|
|
Скачати 3.19 Mb.
|
| Тема 3. Освітня діяльність: сутність та організація 3.1. Процес освіти: сутність, цілі та функції Раніше вже йшлося про те, що освіта є педагогічним процесом, тобто процесом передачі знань, досвіду та виховання певних якостей. Технологія передачі будь-якої інформації (цінностей, знань, навичок) здійснюється здебільшого через педагогічну діяльність, яка обов'язково має бути певним чином організована, впорядкована і спрямована на досягнення конкретних цілей. Відповідно до них у системі освіти виділяються окремі ланки, направлені на досягнення як загальних, так і специфічних цілей. У сукупності вони складають систему освітньої діяльності, або систему освіти. Оволодіння людиною сумою знань і уявлень про навколишній світ відбувається в процесі виховання, пізнання, навчання та розвитку. Кожен з цих процесів має свої цілі, засоби передачі та втілення інформації, а отже – і різний механізм їхньої організації. Елементи виховання і надання знань завжди присутні в освіті, в той же час різною мірою і в різній комбінації залежно від рівня освіти. Елемент виховання буде суттєво вагомішим на нижчих рівнях освіти, які охоплюють ранні роки людини і коли відбувається основний процес формування особистих якостей. Виховання – це процес цілеспрямованого систематичного прищеплення індивідам моральних норм, понять, поглядів, способів і форм діяльності та поведінки, визнаних у даному суспільстві. Виховання має своєю метою втілення моральних цінностей та якостей людини як члена суспільства. Поступово зменшуючись з підвищенням рівнів освіти, він не зникає зовсім ніколи. Інша справа – в яких формах відбувається виховання і на яких характерних рисах наголошується. Якщо в ранньому та молодшому віці важливим виступає втілення фундаментальних рис людини, то з віком воно набуває форм виховання певних якостей, які визначають поведінку людини в колективі. Пізнання, тобто засвоєння знань індивідом, може набувати різних значень і має свої специфічні особливості залежно від характеру знань, що передаються людині. Знання про навколишній світ можуть бути поверхневі і більш систематизовані залежно від глибини вивчення навколишніх явищ та законів. Поверхові знання людина здобуває в своєму щоденному житті, пізнаючи світ в його різноманітності. Завданням освіти є надання людям систематизованих знань, які б давали глибоке та комплексне уявлення про навколишній світ взагалі або певну галузь. Саме в цьому виявляється сутність процесу пізнання. За своїм характером знання поділяються на загальні і специфічні. Знання загального характеру складають основу інтелекту людини, обізнаності її щодо навколишнього світу, вони є фундаментом, базою для більш конкретних, спеціалізованих професійних знань. Здобуття цих знань стає невід'ємною частиною обов'язкової загальної освіти всього населення. Забезпечення доступності цих знань на основі загального охоплення населення стає функцією мережі загальної середньої освіти. Наявність специфічних, як правило професійних, знань робить людину фахівцем певної галузі. Такі знання здобуваються вже на базі загальної середньої освіти. В даному випадку функцією освіти є передача конкретних знань, навичок, інформації у певній специфічній галузі діяльності. Здобуття професійних знань може мати місце в старших класах середньої школи (початкова профільність), у професійно-технічних, вищих та інших закладах освіти. Зв'язуючою ланкою між вихованням і пізнанням завжди виступає навчання – цілеспрямовано організований процес, направлений на систематичне засвоєння знань, формування, втілення конкретних навичок і умінь. У процесі навчання передається не тільки система знань, а й спосіб їх застосування. Уміння – це здатність виконувати певні дії відповідно до поставленої мети на основі використання людиною засвоєних знань і навичок. Уміння можуть бути первинні і вторинні: первинні вміння – це неавтоматизовані дії, підпорядковані певному правилу, вони близькі до навичок в тому, що піддаються автоматизації. Вторинні вміння – це дії, які принципово не можуть бути автоматизовані, вони не мають однозначного правила в своїй основі й передбачають елементи творчості. Ці вміння мають такі автоматизовані компоненти як навички. Навичка – закріпленість у психіці людини функцій, завдяки чому вона спроможна виконувати певну дію раціонально, точно і швидко, без зайвих витрат фізичної та нервово-психічної енергії. Навички – це дії, які внаслідок багаторазового повторення стали автоматизованими. Наприклад, написання літер стає навичкою, без якої неможливо оволодіти складними вміннями: грамотно викладати письмово свої думки [126, с. 83]. Процеси пізнання і навчання не тотожні у тому значенні, що «у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, а навчання, крім засвоєння цих знань, передбачає формування вмінь і навичок» [126, с. 81]. Але пізнання та навчання схожі у своїй спрямованості: їх метою виступає пізнання законів і закономірностей об'єктивного світу. В процесі освіти важливо передати не просто суму інформації, суму знань, оскільки людина не є пасивним сприймачем. Не менш важливим є формування вміння працювати з цією інформацією, користуватись засвоєними знаннями. У цьому випадку пізнання людиною законів та закономірностей об'єктивного світу може відбуватися на різних рівнях. Показовими є слова Яна Коменського, фундатора педагогічної науки, який таким чином обґрунтовував рівні пізнавальної діяльності людини: «Розуміння речей також має три ступені. На першому ступені ми сприймаємо історично, що що-небудь є, на другому науково, що і чому є, і на третьому ступені за допомогою висновків, тобто розумно, розглядаємо основи якоїсь речі, так що можемо видумати навіть нову річ такого ж роду. Наприклад, якщо хто-небудь знає застосування компасу і навчений лише досвідом, вміє ним користуватися, то він стоїть на першому ступені знання. Але якщо він розуміє і основу – яким чином обладнано компаса, то він стоїть на другому ступені. Якщо ж, нарешті, він дійшов до того, що в змозі видумати компас нового виду, то він стоїть на третьому ступені» [50, с. 44-98]. Усвідомлення освіти як комплексного процесу виховання, пізнання, навчання зумовило сучасне розуміння освіти як процесу розвитку людських ресурсів. Останній, поряд з усім комплексом діяльності для виховання та освічення особистості людини, включає також і розкриття її внутрішніх можливостей та здібностей, самоосвіту і самовиховання. Таке розуміння докорінно чином змінює орієнтацію освітньої діяльності: не просто на втілення певних знань, навичок, рис у людській особистості, а в першу чергу – на створення умов для розвитку, реалізації людського потенціалу країни. Розглянемо тепер, що являє собою процес освіти як вид діяльності. Головним суб'єктом процесу навчання виступає педагог (вчитель або викладач). Характерною рисою сфери освіти є те, що педагоги – це висококваліфіковані спеціалісти, які отримали спеціальну підготовку, мають високий інтелект і культуру, володіють глибокими знаннями і навичками проведення навчально-виховної роботи. Отже, це – праця вищої кваліфікації. На відміну від інших сфер економічної діяльності, у галузі освіти засоби праці мають другорядне значення. Для здійснення навчального процесу, звичайно, також потрібні матеріально-речові засоби: будівлі, обладнання для учбових аудиторій, навчально-методичний інвентар тощо. Науково-технічний прогрес продукує появу нових засобів передачі інформації, телекомунікаційних систем, комп'ютерів та іншої складної техніки. Сучасні засоби значно полегшують роботу викладача, допомагають йому надавати швидше і в більшому обсязі необхідну інформацію своїм учням. Водночас, технічні засоби не можуть замінити саму працю викладача, його індивідуальний педагогічний вплив на особистість учня. Цей фактор залишається вирішальним у процесі освіти. Разом з тим вплив на учнів може значною мірою визначатися не тільки особистими та професійними навичками педагога, а й педагогічними технологіями, які включають певний концептуальний підхід, форми та методи навчального процесу. Предмет праці у сфері освіти також є досить специфічним. Предметом впливу виступають не матеріальні речовини, а людська особистість, індивідуальна, неповторна за своєю суттю і яка постійно знаходиться в стані розвитку. Причому процес освіти неможливий без активної участі самої особистості в процесі навчання і виховання. Людина, яка вчиться, виступає одночасно і споживачем освітніх послуг, і співучасником їх виробництва. В цьому полягає головна відмінність створення освітніх послуг порівняно з будь-якими іншими послугами. Транспортні компанії або банки не передбачають участі клієнтів в організації конкретної діяльності, а навпаки – намагаються полегшити і спростити користування цими послугами, тоді як успішність навчання можлива лише за умови спільної діяльності педагогів та учнів. Тільки якщо учень сам витратить зусилля і час на вивчення та засвоєння інформації, освітня діяльність досягне своєї мети. Наскільки освіта є ширшим поняттям порівняно з навчанням, настільки і освітня діяльність, на відміну від навчальної діяльності, є комплекснішим поняттям. Якщо ми говоримо про навчальну діяльність – йдеться безпосередньо про педагогічний процес, його зміст, методику, форми проведення; освітня ж діяльність – втілює весь комплекс дій суспільства для організації процесу передачі знань та інформації. Поряд з безпосереднім процесом навчання (вихованням, пізнанням) вона включає і дії для налагодження механізму функціонування освітньої сфери: організації єдиної системи освіти; управління нею, фінансування тощо. Структурувати поняття освітньої діяльності, на нашу думку, можна таким чином: 1) організація системи освітньої діяльності; 2) організація навчального процесу; 3) управління системою освіти; 4) формування фінансового механізму системи освіти. Отже, освітня діяльність являє собою сукупність дій окремих громадян, педагогів, установ, суспільства в цілому для передачі і засвоєння знань. Центральною ланкою її є активний процес спільної праці і педагогів, і учнів для передачі та оволодіння систематизованими знаннями. Результатом такої непростої праці стає та сума знань, що реально засвоєна людиною. Це ті знання, які залишилися у свідомості людини і котрі можуть бути в майбутньому інтелектуальною базою для продукування нових і нових знань. Останнє залежатиме від багатьох факторів, які визначаються як особистими здібностями, талантами, обдаруваннями людини для творчого застосування отриманих знань, так і здатністю суспільного середовища створити необхідні сприятливі умови для цього творчого використання. В такому випадку ми спостерігаємо дуже важливий момент, який зумовлює специфічність діяльності з передачі знань. Виміряти реальний результат освітнього процесу – тобто те, що засвоєно людиною в процесі навчання – практично не можливо. Успішність, як не дивно, є досить відносним показником цього результату, який не завжди свідчить про здатність, реальні можливості людини щодо використання здобутих знань. Це означає, що реальні результати освітньої діяльності практично важко кількісно і якісно визначити у адекватних вартісних показниках. Зростання ролі освіти в забезпеченні економічного та соціального прогресу суспільства, все ширший вплив її на людину і на суспільство зумовлюють також і процес трансформування самої освіти. Нові вимоги до освіти потребують відповідних змін як в організації її системи, так і в змісті, формах та методах навчального процесу. Всі зміни, що відбуваються в сучасній освіті, можна узагальнити таким чином: 1) змінюється загальне розуміння освіти, її місце і роль в житті людей; 2) все різноманітнішими стають форми організації навчального процесу; 3) зазнають змін і самі педагогічні технології, методи передачі знань та втілення навичок, умінь тощо. Освіта в сучасному світі розглядається не як кінцевий продукт одного з етапів життя людини, а як постійний процес. Раніше освіта обмежувалася достатньо коротким та чітко визначеним відрізком життя, після закінчення якого людина виходила із системи освіти і більше ніколи в неї не верталася. Швидке старіння знань в умовах сьогоднішнього стрімкого часу зумовлює необхідність їх постійного оновлення та періодичного повернення до навчання. Починаючись з народження людини, навчання продовжується протягом всього життя. Розподіл освітніх ресурсів впродовж всього життя людини визнається доцільнішим, ніж концентрація їх в юнацьких роках. Стає необов'язковою жорстка послідовність «освіта – робота – відпочинок – пенсія», з’являється можливість змінити цей порядок життя згідно з суспільними вимогами, власними бажаннями і потребами. Взагалі вважається дуже ефективним чергувати навчання з трудовою діяльністю. Звичайним явищем стає те, що освіта розподіляється невеликими дозами, які чергуються або ідуть паралельно з практичною роботою. Такі зміни в розподілі ресурсів освіти в житті людей зумовлюють ускладнення всього освітнього процесу. Традиційна непорушна структура системи освіти (початкова, середня, вища) є занадто простою за умови сучасної складності вимог до кваліфікованих працівників і загального освічення громадян, не забезпечує різноманітні потреби суспільства в освітніх послугах. Система освіти повинна бути готовою прийняти і молодь до вступу у трудове життя, і людей старшого віку, яким необхідно постійно адаптувати свою кваліфікацію до мінливих вимог економіки. В основу організації такої системи освіти, яка б функціонувала як єдиний процес, була інтегрована і узгоджена внутрішньо (між всіма її ланками) і зовнішньо (з потребами ринку праці і суспільства в цілому), покладена концепція безперервної освіти. Концепція безперервної освіти передбачає зкоординованість всіх окремих елементів освіти – дошкільної, середньої, вищої та післядипломної – таким чином, щоб кожний з них був продовженням попереднього ступеню і підготовкою до наступного. В такій системі вибір рівня досвіти не пов'язаний з віком учнів, переміщення всередині системи засновуються не тільки на вимогах певного мінімуму знань, а визначаються відношенням людини до навчання, її загальним розвитком та інтелектом. У системі безперервної освіти розширюються форми організації навчання, поряд з традиційними навчальними закладами з'являються нові: школи бізнесу, навчальні центри підготовки та підвищення кваліфікації тощо. В багатьох країнах світу посилюється тенденція до введення відкритішого доступу до вищих навчальних закладів і залучення до освіти таким чином широких мас населення. В основі такої тенденції лежить філософія егалітаризму – всі індивіди повинні мати можливість вчитися у вищій школі. Французький уряд запропонував приймати у заклади вищої освіти всіх випускників середніх шкіл, бажаючих вчитися, а відбіркові екзамени проводити після 2 років навчання. У Сполучених Штатах у багатьох 2-річних общинних коледжах здійснюється відкритий прийом. Виділяються також такі види освіти, як формальна та неформальна. Формальна освіта – здобувається в регулярній системі освіти, навчання в ній зумовлено віком учнів, учбовими планами, необхідністю здавати екзамени, вимогами необхідної кваліфікації для вступу на більш високий ступінь освіти чи на ринок праці. Формальну освіту надають загальноосвітні та професійні навчальні заклади. Метою формальної освіти є отримання відповідної кількості знань та навичок, які визначаються стандартами, прийнятими відповідальними державними органами. Неформальна освіта – отримується поза межами регулярної системи: в гуртках, на курсах і т. д. Її головною метою є здобуття конкретних знань, а не формального документу про освіту. В основі неформальної освіти лежить концепція, згідно з якою умови навчання є менш важливими, ніж вплив самого навчального процесу на учня. При неформальних формах організації освіти предмет вивчення визначається самими організаторами, навчання не пов'язане з учбовими планами та екзаменаційними вимогами до знань. Неформальна освіта призначена задовольняти потреби людей у різноманітних знаннях, необхідних їм у повсякденному житті, пропонувати додаткові можливості здобуття кваліфікації, самовираження і соціальних контактів. За формою організації впливу на особу людини виділяються дві сфери: інституціоналізований вплив та неінституціоналізований. До першої сфери відносяться всі форми освічення та планової цілеспрямованої підготовки спеціалістів. До другої – загальна маса впливів на формування індивіда: сім'я, найближче оточення, засоби масової інформації тощо. Освічення людини, пізнання нею навколишнього світу відбувається не тільки в межах інституціоналізованої системи освіти. У найширшому значенні освіта охоплює всі форми впливу на людину: сімейну освіту та виховання, формальне навчання в різних закладах, практичний досвід, вплив соціального і культурного середовища, вплив засобів масової інформації тощо. Таким чином, в організації освіти відбуваються зміни, які можна визначити як диверсифікаційні. Процес навчання може мати місце у формальних інституціоналізованих закладах освіти, може відбуватися на підприємствах, може набувати форми дистанційного навчання тощо. Все різноманітнішими стають тривалість та глибина спеціалізації навчальних програм. Наприклад, поруч з курсами повної вищої освіти розвиваються більш скорочені форми базової вищої освіти, підготовки молодших спеціалістів, бакалаврів. Кожний час висуває свої вимоги до підготовки фахівців системою освіти. Для етапу індустріального суспільства, коли основою його розвитку був прогрес в засобах виробництва, переважала науково-технократична концепція підготовки фахівців. Сутність цієї концепції полягала у знаннях як результаті, який теоретично обґрунтований і практично встановлений. Підготовка майбутнього фахівця будується за філософською схемою стосунків викладача, вчителя – носія знань – і студента, учня, який апріорі відомо, що не володіє цими знаннями. Головною цінністю викладача, вчителя – технократа є інформація, яку необхідно донести до студента, учня. За таких умов людина виявлялась якимось інженерно-технологічним об'єктом, на поведінку якого можна було впливати за допомогою зовнішніх чинників, загальних стандартів і нормативів. У цьому напрямі також діє масове поширення теле-, відео-, комп’ютерної техніки, яке приводить до появи теленаркоманії. Школа також формує з кожного учня пасивного споживача інформації. Починаючи з першого класу учнів завантажують все новими і новими даними, не піклуючись про те, як вони їх сприймають і наскільки ця інформація їм необхідна. Іншими словами, сучасна технологія навчання формує особливий тип особистості – інтелектуального споживача, для якого збагачення інформацією нерідко супроводжується збіднінням душі. Ось чому в умовах технократизації суспільства і освіти на перший план виступає проблема гуманітаризації, розвитку моральних і творчих рис кожної людини. В наш час все більше усвідомлюється неповторність людської особистості та взаємозалежність буття всіх людей на землі. На зміну технократичній концепції підготовки приходить інша – гуманістична. Суть цього підходу якісно інша. Вона формально не зорієнтована на знання як результат, її зміст і сила – в процесі пізнання. Пізнання – через форму діалога: викладача зі студентом, вчителя з учнем, студента зі студентом, учня з учнем, і, нарешті, через форму внутрішнього діалога студента, учня з собою. За такого підходу істина не може бути єдиною, вона у кожного своя, і кожен має право на своє бачення світу і на його пізнання та творення власним шляхом. Головне в гуманістичній парадигмі навчання – уявлення про освіту як процес, який здійснюється протягом усього життя, в якій навчальний заклад – лише одна із сходинок. Гуманістична парадигма освіти передбачає розвиток не лише формально-логічного знання з установкою на отримання готового “кінцевого” знання, а й на розвиток різноманітних форм мислення. Технократична ідеологія створювала сприятливі умови для підготовки фахівців до функцій виконавців – відповідальних і високоосвічених, перед якими не виникала необхідність щоденно приймати самостійні рішення, а отже – вирішувати проблему вибору. Гуманістичний підхід передбачає формування механізмів самонавчання і самовиховання з урахуванням максимального включення індивідуальних особливостей кожного студента, учня. За такої умови очевидна необхідність зміни акценту, який задала домінуюча раніше технократична концепція, з результату на процес. Сучасна гуманізація навчального процесу ґрунтується на найважливіших принципах визнання самоцінності кожної особистості, її унікальності і неповторності. Гуманістична концепція вимагає й іншого підходу до навчання з боку самої особистості. Педагогічний процес повинен сприяти сильній внутрішній мотивації учнів, задіянню внутрішніх спонукальних мотивів людини до навчання і здобуття знань. Здійснити це можливо на базі розвантаження змісту навчальних програм, особливо на рівні середньої освіти, від надмірної інформативності і затеоретизованості, перенесення акценту на самостійну роботу учнів. Прийняття в нашій країні концепція гуманітарної освіти [103], окрім загальноцивілізаційних причин, зумовлено і змістом державотворчого процесу, утвердженням України як демократичної, суверенної держави. Одним з головних завдань гуманітарної освіти виступає формування національної свідомості, розвиток почуття національної гідності та самоповаги. Визнання властивості виховання такої свідомості, необхідне на загальнодержавному рівні, воно повинно охоплювати всі ланки освіти і виховання – дошкільні, середні загальноосвітні, професійно-технічні навчально-виховні та вищі навчальні заклади. Розбудова освіти на основі поєднання глибоких національних традицій гуманітарної освіти з орієнтацією на загальні світові гуманістичні цінності та стандарти є передумовою перетворення освіти у реальний фактор суспільного розвитку визнання України в загальносвітовому освітянському просторі. |
|
Тема: Зміст, предмет і завдання економічного аналізу Характеристика сучасного стану аналітичної роботи на підприємствах країни. Проблемні питання економічного аналізу |
ЗАКОНУКРА Ї Н И Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
1. Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження РОЗДІЛ І. ВСТУП ДО ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ Тема Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження |
|
13. Педагогіка як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «педагогіка»,... Предмет і об’єкт педагогіки. Основні етапи розвитку педагогіки і освіти. Категорії педагогіки (виховання, освіта, навчання, розвиток).... |
1. Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його... Сторичні та етнокультурні витоки формування східнослов’янської спільноти на території України |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ЗАГАЛЬНУ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
Становлення професійної компетенції студентів економічного коледжу Освіта як основа розвитку особистості є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності... |
|
ОСВІТА як соціокультурний феномен Особливості ставлення до дитини... Цілі і завдання освіти є елементом ціннісно-нормативної культури суспільства, похідною від соціальних уявлень про природу і можливості... |
ОГЛЯД ПЕРСПЕКТИВНИХ МОДЕЛЕЙ РОЗВИТКУ ОСВІТИ В УМОВАХ ЕТНОКУЛЬТУРНОГО... |