|
|
Скачати 1.94 Mb.
|
| відносин номінального васалітету, або протекції. Березневим договором 1654 р. передбачалося створення під верховенством корони Романових близької до конфедерації автономії, спрямованої проти спільного зовнішнього ворога.Московський договір 1654 р. був так нечітко сформульований, що обидві сторони вкладали в нього різний зміст і кожна підходила до нього з урахуванням лише своїх інтересів. На сьогоднішній день серед істориків немає одностайних поглядів щодо цієї угоди між Україною і Росією. Дехто вважає його персональною унією, з огляду на те, що Договір об’єднував дві держави під владою одного спільного монарха (подібно до Кревської унії між Литвою і Польщею). Інші стверджують, що договір встановлював васальну залежність України від Москви або що він фіксував інкорпорацію (входження) України до складу Московської держави. Висловлюються також припущення, що в 1654 р. утворився звичайний військовий союз України і Москви проти Польщі, подібний до тих, які Богдан Хмельницький уклав раніше з Кримом і Туреччиною, чи згодом зі Швецією. Але, враховуючи всі погляди, слід прийняти за основу той визначальний момент, що сторони вкладали в цю угоду різний зміст. Україна бачила в цьому лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана в наступні роки, а Москва з перших днів намагалася перетворити протекторат на інкорпорацію.З об’єктивного погляду цей документ відповідав інтересам обох сторін. Договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна здобула сильного союзника. На її території було збережено власну військову, адміністративну та судову владу. Православна церква, як і всі православні вже не піддавалась переслідуванням. Договір був вигідним і для Росії. За допомогою українського війська вона звільнила від поляків Смоленськ та інші російські міста, захопила Білорусію і Литву. Україна захищала Росію з півдня від нападу турецьких і татарських орд.Укладаючи договір 1654 р., Москва визнала Україну самостійною, незалежною державою, але, розглядаючи Україну як майбутню територію свого царства, вона прагнула обмежити українську державність, маючи за кінцеву мету замінити протекторат повною інкорпорацією України. Згодом, використовуючи прояви суспільного антагонізму в Україні, Москва здійснила акт інкорпорації: ліквідувала українську державність та включила українські землі до свого складу на правах російської провінції. Це сприяло зміцненню військового, економічного і політичного потенціалу Російської держави.До другої половини 70-х рр. ХVІІ ст. гетьманська влада встановилась і на Правобережжі, але зі своїм гетьманом, своїм адміністративним апаратом, підпорядкованими Речі Посполитій.Подальша спільна з Росією боротьба не принесла українському народу необхідних політичних результатів. Росія, Польща та Туреччина маніпулювали сепаратистськими інтересами козацької старшини. На останню чверть ХVІІ ст. Гетьманщина територіально скоротилася до меж Лівобережжя і фактично перетворилася на окрему автономну частину Російської імперії.Договірні статті, що укладалися між царським урядом і старшиною при обранні нового гетьмана, початково в самій узагальненій формі визначали становище адміністративно-політичного статусу Гетьманської держави. Ці статті підтверджували автономне становище України у складі Російської держави, але поряд із тим фіксували постійні зміни, які з кожним новим гетьманом звужували цю автономію і розширювали сферу втручання у внутрішні справи України зі сторони російського царизму. Контролюючи і спрямовуючи діяльність гетьманської адміністрації, царський уряд поступово монополізував автономні права козацької держави. З середини 60-х років ХVІІІ ст. процес тотального знищення царизмом автономних прав України набув прискорення. Упродовж наступних двадцяти років українська автономна державність була ліквідована, а Гетьманщина стала типовою провінцією Російської імперії, у складі якої Україна перебувала понад 130 років. 15. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. "українське питання" трансформувалося від культурницького напряму до ідеї розвитку не лише національної культури, а й досягнення повної національної територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність українських земель, українська політична еліта Росії й Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. "Українське питання" із суто внутрішньополітичного поступово переросло у міжнародну проблему в контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні. Однак приналежність українських земель до Російської та Австро-Угорської імперій вкрай заплутали його вирішення, оскільки ці дві імперії належали до ворожих військово-політичних угруповань - Антанти і Че-твірного Союзу. Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії національним прагненням України, її геополітичним інтересам. Гострі суперечності між Росією й Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання цих держав. Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії західних держав, перетворюючи "українське питання" на чи не найголовнішу причину розв'язання світової війни, без вирішення якого примирення було неможливим. Росія завжди розглядала Україну як окрашу своєї імперії. Не міг змінитися цей погляд на неї і з початком світової війни. Заява українських політичних діячів Наддніпрянщини про свою лояльність до російського уряду в Російській імперії не була взята до уваги. Навпаки, тут почали придушувати будь-які сепаратистські та національні ідеї, закривати періодичні видання - "Раду", "Літературно-науковий вісник", "Українську хату", "Село". Чимало прогресивних діячів було вислано до Сибіру. Особливе місце в "українському питанні" Росія відводила Галичині. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест "Руському народу", де зазначалося: "Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа, скинувши іго, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Помисел Божий, що благословив справи великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Росії, завершити справу великого князя Івана Калити". За цими словами була конкретна програма, що зводилася до повного знищення всіх виявів українського національного життя в Галичині. її почала здійснювати російська окупаційна влада з початку її діяльності. Конкретизував цю програму російський генерал-губернатор у Галичині О. Бобринський у промові перед представниками м. Львова. Він заявив, що Східна Галичина і Лемківщина становлять корінну частину єдиної великої Русі; у цих землях автохтонне населення завжди було російським, тому устрій його повинен бути побудований на російських засадах, з введенням російської мови, закону і порядку. В Галичині встановили російську адміністрацію, закрили українські періодичні видання, а з другої половини вересня 19І4 p., -і українські громадські організації, переслідували українських громадських діячів. Лише за декілька місяців у Львові було здійснено понад 1200 арештів і 1000 обшуків. Значна кількість арештованих, серед них і Андрей Шептицький, була депортована в Росію. Загальна кількість депортованих становила понад 12 тис. осіб. Ліквідовували греко-католицькі парафії і насильно запроваджували російські. Відбувалася русифікація освіти. До Львова планували перевести Варшавський російський університет. Політика русифікації тривала до квітня 1915 р. Із відступом російської армії з Галичини були пограбовані українські культурні установи, зокрема Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, вивезені найцінніші колекції з бібліотеки й музею "Народного дому", здійснені нові арешти й депортовано в Сибір українських діячів. Окрім того, з Галичини вивезли понад 700 заручників. Наслідком російської окупації Галичини було фізичне винищення населення на цих землях. Відступ російської армії на схід супроводжувався масовим виселенням людей із Холмщини, Волині, Поділля. Палили села, щоб ворогові залишити пустелю. Загальну кількість виселених назвати важко; в історичній літературі вона коливається від 3,5 до 6 млн осіб. Трагічні події 1914 і 1915 pp. спричинили перелом у ставленні українців до російського уряду - зник патріотичний запал, зростало усвідомлення, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани. В роки війни російський чинник проблеми розв'язання "українського питання" мав безпосередній вплив на країни Антанти у зв'язку з приналежністю до неї Росії. Російські діячі стверджували: "Сила Росії - в її єдності від фінських берегів до Великого океану, від Білого до Чорного морів". Цю ідею повністю підтримували союзники. Це якраз відповідало централістичним традиціям Франції і було повністю зрозумілим для Англії. Таке переконання мали союзники Росії щодо українського питання. На думку відомого українського політика періоду Центральної Ради О. Шульгіна, "до початку війни і з її початком воно просто не існувало для французів і решти союзників. їм треба було утвердити ідеологію війни як звільнення малих народів від гніту. Стара Росія походила на ту висококультурну і гуманну силу, котра мала йти на допомогу людяності". О. Шульгін обґрунтував, що "українське питання" для союзників було необхідним для утвердження їх місіонерської, визвольної місії у війні. Лише на завершальному етапі війни, коли союзники намагалися створити враження звільнення "слабких народів" з-під гніту "сильних", це питання постало перед європейськими державами. З огляду на те, що Росія була союзником Антанти у війні, ні Англії, ні Франції "не було діла до нікому невідомого народу українського". На думку деяких дослідників, союзники про українську проблему вперше дізналися з німецьких джерел. Водночас матеріали британської преси й урядових структур цього періоду засвідчують ґрунтовну поінформованість про суть українського питання. Його розглядали у працях відомі британські дослідники Східної Європи Р.Симон Войсон, А.Тойнбі та ін. Зацікавлення Великобританії у зв'язках з Україною можна пояснити суперечностями між Англією і Росією. Могутня Російська імперія заважала планам правлячих кіл Великобританії поширювати вплив у Європі. За свідченням Ллойд Джорджа, восени 1916 р. були розроблені плани ослаблення Росії, що передбачали "створення ефективного бар'єру проти російського домінування в Європі". Складне становище у Росії створило ідею її розчленування на окремі державно-політичні утворення, пов'язані федерацією. На думку тодішнього військового міністра У. Черчілля, така Росія "була б меншою загрозою для майбутнього світу, ніж велика централізована царська монархія. І зараз якраз такий момент, коли з допомогою розумного використання політики союзників можна надати подіям саме такого розвитку" Визначальним фактором, що впливав на визначення місця українського питання у зовнішньо-політичних стратегіях країн Антанти, зрештою, і Центральних держав, було польське питання, яке посідало вагоме місце в тогочасній європейській політиці. Погляди більшості польських діячів кінця ХІХ-початку XX ст. ґрунтувалися на переконанні у необхідності відродження польської державності в межах "історичних земель", що означало експансію на українські, литовські, білоруські й інші землі, заперечуючи права цих націй на самовизначення. Наприклад, однією з впливових політичних сил були націонал-демократи (ендеки), на чолі з Р.Дмовським. Вони активно пропагували ідею "інкорпорації" східних кресів до складу відродженої Польщі, проголошували вищість польської культури та її особливу місійність на українських землях. Такі настрої у польських політичних колах ґрунтувались на урядових силах держав Антанти. Російський царизм, незважаючи на ворожість до національних принципів, проголошував необхідність відновити Королівство Польське в межах Росії, сподіваючись таким способом не лише розв'язати українське питання, а й зміцнити підґрунтя російської експансії на захід. Польська справа зайняла помітне місце і в зовнішньополітичній стратегії Франції, політики якої мали на меті створити Велику Польщу як противагу німецькій та російській гегемонії у Європі, а відтак потенційно можливого російсько-німецького воєнного союзу. Однак в умовах союзу з Росією під час війни про українське питання французи відмовчувались. Британці ж від початку вороже ставилися до територіальних зазіхань поляків, вбачаючи у цьому загрозу зміцнення французького панування на континенті. Для Великобританії було невигідним зростання ролі Франції, тому її противагою мала стати Росія -"єдина і неподільна". Незважаючи на німецьку загрозу, британцям були ближчі російсько-британські відносини, ніж створення форпосту Франції у Центрально-Східній Європі на зразок Великої Польщі. Отже, у роки Першої світової війни держави Антанти мали великодержавні політичні цілі. Розв'язання українського питання залишалося у їх політиці поза увагою.В цих умовах «українське питання» поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні другої світової війни роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний й суспільно-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя у Європі. Це робило українське питання вузлом серйозних суперечностей, а «українську карту» - серйозним козирем у великій дипломатичній грі. 16. Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.). Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напружених дискусій визначив базовий принцип державотворення: «тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі». Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом комплексу різних чинників. По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія. По-друге, ідея самостійності не набула ще поширення, визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з'їздом проекту резолюції Міхновського, у якому ставилося питання про українську державну самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів. По-третє, серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?» По-четверте, в межах Росії в України був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна наражалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію. Слід пам'ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв'язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осередках політичного життя та ін. Боротьба за реалізацію автономістських планів розгорталася стримано. Спираючись на рішення Українського військового з'їзду, Всеукраїнського національного конгресу та ін., виражаючи революційні настрої та інтереси українського народу, Центральна Рада дедалі активніше вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана лідерами найвпливовіших українських партій — В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. На цьому етапі основні вимоги Центральної Ради формулювалися у традиційній для українців формі прохань. Як казав В. Винниченко: «Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постуляту...» Традиційний крок викликав традиційну реакцію. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії України могло б спричинити низку територіальних та інших непорозумінь; по-третє, питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки мають вирішувати тільки Установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року. Таке рішення Тимчасового уряду надзвичайно загострило украінсько-російські відносини. Виступаючи на селянському з'їзді, М. Грушевський багатозначно заявив: «Свято революції скінчилося. Настає грізний час!» Це був справді час серйозних випробувань для молодої української демократії, адже на боці Тимчасового уряду були державна і військова сила та влада, а на боці Центральної Ради — лише моральний вплив та підтримка неорганізованих народних мас. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке, з одного боку, не дало б підстав Петрограду втрутитися в українські справи і зброєю придушити опозицію, з іншого — не вносячи дезорганізації, дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. Поклавши в основу своєї тактичної лінії принцип «ні бунту, ні покірності», Центральна Рада знайшла таке рішення: 23 червня 1917 р. вона приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком. Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Південно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політичну кризу, падіння авторитету та суттєве послаблення офіційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини та переважна більшість населення України. Крім того, збройний конфлікт з Центральною Радою міг спричинити розкол у таборі російської демократії. Саме тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, тобто «вдержати все, що можна вдержати», мусила визнати автономні права України. Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок українцям у питанні автономного устрою троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 р. У цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов'язання зміцнювати новий лад і офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання». Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уряду, стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків 3—5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а на ділі вибороти політичну автономію. Наростаюча криза та політична невизначеність ситуації підштовхнули до активних дій самостійників. 4—6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено. Дотримуючись узятих на себе зобов'язань та домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України: 1) Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду; 2) Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав; 3) до складу Генерального секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин; 4) українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської). І хоча В. Винниченко назвав «Інструкцію» «миршавим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала, але й не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Цілком зрозуміло, що така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Конфлікт не був розв'язаний, а ніби відкладався на певний час. Те, що Центральна Рада категорично не виступила проти «Інструкції», не означало перемоги Тимчасового уряду, оскільки цей документ так і залишився клаптиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті перетворити Україну на провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними. Склалася патова ситуація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці. Серпнева спроба реакційного корніловського заколоту, хаос, безладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувається З'їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Центральна Рада розпочала підготовчу роботу до скликання Українських Установчих зборів. У відповідь на це міністр юстиції Тимчасового уряду порушив слідчу справу проти членів Центральної Ради. Водночас для переговорів до Петрограда були викликані лідери Генерального секретаріату, для яких у столиці вже були підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі. Отже, проголошення автономії, здійснене Центральною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістських настроїв над самостійницькими (протягом майже всього 1917 p.), яке виявилося у трьох Універсалах Центральної Ради, пояснюється такими чинниками: автономія була однією з принципових програмних установок домінуючих у Раді політичних партій; ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання в масах; українська політична еліта сподівалася, що російська демократія справедливо вирішить національне питання; самостійна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни. Певну роль відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв'язки, домінування неукраїнського населення в містах тощо. 17. Лідери Центральної Ради вважали можливим запровадження національно-територіальної автономії України шляхом домовленості з Тимчасовим Урядом. Центральна Рада підтримувала Тимчасовий Уряд тому, що вважала здійснювану в Україні революцію складовою Загальноросійського демократичного процесу. Але Тимчасовий Уряд відкинув вимоги українців про автономний устрій України. У І Універсалі заявлялось про те, що народ України буде вільним, але декларується нерозривність з Росією. Доля України, її державності мала вирішитись Всеросійськими Установчими Зборами. 15 червня 1917р. був сформований Генеральний Секретаріат (голова В.Винниченко). В обнародуваному 3 липня 1917р. ІІ Універсалі Центральна Рада повідомляла про небажання відокремлювати Україну від Росії. Хоча І Універсал відзначався радикалізмом своїх положень, все ж він був швидше декларацією намірів, на які не було згоди Тимчасового Уряду, а другий став втіленням конкретної домовленості з легітимною владою. Представникам національних меншин була надана можливість направити до Центральної Ради 202 депутатів – 25% від загального складу, що відповідало питомій вазі неукраїнського населення. Більшовики відмовились увійти до складу Центральної Ради, оскільки місце їм (як і іншим) надавалося за принципом національного представництва. Рівно за місяць після створення Генерального Секретаріату 16 липня 1917р. з’явився “Статут вищого управління України”, в якому Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України, що Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватись Тимчасовим урядом. В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату, він же зобов’язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти ухвалені Центральною Радою. О.Шульгін відразу ж після прийняття “Статуту” назвав його “Конституцією України”. Тимчасовий уряд в “Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату”, розробленому ним на противагу “Статуту вищого управління України”, Повноваження Секретаріату обмежував п’ятьма губерніями, не були визнані чотири секретарства (військових та ін.), Генеральний Секретаріат визначався органом центрального уряду, який призначав його за поданням Ради. 21 серпня 1917р. Центральна Рада схвалила новий склад Секретаріату на чолі з В.Винниченком. Українізація війська була одним з виявів наростання демократичних процесів. О.Субтельний вважає, що влітку 1917р. близько 300 тис. (із 4-4,5 млн.) українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді. Практично поза впливом Центральної Ради, українських партій залишався робітничий рух, який ставав все активнішим. Характерним для аграрного руху в цей період був перехід до повстань. Почастішали виступи в армії, які по суті були також частиною селянського руху. Збільшувалась серед учасників руху питома вага озброєних. Розкол у лавах демократії поглибив Всеукраїнський селянський з’їзд в травні-червні 1917р. В аграрному питанні з’їзд став на платформу ліквідації приватної власності на землю, підтримав проект соціалізації землі, за який виступали українські есери. УСДРП дотримувалась платформи муніципалізації землі. Соціалісти-федералісти заявляли, що стоять за відшкодування поміщикам вартості землі. Однак в Центральній Раді спільної думки досягнуто так і не було. Центральна Рада не вимагала миру, не боролась за мир. Тому уже в жовтні 1917р. на IV З’їзді УСДРП зазначалось, що більшість Центральної Ради, складаючись з представників дрібної буржуазії, ухиляється в бік дрібнобуржуазного націоналізму. Крім українізованих частин старої російської армії і загонів “Вільного козацтва” на осінь 1917р. в Україні міцніла ще одна військова сила. Це була Червона гвардія, яка формувалась з ініціативи більшовиків і як збройний оплот пролетаріату. Мала Рада, отримавши повідомлення про перемогу більшовиків у Петрограді створила революційний Комітет для охорони революції на Україні. 16 жовтня 1917р. в Малій Раді було прийнято резолюцію з засудженням більшовистського перевороту. В той час як Мала Рада висловилась проти повстання в Петрограді ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд зазначив, що не тільки не бути боротись проти повстання, а навпаки – вживе всіх заходів, щоб перешкодити боротьбі з робітничо-селянською революцією в Росії. До 25 жовтня 1917р. Українська революція входила у певну суперечність із загальноросійськими процесами, перед усім на національному ґрунті. Революційні ж маси виявляли бажання прискорити розв’язання соціально-економічних проблем і це збігалось з позиціями та діями більшовиків. Своїм нейтралітетом Центральна Рада ставала в дійсності на бік заколоту Каледіна на Дону. Причина була в тому, що та державність, яку творила Центральна Рада, була ближча до державності донців, ніж робітничо-селянська державність. На кінець 1917р. чисельність більшовицьких організацій в Україні збільшилась майже на 20 тис. у порівнянні з жовтнем й перевищила 70 тис. членів партії. Розвиток соціальної революції в Україні на кінець листопада 1917р. призвів до такого розлому суспільства і зумовив такі процеси, які можна кваліфікувати як громадянську війну. І певну частку провини за це слід віднести на рахунок Центральної Ради. Адже своїм ІІІ Універсалом вона не проголосила незалежність УНР від Росії, навіть більше – настійливо доводила, що бореться за утворення федеративної демократичної республіки на місці колишньої імперії. В результаті процеси, започатковані в столиці Росії, практично безперешкодно розвивалися й на теренах України. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат все більше входили в конфлікт з цими процесами і нагромадивши певний військовий потенціал, спрямували його на протидію встановлення влади рад. Так, одночасно з двох боків, визрів воєнний вибух – громадянська війна, найактивнішими суб’єктами якої стали сили національно-демократичної (української) і соціальної (соціалістичної) революції. Більшовики України в листопаді – першій половині грудня 1917р. головну ставку робили на повсюдне встановлення влади рад. Більшовики здобули перевагу і в однотипних з радами органах – військово-революційних комітетах всіх чотирьох армій, дислокованих в межах України. Активніше на підтримку більшовиків виступали Ради селянських депутатів, фабзавкоми, профспілки. Проте більшість солдатів і матросів самостійно ще не розібралися в обстановці. Та й Центральна Рада не приділяла достатньої уваги створенню власних збройних сил. І все ж Петлюра ще 2 листопада оголосив себе головою вищої військової влади України. За наказом Центральної Ради у перші дні грудня гайдамаки почали розганяти ради робітничих і селянських депутатів. Тому 4 грудня Раднарком проголосив “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради”. Не погодившись по суті з жодною з висловлених претензій Раднаркому, Центральна Рада їх рішуче відкинула. 5 грудня 1917р. Раднарком вирішив вважати Раду у стані війни з Радянською Росією. Отже з обох боків стан відносин характеризувався як війна. В.Винниченко стверджував, що війна велась формально ніби з Росією, з Петроградським урядом. Але по суті з власними народними масами. Більшовики ж організували маси на боротьбу з тією конкретною політикою й організаціями, що їм протистояли. Саме тому вони й домагались усунення з політичної арени Центральної Ради. Український уряд не став відповідати на всі вимоги – запитання Раднаркому, вважаючи їх другорядними від головної вимоги – визнання факту існування Української Народної Республіки (зафіксований самим фактом ультиматуму). Крім провалу планів створення Всеросійської федерації, така лінія зумовлювалась і намаганнями відмежуватись від Радянської влади. І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів, що відбувся у Харкові 11-12 грудня 1917р., оголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. І на її територію поширювались всі декрети і розпорядження радянського уряду Росії. Одночасно постанови і розпорядження Центральної Ради визнавались недійсними. Вночі 25 грудня гайдамаки заарештували і вбили голову київського ВРК Л.П’ятакова. були заарештовані більшість членів армійських і корпусних ВРК, розганялись пробільшовицькі ради та інші масові організації, що їх підтримували. У ніч на 5 січня 1918р. в Києві гайдамацькі курені і загони вільних козаків зненацька зайняли заводи “Арсенал”, механічні майстерні політехнічного інституту, та інші установи. Скрізь вилучалась зброя, проводились арешти. Документи свідчать що В.Ленін та РНК у даному випадку непокоїло передусім становище на Каледінському фронті. Щодо Центральної Ради, то проти неї до часу рішучі кроки не здійснювались. Переважну частину Червоногвардійських загонів, що прибули з Радянської Росії (близько 20 тис. чол.), було спрямовано на Каледінський фронт. І лише третина з них брала участь у бойових діях проти сил Центральної Ради. В кінці грудня 1917р. Раднарком зазначив, що навколо Каледіна групуються контрреволюційні елементи з поміщиків і буржуазії, що зібралася з усіх кінців Росії. А національні вимоги українців, самостійність їхньої Народної Республіки, її право вимагати федеративних відносин, Раднарком визнавав повністю. Незгода Центральної Ради порвати з Каледіним розцінювалась як безумовна підстава для воєнних дій проти Ради. Визнавався стан продовження громадянської війни. Ще 15 грудня 1917р. на засіданні Генерального Секретаріату перед збройними силами висувалось завдання: “Взяти Харків – оплот більшовизму на Україні”. Військові поразки, нестримне поширення радянської влади на Україні прискорили пошук лідерами Центральної Ради такого рішення, яке б дозволило відмежуватись від Радянської Росії, завдаючи тим самим удару й по пробільшовицьким силам в Україні. Було обрано не лише антибільшовицький, а й антисоціалістичний курс. Вибір нового державного статусу УНР диктувався і зовнішньополітичними факторами. Провідні держави світу на кінець 1917р. перебували у стані війни, Радянська влада запропонувала припинити війну і укласти загальнодемократичний мир. На це відгукнулись лише країни четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія). Після укладення миру на фронтах у грудні 1917р. розпочалися мирні конференції з метою підготовки мирного договору. Країни ж Антанти і США сподівались на швидкий крах Радянської влади і прихід сил, які б продовжили участь Росії у війні. Після розвитку дипломатичних відносин дійшли висновку про оформлення власної державності – самостійності. Більшовики вважали і видавали себе за представників всіх територій колишньої імперії. В умовах наростання конфлікту з УНР це не влаштовувало український провід, що й привело до рішення про самостійну участь делегації УНР у переговорах. Головний висновок який випливав з подій на Брестській Конференції – самостійність (відмежування) від Росії і самостійність (свобода рук) для укладання угод з Центральними державами. На місці розбитої більшовиками Російської держави не організовувалось федеративної спілки. Це було признаним представниками Центральних держав. Але потрібно було формальне проголошення та правове оформлення цього факту. І це було видано IV Універсалом. Проголошення самостійності, вважає Д.Дорошенко, так само як і проголошення УНР ІІІ Універсалом, було не результатом попереднього руху, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами факт. Зі вступом радянських військ до Києва політична ситуація в центрі значно загострилася. Наочним її втіленням був муравйовський наказ №14, виданий в Києві. Його слова про те, що влада рад принесена з далекої півночі на вістрях багнетів стала стрижнем для ширшого тлумачення питання про перемогу більшовиків в Україні. На основі наказу здійснювались муравйовські розстріли в Києві. Правда, Д.Дорошенко вважав, що вістря терору радянських військ було спрямоване проти російського офіцерства. Що ж до українства, то тут загинуло лише кілька людей, здебільшого випадково. Лідерів УНР бентежило, що власних сил для продовження війни у них практично не було. Скрізь тривало встановлення радянської влади. На думку Д.Дорошенка, симпатії центрального імперіалізму до України полягали у тому, що наша влада й наші “установи” були не соціалістичні, не ворожі до їхніх установ і не загрожували, як “анархістична” влада більшовиків соціальною заразою їм самим. Центральна Рада, повернувшись до Житомира, ухвалила низку законів, якими остаточно впорядковувалась з формального боку українська державність. Цими законами в УНР запроваджувався новий стиль, запроваджувалась національна грошова одиниця – гривня, було визначено державний герб республіки – “тризубець з часів Володимира Великого”. Центральна Рада ухвалила й закон про громадянство в УНР. Проте поповнення уряду в кінці березня 1918р. представниками всіх українських партій і груп означало лише формальне завершення урядової кризи. 29 квітня 1918р. стало останнім днем існування Центральної Ради. Її останнім актом було ухвалення давно виготовленого проекту конституції. Його розробка припинилась на той момент, коли стоячи на ґрунті демократичного парламентаризму, Рада не мала наміру ввести в систему державного управління класових органів робітників та селян – рад робітничих та селянських депутатів. В дні, коли конституція розглядалась в Центральній Раді, більшість української революційної демократії стояли вже, як це видно з ІІІ і IV Центральної Ради, на інші позиції. Однак момент не сприяв переглядові виробленого раніше проекту конституції, і він був ухвалений майже без змін. Основний Закон закріплював “вчорашній день”. На початку травня 1918р. в Києві відбувся Другий Всеукраїнський селянський з’їзд, який постановив відкинути гетьманську владу, як явно самозвану. Близьким за духом до селянства виявився й Другий Всеукраїнський територіальний робітничий з’їзд висунув завдання відстоювати незалежність України. До лівих сил, що діяли на території України в 1918р., належали й більшовикам. Ще в квітні на партійній нараді в Таганрозі було створено організаційне бюро для скликання І з’їзду партійних організацій України, яке очолив М.Скрипник. У травні 1918р. у Києві нелегально відбулась Всеукраїнська нарада підпільних більшовицьких організацій, яка утворила тимчасовий український комітет робітничої комуністичної партії. Спільними зусиллями Оргбюро і Тимчасовий Комітет скликали у Москві І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (5-12 липня 1918р.). На ньому було представлено понад 4 тис. більшовиків, які працювали в Україні в підпіллі. З’їзд проголосив утворення Комуністичної партії (більшовиків) України. Як основне завдання перед комуністами України висувалась організація збройного повстання робітничо-селянських мас проти їхніх гнобителів. Повстання мало бути за своїм характером не національним, а класовим. З’їзд висловився за державний союз України і Росії, як основної запоруки перемоги над силами зовнішньої і внутрішньої контрреволюції. З’їзд визнав недопустимим будь-які угоди з партіями, які стояли на антирадянській платформі. Українські партії, що займали проміжне становище між гетьманщиною і лівими силами, в травні 1918р. утворили Український Національний Державний Союз (УНДС). Що засвідчив закономірність ворожого ставлення до гетьманського уряду більшості українського населення. Земський з’їзд (червень 1918р.) зажадав відновлення всіх громадянських прав і свобод, скликання Українських Установчих Зборів. Відповіддю було посилення репресій проти земців, зокрема до в’язниці потрапив Голова Всеукраїнського Земського союзу С.Петлюра. Намагання відновити національно-демократичний фронт привело УСДРП та частину УПСР до Українського Національно-Державного Союзу. Негативне ставлення до існуючої державності виявилось у вилученні з назви слова “державний” і вин став іменуватися Українським Національним Союзом. Метою союзу було створення самостійної Української Держави. Український Національний Союз складався з представників усіх політичних партій і української селянської спілки, з українських громадських, наукових і професійних організацій. У вересні 1918р. головою УНС було обрано В. Винниченка. Діяльність українських радикальних сил уособлювали ліві українські есери, що були порівняно численними, мали організації в центрі і на місцях. Ліві есери вважали, що спершись на австро-німецькі багнети, українські поміщицько-буржуазні кола в союзі з куркулями – власниками розпочали наступ, який призвів до державного перевороту. Скасувавши всі політичні і громадянські свободи, зруйнувавши всі організації трудящих мас, реакціонери запровадили монархічну державність. УПСР вважала, що захоплення гаслом національного державництва віддає національній буржуазії монополію на експлуатацію мас в межах країни та на імперіалістично-завойовницьку політику ззовні. Таким чином, гетьманський режим П.Скоропадського був контрреволюційним. Факти спростовують тези ідеолога українського монархізму В.Липинського, нібито уряд виражав інтереси всіх класів і нації України. Навпаки, рідко якому режиму в історії вдалося викликати до себе таку ненависть. Отже, ніщо не могло спинити нові піднесення революції. Західні партнери обіцяли підтримку на час “до повного заспокоєння краю” в разі дотримання Берестейських економічних угод, чого не спроможна була зробити Центральна Рада. Загострювалась економічна і продовольча криза. У 1918р. з 63 доменних печей працювало лише 4. Порівняно з 1913р. майже на половину скоротились посівні площі. У багатьох районах панував справжній голод. Каральні експедиції за гетьманщини стали неодмінною рисою режиму. Карателі застосовували принцип колективної відповідальності: розмір стягнення розподілявся між усіма мешканцями населеного пункту. Документи свідчать, про напади селян на поміщицькі маєтки, про пожежі й потрави в економіях, про убивства окупантів 1918р. З’явилася ідея про утворення на час боротьби за владу спеціального керівного органу – колегії з 3-5 осіб – Директорії. Вибори Директорії відбулися 13 листопада 1918р. Головою було обрано В.Винниченко. Відозва до населення, підготована В.Винниченком, пропонувала П.Скоропадському залишити свою посаду. З Білої Церкви С.Петлюра розіслав свій Універсал. Вся вага державного національного життя перейшла уже 15 листопада 1918р. до Директорії. Директорія надала боротьбі з гетьманщиною вищого рівня осмисленості та цілеспрямованості. Свій внесок у розвиток подій зробив Український Військово-Революційний комітет, сформований Директорією. Велику роль у розкладі окупаційних військ відіграли більшовики. Спеціально для роботи серед іноземців було створено Центральну федерацію іноземних груп РКП(б). У жовтні 1918р. збори представників від українських партій конституювались, як Українська Національна Рада і проголосили утворення з українських земель Австро-Угорщини Української держави. 9 листопада 1918р. було створено уряд – Державний Секретаріат на чолі з К.Левицьким. Західноукраїнська Народна Республіка зазнала іноземної агресії, що прискорило визрівання планів об’єднання з Наддніпрянською Україною. 1 грудня 1918р. представники Державного Секретаріату ЗУНР і члени Директорії підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. 22 січня 1919р. у Києві оголосили Універсал Директорії про Злуку УНР і ЗУНР. Великі надії пов’язувались із Трудовим Конгресом України, але робітництво й селянство поставились до виборів пасивно. Виступаючи на Конгресі, Голова Директорії зазначав, що Директорія в своїй діяльності орієнтується на культурний Захід. – Далі працювати було небезпечно і форум поспіхом закрився. Почалось відновлення влади Рад на Сході Лівобережжя. Після вступу до Києва, військовики Осадного корпусу Є.Коновальця розгромили майже всі робітничі організації. В місті було запроваджено стан облоги жорстку цензуру. У Києві мало не щодня знаходили трупи невідомо ким забитих робітників. В такій атмосфері з’явився текст Декларації Директорії, яка була оголошена 26 грудня 1918р., відновлювались права, які мали селяни і робітники за Центральної Ради. Всі трудові господарства залишались в користуванні попередніх власників непорушними, а решта земель переходила у користування безземельних і малоземельних селян. Було відновлено 8-годинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів. Головним Отаманом С.Петлюрою було висунуто гасло: “Геть гетьманців, геть совдепи; нехай живе Директорія!”, на яке пристали практично всі отамани. Платформа Директорії, відповідні їй дії спочатку знайшли підтримку мас. Про це свідчили селянські з’їзди. Однак, через короткий час селянські з’їзди припинились, вони оголошувались “більшовицькими”. А лідери УСДРП виступили за “справжній демократизм” (Установчі збори, демократичні органи самоврядування на місцях тощо), тобто за принципи загального виборчого права. Тим створювалася ідейна база для повернення організацій правого флангу – хліборобів-демократів, соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, Січових стрільців, різноманітних отаманів тощо. Сформований у квітні 1919р. соціалістичний уряд у відозві до населення говорив про суцільне вороже оточення. Через те державне діло стояло багатократно перед катастрофою: в січня 1919р. – в Києві, в лютому – і Вінниці, в травні – в Волочиську, в червні – в Кам’янці. Все це – етапи українського народу по дорозі на Голгофу, – робиться висновок у документі. У відозві сформульовано лише одну програмну тезу – захист самостійної незалежної України. Втрачаючи можливості впливати на ситуацію в Україні, лідери УНР виявляли велику турботу про впорядкування системи державних владних інститутів. У найкритичніший момент – 12 листопада 1920р. було затверджено “Закон про Тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР”. Факти свідчать про зростаючу ворожість трудящих до Директорії, яка починає шукати шляхів домовленості з Антантою. В урядових колах останньої панували праві настрої і тому з ними міг домовитись лише український уряд з представників націоналістичних угруповань. В цих умовах В.Винниченко вийшов з Директорії. Новий уряд приступив до ліквідації трудових рад і Рад робітничих та селянських депутатів на місцях, як самочинних і незаконних інституцій. Французи планували активно втручатися у внутрішні справи України. Очоливши Директорію, С. Петлюра, зосередив у своїх руках військову й політичну владу. За словами В.Винниченка, так влада стала “отаманською”. – Безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездатність до організації, безпринципність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм – усі ті риси, якими відзначалась отаманщина. Це все відносилось до подій весни-літа 1919 р. Велику долю відповідальності за розгул отаманщини несли керівні центри УНР, передусім С. Петлюра. Отаманом міг стати всякий, хто хотів. Головним отаманам видавалось посвідчення, що такий-то мав формувати “загін”, йому давалось кілька млн. карбованців і новий отаман починав свою діяльність. Формально вони підлягали “Головному Отаманові”, але, по суті, ця славолюбна “балерина” боялась цих отаманів, запобігала їхньої ласки. С. Петлюра начебто сфокусував у собі всі недоліки отаманщини, як переважно небезпечного і шкідливого, хоч, можливо і невідворотного явища. А джерелом постачання отаманів був далеко не найкращий людський матеріал. Мало привабливою сторінкою історії України 1919 р., прямо пов’язаною з отаманщиною, стали єврейські погроми. Погромні акції набули таких масштабів, що 30 липня 1919 р. було асигновано з коштів державної скарбниці на допомогу єврейському населенню міст і містечок 11460000 грн.; 24 жовтня на ту саму потребу – 20 млн. грн. В.Винниченко вважав, що основні причини цього явища полягають насамперед у віковій темноті, забитості й замученості народних, особливо селянських мас. Це був постійний, страшний резервуар темної муки, гніву й обурення мас на ті соціальні кривди, які віками збиралися в душі народу. Позбавлене вільного вибору місця проживання єврейство змушене було концентруватися в Україні. Через заборону вільного вибору професій, обмеження прав російського громадянства євреям у боротьбі за існування нічого не залишалось, як опановувати у масовому масштабі навички дрібного ремісництва, лихварства, працювати у сфері обслуговування. Ця професія викликала у працюючих елементів гнів і огиду. Коли ж до цього додати расову відмінність, яка в темних людей завжди викликає примітивні спадкові емоції ворожнечі, то легко зрозуміти, що все єврейство як таке серед українського темного селянства мало не прихильну і покалічену оцінку. Загострення національних конфліктів, прихильність єврейського робітництва до більшовизму розв’язали руки темним душам і дали немов право дати волю своїм гнійним емоціям. Винниченко погоджується з тими, хто вважав погромником С.Петлюру – лідера УНР. Але цим він не хотів сказати, що С.Петлюра мав якусь особливу ненависть до єврейства. Це був, на погляд Винниченка, обиватель. Він готовий був “принципіально” признати євреїв такими ж людьми, але в якому з дитинства сиділа антипатія до цієї раси. Якщо єврейство не стане на шлях активної допомоги, то його треба громити. Це одна з причин такої шкідливої й злочинної позиції, яку цей чоловік займав у тих тяжких подіях. Головною фізичною й наочною силою було військо. В війську ж керуючою силою було начальство – отамани. Отже, насамперед треба було підтримувати симпатії й популярність серед отаманів. Через ці причини С.Петлюра не міг ефективно боротися з погромами навіть тоді, коли цього вимагало його політичне оточення. Український уряд, урядова демократія не могли вказати на головного винуватця антиєврейських ексцесів, тому що за тих конкретних обставин це дало б непоправної шкоди національно-державній справі, як вона, звісно, розумілась. Провід української революції докладав чималих зусиль, спрямованих проти погромної практики. В цілому ж як єврейські погроми, так і суперечності в українському таборі (між наддніпрянцями і галичанами, між політичними партіями і течіями) негативно відбилися на національно-визвольній справі, живили внутрішню нестабільність УНР, ослаблювали її у боротьбі з зовнішніми ворогами. Це розуміли політичні лідери і намагались подолати небажані тенденції, хоча змінити ситуацію було практично неможливо. На той час почались операції білогвардійців з метою захоплення Лівобережжя, Харківщини. Однак, виснаживши денікінців, червоні в кінці червня – на поч. липня 1919р. змусили до відступу Українську армію. Невдачі переслідували і галицьку армію. В кінці червня 1919р. прийшло повідомлення, що для охорони мирного населення Східної Галичини від “звірств більшовицьких банд”. Найвища Рада Антанти і її союзники вирішили уповноважити керівників польської республіки продовжити свої операції аж по Збруч. Після того як румуни відмовилися пропустити УГА на свою територію, вона перейшла річку Збруч. Так почалася боротьба проти більшовиків соборним фронтом. Досягти однорідності двох частин армії УНР було непросто. УГА формувалася під впливом традицій австрійської армії і її вирізняли організованість, нахил до муштри, акуратність, упертість і витривалість у боях суцільним фронтом із забезпеченими крилами, порив у атаці, однак, без належного завзяття та настирливості довести її до кінця за всяку ціну. Негативними рисами були – страх за свої фланги та тил, відсутність взаємної виручки. Оточені, вони досить легко і охоче йшли в полон. Це була селянська армія, не захоплена заразливим і розкладовим духом революції. Що ж до армії УНР, то вона увібрала в себе традиції російської армії. Це, здебільшого селяни, слухняні, нерозбещені, розумні. Армія УНР була менш організованою й упорядкованою ніж Галицька. З боку чисто бойового, то наддніпрянці були сильніші за галичан. Влітку у збройну боротьбу проти РКП(б) – КП(б)У втягнулись усі українські партії, крім боротьбистів і незалежників. Однак, однією з нездоланних перешкод стали суперечності в середині українського табору. Є.Петрушевич проголосив себе диктатором ЗОУНР. Директорія побачила в цьому державний переворот і не признала диктатури. Галицькі лідери вважали небезпечним боротися з денікінцями, які могли просто знищити українців в разі конфлікту. Тому перевага віддавалась пошуку шляхів порозуміння з Денікіним, за яким до того ж стояла Антанта. Соціалісти вважали, що порозуміння з Денікіним є гірше, ніж військова поразка. В.Винниченко приходить до висновків, що спільні, соборні інтереси України до певного часу були тільки привабливим гаслом, а східні й західні діячі завжди обстоювали лише власні інтереси. Розрахунок галичан полягав у тому, що вони ладні були дати сили для боротьби за УНР лише в тому разі, якщо це обіцяло відвоювання Східної Галичини у Польщі. Кам’янецький же уряд дедалі більше орієнтувався на партнера Антанти – Польщу. А, щоб одержати від поляків допомогу, С.Петлюра мав відмовитись від повернення до лона України Східної Галичини. В.Винниченко констатує, що обидва ці уряди орієнтувалися на ворогів українського народу, обидва хотіли рятувати свою маленьку владу й свій клапоть землі, на якій панували з поміччю ворогів усієї України, а через те один шукав допомоги в одного ката – польської шляхти, а другий в другому – Денікіна. Обидва продавали в неволю і визиск одну частину України за можливість гарцювати на другій. Тільки кожний продавав ту, на якій гарцював чи хотів гарцювати другий. Керівництво УНР погоджувалось на все більші поступки. Очевидним прорахунком стало призначення командуючим Київською групою військ генерала А.Кравса, вихідця з Галичини. В цьому полягала одна з причин того, що захоплений 30 серпня 1919р. українським військом галичан Київ відразу був майже без опору зданий денікінцям. 24 вересня 1919р. було офіційно оголошено війну Денікіну, який окуповував все більшу територію України і люто розправлявся з усім національно-самобутнім. Тим часом ситуація на фронті ставала дедалі загрозливішою. Всі історики єдині в тому, що спостерігалася тенденція до катастрофічного скорочення особового складу. А головні причини полягали у практично повній блокаді УНР, адміністративній безпорадності керівництва, господарчій руїні і хаосі, фінансовій скруті. Галицькі частини відступали перед денікінцями навіть тоді, коли останні явно поступались чисельно. Незважаючи на практично безвихідне становище, керівництво УНР продовжувало нескінченні наради “з інформаційною метою і для підбадьорення”. Петлюра 2 грудня виїхав до міста Чорториї. 5 грудня в Чорториї скінчилась легенда Головного Отамана знищенням УНР. Ті ідеали, які від початку 1917р. надихали українство на кардинальні трансформації суспільства, майже остаточно вичерпали себе на літо 1919р. українські провідники змінили їх на зусилля, спрямовані на утримання здобутої влади і вийти за межі цього кроку їм не судилося. Не бажаючи примиритися з поразкою, борці за українську ідею 6 грудня 1919р. ухвалили рішення розпочати похід тими збройними силами, що збереглися у запілля ворога. Під час Зимового походу армія двічі пройшла туди й назад через район між Бугом і Дніпром. З великою прикрістю сприймались повідомлення про сутність угод, підписаних українськими представниками у Варшаві. Договором визнавалась Директорія на чолі з Петлюрою. Не сама конкретна Україна, як народ, визнавалась незалежною, а лише право на незалежність. На користь Польщі відходила більша частина Волині. Керівні кола Польщі вважали ситуацію сприятливою для розширення меж держави до кордонів 1772р., закріплення прав на Східну Галичину, Холмщину, Підлящщя, Західну Волинь. 7 травня поляки оволоділи Києвом, але подальше просування на лівому березі Дніпра було припинено. На кінець липня Червона армія відтіснила поляків практично до кордонів Галичини, а згодом вийшла під стіни Львова і Варшави. Проте на середину серпня Польська армія в результаті допомоги з боку Антанти, залучення російських антирадянських сил почала контрнаступ. Протягом другої половини серпня – початку жовтня 1920р. переважаючим польським силам вдалося відтіснити Червону армію вглиб України на 120-200км. Однак радянські війська чинили опір і знесилені поляки погодились на перемир’я між РСФРР і УСРР, з одного боку і Польщею – з іншого. В Ризі почались переговори, які завершились укладенням перемир’я з 18 жовтня 1920р. З літа 1920р. уряд УНР мало не щотижня змінював місце свого перебування. Поступаючись Червоній армії, Українська армія в листопаді зазнала двох нищівних ударів і 21 листопада 1920р. рештки українського війська у районі Волочиська переправились через річку Збруч. Починаючи з кінця 1920р. розмови про революцію, як в документах того часу. В емігрантському середовищі більшість вважала, що центр УНР в своєму тодішньому складі збанкрутував і не міг представляти перед світом ідею української державності. Визначальним залишалось панування в Україні Радянської влади. Українська революція завершилась. Ставлячи в центр уваги міркування безпосередніх учасників Української революції і, водночас учених і істориків слід виділити деякі основні уроки подій 1917-1920рр. Ці автори вважають, що одержане в спадщину неструктуроване українське суспільство було важко організувати на цілеспрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів. Серйозні проблеми виникли під час революції через розходження між політичними партіями, які намагалися очолити визвольний рух. Серйозно зашкодив Українській революції, на думку І.Мазепи, режим гетьманщини. У вину йому ставиться успіх більшовицької пропаганди в масах не тільки проти курсу П.Скоропадського, але й проти українського визвольного руху взагалі, а також розвал єдиного національного фронту, що склався за часів Центральної Ради. Всі автори засуджують отаманщину, а С.Петлюра констатує той факт, що селянин, чинив опір усім владам, в тому числі і рідній, українській. В.Винниченко вважав серйозним прорахунком Української революції те, що на свій гребінь вона винесла політиків, які еволюціонували в бік буржуазної державності – всупереч об’єктивним обставинам. Серйозною вадою революції стали відсутність єдності, розбіжність і, навіть, суперництво всередині українського проводу. На результати боротьби за українську справу згубно вплинув несприятливий зовнішній чинник, практично всуціль вороже оточення УНР, військове втручання тощо. Україна була ще не готова до великих подій, вважає І.Мазепа. Критично оцінюючи досвід 1917-1920рр., автори не були схильні перекреслювати значення Української революції. С.Петлюра заявляв, що єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність. |
|
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ» ... |
Екзаменаційні білети з навчальної дисципліни «Історія України» |
|
Екзаменаційні питання з курсу «Новітня історія України» для студентів... Проголошення автономії Карпатської України: передумови, причини, історичне значення. Угорська окупація Закарпаття |
Екзаменаційні питання до курсу «Історія України» для студентів 1-го курсу у 2012/13 н р |
|
Екзаменаційні питання з курсу «Історія Росії» Територія російської держави першої половини ХІХ ст. Соціальна структура населення |
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ з курсу “Історія держави і права України” Виникнення і розвиток Скіфо-Сарматської держави (суспільно-політичний лад; джерела та основні риси права) |
|
Екзаменаційні питання з дисципліни Мова ЗМІ Лексикологія як розділ мовознавства та її зв’язок з іншими лінгвістичними дисциплінами |
Екзаменаційні питання з дисципліни «Фінансовий аналіз» Групування активів за ступенем ліквідності і використання його у фінансовому аналізі |
|
Екзаменаційні питання з дисципліни «Основи менеджменту» Соціальна відповідальність як добровільна реакція на соціальні проблеми суспільства з боку організації |
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Питання до курсового екзамену Місце напряму “Соціальні комунікації” в системі наукових досліджень. Історія виникнення галузі науки та навчальної дисципліни |