|
|
Скачати 1.94 Mb.
|
перетворені Держплан і Держбуд УРСР. Структура міністерств і відомств в Україні не була сталою і часто змінювалась. Постановою Ради Міністрів УРСР від 14 січня 1966р. було також ліквідовані раднаргоспи економічних районів УРСР.Після цього система управління в УРСР протягом 70-80-х рр. суттєво не змінювалась. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади був уряд - Рада Міністрів УРСР, яка утворювалася Верховною Радою УРСР на першій після виборів сесії.Під керівництвом Ради Міністрів працювали республіканські міністерства, головні управління, комітети та інші республіканські відомства. Рада міністрів перевіряла діяльність уповноважених загальносоюзних міністерств та відомств, спрямувала і перевіряла роботу виконавчих комітетів обласних Рад.Уряд УРСР за Конституцією був відповідальний перед Верховною Радою, а в період між сесіями - перед Президією Верховної Ради і їм підзвітний. Але ні одне рішення з тих чи інших загальнореспубліканських проблем не подавалося до Верховної Ради, не пройшовши стадію Політбюро і ЦК КПУ.У тому ж віддані перебували і місцеві органи влади і управління. Згідно з Конституцією УРСР 1937р. місцеві органи влади мали назву Ради депутатів трудящих, а пізніше з прийняттям Конституції УРСР 1978р. - Ради народних депутатів. В Україні, як і в цілому по СРСР, сформувалася єдина система місцевих Рад - обласні, міські, сільські та селищні Ради народних депутатів. Верховна Рада УРСР здійснювала керівництво своєю системою Рад. Ради вищого рівня здійснювали керівництво Радами нижчого рівня. Місцеві Ради розглядалися як представницькі органи народу і одночасно як органи держави. За Конституцією СРСР і Конституцією УРСР всі органи державної влади були підпорядковані і підзвітні Радам. Діяльність системи Рад була побудована на принципі демократичного централізму.Відповідно до адміністративно-територіального поділу УРСР 70-80-х рр. тут діяло 10384 місцевих Рад, в тому числі, 25 обласних, 2 міські - міст республіканського підпорядкування, 476 районних, 90 районних у містах, 385 міських у містах обласного і районного підпорядкування, 772 селищних і 8598 сільських. Ради обиралися всіма громадянами на основі загального, рівного і прямого виробничого права при таємному голосуванні згідно з Конституцією УРСР діяльність місцевих Рад ґрунтувалася на основі колективності керівництва, гласності, регулярності звітності депутатів перед виборцями та виконавчих комітетів перед Радами і населенням, широкого залучення трудящих до участі в їх роботі. Однак на практиці часто гору брали формалізм і бюрократизм.Виконавчими і розпорядчими органами Рад депутатів трудящих (народних депутатів 1977р.) були виконкоми. Вони обиралися з числа депутатів відкритим голосуванням на перших після виборів сесіях.Подвійна підлегливість виконавчо-розпорядчих органівмісцевих Рад була виявом їх практичної підпорядкованості найвищим органам влади і управління в Україні і Радянському Союзі.Даний стан справ, а також певні перспективи узаконювала Конституція УРСР 1978р. Вона визначала, що основу радянського суспільства становили соціалістична, політична і соціально-економічна система. Перша мала такі складові: загальнонародна держава; КПРС - керівна і спрямовуюча сила; профспілки, комсомол та інші громадські організації; трудові колективи. Друга - єдиний народногосподарський комплекс; планове ведення господарства; участь трудящих в управлінні виробництвом; розвиток соціалістичного змагання тощо.У відповідність до нової Конституції приводили все законодавство. Розширювались права Верховної Ради УРСР. Ставши ядром політичної системи, Компартія через свої керівні структури посилила свій вплив на усі сфери виробництва, культури, освіти… Зазначимо, що докорінних змін у життя Радянської України Конституція не вносила.Зрозуміло, що таке реформування радянської системи було малоефективне. Це бачила частина партійно-радянського керівництва, зокрема М.Горбачов, який в березні 1985р. став Генеральний секретарем ЦК КПРС. Квітневий (1985р.) Пленум ЦК КПРС проголосив курс на перебудову радянську суспільства, який на думку його ініціаторів, повинен був зупинити застій в СРСР. Було заявлено, що партія розпочала процес демократизації радянського суспільства та гласності, головним завданням яких є створення демократичного соціалізму, який повинен діяти на благо радянських людей. Це означало курс на реформування радянської політичної системи, органів державного управління. Головним у цьому реформуванні повинно було бути забезпечення дійсного повновладдя Рад народних депутатів, розмежування функцій партійних і державних органів.21. Появу на політичній карті світу нової незалежної держави — України — зумовила низка чинників. Зовнішні чинники: 1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи; 2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР; 3) втрата центром контролю за подіями на місцях; 4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках; 5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил; 6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період. Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію РСФРР та інше — все це абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції. Внутрішні чинники: 1) існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління; 2) бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру; 3) певна стабільність українського товарного ринку; 4) активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки; 5) післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці; 6) дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу; 7) багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави. 22. 1 грудня 1991 р. відбулися дві події історичної ваги — понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки — Л. Кравчука (понад 61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився». Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого — у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері — від тоталітаризму до демократії; в економічній — від командної до ринкової економіки; у соціальній — від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній — від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній — від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» — до власної державності, від формальної незалежності — до реального суверенітету. Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього — тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі реформ. 23. Державне будівництво незалежної України ускладнювалося відсутністю відповідної законодавчої бази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої необхідно було розробляти й приймати всі інші нормативно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р., до неї в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності. Основними державотворчими подіями йпроцесами в незалежній Україні є: • заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 р.); • визначення правового статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства; • прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 р.), яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину; • прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права; • формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 р.), яка базується на без’ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником; • створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки; • затвердження Верховною Радою державної символіки України (січень—лютий 1992 р.): Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла Вербицького (1815—1870 рр.) до національного гімну «Ще не вмерла Україна...», текст Павла Чубинського (1853—1884 рр.); • створення Національного банку України, Української фондової біржі, посольств і консульств, експортно-імпортних організацій; • формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владних інститутів; • формування багатопартійної системи; • розробка й прийняття нині діючої Конституції України (1996 р.) (конституційний процес триває, внесення змін до Конституції лишається актуальним питанням). 24. У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про державний суверенітет, створила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції. Конституційний процес умовно поділяють на два періоди. У перший період (1992—1994 рр.) Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради І. Плющем, з ученими-правознавцями, суддями, працівниками правоохоронних органів, народними депутатами в її складі розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них не був прийнятий. Верховна Рада дванадцятого скликання (1990—1994 рр.) намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі загальної кризи й зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їхніх повноважень. Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради (1994—1998 рр.) став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Улітку 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма, який у другому турі набрав понад 52 % голосів виборців. У другий період (1994—1996 рр.) Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти Конституції створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Конституції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України, намагаючись прийняти Конституцію, обминувши парламент. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв’язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято. Її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України. У діючій Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою — унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демократичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. 25. До основних об’єктивних чинників, що ускладнюють рівноправне співробітництво України з Росією, слід віднести такі. З боку України: незавершеність формування національної держави, надмірна, незбалансована інтеграція національного господарства у нереформований простір СНД, однобічна залежність від її джерел енергопостачання та окремих видів сировини; недостатня розвиненість почуття національної приналежності й патріотизму серед значної частини населення України, наявність комплексу меншовартості. Проте найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних міждержавних взаємин є позиція самої Росії. Перше і, мабуть, найголовніше полягає в тому, що серед населення Росії склалося і панує уявлення про Україну як органічну частину Росії. Слов'янська спорідненість обох народів сприяє посиленню таких уявлень. Ще один важливий чинник — внутрішня нестабільність в Росії, пов'язана з прагненням різних політичних еліт та угруповань прийти до влади (їх політика по відношенню до України досить часто відрізняється), а окремих автономій — домогтися більшої самостійності або й незалежності. Занепокоєна збереженням власної цілісності Росія дещо послабила реінтеграційну політику стосовно колишніх союзних республік. Однак за умов зміцнення російської державності, стабілізації її внутрішнього становища, а зараз це почало відчуватися, пострадянські країни не гарантовані від виявів імперського домінування. [16; 88-89] Візьмемо, наприклад, таку хворобливу для нас проблему як визначення статусу російської мови в Україні. Згідно з позицією деяких російських політиків та експертів, ситуація видається катастрофічною завдяки політиці "видавлювання" усієї російськомовної культури з українського публічного соціального простору. Якщо ж удатися до висновків деяких українських ідеологів, то катастрофа виникає через діаметрально протилежні причини через хибну політику дискримінації української мови. Причиною таких розходжень думок є різна політична орієнтація України, якщо східноукраїнські діячі мають здебільшого проросійські настрої, то західноукраїнські проєвропейські орієнтації. Це теж одна з проблем українсько-російських відносин. Ці та інші проблеми в українсько-російських відносинах виникли не зараз і для того щоб їх краще зрозуміти ми маємо зупинитися на історії їх виникнення. Слов’янська спорідненість обох народів сприяє посиленню уявлень у російської політичної еліти та значної частини народу про Україну як частину Росії. Особливо сильні такі уявлення в Москві, яка тривалий час утверджувалась як столиця надцентралізованої авторитарної держави, що у різний спосіб беззастережно підпорядкувала собі довколишній простір. Друга обставина полягає в тому, що після ейфорії, викликаної перемогою (серпень 1991 р.) над путчистами, російські демократи починають усвідомлювати величезні втрати, пов'язані з розвалом СРСР. Найголовніше — Росія втратила статус наддержави. Тепер вона хворобливо сприймає будь-які коопераційно-інтеграційні формування без її безпосередньої участі, що, зокрема, можна проілюструвати ініціативою України інституціаналізувати ГУУАМ, поява якого створює дещо нову ситуацію в інтеграційному процесі на теренах СНД. [16; с. 88-89] Отже, розбіжності у поглядах та суперечки слід шукати ще у 1991 році, коли дві держави розвивали свої міжнародні відносини. |
|
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ» ... |
Екзаменаційні білети з навчальної дисципліни «Історія України» |
|
Екзаменаційні питання з курсу «Новітня історія України» для студентів... Проголошення автономії Карпатської України: передумови, причини, історичне значення. Угорська окупація Закарпаття |
Екзаменаційні питання до курсу «Історія України» для студентів 1-го курсу у 2012/13 н р |
|
Екзаменаційні питання з курсу «Історія Росії» Територія російської держави першої половини ХІХ ст. Соціальна структура населення |
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ з курсу “Історія держави і права України” Виникнення і розвиток Скіфо-Сарматської держави (суспільно-політичний лад; джерела та основні риси права) |
|
Екзаменаційні питання з дисципліни Мова ЗМІ Лексикологія як розділ мовознавства та її зв’язок з іншими лінгвістичними дисциплінами |
Екзаменаційні питання з дисципліни «Фінансовий аналіз» Групування активів за ступенем ліквідності і використання його у фінансовому аналізі |
|
Екзаменаційні питання з дисципліни «Основи менеджменту» Соціальна відповідальність як добровільна реакція на соціальні проблеми суспільства з боку організації |
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Питання до курсового екзамену Місце напряму “Соціальні комунікації” в системі наукових досліджень. Історія виникнення галузі науки та навчальної дисципліни |