|
|
Скачати 0.74 Mb.
|
|
Д и с к у р с (від фр. discours – мовлення, у лат. discursus – блукати, розгалуження, розростання, коловорот) – 1) зв’язний текст у контексті численних супровідних фонових чинників – онтологічних, соціокультурних, психологічних тощо; текст, занурений у життя; 2) замкнена цілісна комунікативна ситуація (подія), складниками якої є комуніканти й текст як знаковий посередник, зумовлена різними чинниками, що опосередкують спілкування й розуміння (соціальними, культурними, етнічними і т. ін.); 3) стиль, підмова спілкування; 4) зразок мовної поведінки в певній соціальній сфері, що має певний набір змінних [Селіванова, 2006, с. 119]. Російський лінгвіст М. Макаров виокремлює три типи координат визначення сутності дискурсу: з боку формальної інтерпретації дискурс – це утворення більш високого рівня, ніж речення; з боку функціональної інтерпретації це вживання мови в усіх її різновидах; із боку ситуаційної інтерпретації це втілення засобів мови в оточенні соціальних, психологічних і культурних обставин спілкування особистостей. Дискурс розглядався і філософами. Ю. Хабермас розумів під дискурсом тип мовної комунікації, що передбачає раціональне критичне осмислення цінностей, норм, правил соціального життя з єдиною метою – досягнення взаємного розуміння. Уведення до обігу мовознавства терміна дискурс належить американському лінгвісту-дискриптивісту З. Харрісу, який у 1952 р. на підставі впровадженого ним дистрибутивного аналізу здійснив спробу подати значення мовних одиниць як функцію дистрибуції, а дискурс розглядав як одну із сторін дистрибуції на базі еквівалентності між фразами й ланцюжками фраз; як висловлення, надфразну єдність у контексті інших одиниць і пов’язаної з ними ситуації. Таке трактування визначило первинне спрямування аналізу дискурсу на дослідження послідовності речень, ланцюжків фраз в аспекті їхньої асемантичної дистрибуції. У лінгвістиці тексту 70-х рр. XX ст. терміни дискурс і текст звичайно ототожнювалися, що пояснювалося відсутністю в деяких європейських мовах слова, відповідного франко-англійському дискурс, яке замінювалося терміном текст. Дискурс збігався зі структуралістськи орієнтованими граматикою тексту, лінгвістикою зв’язного тексту. Дискурс розглядався й на підставі тексту як текст у контексті різних фонових чинників, занурений у життя; як вербальне подання комунікативної події (Дж. Браун, Н. Арутюнова). У 80-ті рр. XX ст. з метою розмежування тексту та дискурсу використовувалося розрізнення аспектів: мовного й соціального, статичного й динамічного відповідно. Цьому сприяли концепції Е. Бенвеніста, який уважав дискурс мовленням, невіддільним від мовця; Т. ван Дейка, який розглядав дискурс як комунікативну подію, спосіб актуалізації тексту в певних ментальних і прагматичних умовах; К. Пайка, який убачав у дискурсі результат процесу взаємодії в соціокультурному аспекті. Під впливом теорії мовленнєвих актів, лінгвопрагматики, когнітивної лінгвістики аналіз дискурсу отримав функціональне спрямування, і він почав розглядатися як комунікативна подія, ситуація, що інтегрує текст з іншими її складниками, зокрема екстралінгвальними соціальними й референційними чинниками (обставинами, часом, простором комунікації), когнітивними та психологічними чинниками, які опосередкують взаємодію учасників спілкування, їхні мотиви, цілі та стратегії. У такому розумінні дискурс отримав подійно-ситуативний аспект, розширивши власну структуру за рахунок суб’єкта комунікації, адресата, моменту висловлення і певного місця висловлення. Г. Г. Почепцов уподібнює розбіжність між текстом і дискурсом до різниці між реченням і висловленням: висловлення поєднує саме речення із соціальним контекстом його використання, такі самі відношення повторюються на вищому рівні в тексті та дискурсі. Американська дослідниця Д. Шиффрин пропонує визначити дискурс як інтегративно контекстуалізовані висловлення, усні й письмові. І. С. Шевченко визначає дискурс як інтегральний феномен, як мисленнєво-комунікативну діяльність, що відбувається в широкому соціокультурному контексті, є сукупністю процесу та результату і характеризується континуальністю й діалогічністю. Дискурсологи виділяють визначальні риси дискурсу як комунікативної ситуації. По-перше, це контекстуальність, що розглядається В. Дем’янковим як сукупність викладених подій, їхніх учасників, перформативної інформації й неподій, тобто обставин, що супроводжують події; фону, який пояснює їх; оцінки учасників подій, інформації, що співвідносить дискурс із подіями. Дж. Кук виокремлює три контексти дискурсу: текстуальний, соціальний і психологічний. По-друге, це особистісність дискурсу, яка є двобічною і визначається спільним для адресанта й адресата світом, взаємодією їхньої індивідуальної свідомості. П. Серіо вважає суб’єкт висловлення, який набуває чинності лише в акті висловлення, категорією дискурсу. По-третє, це процесуальність дискурсу, закладена в спільній діяльності комунікантів, що розробляють його структуру, у поєднанні фаз породження висловлення та його рецепції. По-четверте, структура дискурсу є замкненою, відкритою є лише інформація тексту. Практично не розробленою проблемою дискурсології є категорійний аспект дискурсу. В. Карасик оперує чотирма групами категорій дискурсу: 1) конститутивними (відносною оформленістю, тематичною, стилістичною та структурною єдністю, відносною смисловою завершеністю); 2) жанрово-стилістичними (стильовою приналежністю, жанровим каноном, клішованістю, мірою ампліфікації/компресії); 3) змістовними (адресністю, образом автора, інформативністю, модальністю, інтерпретованістю, інтертекстуальною орієнтацією); 4) формально-структурними (композицією, членуванням, когезією) [Карасик, 2004]. М. Макаров виокремлює категорії зміни комунікативних ролей, комунікативної стратегії розгортання дискурсу, когезії й когерентності, метакомунікації й дейксиса [Макаров, 2003]. Розуміння дискурсу як комунікативно-прагматичного зразка мовленнєвої поведінки в певній соціальній інституціональній сфері, який має відповідний набір змінних: соціальні норми, відношення, ролі, конвенції, показники інтерактивності – використовується в функціональній прагматиці (Й. Ребайн, К. Еліх). Подібне тлумачення близьке до поняття підмови, своєрідного стилю певної сфери спілкування. Ю. Степанов уважає дискурс особливим можливим альтернативним світом у світі мови, за яким стоять особливі граматика, лексикон, правила слововживання, семантика та власний ідеальний адресат [Степанов, 1997]. Дискусійними проблемами вивчення дискурсу є його типологія та структура, що є взаємозалежними. О. Шейгал розмежовує інституційні й особистісно-орієнтовані дискурси. Кожен з інституційних дискурсів використовує певну систему професійно-орієнтованих знаків, має власну підмову. Дослідниця характеризує політичний дискурс у співвідношенні з іншими інституційними типами: юридичним, науковим, педагогічним, рекламним, релігійним, спортивним, військовим – і неінституційними (побутовим і художнім). Слід пам’ятати, що вихідною, фундаментальною формою існування дискурсу є усне мовлення, а письмовий дискурс є похідним від усного. Це розмежування пов'язане з каналом передачі інформації: в усному дискурсі канал – акустичний, у письмовому – візуальний. Багатозначність терміна дискурс і дискусійність проблем, пов’язаних із його дослідженням, зумовлені новизною й нерозробленістю дискурсології як галузі мовознавства. 2.2 Дискурсивний аналіз Розділ лінгвістики, що вивчає дискурс як міждисциплінарний напрямок, отримав назву д и с к у р с и в н о г о а н а л і з у. Визначаючи місце дискурсивного аналізу в лінгвістиці, слід відмітити, що він виник як важлива частина комп'ютерної лінгвістики у 1970-ті роки ХХ ст. у ряді наукових центрів, що займалися проблемами штучного інтелекту й автоматичної обробки природної мови: Європа – Т. ван Дейк; США – З. Харріс (йому належить перше вживання терміна дискурсивний аналіз), У. Чейф, С. Томпсон, М. Митун, Дж. Дюбуа, П. Кленсі, С. Каммінг та ін. Хоча елементи дискурсивного аналізу можна зустріти вже в американських етнолінгвістичних дослідженнях, орієнтованих на запис і аналіз усних текстів різних мов (наприклад, у Ф. Боаса), а також у представників Празької лінгвістичної школи (в тому числі у В. Матезіуса з його інтересом до тексту). На сьогодні, крім комп'ютерної лінгвістики та штучного інтелекту, з вивченням дискурсу пов'язують психологію, філософію, логіку, теологію, юриспруденцію та багато інших наук, кожна з яких по-своєму впливає на розвиток дискурсології. Незважаючи на те, що проблеми мовної взаємодії протягом тривалого часу були предметом міждисциплінарних досліджень риторики й ораторського мистецтва, стилістики й літературознавства, як власне науковий напрямок дискурсивний аналіз сформувався лише в останні десятиліття завдяки думці про те, що жодні мовні явища не можуть бути адекватно зрозумілі й описані поза їхнім уживанням, без урахування їхніх дискурсивних аспектів. Цим можна пояснити ту ситуацію в мовознавстві, що дискурсивний аналіз стає одним із центральних розділів лінгвістики. Дискурс, як і інші мовні сутності (морфеми, слова, речення), будується за певними правилами, що властиві конкретній мові. Якщо такі правила порушуються – виникає непорозуміння (або комічний ефект – у художніх творах). Виявлення цих правил є основою дискурсивного аналізу, який дозволяє не тільки визначити структуру дискурсу, але й визначити вплив дискурсивних факторів на більш дрібні мовні складові – граматичні, лексичні та фонетичні. Дискурсивний аналіз передбачає дослідження пропозицій – логічного змісту окремих речень як компонентів дискурсу. П р о п о з и ц і я (від лат. рropositio – основне положення) – структура репрезентації знань про певну ситуацію (подію), що характеризується істинністю й несуперечливістю [Селіванова, 2006, с. 501]. Пропозиція є терміном логіки, уведеним англійським філософом і логіком Б. Расселом із метою логічного структурування атомарних речень, що складаються із предиката й аргументів і є базою наших знань про світ. Термін був транспонований до логічного аналізу мови, згодом – до семантичного синтаксису й відмінкової граматики. У логіці пропозиція репрезентувала семантичну константу, судження, що відповідає істинному стану справ у світі дійсності або не містить внутрішньої суперечливості. Пропозиція розглядалася як змістовне ціле й відділялася від комунікативної мети висловлення. Поширеним було проектування пропозиції на речення, причому вона була інваріантною схемою за умови її варіативного позначення у висловленнях, що випливало з розгляду в логіці пропозиційної функції як набору змінних у константній логічній формулі судження. У відмінковій граматиці й семантичному синтаксисі пропозиція трактується як мисленнєвий аналог (прообраз певної ситуації із притаманними їй семантичними відношеннями. Залежно від позиції дослідників пропозиція обмежується лише прообразом певної ситуації без урахування комунікативних модусів (Ч. Філлмор, С. Кацнельсон) або містить два логічних блоки: об’єктивну семантичну константу – диктум (інтенсіонал у сучасній логіці), і суб’єктивну змінну – модус, що передає відтінки почуттів і волі, тобто оцінку повідомлення (Ш. Баллі). Модус іноді розуміють як показник оцінки мовцем достовірності / недостовірності повідомлення у випадках, коли диктум не має ознак істинності й несуперечливості, а пропозиція ототожнюється з мисленнєвим корелятом будь-якого, істинного чи неістинного висловлення. Диктум показаний сукупністю актантів предиката (предикатно-актантною рамкою) або синтаксичних ролей у їхньому співвідношенні (предикатно-аргументною структурою). Набір семантичних ролей, або глибинних відмінків, коливається від 7 до 25 (у Ю. Апресяна) і 100 (у Н. Леонтьєвої). У працях Ч. Філлмора він обмежений 7 ролями (агентивом, експерієнтивом, інструментом, метою, локативом, об’єктивом, уключеним реченням із функцією модальності мовця). Причинами такої розбіжності в кількості семантичних відмінків здебільшого є завдання й обсяг матеріалу дослідження, ступінь дроблення значень граматичних відмінків (наприклад, локатива, об’єкта, медіатива і т. ін.), а також уведення до складу ситуації комунікативних і модальних показників як семантичних відмінків (перформативності, оцінки, фігури спостерігача, статусних ролей комунікантів тощо). Пропозиція не завжди позначається простим реченням, оскільки її зміст може передаватися напівпредикативною конструкцією в простому чи складному реченні або імплікатурою, яка опосередкує каузальний зв'язок між контактними реченнями. Пропозиція є базовою одиницею когнітивного моделювання, природа якої підтверджена експериментально та співвідноситься із принципами організації пам’яті. Дискусійною є проблема пропозиційного статусу невербальної інформації. Деякі психологи вважають, що пам'ять обробляє навіть сенсорну, зокрема візуальну інформацію у вигляді пропозиційних структур, що виключає можливість збереження в пам'яті, наприклад гештальтів (Д. Норманн, Дж. Андерсон, Дж. Бауер, Дж. Фодор). Дискурсивний аналіз як нова лінгвістична дисципліна знаходиться поки що на стадії становлення, тому існує декілька напрямків, що визначаються за методикою проведення дослідження:
Теорія дискурсивного аналізу сприяла переосмисленню стилістичних понять та категорій під кутом суспільного життя етносу. У мовознавчій науці таке переосмислення відбувається в напрямку аналізу дискурсивних практик людини як члена національно-культурного співтовариства. Поведінка людини несе на собі національно-культурний відбиток, оскільки дискурс, крім власне лінгвістичного, має ще й лінгвокогнітивний план. У цьому аспекті дискурс пов'язаний із свідомістю, знаннями та уявленнями мовця, яких він набуває у процесі соціалізації і які є основою того культурного масиву, що транслюється від покоління до покоління в межах одного етносу. 2.3 Дискурс як когнітивний феномен 2.3.1 Менталітет У дискурсивних дослідженнях лінгвісти звертаються до поняття національного менталітету та картин світу як його похідних. М е н т а л і т е т (франц. mentalite, від пізньолат. mentalis) – це спосіб мислення, світосприйняття, духовний настрій, що притаманний індивіду чи групі. Це поняття затвердилося в інтелектуальному житті Заходу як уточнення ХХ ст. до просвітницького ототожнення свідомості з розумом. У філософії, культурології та публіцистиці воно, як правило, вживається для характеристики національних особливостей культури [Кравченко, 2003, с. 563]. Філософи тлумачать поняття менталітет як характер думок, сукупність розумових навичок і духовних інтересів, притаманних окремій людині або суспільній групі. Менталітет відображає: 1) етнокультурний досвід якоїсь спільноти; 2) сукупність поглядів та світосприймання її представників; 3) процес інтеріоризації норм, цінностей тощо, які побутують у суспільстві, а також екстеріоризації нових норм, які створюються людьми протягом суспільної еволюції. Менталітет – категорія, яка відображає внутрішню організацію та диференціацію ментальності, складу розуму, складу душі народу; менталітет різних народів – це психо-лінгво-інтелект різномасштабних лінгвокультурних спільнот. Як свідчить аналіз наукової літератури, під менталітетом розуміють певну глибинну структуру свідомості, яка залежить від соціокультурних, мовних, географічних та інших факторів. Важливу роль у розробленні поняття менталітет варто відвести французькій школі “Анналів”. Саме французьким ученим М. Блоку й Л. Февру належить заслуга введення цієї категорії до наукового обігу. Ці вчені та їхні учні розробляли категорію менталітету в межах антропологічних досліджень і багато в чому сприяли тому, що поняття менталітету набуло статусу загальнонаукового. Історики школи “Анналів” відрізняють варварський, придворний, міський, готичний, забобонний, буржуазний, сучасний та інші види менталітету. Особливості менталітету пов’язані з певними стереотипами реагування індивідів та спільнот на соціальні події, стандартні соціальні ситуації. Ці стереотипи визначаються соціокультурними нормами, які, в свою чергу, пов’язані з певними світоглядними моделями, що виступають у ролі світоглядного обґрунтування норм, на основі яких безпосередньо формуються ментальні та емоційні стереотипи реагування на події в соціумі та особистому житті. Фіксацію особливостей менталітету в мові досліджують у межах таких наукових дисциплін, як етнопсихолінгвістика й лінгвокультурологія. Феномен менталітету – субстанція духовна, вона має давньоісторичне походження і пов’язана із індивідуальними, груповими й суспільними інваріантами поступового розвитку як похідних складових культури народу, його релігії, життєустрою, філософських ідей, освіти, буденності тощо. Менталітет – це характер народу, про який писав В. фон Гумбольдт і який відображується не тільки в мові, а й у літературі, релігії, духовному житті нації. За В. фон Гумбольдтом, характер нації позначається на характері мови, що демонструє “об'єднану духовну енергію народу” і втілює в собі своєрідність цілого народу; мова виражає бачення світу, а не просто відбиток ідей народу. Глобальним процесом, пов'язаним із формуванням і тлумаченням картини світу, є світобачення. Бачення світу – це і є менталітет, що виявляється в образах і уявленнях, тобто в картині світу, а також у вчинках людей, у різних сферах культури. Про менталітет можна говорити на основі їхнього аналізу, хоча, безумовно, розмежування менталітету і картини світу є дещо механістичним. Ці два явища взаємозумовлені й взаємозалежні, менталітет можна досліджувати на основі характеристик картини світу, насамперед експліцитних. Менталітет впливає на процеси когніції, включаючи в ці процеси і структурування накопичених знань. Механізми когніції за своєю основою є універсальними, а розбіжності набутих знань визначаються своєрідністю менталітетів народів. Менталітет відбивається в картинах світу різною мірою. У тих випадках, коли пріоритетна роль належить раціональному, логічному мисленню, менталітет виявляється меншою мірою. Однак, навіть німецька класична філософія, що претендує на універсальність, має відбиток німецького бачення світу. При аналізі менталітету необхідно враховувати диференціацію всередині нації. Це означає, що, крім загальних рис національного менталітету, слід враховувати і менталітет окремих груп. Менталітет однакових соціокультурних груп різних мовних спільнот має більше схожих ознак, ніж менталітет різних соціокультурних груп усередині однієї мовної спільності. Менталітет народу має стійкість, стабільність, він консервативний, хоча в кожну епоху набуває нових ознак. Безумовно, менталітет нації в конкретний історичний період залежить від менталітету попередніх поколінь, що виявляється в культурі, і в цьому розумінні визначається і формується культурою. Проте менталітет народу в певний період часу активно впливає на подальший розвиток культури. Особливості національного менталітету виявляються на рівні мовної, наївної картини світу. Кожна з національних картин світу – це унікальне суб’єктивне уявлення про дійсність; уявлення, що вміщує в собі об’єкти як неопосередкованої, так і опосередкованої дійсності, до якої належать такі компоненти культури, як міфи, повір’я, легенди, релігійні погляди тощо. 2.3.2 Концептуальна та мовна картини світу Менталітетом кожної нації визначається відображення картин світу, які відбивають когнітивні, культурні й соціальні характеристики народу, а також географічні умови його проживання. Поняття картини світу як моделі світу, як смислового моделювання світу відповідно до логіки світорозуміння й світоуявлення є центральним у когнітивних дослідженнях дискурсу. Термін картина світу вперше застосовується фізиком В. Герцем на межі XIX i XX ст. як сукупність внутрішніх образів зовнішніх об’єктів, які слугують для виведення логічних суджень щодо поведінки цих об’єктів. Ці образи відтворюють суттєві ознаки об’єктів і певну кількість зайвих відношень, хоч останніх уникнути не вдається, оскільки вони створюються розумом. Згодом картина світу перетворюється на універсальну категорію природничих і гуманітарних наук. В. Постовалова визначає її як глобальний образ світу, який лежить в основі світогляду людини, тобто виражає сутнісні властивості світу в розумінні людини, які є результатом її духовної діяльності [Постовалова, 1988]. Останнім часом під впливом комп’ютерної науки картина світу замінюється термінами когнітивна модель світу, ментальна модель, ментальна репрезентація, які позначають універсальне концептуальне зображення дійсності в різноманітності її зовнішніх і внутрішніх зв’язків, що існує у вигляді певної системи понять (час, простір, причина, наслідок, число, частина і ціле тощо). У системах штучного інтелекту картина світу перетворюється на модель репрезентації знань в інтелектуальному середовищі і слугує для розв’язання інтелектуальних завдань. Лінгвісти розрізняють к о н ц е п т у а л ь н у та |
|
Кафедра економіки і управління КІ СумДУ Методичні вказівки до семінарських занять з дисципліни "Макроекономіка" для студентів економічних спеціальностей денної форми навчання... |
ОНОЛОГІЯ, КАРДІОЛОГІЯ, ГЕМАТОЛОГІЯ У трьох томах Том 3 Гематологія... М. А. Власенко – заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор Харківської медичної академії післядипломної... |
|
ПРОГРАМ А Програма та методичні вказівки щодо проходження виробничої практики для студентів денного відділення спеціальності 050107 "Економіка... |
Книга дорогоцінних скарбів Слов’янські вірування. Писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання... |
|
1. Курація хворого з ускладненим гіпертонічним кризом Курація хворого... «Внутрішня медицина» Модуль 4 Невідкладні стани у клініці внутрішньої медицини /Укладачі: В. Г. Псарьова, Л. Н. Приступа, В. Ф. Орловський,... |
Конспект лекцій з курсу “ Системно-структурне моделювання технологічних... Конспект лекцій з курсу “Системно-структурне моделювання технологічних процесів” / Укладач П. В. Кушніров. – Суми: Вид-во СумДУ,... |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з курсу «Прогнозування техніко-економічного рівня машин» Конспект лекцій з курсу «Прогнозування техніко-економічного рівня машин» / Укладачі: О. М. Суміна, О. В. Черняков. — Суми: Вид-во... |
Тема: Піднесення до квадрату суми і різниці двох виразів. Розв’язування вправ Квадрат суми і квадрат різниці”; використання формул квадрата суми і квадрата різниці при виконанні обчислень, спрощенні виразів,... |
|
Конспект лекцій Частина II Суми Стратегічний маркетинг : конспект лекцій / укладачі: В. В. Божкова, Ю. М. Мельник, Л. Ю. Сагер. – Суми : Сумський державний університет,... |
Назва таблиці Звіт про суми нарахованої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення, допомоги, компенсації) застрахованих осіб та суми нарахованого... |