Тема. Життєвий і творчий
|
|
Скачати 423.48 Kb.
|
|
Вірний син свого народу Тема. Життєвий і творчий Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, збірка художньої прози «Смерть.Сибірські новели.Завищені оцінки». Мета: ознайомити школярів з життєвим і творчим шляхом Б.Антоненка-Давидовича, його стійкістю й мужністю в нерівній боротьбі з тоталітарним режимом; розширити кругозір учнів, коло читацьких інтересів; допомогти усвідомити зміст та ідейно – художнє багатство самостійно прочитаного твору; розвивати інтерес до читання худдожньої літератури, уміння обирати книжку, визначати її ідейно – художню вартість, формувати самоосвітню компетентність – оволодіння прийомами і формами самоосвітньої діяльності ( навички спостереження над текстом, добору корисної інформації) ; формувати соціальну комперентність – брати на себе відповідальнвсть за індивідуальну і групову діяльність, узгоджувати свої вчинки з діями членів колективу, виробляти вміння працювати в парах, групах, виступати з повідомленнями; виховувати потяг до знань, відкриття нового, самопізнання і самовдосконалення; плекати в душах дітей глибокі патріотичні почуття: любов до своєї землі, відданість рідному народові. Учні повинні знати творчу біографію митця, розуміти її трагізм. Учні повинні вміти розповідати про Б. Д. Антоненка-Давидовича , основні події його нелегкого життя, виступати з повідомленнями. Тип уроку: урок позакласного читання ; урок - звіт про роботу над проектами (літературними дослідженнями). Обладнання: Портрет, опорний план до біографії письменника на кожну парту , ілюстративні матеріали, матеріали учнівських досліджень, цифрові ресурси. Форми й методи роботи: робота в групах, обмін думками, звіт про дослідницьку роботу- учнівські повідомлення , передбачення, „Незакінчене речення: » Випероеджувальнв завдання: учням «біографам», «літературознавцям», «критикам» підготувати повідомлення про життєвий і творчий Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. Хід уроку І. Мотиваційний етап. 1. З'ясування емоційної готовності до уроку. («Світлофор ».) 2. Актуалізація суб'єктного досвіду. (Передбачення, «Незакінчене речення»: «Від сьогоднішнього уроку я очікую… ».) II. Цілевизначення та планування. 1. Самостійне формулювання цілей уроку. 2. Колективне планування діяльності. ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу. Слово вчителя. Одного разу молодий студент почув від сліпого кобзаря пісню, що стала девізом усього його життя: Ти добре, синку, проживеш, Як не гаман собі наб 'єш, А всі кутки своїх грудей Наб 'єш любов 'ю до людей. Ці слова будуть епіграфом до уроку. Лукаво повелося XX століття з українською літературою. Народжувало великих творців, давало їм крила для високого лету, і тут же тоталітарна система ці крила стинала, самих творців розпинала на хрестах мук, а потім десятиліттями сквернила їхню працю. Чотирма бродами стікають води життя і назад не вертаються. Але ми повертаємо пам'ять, відроджуємо наші душі, наші серця. У цьому нам допомагають справжні митці.  Одним із найвидатніших письменників XX ст. є Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, який зі своїми творами повернувся на Україну, сподіваємось, — навічно.Проблемне завдання :  Ім'я Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича сучасному читачеві, особливо молодому, напевно ж небагато що скаже. А причиною того є той факт, що протягом кількох десятиліть більшість його творів не видавалися й не перевидавалися, а саме його ім'я було піддане анафемі з негласною, але суворою забороною згадувати.Насправді ж це – талановитий письменник такої трагічної долі з незвичайно широким діапазоном творчих інтересів і зацікавлень, із розмаїтою мистецькою палітрою — романіст і повістяр, оповідач і репортер, нарисовець і публіцист, критик і перекладач, один з кращих знавців рідної мови, автор понад двох десятків книжок.Щоб правильно поцінувати письменника та його творчість, дослідити шляхи його розвитку, треба зрозуміти його добу, а також знати умови, в яких письменникові довелося жити й працювати. А доба була жорстокою. Письменникам з таким твердим і незалежним характером, як у Б. Антоненка-Давидовича, було важко жити і творити. Тож були і злети й падіння, не раз довелося побувати і на коні й під конем... Певна річ, за один урок всього не розповісти і всіх прогалин не заповнити. Тож спробуємо сказати про найсуттєвіше. Проектна діяльність. Юні біографи. ( Слово надається І групі , яка працювала над проектом « Життєвий щлях Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича» ) І-й учень: У кожного з людей життя по-своєму неповторне і цікаве, однак у декого воно заслуговує на особливу увагу. В одних воно героїчне, а в других -пересічне, але в ньому, як у краплі води, віддзеркалилась доля народу в певний історичний період... Народився Борис Антоненко-Давидович (лiтературнi псевдонiми Богдан Вiрний i Б.Антонович) 5 серпня 1899 р. на передмісті Засулля біля міста Ромни, тоді на Полтавщині (тепер Сумської обл.) в родині машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова і Юлії Максимівни Яновської («Антоненко-Давидович » одночасно є псевдонімом і прізвищем його прадідів - реєстрових козаків Антоненків).Його мати та баба Олена раділи, що народився хлопчик. Як пише сам письменник, час його народження стався на межі двох великих століть: «Позад мене здалека відлунювало Шевченкове слово й будило з летаргії мій край, десь у Петербурзі гримнув був міністер Валуєв: «Не било, нет и быть не может!»... та вже на обрії громадилися хмари першої революційної бурі 1905-го року». Як зазначає сам Антоненко-Давидович у своїх спогадах, рід матері, Юлії Максимівни Яновської, походив з Сорочинець, і на цій підставі її старші брати, його дядьки, пізніше запевняли, ніби вони походять з роду Гоголя, теж Яновського і теж з Сорочинець. Але Борис Дмитрович не надавав цьому ніякого значення, його більше цікавив батьків рід, де з оповідань діда Олександра, якийсь предок, козак Антоненко, визначався такою фізичною силою, що голіруч задавив циганського ведмедя, який вийшов з послуху свого господаря й, замість показувати свої штуки, став трощити тин у Антоненковому дворі. Відтоді вражені односельці прозвали силаня Давидовичем, що стало спочатку йому за вуличне прозвисько, а далі приросло до офіційного прізвища. Шкода тільки, підкреслює Борис Дмитрович, що рід завзятого козарлюги Антоненка-Давидовича після скасування козацтва здрібнів... а десь у середині 19-го століття один із нащадків, з волі харківського архиєрея, змінив навіть своє українське прізвище на «культурніше» — Давидов. А через це в біографічних довідниках про нашого письменника й писалося ніби його справжнє прізвище Давидов, а в дійсності Антоненко-Давидович повернув собі в громадському житті й літературі прізвище його далеких, але близьких духом предків. Батько його працював спочатку кваліфікованим робітником-залізничником — машиністом пасажирських поїздів, а пізніше, остаточно осівши в Охтирці, — монтером на електростанції й кіномеханіком. Перші роки дитинства малому Борисові довелося прожити у Брянську, за межами України, куди переїхала вся родина на місце батькової праці. А тому українську мову довелося йому вивчати вже, маючи шість років, від хлопчиків, з якими бавився в Охтирці, куди він знову переїхав з батьками. А як тільки він навчився добре розмовляти рідною мовою, батьки віддали його до Охтирської гімназії, де вчителі настирливо виганяли з дітей українську мову й навіть акцент. Про ці часи письменник згадує так: Учень від імені Антоненка-Давидовича: Мене це жало, гнітило, бо я добре знав російську мову ще з Брянська, але почуття образи й протесту до тої офіційної Росії в Охтирці, що спиралася на школу, церкву й поліцію, рано ввійшло в мою душу. ІІ-й учень: У 1915 році батько Антоненка-Давидовича потрапляє на війну і, хоч був у тилових частинах, десь зник і вже ніколи не повернувся додому. Так 16-річний Борис лишився жити як одинак з самотньою безпомічною матір'ю. Писати почав Антоненко-Давидович ще на гімназійній лавці в Охтирці, але спершу писав російською мовою, і перші його вірші були навіть надруковані в рос. юнацькому журналі «Ученик». В останніх клясах гімназії почав писати фейлетони на учнів та вчителів, в чому мав успіх і в учителів, і в учнів. У 1916-му році в гімназійному журналі «Школьный луч» помістив нарис «Моя поездка на Кавказ». Це була його перша поважніша прозова річ, що стала, на думку автора, прообразом пізнішого репортажу «Землею українською» та оповідання «Збруч».  Через матеріальні нестатки та безперервну зміну влади офіційно він так і не здобув вищої освіти, і йому довелося опановувати науку самотужки « в бібліотеках та з великої книги життя ». Далі - перебував на службі в Армії УНР в лавах Запорізького корпусу в першій половині 1918 року, також в другій половині 1919 року. Під час визволення півдня України від більшовиків декілька днів займав посаду коменданта Мелітополя. Доба революції й хвиля національно-державного відродження України захоплюють молодого студента. Оскільки Українська революція вимагала не тільки вояків, але й здібних організаторів та пропагандистів національно - визвольноїідеї — Борис Дмитрович, поруч з університетським навчанням із молодечим запалом береться за цю справу: виїжджає з промовами на фабрики, заводи і до далеких, глухих сіл та організовує суспільні й культурні осередки, кооперативні товариства. Діяльність тих бурхливих часів стала пізніше за джерело багатьох його творів, зокрема таких, як «Просвітяни» та «Печатка». Він організовує українські школи, веде непримиренну боротьбу з залишками царських русифікаторів у системі народної освіти, сам очолює відділ освіти в одному з районів України й на цій посаді він залишився до 1920-го і 1921 року, коли більшовицька влада опановує Україну. Учень від імені Антоненка-Давидовича : В цей час я майже не бував у своєму « комісарському» кабінеті й більше крутився по школах, дитбудинках і садках, терся між селянами й ходив з рушницею в загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до Рад. ІІІ-й учень: Проте поступово стан ейфорії змінювався глибокими роздумами над особистими спостереженнями, пережитим і побаченим. Не прийнявши НЕПу й не погоджуючись із практикою розв'язання національного питання, восени 1921 р. письменник виходить із КП(б)У і вступає до УКП. Восени 1923 року, переконавшись у марній діяльності цієї партії та не бажаючи «помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні», виходить з лав УКП й зосереджується на літературній діяльності. Якийсь час він був редактором (на посту секретаря редакції) найбільш популярного тоді ілюстрованого журналу «Глобус». На сторінках цього журналу Б.Антоненко-Давидович друкує перші літературні твори Олекси Влизька, Юрія Яровського, Марка Вороного та ін. Таким шляхом в українську літературу прийшов молодий автор, якому доля судила пізніше зіграти визначну роль. Юні літературознавці. ( Слово надається ІІ групі , яка працювала над проектом « Два періоди творчого щляху Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича» ) І-й учень: Увесь творчий шлях Антоненка-Давидовича саме життя поділило виразно на два періоди:        Перший період творчості І-й учень: Писати Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Роки революції на деякий час загальмували були цю пристрасть, але вже від 1920—1921 років він пише багато. Із цих писань 1923 року з'явилися друком дві речі: згадане оповідання «Останні два» і драма на чотири дії «Лицарі абсурду», в харківському журналі «Червоний шлях» (1923, ч. 8) — цими публікаціями й датується початок першої доби його літературної творчості. Своє лiтературне «хрещення» письменник одержав у лiтературнiй органiзацiï «Ланка» (згодом - «Марс»), що вiдокремилось вiд строкатого «Аспису» (асоцiацiï письменникiв). Членами групи «Ланка» була невелика, але творчо дуже сильна група молодих «попутникiв»: Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, В.Пiдмогильний, Є.Плужник, Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фалькiвський та iн.  Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік. За першу добу творчості Антоненко-Давидович опублікував 14 книжок і велику кількість окремих нарисів, рецензій, заміток, розкиданих по всій тогочасній пресі. Були це збірки оповідань — «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), повісті «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), збірка нарисів «Землею українською» (1930) і багато інших. Крім цього, між 1926-м і 1933-м він писав роман-трилогію «Січ-мати», що уривками друкувалась у журналах «Глобус» і «Життя й революція». 1933 року перший том трилогії під назвою «Нащадки прадідів» Антоненко-Давидович подав був до видавництва «ЛіМ». Але ані ця частина, ані інші вже не побачили світу і трилогія в цілому, правдоподібно, пропала назавжди. Одночасно писався роман з життя технічної інтелігенції під назвою «Борг», уривок з якого з'явився в січневому числі «Життя й революція» за 1933 рік — але й цей роман уже світу не побачив: після арешту автора також пропав. Безперечно, із цих публікацій першої доби творчості центральне місце посідають його оповідання й повісті: «Печатка», «Синя Волошка», «Смерть» і збірка репортажів «Землею українською». Вдалося й дещо опублікувати, поки на політичному обрії згромаджувалися лиховісні хмари терору.  Спалах арештів весною 1933 року, постріл Хвильового 13 травня, самогубство М. Скрипни-ка 7 липня й після цього нова хвиля арештів українських письменників і культурних діячів створили пекельні умови для життя і праці письменників, а серед них і для Антоненка-Давидовича. Від природи активний і здатний політично думати, він пробує знайти вихід із смертельної ситуації. Їде на Далекій Схід, до столиці Казахстану Алма-Ати, влаштовується на працю при державному видавництві Казахстану, заплановує дві великі праці: антологію казахської літератури українською мовою й таку ж антологію української літератури казахською. Задум великого братерського спілкування двох далеких народів. Але доля не судила здійснити ці шляхетні плани. Коли 1 грудня 1934 року в Смольному було вбито С.М. Кiрова, у «вождя народiв» Й.Сталiна з'явився привiд для переходу в рiшучий наступ проти iнакомислячих та «iдейно ущербних»: наступного дня в газетах опублiковано постанову про терористiв-контрреволюцiонерiв, а за кiлька днiв по тому з наказу Сталiна i Єжова на вулицi мiст та сiл краïни було виведено наелектризованi юрмища з транспарантами спрямованими проти мiфiчних «ворогiв народу», «шкiдникiв», «терористiв» та «агентiв мiжнародного iмперiалiзму» з рiшучим закликом: «На смерть Кiрова вдаримо нещадним ударом по недобитках класового ворога! » Почалися жорстокi репресiï. Вже 5 грудня 1934 року заарештовано Є.Плужника. 17 грудня як «ворогiв народу» i «терористiв» було розстрiляно друзiв Антоненка-Давидовича - Г.Косинку, Д.Фалькiвського, К.Буревiя, О.Влизька. Цунамi терору докотилося й до Казахстану. 2 сiчня 1935 року Антоненка-Давидовича заарештовано й пiд конвоєм вiдправлено до Києва. На допитах письменник тримався мужньо. На вимогу слiдчого НКВС Хаєта зiзнатися в приналежностi до терористичноï органiзацiï й видати своïх спiльникiв в обмiн на обiцянку зберегти письменниковi його «мерзенне» життя, Б. Антоненко-Давидович вiдповiв: Учень від імені Антоненка-Давидовича :
Єжовськi опричники звинуватили письменника у «приналежностi до контрреволюцiйноï нацiоналiстичноï органiзацiï» (УВО), яка нiбито силою зброï «прагнула повалити Радвладу на Украïнi i готувала iндивiдуальний терор проти Компартiï i Радянськоï держави». На пiдставi цiєï фальшивки Б.Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 рокiв концтаборiв, який практично протягнувся аж 22 роки. Власне, цей засуд мав тягтися все його життя. ІІ-й учень:Чи писав письменник під час 20-літнього перебування в таборах? Сам Борис Дмитрович сумовито відповів: Учень від імені Антоненка-Давидовича: - На жаль, тривалий час мені не випадало згадувати про літературну працю. В тих обставинах характер роботи часто й різко мінявся, і щодо її різноманітності я навіть перевершив свого невдаху батька. Довелося бути землекопом і шахтарем, слюсарем і бухгалтером, фельдшером і секретарем таборового начальника... Працювали по десять годин, дві години витрачали на шлях до виснажливої роботи в жахливих умовах: дзьобав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю, прокладаючи залізницю... Одне слово, пройшов усі кола табірного пекла. Учень:Та все ж і за тих жахливих умов він пробував дещо писати. Певний час його тримали разом з різними злочинцями: ведмежатниками, вбивцями, ґвалтівниками тощо. Перебуваючи серед них, він почав записувати слова з їхнього «блатного» жаргону. І раптом під час одного обшуку було знайдено ці записи. Зчинився рейвах. Розпочалося слідство, допити. Борис Дмитрович намагався довести, що він літератор і що його записи можуть знадобитися як йому самому, так і для слідства, для криміналістики. Але табірне начальство годі було переконати. Не ймуть віри, мовляв, «ви ще думаєте повернутися на волю? — наївна людина». І взагалі тут щось не так... А письменник весь час відчував, що це якесь непорозуміння, і вірив, що все це жорстоке безглуздя минеться. Хоч як йому було тяжко і фізично й морально, він не зламався й не озлобився. І як зізнався згодом, нелегка життєва путь з усякими несподіванками привчила його нічому не дивуватися, а у філософії — дотримуватись Шпенглерової теорії циклічності, тобто в повторенні в житті через певні проміжки часу відомих уже явищ, що у практичному українському перекладі звучить приказкою: біда біду перебуде — одна згине, друга буде. Ця розважливість протягом кількох десятиліть живила його оптимізм. Тож і не дивно, що навіть після двадцятилітніх поневірянь у таборах письменник не вважав себе за невдаху, бо усвідомлював, що його особиста доля була тільки маленькою часткою великої трагедії цілого покоління. Не раз йому здавалося, що з літературою покінчено назавжди. Він занадто стомлювався, щоб мати змогу перевтілюватися в персонажів ще не написаних творів. Борис Дмитрович згадував, як у березні 1953 р. після смерті тирана Сталіна він раптом відчув непереборний потяг до творчої роботи, марячи, мов сновида, образами й характерами; згадував, як вільними від виснажливої фізичної праці годинами, а то й ночами, коштом відпочинку та сну, він припадав до клаптиків паперу. Далеко від України, в хаті сільського шевця, перебуваючи вже в засланні, під стукіт шевського молотка, а часом і сварку та п'яну лайку майстра-кустаря та його замовців, він гарячково працював над романом «За ширмою», не уявляючи навіть, чи залишилося щось у нього від колишніх літературних здібностей, чи він розгубив їх у таборах, Але, спонуканий внутрішнім покликом, вперто працював і з радістю констатував, що залишилась незайманою рідна мова. Втративши в житті все, він зберіг найдорожчий свій скарб! Все це разом давало підставу Борисові Дмитровичу вважати себе коли й не «обранцем долі», то принаймні людиною до певної міри везучою: справді-бо, побувати в такій тривалій і тяжкій одіссеї і заціліти, повернутися з пекла й не розгубити між численними Сіціллами й Харібдами віри в перемогу добра над злом, віри в людину, у свій народ і його майбутнє, або навіть активно повернутись до літератури — це, безперечно, щастя. Щастя, яке, на жаль, судилося небагатьом. Звільнений в 1947 році Антоненко - Давидович скитався по Сибіру, Узбекистану, Україні. У 1951 письиенник працював фельдшером у Вінницькій обл. Знову був заарештований і засуджений на довічне заслання в Сибір. Письменник пройшов усi кола ГУЛАГiвського пекла, а пiсля того був вiдправлений на довiчне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю Працював фельдшером.  Борис Дмитрович не нарікав на свою долю. Навіть за вимушену довголітню мандрівку, що дала йому стільки пізнати й зрозуміти,— не нарікав. Шкодував тільки, що вона дуже затягнулась, а він так «мало» встиг написати...Антоненко - Давидович був реабілітований у 1956. Лише смерть Сталіна й короткотривала доба відлиги врятувала життя письменника: несподівано у червні 1957 року Антоненко-Давидович повернувся з новою сім’єю (дружина і син) до Києва, окрилений суспільно-політичною відлигою, Борис Дмитрович активно включився в літературний процес.. Оселився в будинку письменників Роліт, де йому тепер встановлено пам'ятну дошку. Його відновлюють у Спілці письменників України. Наталя Карпенко друга дружина Бориса Антоненка-Давидовича  Меморіальна дошка Б. Антоненкові-Давидовичу на будинку письменників Роліт у Києві Другий період творчості  І-й учень: Як сказав попереду виступаючий , машина терору вирвала із активного життя письменника, коли йому минуло 35 років, а повернувся він із заслання з надломленим здоров'ям, виснажений фізично, але морально і духовно — незламний, що й зберегло його як митця і громадянина, коли сповнилося йому 58.У минулі каторжні роки він утратив був усяку надію повернутися будь-коли до літературної праці. Але після смерті Сталіна його несподівано охопив потяг до писання, якого, як він сам пише, «не зазнавав, мабуть, з того часу, як перестав ходити в початківцях». І він у найнелюдяніших умовах на випадкових клаптиках паперу, в кожну вільну хвилину писав. Унаслідок цієї довгої і впертої праці вийшов солідний рукопис. Коли таки прийшла воля й Антоненко-Давидович повернувся до Києва, то він привіз із собою вже першу чорнову редакцію свого роману «За ширмою». А поки роман солідно допрацьовувався, Борис Дмитрович своє нове життя на волі розпочав знову мандрівкою по рідній, давно не баченій батьківщині. Закінчив цю мандрівку відвідинами Буковини, Покуття, Галичини і Закарпаття. У кількох прегарних, таких же свіжих і бентежних, як і колись, нарисах зафіксував він враження своєї надзвичайної мандрівки. Додавши до них дещо зі своїх старих нарисів, 1959 року він видав їх книжкою під назвою «Збруч». Того ж 1959 року з'явилося перевидання одного з його давніших оповідань «Крила Артема Летючого». І цим, власне, в  ідзначено його шістдесятиріччя. Л. Серпілін, В. Півторадні, Є. Гриднева, О. Ставицький і навіть О. Полторацький тепло вітали ці нові його публікації, а В. Іванисенко у статті «Скромність і сумління» («Літературна газета», 1959, 4 серпня) щиро вітав письменника з 60-річчям і висловлював радість з нагоди повернення його до літератури.Для Антоненка-Давидовича справді настала ніби друга творча молодість. З-під його пера виходять нові твори. Крім згаданої збірки «Збруч» і оповідання «Крила Артема Летючого», він пише й публікує багато нових оповідань, окремих збірок, повістей і романів: «В сім'ї вольній, новій» (1960), «Золотий кораблик» (1960), психологічно-побутову повість з студентського життя 1920-х років «Образа», соціально-психологічне оповідання з доби революції «Так воно показує» і, нарешті, повісті та романи: «Слово матері» (1960), «За ширмою» (1963), «Семен Іванович Пальоха» (1965) та багато інших оповідань, які й досі ще не зібрано в окрему збірку. 1967 року вийшов том його вибраних творів з досить вдумливою і прихильною до автора передмовою критика Леоніда Бойка.  ІІ-й учень: Крім художніх творів, автор видав кілька цінних книжок про літературне життя, про літературу і мову. Свої спостереження над творчим процесом і свій досвід він виклав у збірках статей: «Про що і як» (1962) та «В літературі й коло літератури» (1964). Літературні силуети про класиків української літератури: Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Степана Васильченка, літературно-критичні й теоретичні нариси і, нарешті, спогади про своїх сучасників (В. Еллана - Блакитного,В. Сосюру, М. Рильського, Є. Плужника та Б.Тена) — виповнюють книжку «Здалека й зблизька» (1969). Нарешті знамениті його роздуми й спостереження над українською літературною мовою, що з'явилися під назвою «Як ми говоримо» (1970). На жаль, ця книжка стала останньою публікацією творів Антоненка-Давидовича. Письменник бере активну участь у культурологічній діяльності шістдесятни- ків. Він був одним із духовних лідерів української інтеліґенції. В 1966 році Антоненко - Давидович підписав листа до КГБ, в якому висловлювалися тривога з приводу характеру судових процесів проти української інтеліґенції і прохання допустити авторів листа на судовий розгляд. Від 1971 року двері видавництв і журналів радянської України для цього видатного й заслуженого майстра слова знову закриті. Про цей нечуваний беззаконний вчинок влади сам Антоненко-Давидович в приватному листі від 6 січня 1971 року писав: ( Учень зачитує листа) «Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачів новими творами», як Ви того мені бажаєте… Взагалі, в літературі тепер настанова — писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то поховайте»…  Ясніше й трагічніше трудно висловитись. І живе в таких поліційних умовах силою ізольований від літературного процесу, фактично з кляпом у роті, видатний письменник і чесний син свого народу ось уже десятий рік. Лише коли-не-коли приходить йому потіха десь здалека: то, прогавлена наглядачами, позитивна оцінка книжки «Як ми говоримо» в серйозному російському журналі «Вопросы литературы», то похвальна оцінка в журналі Польської Академії наук «Slavia orientalis» (1972), то переклад польською мовою роману «За ширмою (роман)», з найкращою рекомендацією для читачів («Za parawanem», 1974), у чудовому перекладі Станіслава Рихліцького, то перевидання в Австралії нашою філією ОУП «Слово» роману «За ширмою», то підготовка його перекладу англійською, то, нарешті, вже 1979 року у варшавському «Українському календарі» у статті «Вірний син свого народу» названо його «прекрасним знавцем і палким шанувальником нашої солов'їної мови». Для нього, без сумніву, це були промені сонця серед темної ночі його щоденного буття.Олесь Ангелюк Про свою зустріч з Антоненком-Давидовичем Олесь Ангелюк. |
Схожі:
|
О. де Бальзак видатний французький письменник, зачинатель соціального... Життєвий і творчий шлях письменника. Поєднання реалістичних та романтичних елементів у його художній системі. «Людська комедія» —... |
КОНСПЕКТ УРОКУ З ТЕМИ: ”ДАНІЕЛЬ ДЕФО. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА.... ТЕМА УРОКУ: ”ДАНІЕЛЬ ДЕФО. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА. „ЖИТТЯ Й НЕЗВИЧАЙНІ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО” |
|
Тема. Життєвий і творчий шлях поета-земляка Іллі Манченка. «Я думаю,... Тема. Життєвий і творчий шлях поета-земляка Іллі Манченка. «Я думаю, що долі наші схожі». «Батьки»… |
Урок світової літератури. 10 клас. Тема: Ф. М. Достоєвський. Життєвий... Ф. М. Достоєвський. Життєвий і творчий шлях митця. Філософсько – етичні та естетичні погляди письменника та їх утілення в художніх... |
|
Тема: Мрії збуваються… (за повістю-казкою О. Гріна «Пурпурові вітрила») Мета уроку: познайомити учнів із короткими відомостями про життєвий і творчий шлях О. Гріна |
Уроку Тема уроку: «На шлях я вийшла ранньою весною і тихий спів несміливий заспівала». Життєвий і творчий шлях Лесі Українки |
|
Тема: "Я народився і жив для добра і любові". (Життєвий і творчий шлях Олександра Довженка) Мета: ознайомити студентів з біографією письменника; дати уявлення про кіноповість; розвивати аналітичні навички та вміння; прищепити... |
Тема: Поспішайте творити добро на Землі Мета: поглибити знання учнів про загально-людські якості, формувати уміння диференціювати ознаки доброго та лихого, систематизувати... |
|
Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях Т. Шевченка,... Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях Т. Шевченка, розвивати творчі здібності школярів, виховувати любов та повагу... |
Уроку: навчальна Оскар Уайльд – письменник англійського раннього модернізму. Життєвий і творчий шлях митця. Роман «Портрет Доріана Грея» осердя творчості... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua