|
|
Скачати 3.19 Mb.
|
|
Тема 4. Освіта в умовах ринкової економіки 4.1. Освіта як товар і як суспільне благо Економічний аналіз освіти як суспільного феномену передбачає необхідність з'ясування того, що ж продукується галуззю освіти та які властивості цих результатів. Особливості самого продукту діяльності завжди, як в зародку, несуть у собі й особливості способу їх виробництва. Зокрема, К. Маркс розпочинає аналіз капіталістичного способу виробництва з маленької клітинки – товару, властивості якого визначають весь механізм товарного виробництва та його суперечності. Результатом освітньої діяльності є не конкретні матеріальні, а специфічні економічні блага, що отримали назву «освітні послуги». Виходячи з перерахованих вище функцій освіти можна визначити, що освітні послуги, або продукт освітньої діяльності, являють собою здійснення різноманітної (педагогічної, виховної, наукової, організаційно-управлінської) діяльності працівниками сфери освіти для задоволення освітніх потреб окремих людей та всього суспільства. Результатом процесу навчання таким чином стає розвиток людини як особистості і як професійного працівника. Відомо, що в умовах ринкового господарства результатом економічної діяльності взагалі є товар – продукт праці, призначений для обміну. Виробництво і постачання освітніх послуг має товарний характер дуже обмеженою мірою, тільки тоді, коли освіта здобувається повністю на платній основі. За своїм характером освітнім послугам більше підходить термін ”благо”. Благо не обов’язково є результатом праці людини (наприклад, навколишнє середовище), але має велике значення для життєдіяльності окремої людини і суспільства в цілому. З приводу постачання благ в суспільстві починають виникати соціально-економічні відносини. Таким чином, виробництво і постачання освітніх послуг може здійснюватися в товарній та нетоварній формах: 1) процес формування соціально свідомих громадян та кваліфікованих працівників для потреб сучасного виробництва передбачає необхідність існування такої системи освіти, яка б певною мірою була доступна всьому населенню. В цьому аспекті освіта виступає як суспільне благо і передбачає переважно нетоварні або обмежено товарні форми реалізації; 2) виробництво освітньої продукції як прибуткова сфера комерційної діяльності або сфера виробництва додаткової вартості передбачає товарний характер реалізації. Розглянемо коротко, в чому саме полягає відмінність між двома сферами, що таке суспільні блага і особливість освіти як суспільного блага. Взагалі виділяється три види благ: приватні блага, змішані та суспільні. Переважна більшість благ є приватними – це власне і є товари, вони розподіляються на індивідуальній основі. Споживання їх, однією особою приводить до зменшення споживання їх іншими людьми. Споживання приватного товару виключає споживання його іншою особою, і вигоди від цього споживання достаються лише цій людині. Для розподілу цих благ найбільше підходить ціновий механізм, який пов’язує виробників приватних благ (обсяги виробництва, асортимент продукції, якість тощо) і споживачів (їх смаки, уподобання, платоспроможний попит). Суспільні блага задовольняють суспільні потреби всього суспільства, вони споживаються всіма членами суспільства приблизно порівно, їх споживання неможливо обмежити, – це може бути небажано з точки зору ефективної пропозиції цих благ. Розглянуті вище особливості суспільних благ можуть бути названі як несуперництво в споживанні та невиключеність. Споживачі не конкурують за доступ до споживання, тому що збільшення кількості споживачів не впливає на якість блага, що отримує кожен окремий споживач. Невиключеність означає, що виробник цього блага не може виключити з його споживання одного або частину споживачів, він не має реального вибору: надавати це благо тим, хто платить, чи всім бажаючим. Постачальник суспільного блага не змозі відокремити свої взаємовідносини з кожним з споживачів окремо. До таких благ відноситься національна оборона, безпека, пожежна служба та інші. Специфічний механізм виробництва та розподілу суспільних благ може бути пояснений існуванням так званих зовнішніх ефектів або екстерналій. В умовах ринкового господарства будь-яка діяльність окремого суб’єкта виробництва може мати наслідки для інших суб’єктів, які проявляться або в неминучості здійснення додаткових витрат на подолання цих наслідків (це буде приклад негативних екстерналій), або, навпаки, будуть мати якісь певні вигоди, за які вони не несли витрат (позитивні екстерналії). Негативний зовнішній ефект має місце, наприклад у випадку, коли підприємство, безкоштовно користуючись водою з річки, забруднює її. Всі інші користувачі води, що знаходяться нижче за течією річки, вимушені вкладати кошти в будівництво очищувальних споруд. Приклад позитивної екстерналії – будівництво урядом автомобільних доріг, якими безкоштовно користуються громадяни. Таким чином, у випадку негативних зовнішніх ефектів відбувається перекладання частини витрат на інших, а ті, хто створює позитивні ефекти, беруть на себе частину витрат з реалізації чужих інтересів. Ще однією причиною належності деяких сфер виробництва товарів та послуг до суспільних благ виступає так звана інформаційна асиметрія. В умовах ринку досконалої конкуренції всі суб'єкти ринкових відносин мають необмежений і безкоштовний доступ до будь-якої необхідної їм інформації. Неповна інформація завжди обмежує можливості ефективного використання ресурсів, зумовлює неоптимальну поведінку продавців та покупців. Однак ринки деяких товарів та послуг характеризуються вкрай нерівномірним розподілом інформації, необхідної для прийняття рішень про купівлю та продаж. В умовах інформаційної асиметрії важлива для здійснення угоди інформація знаходиться в переважному розпорядженні одного з її учасників. Внаслідок відсутності повної інформації, інформаційної асиметрії, споживач не може захистити свої інтереси за допомогою ринкових механізмів. Це можливо тільки через суспільні механізми управління. Змішані блага мають ознаки і приватних, і суспільних. Це пов’язане з тим, що властивості суспільних благ можуть проявлятися з різною інтенсивністю. Несуперництво може бути відносним, тому що часто буває так, що постачання суспільного блага має певні межі: пропускна здатність окремої дороги чи мосту не безмежна, і дуже висока інтенсивність руху може привести до перевантаження та появи пробок. Існування меж означає втрату невиключеності, що разом з необхідністю обмеження в споживанні може привести до платного механізму реалізації цих благ. Їх можна достатньо легко виключити із споживання, встановивши за них плату. Зокрема, встановлення плати за проїзд дорогою (яка в принципі є суспільним благом) обмежить користування нею. Або навпаки, на деякі приватні блага можуть бути настільки високі витрати, що дешевше буде зробити їх суспільними. Колись користування вуличними телефонами-автоматами було безкоштовним головним чином тому, що високі витрати на обслуговування їх не покривала одержана виручка за телефонні дзвінки. Освіта, за своїм характером, має ознаки змішаного блага. З одного боку, освіта належить до тих благ, витрати на постачання яких достатньо великі. Виробництво таких благ як приватних знижує їх загальний обсяг та ефективність розподілу цих благ серед споживачів. Саме тому освіта належить відноситься до тих благ, які переважно постачаються суспільством. З іншого боку, попит громадян на освіту, як правило, значно перевищує можливості освітньої системи. Попит може бути більшим в загальному обсязі – кількість бажаючих вступити у вищі навчальні заклади набагато вища, ніж можуть прийняти всі вузи. Також попит може бути значною мірою диверсифікований і тому не співпадати з пропозицією – батьки можуть бажати якіснішого та широкого освічення для своїх дітей. У таких випадках можливе надання освіти як приватного блага, за допомогою цін. Існування приватних навчальних закладів є реальністю в більшості країн світу, хоча кількість їх значною мірою варіює. Крім того, освіта за своїм характером є особливим благом, має особливі переваги. Освіта продукує значні позитивні екстерналії для всього суспільства і для кожного громадянина, що зумовлює необхідність її суспільного фінансування. Саме тому визначення міри та співвідношення державних і приватних форм фінансування повинно відбуватися не тільки виходячи з позиції економічної доцільності та прибутковості, а керуватися політичними та соціальними цілями. Забезпечення державою суспільного блага включає в себе проблеми, по-перше, визначення обсягів його виробництва та, по-друге, визначення ефективності діяльності держави в цій сфері. Що стосується кількісних параметрів виробництва, то безкоштовне забезпечення державою ще не означає необмежене надання цього блага в споживання. Це може привести до надмірного споживання і як наслідок до зниження якості цього блага. Відносно освіти необмежений доступ можливий лише на рівні початкової і середньої освіти, і є навіть обов'язковим. На рівні вищої освіти держава не може і не повинна бути гарантом її для всіх випускників середньої школи і бажаючих отримати вишу ступінь. Обмеження доступу до блага в такому випадку здійснюється за допомогою цін, черг та відбору. Встановлення ціни на приватне благо, що забезпечується державою, має на меті обмежити доступ до нього. Ця ціна буде нижчою, ніж ціна приватного виробництва. Додатковим стимулом встановлення ціни, наприклад, на навчання в державному вищому навчальному закладі, може бути залучення фінансових коштів з метою підвищення ефективності функціонування освітньої установи. Другим методом дозування товарів виступають черги. Вважається, що саме черги є ефективним засобом розмежування між тими, кому дійсно потрібно це благо (хто готовий чекати в черзі) і тими, хто його менш потребує. Такий метод найчастіше використовується у сфері охорони здоров'я. В освіті частіше використовується третій метод дозування: відбірковість. Доступ до вищої освіти здійснюється за допомогою відбору в залежності від успішності закінчення середньої школи та на вступних іспитах. Ресурси державного сектору, що виділяються на фінансування суспільних благ, не є безмежними, при їх здійсненні неодмінно мають бути присутні міркування ефективності та справедливості розподілу Ефективне виробництво суспільних благ державою здійснюється за рахунок податкових надходжень. Це означає, що споживачі жертвують якоюсь частиною свого споживання приватних благ з тим, щоб отримати певну частину суспільних благ. Характеристика освітніх послуг у випадках виробництва їх як приватного і як суспільного блага має, безумовно, свою специфіку. Важливим її елементом в обох випадках виступає величина витрат на освіту. Величина вартості навчання учнів в середній школі або підготовку спеціалістів певного ступеня може мати однакові або різні значення в державному і приватному секторах. Також важливо те, яку роль відіграють витрати в загальному механізмі функціонування. При виробництві товару з метою здобуття додаткової вартості суттєвий момент складає окупність цих витрат, тобто важливим є їх врахування та раціоналізація. При організації освіти як суспільного товару величина витрат не є орієнтиром для здобуття додаткової вартості, але це не означає, що не повинно ставитися питання про ефективність використання цих витрат. Саме тому зараз дуже актуальною проблемою є організація системи ефективного менеджменту освіти як на рівні окремого закладу, так і на рівні всієї системи. Категорія вартості, одна з найскладніших та суперечливих в економічній теорії, має певні складності і відносно освітньої продукції. Історично ця категорія виникла з виробництвом матеріальних благ та послуг. Кількісно вона виражається в певних грошових та негрошових показниках. Проявитися категорія вартості може у відносинах між економічними суб’єктами або співучасниками: виробниками, продавцями, покупцями, споживачами тощо. Для виробника будь-якого товару вартість виражена в конкретній грошовій сумі видатків на заробітну плату, матеріальні ресурси плюс додаткова вартість. Деякі концепції відійшли від категорії вартості і розглядають “цінність” та “прямі виробничі витрати”. Наприклад, А. Маршалл розрізняє реальну цінність, що характеризує всі дії і жертви економічних суб’єктів, які необхідні для виробництва товарів і послуг, та витрати, зроблені в платежах власникам факторів виробництва. Популярна в західній економічній науці концепція альтернативної вартості означає, що повсюдно економічне життя будь-якого товару завжди є вибором альтернатив і що вартість будь-якого вибору повинна бути виражена показниками “втрачених можливостей” при досягненні альтернативи. Для споживача грошова вартість товару чи послуги виявляється певним фінансовим еквівалентом реальної вартості для продавця. Внаслідок існування «ланцюга» економічних співучасників, починаючи від власника чи першого виробника і закінчуючи кінцевим споживачем, економічна логіка і закони поведінки диктують, що вартість для будь-якого даного співучасника завжди дорівнює чи вища, ніж вартість для співучасників вище по лінії, та дорівнює чи менша вартості для співучасників нижче по лінії. Наприклад, вартість продукту харчування для кінцевого споживача (роздрібна ціна) буде вища, ніж вартість для роздрібного продавця (оптова ціна + витрати), котра в свою чергу вища, ніж вартість для оптового продавця (його вартість покупки + витрати); подібно до цього вартість для оптового продавця буде вище, ніж вартість для виробника і так далі. Галузь освіти, яка продукує освітні послуги, як будь-яка інша галузь діяльності, теоретично також задіює категорію вартості. Однак специфіка цієї галузі зумовлює деякі труднощі при визначенні вартості освітньої продукції, внутрішньо властиві самій природі освітньої діяльності. Перша складність полягає в тому, як визначати (і кількісно, і якісно) обсяг виробленої продукції (наданих послуг) у цій галузі, до того ж обчислення вартості має різні значення для виробників і споживачів освітніх послуг. І головна складність випливає з того факту, що освіта має характер суспільного блага. Оскільки освіта може розглядатися у вузькому і в широкому змісті, то результативні показники у галузі освіти можуть визначатися як її внутрішніми цілями, так і такими глобальними цілями, як збереження і поширення суми людських знань, становлення і розвиток цивілізації і т. ін. В першому випадку обсяг виробництва вимірюється головним чином кількісними показниками: чисельністю учнів та випускників, кількістю шкіл, вчителів тощо. В другому – обсягом успіхів чи наукових досягнень. Два різних визначення передбачають і два різних підходи до виміру кількості освіти, виробленою системою. Також при обчисленні вартості слід чітко визначатися – мова іде про вартість виробника чи вартість споживача освіти. Виробниками освіти можуть бути: навчальні заклади (державні і приватні), вчителі, органи управління освітою, сім'ї та будь-які неформальні навчальні заклади. Споживачі – учні та студенти, а також сім'ї, які, по суті, є «покупцями» освіти для своїх дітей. Таким чином виділяється: а) вартість для закладів, що виробляють освіту; б) вартість для споживачів освіти, і особливо – для сімей. Вартість для закладів пов'язана із бюджетами (або кошторисами) цих закладів: витрати на заробітну плату навчальні матеріали, комунальні послуги, ремонт тощо. Вартість для сімей включає плату за навчання, додаткові витрати на навчання (підручники, канцтовари тощо) та відповідну частку сплачених податків. Часто сюди додають також альтернативні витрати – «втрачений доход» для сімей, коли вони посилають дітей вчитися, а не на роботу. Характер освіти як суспільного блага проявляється в тому, що на мікрорівні, рівні сім’ї чи окремого освітнього закладу немає тісного зв'язку між вартістю для виробника – навчального закладу – і вартістю для споживача – сім’ї. Навчальний заклад сам здійснює всі реальні витрати, але кошти для цього він не “заробляє”, а отримує з державного бюджету. Для сім’ї ж, при безкоштовній освіті пряма вартість може бути мінімального розміру або навіть нульова, непряма – тобто сплата податків державі для фінансування системи освіти – мало залежить від того, чи є сім’я споживачем освіти. Оскільки бюджети навчальних закладів значною мірою фінансуються сім'ями (через податки та оплату навчання), то на цьому рівні грошова вартість для виробника і вартість для споживача освіти дорівнюють одна одній. Деяку частину також складають внески підприємств, благодійних фондів та іноземна допомога з-за кордону. Це стосується тільки дійсних витрат, альтернативна ж вартість для сімей фактично не залежить від альтернативної вартості для освітніх установ. Ось чому доцільно визначити такий економічний суб'єкт як суспільство – не держава в нашому звичному розумінні, а саме як національна спільнота. Вартість освіти в такому значенні це: «вартість функціонування і поширення освітньої системи для всього суспільства». Виробники, продавці і споживачі освіти таким чином об'єднуються в одного співучасника або суб'єкта. Такий підхід до розуміння вартості означає, що всі грошові і не грошові зусилля, які суспільство направляє на освіту, повинні бути згруповані та калькульовані. Асигнування суспільства на освіту будуть включати всі сукупні державні і приватні видатки на освіту (без повторів). Водночас потрібно зауважити, що існують певні складнощі в обчисленні цієї вартості: потрібні точні дані стосовно не тільки витрат держави на освіту (які часто виступають єдиним показником видатків країни на освіту), а й витрат інших суб'єктів: приватних осіб (через пряму або додаткову оплату навчання, купівлю підручників та канцелярського приладдя, шкільної форми, дорожні витрати тощо), підприємств, зовнішньої допомоги. Категорія вартості, крім частини витрат, включає і додаткову вартість, яка в дійсності проявляється через категорію прибутку. Додаткова вартість виступає метою будь-якої комерційної діяльності. Відповідно вона є і головним мотивом діяльності в приватних навчальних закладах. Чи присутня вона в державних або інших навчальних закладах, коли мова може іти про освіту як суспільне благо? Прибуток як реальна форма додаткової вартості логічно виправданий і в даному випадку. Його поява і використання зумовлені потребами утримання і розвитку матеріально-технічної бази навчального закладу, необхідністю підвищувати кваліфікацію та заохочувати викладацький склад, проводити різні заходи просвітницького та загальногромадського значення тощо. Державні та неприбуткові приватні навчальні заклади повинні мати в своєму розпорядженні деякі резерви для вирішення цих проблем, але має бути виключена можливість використання прибутків для особистих цілей керівництва закладів. Саме специфічний характер освіти як суспільного блага зумовлює те, що в Україні та в більшості країн світу державним навчальним закладам надається статус неприбуткових організацій. Поширеним також стало функціонування недержавних неприбуткових закладів освіти. 4.2. Ринок освітніх послуг Категорія “ринок”, за визначенням, уособлює собою сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу товарів. Якщо освітні послуги за своїм характером мають ознаки суспільного блага, то чи правомірно говорити про існування ринку освітніх послуг? Безумовно, так. Разом з тим, механізм ринкових відносин у цій сфері має свою специфіку Отже, ринок освітніх послуг – це система економічних відносин з приводу купівлі – продажу освітніх послуг. Для цього ринку також характерним є наявність трьох елементів: покупців, продавців та товару. Товар, в якості якого виступають освітні послуги, завжди має такі властивості, як вартість та споживна вартість. Властивості вартості означають, що освітні послуги повинні мати свою ціну. З точки зору споживної вартості освітні послуги певним чином диверсифіковані за глибиною, якістю та характером знань, що надаються. Продавець освітніх послуг – це суб'єкт, який здійснює процес передачі знань, втілення навичок, вмінь, певних якостей особам, які отримують освіту Продавцем виступає, як правило, навчальний заклад, але може виступати і окремий викладач, якщо він практикує платні послуги. Продавець освітніх послуг несе матеріальні витрати на облаштування і здійснення навчального процесу, для якого необхідним є будівлі, допоміжні навчальні матеріали, лабораторії, праця викладачів. Логічно також, що продавець потребує відшкодування своїх витрат, інакше в умовах платності за всі необхідні йому ресурси він не зможе проводити свою діяльність. Покупець освітніх послуг – це суб'єкт, який оплачує ці послуги. І ось тут проявляється подвійна природа такого специфічного товару, як освітні послуги. Саме тому, що освіта виступає суспільним благом, тут не завжди співпадають той, хто оплачує послуги, і той, хто їх споживає. Споживає освітні послуги особа, яка здобуває освіту в навчальному закладі. В той же час, внаслідок існування екстерналій, тобто зовнішніх ефектів, споживачами результатів цієї освіти можна вважати і всіх тих людей, яких буде стосуватися діяльність цієї людини після закінчення навчання. Колектив виграє від того, що в ньому буде працювати компетентний працівник, у виграші буде все суспільство від підвищення загальної грамотності, рівня культури своїх громадян. Оплата освітніх послуг передбачає, що на них буде встановлена конкретна ціна, яка дозволить продавцю покривати свої витрати і мати прибуток. Освітні послуги є дуже коштовними за своєю природою. В їх складі дуже високу питому частину складають витрати на оплату висококваліфікованої праці викладачів. Встановлення реальної ціни на освітні послуги та продаж їх за цією ціною передбачає, що на цей товар має бути попит, забезпечений грошима. Якщо припустити, що освіта буде розподілятися в суспільстві на основі ринкових механізмів, то переважна частина населення вимушена буде відмовитися від цього товару або значно обмежити його споживання. Платоспроможний попит населення за умови високих цін, які реально відображають цінність цих освітніх послуг, буде невисоким. Встановлення обсягів цього попиту автоматично усуне з ринку споживачів з невисокими доходами. В той же час важливе значення для суспільства позитивних екстерналій освіти настільки визначне, що певну частину підтвердження попиту на освіту грошима починає брати на себе держава. Вона оплачує освітні послуги, які споживають окремі особи, і таким чином забезпечує певній частині населення доступ до освіти. Таким чином, сфера реалізації освітніх послуг включає два сектори. Перший – це державний сектор, в якому кошти, акумульовані шляхом оподаткування підприємств і громадян, держава направляє у сферу освіти для відшкодування витрат на освітні послуги, що споживаються окремими особами. Фінансовий перерозподіл коштів здійснюється згідно з визначеними державою пріоритетами освітньої політики, якими можуть бути: забезпечення доступності освіти для всіх верств населення, загальне охоплення, пріоритетний розвиток певних ланок чи галузей освіти. Другий сектор – ринок освітніх послуг, на якому освітні послуги продаються і споживаються за ринковими цінами. На ринку освітніх послуг функціонують приватні комерційні навчальні заклади або надають послуги на контрактній основі державні заклади. Постачання освітніх послуг як суспільного блага відбувається найчастіше у сфері державної освіти, коли для безпосередніх споживачів освітніх послуг їх споживання є безкоштовним. У даному випадку їх реалізація має місце не на основі ринкових відносин, які передбачають конкуренцію, вільне ціноутворення, вільне перетікання капіталу і т. ін. Водночас в основі цього процесу лежить певний економічний механізм, який передбачає відповідний порядок формування та використання фінансових ресурсів освіти. Відсутність ринкових відносин не означає, що освітні послуги не оплачуються. Держава делегує кошти, акумульовані шляхом оподаткування підприємств і громадян, у сферу освіти для відшкодування витрат на освітні послуги, які споживаються повністю або частково безкоштовно. Держава здійснює такий фінансовий перерозподіл коштів з метою забезпечення умов доступності освітніх послуг незалежно від рівня доходу та охоплення освітою всього населення. Формування ринку освітніх послуг має на меті доповнити державний сектор, захопити ті інші, в яких державний сектор не представлений або не є досить ефективним. Попит на приватну освіту може складатися під тиском таких вимог споживачів, як потреба в освіті вищої якості, можливість отримати освіту незалежно від рівня підготовки (в державні заклади, як правило, високий конкурс відбору) тощо. Потенційні споживачі на ринку освітніх послуг – це сім’ї з середніми та високими доходами. Водночас потрібно зауважити, що саме особливий характер освіти зумовлює процес еволюції форм її організації в напрямі конвергенції Між цими двома секторами, у процесі чого кожний з них набуває позитивних рис іншого. На жаль, часто єдиним виходом для її спасіння проголошується перехід на ринкові рейки, поступове перетворення галузі освіти у повноцінний бізнес. Тоді як в цивілізованих країнах у чистому вигляді приватний бізнес існує переважно в короткострокових формах організації освітньої діяльності. Найчастіше приватні заклади поставлені в такі умови, що їм вигідно здійснювати діяльність згідно з певних правил і вимог держави. Для державного ж сектору завдання полягає не в тому, щоб перевести його на ринкові рейки, а впровадити механізми конкуренції, прозорості, відповідальності навчальних закладів за результати своєї діяльності, які поєднувалися б із соціальними гарантіями уряду. Саме це положення має бути визначальним при визначенні сфер дії та особливостей механізму двох секторів освітньої діяльності: не тотальна приватизація та ринок, а продумана зважена політика для налагодження організаційно-економічного механізму системи освіти, яка відповідає вимогам XXI століття. Існування двох секторів реалізації освітніх послуг, державного і ринкового, зумовлено не тільки різним характером їх оплати, а й цінами. В державному секторі ціни освітніх послуг встановлюються і регулюються державою для всіх навчальних закладів на основі нормативів. На приватному ринку на освітні послуги комерційних навчальних закладів, викладачів, що приватно практикують, додаткові освітні послуги державних закладів застосовуються вільні ринкові ціни. У державному секторі застосовуються так звані нормативні ціни, розраховані за затвердженими методиками з урахуванням науково обґрунтованих норм та нормативів витрат ресурсів, суспільно необхідних для виробництва відповідних послуг. Ці нормативи вираховуються на одного учня для кожного типу, виду чи місцезнаходження навчального закладу Вони необхідні для визначення загальних обсягів фінансування навчальних закладів різних рівнів. Держава має на меті не просто допомогти навчальним закладам відшкодувати свої витрати. Визначаються пріоритети, напрями і сфери, які мають для суспільства найбільшу цінність. В економічній літературі існує термін «тіньові ціни» для пояснення природи цін у тих випадках, коли діючі ціни не є реальними. Тіньові ціни не існують насправді на ринку, але вони є реальними суспільними цінами, які не відображаються в ринковій ціні. При встановленні цін в державному секторі тіньові ціни повинні враховуватися. Наприклад, вчителям загальноосвітніх шкіл виплачується дуже низька заробітна плата – в даному випадку держава намагається економити на вчителях і оплачує їх послуги за низькою ціною. Така ситуація може обернутися для суспільства додатковими витратами: звільнення вчителів зі школи, витрати на допомогу по безробіттю, перенавчанню тощо. Не кажучи вже про соціальні наслідки – зниження якості навчання, рівня морального виховання молоді, що надалі може мати для суспільства дуже негативні екстерналії у вигляді росту злочинності, наркоманії. Таким чином, суспільство реально заплатить набагато вищу ціну. Безумовно, неможливо реально обчислити всі потенційні наслідки і точно визначити тіньову ціну. Встановлення ціни або ж визначення обсягів державного фінансування сфери освіти повинно виходити не тільки з потреб економії державного бюджету, але й з прорахування можливих наслідків як у короткому, так і в довгостроковому періоді. Приватні ціни на освітні послуги встановлюються на основі реальної їх цінності з урахуванням платоспроможного попиту населення та наявності конкурентного середовища. Щоб знайти своє місце на ринку освітніх послуг, приватні заклади освіти можуть забезпечувати процес навчання за вищими стандартами і, відповідно, встановлювати вищі ціни на свою продукцію. В деяких випадках ціни можуть бути монопольно високими. В галузевому розрізі приватний ринок освітніх послуг формується і розвивається досить швидко переважно в таких сферах, як підготовка за спеціальностями економічного, правового та мовного профілю, сфери послуг. Внаслідок необхідності значних витрат для організації навчання він залишається практично відсутнім в таких сферах, як підготовка кадрів для важкої промисловості, АПК, фундаментальних наукових досліджень тощо. В цих сферах навчання вимагає значних інвестицій в майстерні, лабораторії, велике обладнання та технічний інвентар. Жодна з форм участі держави у виробництві освітніх послуг не є ідеальною і не може гарантувати раціональний розподіл ресурсів країни при найкращому задоволенні потреб населення в освіті. Оптимальним рішенням є вибір різних варіантів, практично доцільних в кожному даному випадку при мінімальних витратах як з боку споживачів, так і з боку держави. На користь організації державою виробництва освітніх послуг можуть свідчити такі аргументи, як надзвичайне значення для всього суспільства загальної грамотності населення та підготовки до виробничого життя, підготовка спеціалістів за певними перспективними напрямами, інформаційна асиметрія, тобто недоступність широким колам споживачів компетентної інформації про якість та перспективність освіти. Доцільність участі держави у виробництві та постачанні освітніх послуг є очевидною тільки у випадках недостатності ринкового механізму. Завдання, яких не може досягнути ринковий спосіб розподілу ресурсів, бере на себе держава. В той же час, наявність недостатності ринку ще не означає, що державний сектор повинен повністю взяти на себе задоволення потреб населення в освітніх послугах або що участь держави має полягати тільки у повному фінансовому забезпеченні. Недоліки ринку можуть спонукати державу виступати в ролі організатора виробництва, але освітні послуги не завжди мають властивості суспільного блага. Головні ознаки суспільних благ: невиключеність та несуперництво, напевно, зникають при таких формах освіти, як досягнення вищих ступенів підготовки (магістрів) за умов конкурсу, поглибленого навчання і т. ін. В таких випадках вони можуть виступати як приватні блага і реалізовуватися на платній основі. Навіть якщо держава виступає в якості безпосереднього постачальника освітніх послуг, не обов’язково покриття всіх витрат має відбуватися за рахунок державного бюджету. Хоча діяльність навчального закладу підлягає специфічній регламентації, це не означає, що єдиною формою фінансування є безповоротне витрачання бюджетних коштів. Державні навчальні заклади мають можливість реалізовувати освітні послуги за контрактами, на платній основі. Протягом 90-х років в Україні постійно зростає частка студентів, що навчаються на умовах оплати навчання; якщо у 1995/96 році на платній основі навчалося 18%, то у 2000/2001 навчальному році – вже 47,5% всіх студентів вищих навчальних закладів [81]. Визначення обсягів виробництва приватних благ в умовах ринкової економіки здійснюється досить просто і ефективно за допомогою цін. Саме цінові сигнали створюють стимули для виробництва необхідних благ та розподілу вироблених товарів серед споживачів. Рівновага на ринках приватних товарів досягається пристосуванням, врівноваженням попиту та пропозиції. На відміну від ринку приватних благ, стосовно постачання суспільних благ не існує ефективного способу виразу думок та реагування споживачів. Рішення про розподіл ресурсів між сферами виробництва суспільних благ приймаються зовсім на іншій, політичній основі. Ці рішення приймає виборний орган державного управління, а витрачання коштів здійснюється різноманітними установами та закладами. Звичайно, що дослідження політичних питань не є предметом економічних наук. Однак економіка освіти не може залишити поза увагою з'ясування проблем впливу політичних рішень на розподіл та перерозподіл ресурсів, визначення ефективності їх використання та можливостей коригування дій в цій сфері. Дослідження природи політичних рішень з позиції економічної науки складає предмет теорії суспільного вибору. Рішення щодо приватних благ приймаються на індивідуальній основі, виходячи з власних переваг та смаків. Навпаки, рішення про розподіл ресурсів на суспільні блага приймаються колективно: коли політик голосує за збільшення фінансування вищої освіти, він виражає інтереси своїх виборців. Таким чином, кожний окремий індивідуум може проявити свої переваги як виборець через механізм голосування за певного кандидата на виборах. Але такий політичний механізм не завжди забезпечує прийняття оптимального економічного рішення. Вибір оптимального рішення відбувається через взаємодію 3-х сторін: окремих споживачів, держави як виразника інтересів всієї спільноти та політичного виборного органу, який приймає рішення. Споживачі можуть мати дуже різноманітні думки щодо суспільних благ, в тому числі і освіти. Врахувати інтереси всіх споживачів неможливо, необхідним тому є узгодження різних точок зору, агрегування різноманітних переваг. Крім того, рішення про рівень постачання суспільних благ, в тому числі і освіти, не повинно ґрунтуватися тільки на думках споживачів. Індивідуальний вибір не може бути оптимальним відносно тих благ, які мають позитивні екстерналії для всієї спільноти. Тільки держава, виходячи з позицій стратегічного розвитку системи освіти, може визначити необхідні пріоритети в розподілі ресурсів. До того ж, прийняття рішення обранцями-депутатами буде залежати від їх особистих характеристик: компетентності та неупередженості. Наскільки кожний підприємець прагне максимуму прибутку, настільки кожний політик прагне максимуму голосів своїх виборців. При досягненні цієї мети він може свідомо перевищувати рівень своєї компетентності та не завжди правдиво виражати свої погляди. До того ж, рівень розвитку демократії в будь-якій країні не дозволяє сказати, що парламент та уряд є повністю незалежними установами. Вони тою чи іншою мірою знаходяться під впливом різних груп тиску (так званих лобі), які виражають організовані інтереси різних груп. Використовуючи законні демократичні процедури, вони можуть нав’язувати свою волю більшості населення. Метою тиску цих груп виступає отримання привілеїв відносно іншої частини населення, які можуть виявлятися як в доходах, так і в ресурсах. Отже, прийняття рішення про фінансування освіти буде залежати певною мірою від того, як інтереси цієї сфери будуть представлені в парламенті, наскільки вони будуть врівноважені інтересами інших груп: фінансової олігархії, великого та малого бізнесу, сільського господарства тощо. Підсумовуючи вищесказане можна зробити висновок, що відносно суспільних благ прийняття рішення в межах суспільного вибору не завжди є раціональним. Дане положення підтверджує теорема неможливості К. Ерроу. Ця теорема виявляє, що за будь-якої процедури колективного вибору (коли відсутній “диктатор”), можуть проявитися такі види переваг, для яких не існує стійкого, неманіпульованого результату голосувань. Причому можливість прийняття колективного рішення, неупередженого і неманіпульованого, буде тим менша, чим більші різноманіття індивідуальних позицій та конфлікти інтересів. Виборні органи державної влади визначають лише загальні контури стратегії розвитку системи освіти та її фінансування. Реалізація цієї стратегії в конкретних діях з управління освітою є завданням виконавчих органів влади, які мають в своєму розпорядженні для цього законне право примусу. У теорії суспільного вибору державний апарат та його службовців позначають терміном “бюрократія”. В даному випадку не обов’язково на увазі маються негативні моменти цього терміну. Просто саме положення чиновництва зумовлює в багатьох випадках вибір не самих ефективних варіантів. Державні службовці виконують різноманітні функції, результати яких дуже важко піддаються конкретній оцінці. Якщо для підприємців результативність їх діяльності характеризує величина прибутку, то для визначення результативності праці службовців не існує чітко визначених критеріїв. Виконувати свою місію службовцям тим легше, чим більше ресурсів надійде в їх розпорядження. Саме тому державний апарат, в даному випадку системи освіти, схильний вимагати збільшення бюджетних видатків. Це полегшує йому виконання основного завдання – забезпечення кращого функціонування освіти, – а також відповідає їхнім економічним інтересам: створює можливості службового росту та підвищення окладів. Разом з тим, за своєю природою державний апарат управління не схильний до економії ресурсів. Для службовців економія ресурсів за умови відсутності чітких критеріїв оцінки результативності нічого не принесе. І навпаки, більш коштовний варіант фінансування системи, її окремих ланок чи конкретної програми може бути привабливішим: він може виявитися у збільшенні штату, розширенні повноважень, можливостей додаткових премій тощо. Для службовців державного апарату характерне прагнення стабільності. Обмеження численними інструкціями та відсутність зв'язку з кінцевими результатами не сприяють схильності службовців до кардинальних змін, інновацій, ризикованих дій. Як наслідок чим більший вплив державного апарату на прийняття політичних рішень, тим за інших рівних умов ймовірніші надлишкові витрати ресурсів у галузі та консервація неоптимальних варіантів її розвитку. В такій ситуації виходом може бути зменшення деякою мірою можливостей впливу державного апарату за рахунок залучення нових суб'єктів до процесу управління, і в першу чергу таких, як громадськість. Недосконалість ринку освітніх послуг зумовлює доцільність втручання і використання суспільного сектору освіти. Разом з тим, ми бачимо, що існують і серйозні вади державного втручання, які можуть привести до втрати ефективності при виробництві освітніх послуг. Вибір оптимальних форм та методів державного втручання, визначення обсягів державного сектору не є простим завданням. Останнім часом механізм виробництва та реалізації освітніх послуг в межах державного сектору характеризується значним ускладненням, що спричиняє використання квазіринкових відносин. З одного боку, відбувається диференціація ролей держави в освіті, вона може не просто забезпечувати надання освітніх послуг, а виступати просто покупцем, передаючи функції постачальника, виробника іншим, приватним установам. Забезпечення достатніх обсягів виробництва освітніх послуг таким чином здійснюється не тільки в межах державного сектору, а також і розширенням ролі інших суб'єктів в їх організації і фінансуванні. З іншого боку, в квазіринкові відносини залучаються кінцеві споживачі або навчальні заклади. В основу так званих ваучерних систем покладено свобода вибору освітніх послуг споживачами, що, по суті, передбачає і посилює конкуренцію між постачальниками цих послуг. Держава виступає як покупець, вона оплачує навчання кожної дитини шкільного віку за ваучером, що видається сім'ям. Ця оплата поступає не сім'ям, а школам відповідно до чисельності набраних дітей, а отже – ваучерів. Таким чином, між школами створюються відносини конкуренції, вони зацікавлюються залучати дітей, підвищувати якість навчання. У той же час, ефективне застосування ваучерних систем залежить від здатності споживачів виявляти якість наданих освітніх послуг. У даному випадку необхідним є подолання інформаційної асиметрії. Співвідношення міждержавним та приватним секторами освіти, по суті, зводиться до питання про оптимальні обсяги державного сектору Визначення оптимальних розмірів виробництва суспільного блага, в даному випадку – освіти, необхідно для забезпечення відповідного розвитку системи освіти, для попередження того, щоб комерціалізація освіти не стала неконтрольованою. Наявність вад як в ринковому механізмі, так і в державному втручанні, застерігає від крайнощів: однозначний вибір необмеженої свободи ринку або вибір повного одержавлення системи освіти не є виправданим на даному етапі. Вади ринку освітніх послуг значною мірою можуть послаблюватися розвитком державного сектору освіти. Водночас недоліки державного сектору (такі як неефективність, інертність, негнучкість і т. ін.) можуть бути послаблені впливом ринкового механізму. Вибір оптимального варіанту розвитку системи освіти передбачає врахування можливих наслідків різних альтернатив та визначення раціонального співвідношення між ринковим та державним механізмами управління. Висновки
|
|
Тема: Зміст, предмет і завдання економічного аналізу Характеристика сучасного стану аналітичної роботи на підприємствах країни. Проблемні питання економічного аналізу |
ЗАКОНУКРА Ї Н И Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
1. Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження РОЗДІЛ І. ВСТУП ДО ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ Тема Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження |
|
13. Педагогіка як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «педагогіка»,... Предмет і об’єкт педагогіки. Основні етапи розвитку педагогіки і освіти. Категорії педагогіки (виховання, освіта, навчання, розвиток).... |
1. Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його... Сторичні та етнокультурні витоки формування східнослов’янської спільноти на території України |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ЗАГАЛЬНУ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
Становлення професійної компетенції студентів економічного коледжу Освіта як основа розвитку особистості є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності... |
|
ОСВІТА як соціокультурний феномен Особливості ставлення до дитини... Цілі і завдання освіти є елементом ціннісно-нормативної культури суспільства, похідною від соціальних уявлень про природу і можливості... |
ОГЛЯД ПЕРСПЕКТИВНИХ МОДЕЛЕЙ РОЗВИТКУ ОСВІТИ В УМОВАХ ЕТНОКУЛЬТУРНОГО... |