни». Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров'ї. В середині І тис. н.е. землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на півдні. Соціально-політичне життя тамтешнього населення ґрунтувалося на племінній організації. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті). Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто – Смоленськ. Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен. До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племені княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання мали елементи державності. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ – «гнізд». У володінні общини перебував увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім'я князя. Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, яке у східних слов'ян фіксується за джерелами вже в VI – VII ст. Рабами ставали полонені. Праця рабів у землеробстві слов'янами не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою. Основою господарського життя східнослов'янських племен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і сільські промисли. Велася жвава торгівля з чорноморськими містами-державами, з каспійськими і туркестанськими краями. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові міст. Найбільш розвинуті міста були центрами всього племені або союзу племен. Так, головним містом древлян був Іскоростень, уличів – Пересічень, полян – Київ. Географічне положення Києва було найвигіднішим для розвитку торгівлі, сприяло його зростанню як економічного центру держави. Заснування Києва, одного з найбільших міст тодішньої Східної Європи, датується кінцем V ст. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен – дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII–IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення – племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже у VIII – IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Виникнення Давньоруської держави. Поява Давньоруської держави у IX ст. – це результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства, а й сивої давнини. Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на землеробстві, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли. Вдосконалення землеробських знарядь у VII–IX ст., підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни в соціальній сфері. Поглиблювалася класова диференціація – землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало передумови для активного державотворчого процесу. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII–X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з іншого – надзвичайно гостро ставило питання про надійний захист важливих торговельних шляхів. Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г.-З. Байєр та Г.Ф. Міллер висунули норманську концепцію походження Київської держави. Її сенс полягає у тому, що Київську Русь створили прибулі зі Скандинавії(нормани, варяги). Основні аргументи норманської теорії: 1. Розповідь у «Повісті времінних літ» про призначення варяжських князів(Рюрик, Синеус, Трувор). 2. Термін «Русь» має скандинавське походження. 3. Перші правителі Київської Русі були скандинавами (Рюрик, Олег, Ігор). 4. Повідомлення римських істориків про дикість та відсталість слов’ян. Цю концепцію рішуче критикував М. Ломоносов, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи первинну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції. Її суть полягає у тому, що Давньоруська держава була створена самими слов’янами. Її основні положення:
Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському узбережжі – Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але формування державності у слов'ян – це складний і тривалий процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції, а зародження цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в Антській державі. У будь-якому випадку, з норманами чи без них, слов’яни були у змозі зробити останній крок на шляху від розпаду первісно-общинного устрою до ранньофеодальної спільноти та виникнення держави. Діяльність перших київських князів (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга, Святослав). У 9 ст. з військово-племінних союзів східних слов’ян (поляни, древляни, сіверяни, кривичі і т.д.) утворюються два значні державні об’єднання. Перше виникло на півночі Східної Європи в районі оз. Ільмень з центром в м. Новгород. Воно включало в себе військово-племінні союзи ільмінських словен і кривичів. Саме вони в середині 9 ст. запросили до себе княжити Рюрика та його братів. Друге об’єднання утворилося на півдні Східної Європи у Середньому Подніпров’ї зцентром у м. Києві. До нього увійшли племена полян, сіверян, древлян. Керування цим об’єднанням здійснювали Аскольд та Дир, етнічна приналежність яких точно не встановлена. Першим князем, який об'єднав під своєю владою усі східнослов'янські землі був сподвижник Рюрика – князь Олег (882 - 912). У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих князів Аскольда і Дира. Після цього було проголошено Київ «матір'ю міст руських», тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. Отже, 882 р. для Київської держави не є датою норманського завоювання, а лише роком державного перевороту, який здійснив Олег з допомогою людей з оточення київських князів. Тому княжіння нової династії слід вважати продовженням розвитку Давньоруської феодальної держави, яка на той час пройшла тривалий час свого розвитку. Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала позитивні наслідки. В останні роки його правління у Києві владі князя підкорилися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов'янські племенні об'єднання – чудь і меря. Під керуванням Олега давньоруське військо у 911 р. здійснило переможний похід на Візантію, внаслідок чого були завойовані коштовні трофеї, а також була підписана вигідна для Київської Русі торгівельна угода з греками. Після Олега правити державою почав син Рюрика Ігор (912 – 945 гг.). Йому вдалося приєднати до Давньоруської держави території між Дністром та Дунаєм. Багато часу проводив у військових походах, що були націлені проти печенігів (уклав мир у 915 р.), Дербентського князівства (захопив у 943 – 944 рр.), Візантії (невдала кампанія 944 р.). Через величезні витрати на військові заходи Ігор вдався до непопулярних дій(підвищив розмір данини, періодичність її збирання). В результаті цього був вбитий древлянами у 945 р. Загибель Ігоря призвела до того, що главою Київської держави стала княгиня Ольга (945 - 964), що була регентом при малому синові – Святославові. Ольга жорстоко помстилася древлянам за вбивство чоловіка(стратила їх послів, спалила столицю князівства – м. Іскоростень). Будучи далекоглядним політиком, Ольга провела податкову реформу, чітко визначивши кількість, строки та місця збору данини. Ольга особисто прийняла християнство під час візиту у Візантію у 957р., встановила дипломатичні відносини з Німеччиною. Досягнувши повноліття, правителем Київської Русі став Святослав (964 – 973 рр.). Святослав увійшов в історію як князь-воїн, який усі ресурси держави спрямував на завойовницькі походи. Святослав, використовуючи наступальну тактику, швидкість та раптовість розгромив Хазарський каганат, Волжську Болгарію, Дунайські князівства. Вперше на Русі ввів традицію призначати князями в містах держави своїх синів(закріплював єдність країни). Хотів перенести столицю з Києва в Переяслав на Дунаї, що був перехрестям торгових шляхів. Однак у 971 р. після поразки від Візантії був вимушений відмовитися від цього задуму та від захоплених дунайських земель. Повернувшись звідти у Київ із залишками війська у 972 р. загинув у бою з печенігами поблизу одного з дніпровських порогів. Князювання Володимира Великого та впровадження християнства на Русі. Боротьба з печенігами стала в X ст. основним завданням зовнішньополітичної діяльності Київської держави. Князем, який очолив цю боротьбу, став наймолодший серед синів Святослава Володимир, який у 980 р. після декількох років міжусобиць з братами посів на великокнязівський стіл у Києві. Затвердившись у Києві, Володимир енергійно заходився зміцнювати і розбудовувати державу. На північному сході до Русі були приєднані вятичі і радимичі. Згодом Володимир вирушає в похід проти Польщі та Угорщини і повертає західні руські землі, що раніше потрапили під їхню владу. За Володимира завершилося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави. Значного піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушення у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. Місцеве управління відтепер було зосереджено в руках великокнязівських намісників і посадників. У важливих політичних центрах Русі – Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Іскоростені – Володимир посадив своїх синів, чим впровадив династичне правління в державі. Велике значення для утвердження феодальної держави мало запровадження Володимиром християнства на Русі як державної релігії (988 – 989 рр.), яке змінило язичницьку (поганську) релігію слов'ян, що виникла в період первісного суспільства. На початку свого правління Володимир виступав як лідер антихристиянської течії. У межах створення загальнодержавної релігії він створив пантеон язичницьків богів з 6 ідолів. Однак, язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав. Потрібні були інші, дієвіші форми ідеологічного забезпечення його панування. Найбільш знайомою, близькою та привабливою для верхівки Київської Русі релігією стало східне(візантійське) християнство. Причини прийняття християнства:
У результаті введення у 988 р. на Русі християнства церкву очолив київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культури й докорінно змінила світосприйняття населення Київської Русі, зблизила давньоруську державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб. Моральні норми поведінки людей, декларовані церквою, засуджували «сріблолюбство, пияцтво, ненажерливість, скупість, соромослів’я» тощо. Як наслідок за період правління Володимира Київська Русь стала найпотужнішою європейською державою, яка значно впливала на міжнародні відносини. Розквіт Давньоруської держави за часів Ярослава Мудрого. Спадкоємцем Володимира на Киеїському престолі став його син Ярослав, який у 1019 р. вийшов переможцем з міжусобної боротьби з братами за владу. Велику увагу Ярослав приділяв організації внутрішньополітичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані відносини, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Цей законодавчий документ вважається одним з найцінніших джерел вивчення феодальних відносин в Київській Русі. За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київській державі. Київ перетворився на одну з впливових столиць Європи, суперничав з Константинополем. За Ярослава у Києві розгорнулося широкое будівництво, проводилася інтенсивна робота з перекладу візантійських книг на давньоруську мову. Була заснована Києво-Печерська лавра, розвинулося літописання, з’явилася перша бібліотека при Софійському соборі. Оборонні споруди «міста Ярослава» – грандіозні земляні вали – були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Визначною пам'яткою архітектури були Золоті ворота з невеликою церквою Благовіщення. Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X–XI ст. Оцінюючи її, слід наголосити, що в цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Славу Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлення державного порядку в своїй країні. Вони запровадили нову адміністративну організацію, нове державне право, сприяли розвитку культури й писемності серед населення. Пильна увага Ярослава до першочергових потреб країни, науки та культури було причиною того, що він увійшов в історію під іменем Ярослав Мудрий. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньому розвитку країни. Метою його воєнних походів було забезпечення цілісності державних кордонів Русі. У 1030–1031 pp. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору. За часів Ярослава Мудрого закінчилося будівництво південної оборонної лінії вздовж р. Рось для захисту від набігів кочевників. У 1038–1040 pp. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак перемоги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава – Юрій). У зовнішній політиці Ярослав Мудрыи більше покладався на дипломатію, в результаті чого уклав династичні союзи з королівськими дворами Франції, Німеччини, Візантії, Норвегії і т.д. Ярослав Мудрий вів незалежну церковну політику, свідком якої було поставлення за його ініціативою Київським митрополитом російського священика Іллариона. Соціально-економічний розвиток Київської Русі. У господарстві східних слов'ян періоду Київської Русі X – початку XII ст. провідною галуззю залишалося, як і раніше, землеробство. У різних місцевостях переважали неоднакові системи землеробства: у лісових районах – підсічна, вирубна, на багатоземельних, малонаселених степових просторах – перелогова, у густонаселених місцях, зокрема на Середньому Подніпров'ї, парова система з двопільною або трипільною сівозміною, причому поступово дедалі більше поширювалося трипілля. Головними знаряддями обробітку землі були: на півночі – тризуба соха, на півдні – плуг і рало, якими обробляли землю. Косили хліб залізними косами й серпами. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, сочевицю, льон та інші культури. На городах і в садах вирощували цибулю, часник, капусту, горох, яблука, вишні, виноград. Важливу галузь господарства на Русі становило скотарство. Розводили коней, велику рогату худобу, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок, голубів. Основною робочою худобою були коні й бики. Східні слов'яни займалися також мисливством, рибальством і бортництвом. У лісах водилося багато різних звірів і диких птахів – білки, бобри, куниці, лисиці, соболі, тури, зубри, лосі, олені, ведмеді, кози, кабани, зайці, лебеді, журавлі, качки, гуси, перепели та ін. Хутро, мед, віск у великих кількостях вивозилися на зовнішні ринки. Ними часто платили данину. В часи Київської Русі інтенсивно розвивалось ремесло, що в основному зосереджувалося в містах і при дворах князів та бояр. На Русі налічувалося близько 60 різних ремісничих фахів. З руди сиродутним способом виплавляли залізо. З металу ковалі виробляли різноманітні господарські знаряддя, зброю, предмети побуту – лемеші, плуги, серпи, сокири, мечі, стріли, щити, шоломи, кольчуги, панцирі, замки, ключі та ін. Ювеліри, які володіли технікою фігурного литва, емалі, залишили високохудожні вироби зі срібла й золота: браслети, персні, поясні бляшки, застібки, підвіски та ін. Поширеними видами ремесла були гончарство, теслярство, різьбярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону, вовни і виготовлення тканин, виробництво скла, обробка кістки і каменю. Високого рівня розвитку досягла будівельна справа. Для будівництва виробляли цеглу (плінфу), декоративні полив'яні плити, а також використовували дерево, граніт, мармур, шифер. Ремісники задовольняли потреби феодалів у відповідних знаряддях і предметах, а також виробляли різні речі на замовлення, працювали й на ринок. У цілому господарство Київської Русі мало натуральний характер. Однак розвиток ремесла, посилення суспільного поділу праці сприяли розширенню обміну, торгівлі. Внутрішня торгівля переважно зосереджувалась на місцевих ринках, які зв'язували економічно окремі райони. Такий характер господарських зв'язків був притаманний взагалі епосі феодалізму. Проте, хоча основну роль у внутрішній торгівлі відігравали місцеві ринки, існували торгівельні зв'язки й між окремими віддаленими районами Київської Русі. Широко розвивалася на Русі зовнішня торгівля – із східними країнами по Волзі і Каспійському морю, з Візантією, Скандинавією, з країнами Центральної Європи – Чехією, Польщею, Моравією, Південною Німеччиною. Вивозили на міжнародні ринки хутра, мед, віск, льон, льняні тканини, вироби із срібла й заліза та ін. Довозили – головним чином для задоволення потреб феодалів – предмети розкоші (шовкові тканини, парчу, сукно, оксамит, прянощі та ін.), зброю, мідь, ювелірні вироби тощо. Розвиток торгівлі потребував удосконалення грошової системи, яка на Русі виникла ще до утворення Давньоруської держави. Спочатку роль грошей виконувала худоба, потім «куна» (хутро куниці). В обігу були й іноземні монети – візантійські, східні (з VIII ст.), а з X ст. і західноєвропейські – датські, англійські, чеські, німецькі та ін. За часів Володимира (978 – 1015 рр.) почали карбуватися руські монети зі срібла і золота. Уже з XI ст. ми маємо гривні (зливки срібла). Відокремлення ремесла від землеробства, розвиток обміну і торгівлі сприяли виникненню і розширенню міст. Міста стають торгово-ремісничими і адміністративними центрами, центрами культурного життя, а в окраїнних місцевостях – і фортецями. За даними літописів, у IX – X ст. на Русі існувало понад 20 міст – Білгород (біля Києва), Іскоростень, Київ, Перемишль, Переяслав, Смоленськ, Новгород та ін. В XI ст. літописці згадують ще 32 міста. Панівним класом у Київській Русі був клас феодалів. Найголовнішим феодалом був великий князь київський. У початковий період – IX ст.– більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами-общинниками – смердами. Оскільки смерди жили на землі київського князя, вони мусили сплачувати йому натурою: хутром (білками й куницями), медом, воском та іншими продуктами – данину, що накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Походи князів, що їх вони здійснювали щоосені для збирання данини, називалися полюддям. Крім данини, селяни-общинники мали виконувати на князя шляхову й військову повинності, будувати й ремонтувати замки, укріплення та ін. Уже з X ст. і особливо в XI – XII ст. поступово зростає і розвивається велике землеволодіння – князівське, боярське і церковне. Оскільки для утримання дружини і задоволення інших потреб князя та його двору данини не вистачало, князі починають влаштовувати свої власні господарства в селах або невеликих містах чи поблизу від них. Спираючись на ці міста й села, князі поступово захоплювали й навколишні місцевості, перетворюючи їх на приватні, вотчинні володіння, а населення, що там жило, ставив у залежність від себе. Поряд з князівським зростало й землеволодіння бояр. Боярами насамперед ставали князівські дружинники, які з часом замість платні натурою з данини за свою службу почали одержувати землі і осідати на них, у власних селах і містах, відриваючись таким чином від князівського двору. Встановлювалася ленна залежність. До бояр тепер належали й місцеві землевласники, які визнали зверхність князя і стали його васалами. Велике землеволодіння утворювалося різними шляхами: захопленням феодалами общинних земель, закабаленням общинників і відбиранням у них землі, освоєнням нових земель руками залежних людей. Уже з кінця XI ст. в джерелах згадується про боярські села. З прийняттям християнства на Русі з'явилося православне духівництво. Церкви і особливо монастирі швидко стали великими землевласниками. Вони захоплювали общинні землі й пустища, купували їх, діставали внаслідок дарувань князів і бояр. Вони одержували десятину, судове мито, прибутки від лихварства, мито з мір і вагів та ін. Як і в князівське, в церковне землеволодіння входили села, волості і міста. З дедалі ширшим розвитком великого землеволодіння зростав чисельно й зміцнювався клас феодалів, який складався з князів, бояр та церковної верхівки. Феодальне землеволодіння ґрунтувалося на експлуатації залежного класу селян. Дедалі більша кількість вільних общинників потрапляла в залежність від феодалів, постійно поповнюючи різні категорії експлуатованого класу: залежні смерди, рядовичі, закупи, ізгої, холопи та ін. Влада феодалів над залежними людьми невпинно посилювалася. Основною формою експлуатації залежних людей у період Давньоруської держави, особливо в XI – XII ст., була натуральна або продуктова рента. Крім цього, багато залежного населення мусило працювати й на полі феодала, тобто була поширеною й відробіткова рента. Посилення гноблення викликало протест з боку сільського і міського експлуатованого населення. Антифеодальна боротьба виливалася в різні форми: втечі від феодалів, руйнування їхніх маєтків, убивства окремих феодалів і представників адміністрації, а також масові народні повстання в Києві у 1068 р. і 1113 p., а також в Ростово-Суздальській і Новгородській землях в 1071 р. Політичний розвиток Давньоруської держави. Політичний устрій давньоруської держави в середині X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. Очолював державу великий князь Київський. Він керував спільно з радою інших князів, які становили боярську думу. В першій половині X ст. племінні княжіння східних слов'ян ще зберігали певну автономію. Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували йому данину і залучались як союзники до участі в походах. Велике значення в той час мала військова дружина князя, яка здійснювала збирання данини й судові функції. Верхівка дружини була панівним прошарком держави. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу над населенням. Першою серйозною спробою обмежити владу місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги. Вона впровадила більш суворий порядок збирання данини. Податки стали регламентуватися. Київська Русь була передусім об'єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов'янських земель, порядок і спокій для людності, а також захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням. Великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські династії, а наприкінці X ст. внаслідок проведеної Володимиром реформи місцевого управління на місця стали призначатися великим князем київським представники великокнязівського роду або намісники і тисяцькі. Князі та великі бояри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій, що можна розглядати як васальну залежність. Проте з часом бояри й князі почали одержувати землі і перетворювалися на землевласників-феодалів – васалів свого сюзерена – великого князя київського. З установленням влади феодалів народні збори (віче), що існували при родоплемінному ладі, перестали збиратися. При великому князі з'явилася рада найближчих князеві бояр. Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засновані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружини, з якими й несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення – «вої», куди входили смерди і городяни. Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інтереси класу феодалів. Відповідним було й право, що знайшло своє відображення в «Руській правді». Культура Київської Русі.
|
| КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів всіх спеціальностей і форм навчання Затверджено Васійчук В. О., Гончарук В.Є., Дацько О. С., Качан С.І., Козій О.І., Ляхов В. В., Мохняк С. М., Петрук М. П., Романів А. С., Скіра... |
РЕДАКЦІЙНО-ВИДАВНИЧИЙ ВІДДІЛ Економічна теорія. Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей денної та заочної форми навчання – Луцьк: ЛНТУ, 2011. –... |
| Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання Гуць В. С., Володченкова Н. В., Основи охорони праці: Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання.... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання Проектний аналіз : конспект лекцій / укладачі: О. І. Карпіщенко, О. О. Карпіщенко. – Суми : Сумський державний університет, 2012.... |
| КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів освітнього рівня «бакалавр» Конспект лекцій»: Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво», напрямів підготовки... |
ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ Опорний конспект лекцій для студентів кооперативних вузів спеціальностей: 0502. 01 “Менеджмент організацій”, 0502. 06 “Менеджмент... |
| ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ Опорний конспект лекцій для студентів кооперативних вузів спеціальностей: 0502. 01 “Менеджмент організацій”, 0502. 06 “Менеджмент... |
Конспект лекцій Політологія є нормативною (обов’язковою) навчальною дисципліною для студентів усіх спеціальностей. Теоретичний матеріал, який треба... |
| Конспект лекцій для студентів cпеціальності 05090301 “Інформаційні мережі зв’язку” Технології телекомунікаційних мереж: Конспект лекцій для студентів cпеціальності 05090301 “Інформаційні мережі зв’язку” / Укл.: М.І.... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ «ПСИХОЛОГІЯ» Конспект лекцій з курсу «Психологія» (для студентів 2 курсу денної форми навчання спец.: 092100 – «Промислове та цивільне будівництво»,... |