Міністерство освіти і науки України
Сумський державний університет
2953 МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
до практичних занять з дисципліни
“ТеоріЯ мовного дискурсу”
для студентів спеціальності
7.030507 “Переклад”
денної форми навчання
Суми
“Видавництво СумДУ”
2010
Методичні вказівки до практичних занять з дисципліни “Теорія мовного дискурсу” / укладач Н.В. Таценко. – Суми: Вид-во СумДУ, 2010. – 67 с.
Кафедра германської філології
Методичні вказівки “Теорія мовного дискурсу” призначені для студентів 5-го курсу спеціальності “Переклад” як додаткова допоміжна література з предмету “Теорія мовного дискурсу”. Методичні вказівки складаються з 3 розділів та завдань до них. Матеріал кожного розділу є оглядовим, він може бути доповненим та уточненим як викладачем, так і студентами.
Завдання після кожної теми орієнтовані на розвиток теоретичних та практичних умінь і навичок. У кінці кожного розділу пропонується список літератури, що допоможе студентам відповісти на запитання та критично осмислити постульовану автором точку зору стосовно основних понять дискурсології.
1 КОГНІТИВНО-ДИСКУРСИВНА ПАРАДИГМА ЛІНГВІСТИКИ
1. 1 Антропоцентричний підхід до вивчення
мовних одиниць
Підвищений інтерес мовознавства до комунікативної прагматики на рубежі XX-XXI ст. призвів до зосередження уваги дослідників на динамічному вивченні використання мовних та парамовних засобів, які реалізують індивідуально-особистісний, інтенціональний (потреби, мотиви і цілі) та ситуативний аспекти повідомлення. Студіювання специфіки комунікативної поведінки в різних соціальних сферах стає одним із домінантних напрямків досліджень у таких гуманітарних дисциплінах, як соціолінгвістика, когнітивна лінгвістика, лінгвокультурологія, лінгвістична концептологія, дискурсивна лінгвістика.
У рамках революційного повороту уваги гуманітарних дисциплін до людини і розвитку антропоцентричних підходів до вивчення мови та мовлення бурхливий розвиток отримали дослідження, в яких людський фактор займає домінуючу позицію: на передній план виступають проблеми виявлення закономірностей лінгвосеміотичного засвоєння Homo Sapiens навколишнього матеріального світу та інформаційного простору, стратегічної побудови комунікації для реалізації людських потреб, структурування вигідного для комунікантів середовища.
Ера бурхливого розвитку комунікаційних технологій змусила людину кардинально змінити свою комунікативну поведінку: якщо в епоху, що передує гіперінформаційному буму, досягнення прагматичних цілей комунікації мало переважно вербальний характер, то наш час вимагає інтенсивного привнесення в комунікацію візуальної складової. Світ став яскравішим, ілюстративнішим, демонстративнішим, на його теренах з’явилася реальна загроза загубитися і не отримати бажаного для певної особистості. У той же час з’явилися колосальні можливості заявити про себе та досягти реалізації своїх потреб, “упакувавши” наміри в привабливий образ.
У ситуації інтенсивного і неперервного впливу потоку інформації на людину та суспільство, а отже, і взаємовпливу продуцентів цієї інформації один на одного, сформулювався інтерес до механізмів та аналізу наслідків такого впливу. Таким чином, з’явився придатний ґрунт для появи теоретичних розробок того, як мовна особистість може врятуватися від потоку інформації, зберегти і розвинути культурні цінності, що накопичувалися тисячоліттями, як будувати своє мовлення, щоб індивідуальність певного носія мовної культури не виявилася заглушеною в умовах великої кількості “комунікаційних фонів”.
Певна річ, гіперінформативність буття детермінована особливим станом комунікації сьогодення – її масовістю. Саме масова комунікація породила такий широкий спектр потреб та інтенцій у соціумі. Прагнення вижити в інформативному потоці включає в свідомості людини особливий “механізм” породження мовлення, який дозволяє реалізуватися в повному обсязі.
Необхідність дискурсивної парадигми обумовлена природним загостренням зацікавленості вчених когнітивними основами процесу засвоєння реальності, процесами переробки та транспортування інформації з метою впливу на людську свідомість, становленням мовної особистості, а також тим, як створені нею в комунікативних системах інформаційні потоки перетворюються в складний системний продукт – дискурс.
Як відомо, п а р а д и г м а – це пануюча теоретична версія структури і сутності об’єкта пізнання, домінуючий в науці дослідницький підхід, заданий у певний історичний відрізок часу певним колом вчених методологічний напрямок наукових досліджень, що спирається на певну філософську основу.
Поняття парадигми було запропоноване Томасом Куном, який визначав її як “визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем та їх рішень” [Кун, 1997, с. 11]. По суті, парадигма є матрицею, моделлю дослідження, стилем мислення в науці стосовно об’єкта пізнання. Для лінгвістики об’єктом пізнання є мова, цілу галерею філософських образів якої виробила інтелектуальна домінанта XIX – XX ст.
Ці образи групуються навколо двох основних моделей – логічних (семіологічна, етноцентрична, антропологічна) і сублогічних (структуралістська, трансформаційно-генеративна, семантико-синтаксична, комунікативно-прагматична, комунікативно-функціональна та ін.), що виникають і підтримуються в рамках певної методологічної платформи. Але спільним для них усіх є визнання природної мови поліфункціональною знаковою системою, яка виконує дві базові функції – когнітивну (гносеологічну) і комунікативну (функціональну, прагматичну), що й визначає два головних підходи до феномену “мова” [Приходько, 2008].
У кожному із цих підходів склалася своя власна сфера досліджень, окреслилася своя проблематика, визначилися свої пріоритети. У когнітивній моделі вивчається людський інтелект, а мова визнається головною ментальною складовою всієї інфраструктури мозку, інструментом мисленнєво-мовленнєвих процесів, засобом пізнання довкілля і позагенетичної передачі людського досвіду. У комунікативній моделі мова досліджується в зв’язку з її роллю в умовах реальної мовленнєвої діяльності, де на перше місце виходить мовна / мовленнєва особистість (homo loquens, homo lingualis) та її соціокультурна і соціодискурсивна активність.
Маючи один і той самий об’єкт дослідження, обидва напрями в лінгвістичній науці спочатку ставили різні цілі та відповідно вирішували різні завдання, тим самим сприяючи дивергенції поглядів і розбіжності позицій щодо місця і ролі мови в соціумі, що цілком узгоджується з плюралістичною природою світу, яка ніби накладає вето на будь-яку монополію на інтерпретацію об’єкта пізнання.
Розвиток суміжних гуманітарних наук сприяв переорієнтації наукової думки на конвергентний розгляд когнітивних і комунікативних аспектів мовної діяльності [Апель, 1997]. Основою такої орієнтації стають фундаментальні уявлення про нерозривний зв'язок:
когнітивного і соціального, оскільки немає розуму поза соціумом і немає соціуму поза розумом [Апель, 1997];
когнітивного і комунікативного, оскільки немає розуму поза мовленням і немає мовлення поза розумом;
комунікативного та індивідуального, оскільки немає мовлення поза особистістю і немає особистості поза мовленням.
Об’єднувальною основою в конвергентному використанні двох провідних принципів лінгвістики є антропофактор (від грецького antropos – людина). Ставлення людини в центр наукових досліджень викликала підвищений інтерес до цілого ряду лінгвістичних проблем – так званого “людського фактора в мові”, що призвело до чіткої антропологічної орієнтації сучасного лінгвістичного знання. Концентрація уваги на homo loquens – людині з її системою уявлень, знань і цінностей дозволяє розуміти природну мову як явище когнітивного порядку, що використовується в комунікативних процесах і має для цього всі необхідні ресурси.
Особливу значущість у цьому зв’язку одержують психологічні аспекти мовленнєвої діяльності. Як зазначає Й. Майбауер: “Те, що я маю певну інтенцію, можу втілювати її в мовну форму, яку я потім використовую як висловлення, причому так, що вона точно вписується в контекст і що мій співрозмовник її більш-менш розуміє – все це, безсумнівно, має відношення до людської психіки” [Meibauer, 2001].
У цій думці втілена ідея нерозривної єдності когнітивного й комунікативного. Синтез цих двох базових функцій з позицій лінгвофілософських поглядів на роль і місце мови в соціумі якраз і визначає в головних своїх рисах інтегральну когнітивно-комунікативну (когнітивно-дискурсивну) парадигму сучасного мовознавства. Іноді в цьому випадку говорять про “синкретично-синергетичну модель”, оскільки йдеться про тісний зв'язок прагматичного аспекту з когнітивним, психологічним, риторичним, соціальним, аксіологічним.
Визначаючи свою парадигму як когнітивно-комунікативну / когнітивно-дискурсивну, мовознавство тим самим визнає домінуючими два напрямки у своїх дослідницьких інтересах – когнітивно-семантичний опис мовних одиниць та їх дискурсивний аналіз. При такій постановці питання увага дослідника має фокусуватися на двох давніх проблемах мовознавства: мова і мислення / свідомість / знання (предмет когнітології), мова як засіб / інструмент комунікації в соціокультурному континуумі (предмет дискурсології).
Згідно з антропоцентричним підходом у центрі аналізу лінгвістичних аспектів мовної комунікації є мовленнєва система як один із проявів людської діяльності. Інтерес до людини та її мовленнєвої поведінки, при якому лінгвістичні аспекти комунікації розглядаються як похідні від цілей мислення (когніції) та передачі інформації (комунікації), об’єднує такі науки, як когнітивна лінгвістика, соціолінгвістика, прагмалінгвістика, психолінгвістика та етнолінгвістика. Всі вони утворюють когнітивно-дискурсивну парадигму в лінгвістиці.
1.2 Когнітивна лінгвістика
К о г н і т и в н а л і н г в і с т и к а зародилась у XX ст. як окремий напрям досліджень у рамках когнітивної науки в цілому – міждисциплінарної науки про мисленнєві процеси в свідомості людини, про системи подання знань та отримання інформації не лише людиною, а й комп’ютером. Когнітивна наука була започаткована в США після Другої світової війни. Перший центр когнітивних досліджень організовано в Гарвардському університеті у 1960 р. психологами Дж. Міллером і Дж. Бруннером.
Становлення когнітивної лінгвістики як окремої галузі мовознавства відбулося на Міжнародному симпозіумі 1989 р. у Дуйсбурзі (Німеччина), організатором якого був Р. Дірвен. На цьому симпозіумі започатковано видання журналу “Когнітивна лінгвістика” і створено Міжнародну асоціацію когнітивної лінгвістики. До цього часу вона була наведена індивідуальними дослідженнями американських учених.
У 1975 р. з’явився термін “когнітивна граматика” у статті Дж. Лакоффа і Г. Томпсона “Представляємо когнітивну граматику”. У 1987 р. американський когнітолог Р. Ленекер опублікував перший том “Основ когнітивної граматики”. Проблематика когнітивістики розглядалася у 80-ті рр. XX ст. у працях М. Джонсона, Р. Джеккендоффа, Л. Талмі, Ч. Філлмора, У. Чейфа (США), Дж. Хеймана (Канада), Т. ван Дейка (Нідерланди) та ін.
О. Селіванова визначає когнітивну лінгвістику як напрям мовознавства, у якому мова розглядається як засіб отримання, зберігання, оброблення, перероблення й використання знань, спрямований на дослідження способів концептуалізації й категоризації певною мірою інтеріоризованої дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду [Селіванова, 2006, с. 213].
Інше визначення когнітивної лінгвістики надає В. М. Манакін, який зазначає, що вона є наукою про закономірності організації та функціонування мовно-мисленнєвого інформаційного простору [Манакін, 1999, с. 10], підкреслюючи, що когнітивна лінгвістика, по-перше, це свідоме завершення структуралізму, а по-друге, це перехід до наступного етапу розвитку лінгвістики, який умовно можна назвати лінгвістикою психоментальної діяльності людини.
Когнітивістика інтегрує зусилля різних дослідників – філософів, логіків, психологів, математиків, кібернетиків тощо – для отримання всестороннього уявлення про людську свідомість і розум. Розробки з когнітивної психології, психолінгвістики, комп’ютерної науки, теорії інформації, математичної логіки, антропології посприяли розвитку когнітивної лінгвістики.
Ця наука розглядає мову як пізнавальне знаряддя кодування та трансформації знань, однак мова є не лише внутрішньою здатністю людини, а й надана людині ззовні та створена незалежно від конкретного індивіда, нав’язуючи йому при засвоєнні свій спосіб категоризації й концептуалізації світу та внутрішнього рефлексивного досвіду етносу.
Головними завданнями когнітивної лінгвістики є: 1) аналіз природи мовної компетенції людини, її онтогенезу; 2) визначення специфіки категоризації та концептуалізації; 3) опис організації внутрішнього лексикону, вербальної пам’яті людини відповідно до структур репрезентації знань і механізмів пам’яті взагалі; 4) пояснення когнітивної діяльності людини у процесах породження, сприйняття й розуміння мовлення, комунікації; 5) дослідження пізнавальних процесів і ролі природних мов у їхньому здійсненні; 6) установлення співвідношення мовних структур із концептуальними.
У когнітивній лінгвістиці використовується прагматичний підхід до вивчення мовних явищ, а на передній план виступають питання подальшого вивчення тих ментальних категорій, які не піддаються безпосередньому спостереженню і до яких відносять: сподівання, наміри, вихідні припущення, уявлення, знання, переконання, думки, висновки тощо. Когнітивна лінгвістика розглядає структури подання знань у мові (концепти та фрейми), когнітивні моделі категоризації світу тощо.
Тим самим когнітивний аналіз фокусується на людині – комунікантах та їх комунікативних намірах для виявлення ментальної бази мовця / слухача, можливих цілей їх спілкування, схематично відображеного у свідомості змісту інформації, що передається, а також на розгортанні процесу спілкування для його моделювання у вигляді узагальнених схем, сценаріїв тощо.
1.3 Соціолінгвістика
С о ц і о л і н г в і с т и к а досліджує функціонування мови в її соціальному контексті. Вона є маргінальною галуззю мовознавства, що вивчає вплив суспільних явищ і процесів на виникнення, розвиток, соціальну й функціональну диференціацію й функціонування мов, а також зворотний зв'язок мови й соціуму [Селіванова, 2006, с. 568].
Соціолінгвістика виникла на теренах мовознавства, соціології, соціальної психології й етнографії в другій половині XX ст. Термін уведений у 1952 р. американським дослідником Х. Каррі, хоч напрям дослідження взаємовпливу мови й суспільства вже існував протягом тривалого часу, а назви соціологічна лінгвістика й соціологія мови були відомі ще 20–
40 рр. XX ст.
Соціологічний напрям у мовознавстві виник на межі XIX – XX ст. як реакція на натуралістичну концепцію А. Шлейхера, індивідуалістичний психологізм молодограматиків, іманентність структуралізму й естетичний ідеалізм К. Фосслера, Л. Шпітцера, які зближалися з позитивістськи налаштованими молодограматиками на підставі положення про первинність індивідуальності людини на відміну від колективного духу народу В. фон Гумбольдта і Г. Штейнталя.
Цей напрям еклектично враховував методологічно різнорідні ідеї філософії Просвітництва, психологічного напряму мовознавства, марксистської філософії, філософії позитивізму, однак його завдання були чітко скеровані на соціальну природу мови, її комунікативну функцію, відношення мови й суспільства, мови й суспільно заангажованого індивіда.
Соціологічний напрям створюється в ряді країн світу: у Франції (французька соціологічна школа під керівництвом А. Мейє), Швейцарії (Женевська школа), Великобританії (Лондонська школа під керівництвом Дж. Фьорса), США (У. Уітні, Е. Сепір, Б. Уорф і представники антрополінгвістики), СРСР (Л. Щерба, Л. Якубинський, Є. Поливанов, В. Жирмунський, Б. Ларин, М. Марр, Р. Шор та ін.). Соціологічні концепції були висунуті й представниками Норвегії (А. Зоммерфельт), Японії (школа мовного існування М. Токіеда), Чехії (Празька школа), Німеччини (Лейпцизька школа) тощо.
Дослідники виокремлюють у соціолінгвістиці три течії: перша орієнтована на соціологію (досліджує норми мовного вживання, мету вибору варіантів мови, диглосію, теорію кодів залежно від різних соціальних детермінант), друга спрямована на лінгвістику й вивчає неоднорідність мовної системи з огляду на соціальні параметри, а також зв'язок мовних змін із соціальними умовами; третя має етнографічне й методологічне спрямування.
Проблематика соціолінгвістики дуже широка, що зумовлює виділення окремих дисциплін на її ґрунті, зокрема інтерлінгвістики, соціофонетики, соціальної діалектології, екологічної лінгвістики, ґендерної лінгвістики тощо. Головними векторами досліджень соціолінгвістики залишаються проблеми мовної ситуації, мовного колективу, суспільних функцій мови, форм її існування в соціумі, соціальної диференціації мов залежно від різноманітності соціальних шарів (стратифікаційна) і соціальних ситуацій (ситуативна), двомовності, полілінгвізму, мовної політики, норми тощо.
Згідно зі спрямуванням соціолінгвістичних досліджень виокремлюються синхронна соціолінгвістика, об’єктом якої є форми існування мови та співіснування мов у суспільстві в певний історичний період його розвитку, та діахронічна соціолінгвістика, що вивчає соціальні чинники мовного онтогенезу, соціально-історичні типи мов, історію розвитку мов, становлення певної мовної ситуації та зміни мовної політики тощо.
Соціолінгвістика застосовує спеціальні методики досліджень власного об’єкта: безпосереднє спостереження, включене спостереження (за участю спостерігача-дослідника), анкетування з використанням питальників, інтерв’ю, яке може стимулювати інформантів до природної комунікації чи свідомої орієнтації на еталон; кореляційний, факторний аналіз, лінгвостатистичний експеримент, моделювання (до прикладу, імплікаційна хвильова модель поширення мовних інновацій у географічному й соціальному просторі, моделі мовленнєвої поведінки з урахуванням соціальних статусів і ролей).
Тим самим для соціолінгвіста в схемі мовленнєвої діяльності на передній план виходять соціальні характеристики комунікантів (їх соціальна приналежність, стать, вік, професія, рівень освіти, місце проживання, соціальні параметри ситуації спілкування та ситуативні ролі учасників спілкування (покупець і продавець, лікар і пацієнт, підлеглий і начальник, товариші тощо).
1.4 Прагмалінгвістика
|