|
|
Скачати 423.48 Kb.
|
|
ІY учень: У цьому епізоді розкривається низка особливостей, показаних на разючих контрастах дійсності. Коли з неминучою невідворотністю настала мить здійснити рішучий вчинок — розстріляти шістьох заручників, Горобенко спочатку злякався, бо те, чого нетерпляче ждав, чого так наполегливо домагався, до чого мусив прийти, виявилось страшним. Вдивляючись у постаті заручників, він бачив не куркульські пихаті, а «стомлені від роботи, посічені зморшками лиця, скуйовджені бороди й навіть замурзані сорочки», і Кость подумав, що він «ніколи б не відрізнив їх серед бідняцької сіроми». То лише озлобленому Несторенкові вони видались «найзаможнішими козіївськими багатіями». Від зовнішньої мирності і звичайності спостереженого («заручники з непокритими головами стояли під самим сонцем і не затулялись від нього») Горобенкові стало моторошно, й він тоскно подумав: «Так, це не стрілянина з бандою в лісі. Це не війна зо всіма її відразами. Це...— і раптом пригадалось давнє Попельначенкове слово — «розправитись». Саме це воно». Горобенко спіймав себе на тому, що він хвилюється більше, ніж заручники. У нього так тремтять руки, що він не може навіть скрутити цигарки, але закладники стоять мовчазні, похмурі, як воли. І це ще більше дратує Горобенка: — Що за чорт! Я хвилююсь більше, аніж ці заручники... — Він скоса глянув на дядьків. Вони стояли такі ж нерухомі й мовчазні. Горобенко обдивився їхні зашкарублі, великі не про ногу, чоботи, порепані руки й не міг зрозуміти... чи це дивовижний стоїцизм, чи бичача тупість. Тільки розпачливо-несамовитий крик якоїсь жінки та перелякана бліда молодиця, що скарлюченими руками пригортала до спідниці двох заплаканих дітей, на мить зворушили Горобенкові серце, й він подумав: «Ну, хай би ці дядьки теж кричали! Хай би дряпались, кусались, бились, тікали! Тоді б усе якось розв'язалось само собою...» Але вони стояли серед загону комунарів «насуплені й мовчазні. Жодним словом ніхто з них не обізвався до партійців, і в їхніх бородатих обличчях годі було прочитати жах, здивування чи розпач». Тому якусь мить він «стояв застиглий і безвладний, буцімто не заручників мають зараз розстрілювати, а його самого» чи принаймні — «позавчорашнього самого себе». Та він оговтався, переборов раптову й непрохану слабкість і твердо сказав собі подумки: «Ні. Те, що має статись, те мусить статись. Життя, нове життя, Костю, купується кров'ю, добувається смертю. Це новий негласний суворий закон, якого не обійти. Ти ж сам знаєш це». А тому — «к чорту ж усякі нерви й легкодухість!». І він з такою нелюдською жорстокістю вбив заручника, що кров холоне в жилах. Самому Горобенкові «стало одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко». А помітивши на руці червону плямочку, він «сквапно витер об тужурку ту краплину крові, утер з лиця рукавом піт і закинув догори голову...» Вчитель : Ця сцена силою трагізму зображення, якщо поминути «Я» Хвильового, перевищує все, що ми до того читали. - Чи ж перейдено Рубікон? Чи, проливши кров своїх людей, став Кость Горобенко більшовиком? Чи почув себе рівним серед рівних? Чи заслужив на довір'я? Автор прямої відповіді на це не дає. Він тільки показує, що Горобенко був у стані сновиди, непритомности. Нічого не розумів і не чув навіть команди начальника карроти. «Горобенко обернувся, перевів дихання й подався навмання». Цим лаконізмом і душевним станом героя найглибше підкреслено усвідомлення героєм його юдиного вчинку, а з цим — осуду та кари за злочин. Отже, сталося те, чого він так настирливо прагнув. Та кому неясно, що від цього занадто «радикального» вчинку Горобенко не став справжнім комуністом, а лишився дрібнобуржуазним ренегатом з роздвоєною психікою, бо кров—то ще не все. Тим паче якщо пролита кров безневинних людей. А сталося саме так. Адже це був не розстріл злочинців, бандитів, отих, за визначенням Зіверта, «фабрикантів лісової ідеології», а звичайнісіньких дядьків. Роздумуючи над драматичним фіналом повісти «Смерть», що з такою силою зображує політику «збірної відповідальности» і її безоглядними масовими розстрілами людей, названих «закладниками», мимоволі приходимо до думки: а чи не був це початок нової доби самовияву людини-звіра? Адже ж тільки поява на обрії життя такого типу «політика» вможливила голод 1932-33, масові депортації на явну смерть мільйонів селян і робітників — жінок, дітей, старих, немічних, хворих,— тільки цей тип міг реалізувати вікопомний терор 1930-х років чи, пізніше, холодно, без усяких сантиментів, винищувати цілі беззахисні нації (кримські татари, карачаївці та інші). Y - учень ( скаже коротко про інші образи та про мистецьку силу повісті) Поруч Горобенка на зборах організації та в щоденній праці бачимо постаті міського активу: завсоцвиху Славіна, завкультвідділу сухітник Попельначенко, завюрвідділу Міша Чернишов, командир кавескадрону Нестеренко, секретар осередку Дружинін, голова деревообробників Фролов, також Фірсов, Завальний та інші. Більшість їх навіть не володіють українською мовою. В розмовах, в приватних суперечках у змалюванні поводження на праці та окремими рисами характеристики кожної постаті автор спостережливим оком подав портрети цих партійців. Славіна зовсім не знала української мови, була набридлива, її не любили в жінвідділі. Коли вона з кимсь розмовляла, то обов'язково крутила ґудзик на піджаці співрозмовника, а вигляд мала трохи довгошийої курки. «Славіна носила бурякову блузку з великим вирізом. У цьому вирізі зійшлись на герць Славіна претензія на декольте і партійна пристойність». А з-під її тонких губів вилітали недогризки слів без закінчення і без початку. Такі дотепні характеристики можна знайти про кожну постать. Майже всі ці партійці — це росіяни або зрусифіковані, що наслідують інших. Лише Завальний та Горобенко тримаються переважно своєї мови й дістають українські газети. В таких обставинах легко потрапити під марку «націоналістів». Навіть Завальний, хоч і в жарт, трохи глузує з Горобенка, який намагається, щоб освіта мала українське обличчя. В розмові з завкультвідділом Попельначєнком, якого просто звуть Попинака, останній дорікає Горобенкові, що й досі не налагоджена бібліотека. А довідавшись, що немає книжок, Попельначенко категорично каже: — Так що значить нема! Має ці книжки інтеліґенція — реквізнуть!.. Взяти і баста! Фролову дружина принесла цілий клунок з пиріжками, але йому незручно їсти при всіх, коли інші нічого не мають поїсти. Жінка це зрозуміла і сказала на вухо: — Це нічого, Сеня. Ти візьми їх, і потім — вроді, як довєтру в лози — і скушаєш там... Славіна побачила ці пиріжки і з заздрістю сказала голосно: — Удівітельно — как крепко іногда дєржат нашіх товаіщей мещанскіє прівичкі!.. Так картину за картиною показує автор життя партійного осередку, внутрішні взаємини в ньому, виїзди на села, проведення сільських зборів, — все це дає яскравий образ часів військового комунізму. Цей глибоко психологічний твір захоплює читача своєю щирістю, живими постатями, взятими з дійсности. І скрізь в центрі подій фіґурує Кость Горобенко з його ваганнями, недовірливістю, самоаналізою, підозріннями. Мистецька сила повісті — уміння в малому показати велике. У фокусі одного повіту в першій половині 1920 року показано образ усієї України. У повітовій організації КП(б)У зображено цілу комуністичну партію України — її політику взагалі, а національну зокрема, її людський склад, психологічне наставлення і практичну діяльність. Організація складена переважно з російського або, ще гірше, зрусифікованого військового чи міщанського елементу, чужого, ворожого або в кращому випадку байдужого до країни і народу, серед якого вона діє. Незначний, непомітний і невпливовий український елемент, якщо він політично свідомий (скажімо, з недавніх боротьбистів), постійно під підозрою КП(б)У. А якщо це елемент випадковий, що пішов механічно за хвилею подій (з селян, з робітників), то він виконує роль слухняного й виконного раба. Тому, як каже в повісті один сільський учитель головному героєві повісти Горобенкові, «його політика буває часом гірша від запеклого русака». YІ - учень ( зупиниться на критиці) Критики свого часу закидали авторові повісти багато різних злочинів: націоналізм, антисемітизм, що в повісті дуже багато чорної фарби, що комуністи всі змальовані негативно. Справді в тих закидах було мало правди. Антоненко-Давидович в особах Дружиніна, Чернишова, Зіверта показав дуже об'єктивно й зрівноважено комуністів. Але він це зробив не за наперед зробленим планом, як це буває в багатьох письменників сучасної України, що позитивний герой настільки ідеальний, що з нього можна ікону малювати, а коли негативний, то обов'язково «класовий ворог», із соцпоходженням . Правда, авторові можна закинути, що він може перебільшив «психологізм» Горобенка, його надмірну самоаналізу, проте й такі типи можливі. Відомо, що навіть колишній нарком М. Скрипник прихильно відгукнувся про цей твір. Ця повість лишається цінним вкладом в нашу літературу, зокрема про часи військового комунізму. Ця тема з такою яскравістю майже не відображена в нашій літературі. Деякi ортодоксальнi критики, ототожнюючи роздуми персонажа з думками й позицiєю самого автора, докоряли йому в безогляднiй симпатiï до Горбенка, у «проповiдi вбивства», називали «апостолом гiтлеризму» тощо. Бiльшiсть читачiв схвально сприйняли твiр, який засвiдчив, що в лiтературу прийшов самобутнiй i талановитий письменник, суворий реалiст iз досить гострим, сатиричним поглядом на життя, а його творам властивi iронiчнiсть, скепсис та iскристий гумор у змалюваннi дiйсностi. Тож і не дивно, що ортодоксальний критик Б. Коваленко в образі розвінчаного письменником ренегата Горобенка уздрів «культ націоналістичного... дрібнобуржуазного інтелігента». Вкрай несправедливим видається й звинувачення критика, нібито Б. Антоненко-Давидович тенденційно прагне довести, буцімто «комуністична партія — чужеродне тіло для України з національного погляду». Інші критики звинувачували в інших «гріхах» та «ізмах». Але переважна більшість критиків і читачів прихильно сприйняли повість «Смерть» і дали їй загалом високу оцінку, справедливо відзначивши, що спостережливі очі письменника досить точно схопили типові вади в житті тогочасної повітової парторганізації та її окремих членів. З висоти нинішнього дня бачимо: то не лише повітові непорозуміння. Як засвідчив сумний багаторічний досвід, невторовані шляхи, якими партійні лідери після смерті Леніна вели країну до омріяного щастя, часто-густо виявлялись хибними, спотвореними, а часом і криваво-жорстокими. Не випадково ж наприкінці 20-х років письменника часто питали на зустрічах з читачами, з якої парторганізації він брав типаж для своєї повісті «Смерть». Одні припускали, що їх взято з остерської, другі здогадувалися — чи не з канівської, треті запевняли, що тільки з прилуцької, бо, мовляв, і в них були такий самий командир кавескадрону, як Несторенко, й жінорг — точнісінько така, як Славіна. Те, що Борис Дмитрович помітив в охтирських партійців, було характерним для багатьох на Україні. Письменник виявив себе у цьому творі неабияким майстром перевтілення і психологічного аналізу. YІІ – учень ( скаже коротко про інші твори) - Державною премією ім. Т. Г. Шевченка , як ми знаємо, була відзначені також «Сибірські новели». В них ми бачимо, що немарними виявилися табірні записи в «захалявному» зшитку: з них народилася ця збірка.І хоч за умов новітнього тихого пекла Б. Антоненку-Давидовичу «неймовірно важко писалося, а ще важче було зберігати написане», оскільки в його квартирі кадебістські нишпорки систематично чинили обшуки та, на щастя, вкотре переконуєшся в слушності булгаковського афоризму: «рукописи не горять», тож і маємо сьогодні «захалявну» збірку «Сибірських новел», що багато років маринувалася «в шухляді» і про публікацію якої в сумнозвісні брежнєвсько-сусловські роки годі було й думати. Новели Б. Антоненка-Давидовича — і на власне табірну тему, й інші—написані від першої особи, якою виступає не просто оповідач, а сам автор — чи то як активний учасник, чи як спостерігач. Це надає невигаданим оповідям не лише вірогідності, а й документальної достовірності в зображенні життя за колючим дротом. Перед читачем постає ціла низка неповторних людських доль і характерів, часом винятково колоритних і вражаючих, виписаних художником-гуманістом майстерно, з непідробною любов'ю, повагою і співчуттям до людей чесних і порядних, або ж — неприязню до людей підлих, брутальних, жорстоких. Це яскраві свідчення одного з тих, хто дивом уцілів і повернувся з пекла. Сибірські новели написані не тільки правдиво, а й майстерно, вони спонукають до глибоких і серйозних роздумів про те, як таке могло статися і хто в цьому найбільше винуватий. Невеличку повість «Завищені оцінки», як, до речі, і всю однойменну збірку, спіткала сумна доля багатьох творів Б. Антоненка-Давидовича. Написана в кінці 60-х й опублікована в журналі «Дніпро» в 1970 р., вона разом з іншими повістями та оповіданнями, схваленими до друку, майже двадцять років пролежала у видавництві. В основі її сюжету безпретензійна, проста життєва колізія: у молодої ще вчительки Галини Василівни Шелудько не вельми вдало склалося особисте життя — її чоловік знайшов собі іншу, а її з малою дитиною покинув. Через кілька років їй трапилась на життєвій дорозі вже літня, зате дуже порядна людина, з якою вона могла б створити нову сім'ю. Для цього були й об'єктивні дані: Андрій Степанович людина сердечна, до того ж ще й досвідчений педагог, який, видно з усього, міг би заступити Женчикові батька. Є й квартира. Вони подобаються одне одному, порозумілися, і все ж учителька не наважується на такий крок, а ладна поступитися своїм щастям заради синового щастя. Нелегко бути її суддею. На перший погляд, її рішення видається виваженим та обгрунтованим. Але ж невідомо, як поведеться син, ставши дорослим і створивши свою сім'ю. Чи зуміє він належно поцінувати її жертовність? Чи знайдеться в його сім'ї місце й матері? Адже й тепер чим далі він підростає, то більше уривається в нього зв'язок з матір'ю; у хлопця виникають вікові запити, з якими він уже не звертається до неї. Поки що малий син задовольняється материною красивою легендою про «героїчну» батькову смерть. Але ж, підрісши, він неодмінно захоче дізнатися про подробиці «героїчної загибелі» батька в повітряному бою з фашистами. Як поведеться він, дізнавшись, що його багато років ошукувано в ім'я химерної легенди, що його батько «ніякий не пілот (то тільки в своїй імпровізації для Женчика Галина Василівна зробила його «повітряним асом»), а просто типовий військовослужбовець, котрий весь час перебував на метеорологічній службі військового аеродрому... Що насправді він підлий зрадник, який, покинувши і дружину, й дитину, проміняв сина-первістка на якусь «шльондру»? Напевне ж він зненавидить батька (тим паче що ота материна легенда про нього, як про «пілота-аса», так міцно вкорінилася в дитячому серці й заволоділа ним, що набула хворобливого характеру). Не простить він і матері багаторічної брехні. І недарма вона, спостерігаючи за поведінкою сина й дивуючись, що він усе ще думає про того фантастичного батька-«героя», скрушно зітхає й подумки карається: «Що я наробила своєю безглуздою вигадкою...» Відтак доходить самокритичного і слушного висновку, що «завищила оцінку самій собі», бо, збагнула, що «не знала навіть своєї дитини». Вона вже й тепер нещасна, бо її життя, за її ж власним зізнанням, давно стало «осоружною моральною мукою». Травмованим, а відтак по-своєму, також нещасним лишається й Андрій Степанович. Нічого хорошого не доводиться чекати й від сина, якому також не минути тяжкої моральної травми... Автор не моралізує, не повчає, не робить категоричних висновків. Він лише майстерно розповів цілком ймовірну життєву історію. А висновки надає можливість читачеві зробити самому. Власне, висновок напрошується лише один: навіть з найкращих побуджень дитину не слід втішати солоденькою вигадкою, оберігаючи її від травми, бо раніше чи пізніше приховане стане явним, і тоді травма буде ще глибшою і болючішою. Тож і дитині треба говорити тільки правду, хоч би якою гіркою вона була. Твори Антоненка-Давидовича не просто цікаві, є не тільки «одиницею зберігання» в архіві української літератури, але й мають певну ціннісну вагу, свідчать про особистісне, а отже, ціннісне існування. Вони спонукають читача не лише до сприйняття певної кількості нової для нього текстової інформації, але й до співбуття і співтворчості у розгорненому перед читачем автором світі: не стільки зовнішньому, скільки внутрішньому. Про кращі твори письменника можна з повним правом сказати словами Василя Блакитного, що вони «зроблені майстерно, художньо і просто, без зайвих брязкіток і прикрас, без мистецького манікюру». Здасться, в них є все що треба і немає нічого зайвого. Висновок Ця Людина зробила вагомий внесок в українську розбудову, культуру, розвиток ментальності та мови. Він не ставав перед перешкодами і йшов далі. Ні КДБ, ні тирани Радянського Союзу не могли зламати письменника, а їхні вчинки ще більше втілювали віру Бориса Дмитровича Антоненка - Давмдовича у майбутнє України, у її неминучу незалежність, соборність. IV. Рефлексивно-оцінювальний етап. 1. Усна рефлексія: • Чи досягнув я сьогодні поставлених цілей? • Що сприяло цьому? • Що мені не вдалося? Чому? 2. Оцінка власної роботи, діяльності классу. V. Домашнє завдання. Дайте характеристику іншим образам повісті. Література : Борис Антоненко- Давидович Твори у двох томах, – К.: Дніпро. 1991 Борис Антоненко- Давидович; Леонід Бойко (упорядник) Знаний і незнаний Борис Антоненко -Давидович. Нащадки прадідів, – К.: Дніпро. 1998 . Бойко Л. Лицар правди і добра // Антоненко-Давидович Б. Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки. К., 1989. Історія української літератури ХХ століття. Т. 1. – К.: Либідь, 1998. Костюк Г.; «Сучасність», ч. 10, 1980. Костюк Г. …Що вгору йде… // Українське слово. К., 1993. Кн. 2. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997. Сверстюк.Є. Блудні сини України. – К.: Знання, 1993. Тимошенко Б. "Мертві" воскресають… // Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях: Спогади. Невідомі твори. К., 1999.Тимошенко. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. Українська радянська енциклопедія / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К. Твори «Моя поездка на Кавказ», нарис, 1916. "Останні два, оповідання, надруковано в «Нова громада», Київ, 1923, ч. 3 — 4. «Синя волошка», повість, 1927. «Смерть», повість, 1928. «Печатка», повість, 1930. «Паротяг ч.273», збірка оповідань, видавництво «Молодий більшовик», 1933. «За ширмою», роман. «Кінний міліціонер» текст «Слово матері» «Крила Артема Летючого» «Лицарі абсурду (драма)» «Запрошені силуети», збірка оповідань. «Січ-Мати (роман)», не завершений, опубліковано 1998. Мовознавчі праці «Як ми говоримо» 1970 розділи про мову в книзі «Про що і як» (1962), збірник «В літературі й коло літератури» (1964). |
|
О. де Бальзак видатний французький письменник, зачинатель соціального... Життєвий і творчий шлях письменника. Поєднання реалістичних та романтичних елементів у його художній системі. «Людська комедія» —... |
КОНСПЕКТ УРОКУ З ТЕМИ: ”ДАНІЕЛЬ ДЕФО. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА.... ТЕМА УРОКУ: ”ДАНІЕЛЬ ДЕФО. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА. „ЖИТТЯ Й НЕЗВИЧАЙНІ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО” |
|
Тема. Життєвий і творчий шлях поета-земляка Іллі Манченка. «Я думаю,... Тема. Життєвий і творчий шлях поета-земляка Іллі Манченка. «Я думаю, що долі наші схожі». «Батьки»… |
Урок світової літератури. 10 клас. Тема: Ф. М. Достоєвський. Життєвий... Ф. М. Достоєвський. Життєвий і творчий шлях митця. Філософсько – етичні та естетичні погляди письменника та їх утілення в художніх... |
|
Тема: Мрії збуваються… (за повістю-казкою О. Гріна «Пурпурові вітрила») Мета уроку: познайомити учнів із короткими відомостями про життєвий і творчий шлях О. Гріна |
Уроку Тема уроку: «На шлях я вийшла ранньою весною і тихий спів несміливий заспівала». Життєвий і творчий шлях Лесі Українки |
|
Тема: "Я народився і жив для добра і любові". (Життєвий і творчий шлях Олександра Довженка) Мета: ознайомити студентів з біографією письменника; дати уявлення про кіноповість; розвивати аналітичні навички та вміння; прищепити... |
Тема: Поспішайте творити добро на Землі Мета: поглибити знання учнів про загально-людські якості, формувати уміння диференціювати ознаки доброго та лихого, систематизувати... |
|
Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях Т. Шевченка,... Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях Т. Шевченка, розвивати творчі здібності школярів, виховувати любов та повагу... |
Уроку: навчальна Оскар Уайльд – письменник англійського раннього модернізму. Життєвий і творчий шлях митця. Роман «Портрет Доріана Грея» осердя творчості... |