|
|
Скачати 3.19 Mb.
|
|
Тема 5. Фінансування системи освіти 5.1. Механізм фінансування освіти в сучасних умовах Сфера освіти для успішного функціонування потребує налагодження певної системи відносин для забезпечення фінансовими ресурсами. Фінансування освіти – це система відносин з метою формування, розподілу й використання різноманітних фінансових ресурсів у сфері освіти. В результаті дії цієї системи відносин утворюються фінанси освіти – різноманітні фонди фінансових ресурсів, призначенням яких є забезпечення нормального функціонування закладів системи освіти. Особливий характер освіти як суспільного блага змішаного типу зумовлює і відповідну складність цієї системи. З одного боку, особливе, надзвичайно вагоме значення освіти для суспільства є основою того, що її фінансування забезпечує держава. З іншого боку – забезпечення освіти фінансовими ресурсами може відбуватися не тільки з державного бюджету. Саме тому фінансовий механізм освіти, що являє собою сукупність форм і методів створення та використання фінансових ресурсів для забезпечення діяльності закладів системи освіти, характеризується все більшим ускладненням. У чому полягає це ускладнення, ми зможемо простежити, детальніше розглядаючи такі основні нерозривні функції фінансового механізму [7,с.102], як фінансове забезпечення і фінансове регулювання. Основною функцією фінансового механізму є забезпечення закладів освіти фінансовими ресурсами. Виконання цієї функції неминуче передбачає і здійснення функції регулювання: регулювання порядку створення фондів, їх розподілу і використання. Вона, в свою чергу, включає дві підфункції:
Функція фінансового забезпечення змінюється в напрямі все більшої диверсифікації джерел фінансування освіти, зменшення державної частки в загальному обсязі фінансових ресурсів освіти. Водночас, це вимагає посилення і ускладнення змісту другої функції – регулюючої. Загальною тенденцією сучасного складного середовища виступає те, що розвиток систем освіти відбувається не в напрямі орієнтації на якийсь один – приватний чи державний – сектор або чіткого поділу сфер між ними. Нові процеси, що відбуваються в освіті останнім часом, знаходять прояв в тенденції конвергенції, тобто зближення, набуття спільних рис між протилежними явищами. В кожній з цих сфер діяльності відбираються її позитивні риси таким чином, щоб нівелювати недоліки. Ні ринковий, ні суспільний механізм не є в своєму чистому вигляді ідеальними щодо організації та фінансування освітньої діяльності. Свої вади має ринковий механізм, і головне – він обмежує доступність освіти населенню. Орієнтація на платоспроможний попит виключає із системи освіти значні категорії населення, не здатного оплачувати дорогі освітні послуги. Крім того, це означає, що приватний сектор буде пропонувати тільки ті освітні послуги (в тих сферах і галузях), які потенційно є високоприбутковими. Суспільний механізм, хоча він за своєю природою більш відповідає характеру та суспільним цілям освіти, також має такі недоліки, як недостатня ефективність, надмірна централізація, відсутність функціональної і фінансової гнучкості, великі витрати та невисокий рівень відповідальності персоналу за кінцеві результати своєї діяльності. Взагалі жорстке розділення освіти на приватну і державну в сучасних умовах все більше втрачає сенс. Для того, щоб зрозуміти це, необхідно дати характеристику: що таке державна освіта і що таке приватна? Навчання в державному освітньому закладі за умови повної оплати по контракту – це державна чи приватна? А навчання в приватному закладі, на яке одержує субсидії держави? Що в даному випадку має значення: хто фінансує чи в якому навчальному закладі здобувається освіта? Саме тому важливо визначитися з термінологією. Державні освітні видатки – означають видатки з державних фондів. Приватні освітні видатки – видатки з приватних фондів. Видатки на державну освіту – видатки в державних закладах освіти за всіма джерелами фінансування. Видатки на приватну освіту – видатки в приватних закладах за всіма джерелами фінансування. Ускладнення змісту цих понять відбувається під впливом постійних змін в трьох площинах: власність, фінансування і управління. Власність – хто володіє, тобто в якій формі власності перебуває і здійснює свою діяльність даний навчальний заклад. Фінансування – хто оплачує здобуття освіти. Управління – хто вирішує проблеми менеджменту даного освітнього закладу. Зміни в одному з цих вимірів не обов'язково означають, що змінюються інші два, і більше того, можливі одночасні зрушення в протилежних напрямах. Так, збільшення обсягів недержавного фінансування не вимагає будь-яких змін у формальній власності навчальних закладів і зовсім не обов'язково дає платникам більші права по управлінню. Реформи для залучення громадськості до управління навчальними закладами можуть бути проведені без змін у власності чи фінансуванні. У деяких країнах (наприклад, у Нідерландах) системи освіти включають заклади, які номінально знаходяться у приватній власності, але отримують значне державне фінансування. Ці заклади є суб'єктами державного контролю і загалом вважаються частиною державної освіти. І навпаки, в багатьох країнах навчальні заклади, що номінально є у власності і контролюються урядами, отримують суттєве недержавне фінансування і є частково суб'єктами недержавного управління. Причиною вказаних процесів виступає значне ускладнення самих відносин власності, поглиблення диференціації повноважень, поява різноманітних варіантів їх поєднання. Традиційні категорії володіння, користування і розпорядження можуть бути конкретизовані в таких самостійних правах: володіння як можливість фізичного контролю, безпосереднього використання, право на управління, на доход від об'єкту власності, на його капітальну вартість, на захист власності, визначення строку повноважень власності, можливість передати у спадок, неможливість використання на шкоду іншим людям, права сплати боргів і відшкодування збитків та «залишкові» права, які визначають використання об'єкту власності після припинення тих чи інших повноважень. Вказані права не поглинають одне одного, комбінація їх може бути різною в кожному даному випадку, чим і пояснюється складність однозначного визначення характеру власності. Навіть у випадку повністю приватного підприємства чи окремих людей відносини власності не є такими простими, як здається на перший погляд. Держава, оподатковуючи приватні підприємства та окремих людей, фактична обмежує їх права на доход і передачу майна, виступає як таємний акціонер, що претендує на певну частину прибутку. Така фіскальна політика фактично обмежує повноваження приватних суб'єктів, не змінюючи при цьому їх юридичного статусу. Саме тому важливим є не тільки визначення власника, а й тих суб'єктів, які мають реальні можливості використання встановлених законом прав для здійснення економічно важливих дій. У сфері освіти відносини власності ускладнені вже за своєю природою. В результаті процесу навчання формується нова власність на знання, що засвоєні, і це вже передбачає не пасивну участь у питаннях управління навчальним процесом. Право голосу учнів (або їх сімей) при вирішенні питань організаційного і управлінського характеру, яке об'єктивно присутнє завжди в освітній діяльності, в сучасних умовах також все більше розвивається і відгалужується. Ускладнення джерельної бази фінансування освітою неминуче передбачає і ускладнення, урізноманітнення другої важливої функції фінансового механізму – фінансового регулювання. Формування і виконання цієї функції визначається державою та потребує в сучасних умовах ґрунтовної розробки. Фінансове управління сферою освіти стає все більш розгалуженим у країнах світу, все більш різноманітними стають інструменти і форми впливу держави на притік фінансових ресурсів у сферу освіти та їх використання. Розгортання цієї функції є вимогою часу і найбільш перспективним напрямом за умов обмеженості державних ресурсів (що, до речі, властиве і іншим країнам). Саме ж державне фінансування має залишатися найвагомішим джерелом, але здійснюватися за чітко визначеними пріоритетами. Фінансування освіти, як прояв певного набору прав для здійснення економічних і соціальних функцій у цій сфері, не має сталого змісту і структури ні в історичному аспекті, ні в географічному. Структура джерел фінансування освіти широко варіює серед країн світу і не була однозначною в своєму історичному розвитку. Історично майже вся освіта була приватною. Точка зору, що уряди мають відповідати за освіту своїх громадян, широко поширилася тільки в XIX сторіччі в Європі та в середині XX сторіччя в інших країнах світу. До цього майже все навчання проводилося церквами та іншими релігійними органами або викладачами, найнятими індивідуально сім'ями з достатнім рівнем доходу. В нашій країні за умов адміністративно-командної системи освіта стала виключною сферою діяльності держави. В 60 – 70-ті роки XX ст. загальною тенденцією стало зростання видатків держави на освіту, хоча в різних країнах по-різному. Основою її стало поширення погляду на освіту як продуктивну діяльність, а витрат на неї – як високорентабельних інвестицій. З цього часу стала переважати думка, що 5% ВНП на освіту – є не тільки нормальними, але й мінімально необхідними для забезпечення розвитку. В кінці XIX сторіччя країни витрачали не набагато більше, ніж 0,5% ВНП на освіту, зараз же навіть не тільки високорозвинені країни витрачають в 10 раз більше. Хоча сучасна глобальна економічна ситуація відрізняється від тієї, що була сто років тому, зрозуміло, що таке суттєве зростання цього типу витрат не може зберігатися постійно. Тому послідовне зростання частки державних бюджетів, що направлялася на освіту, уповільнило свої темпи. А 80 – 90-ті роки стали свідками нової тенденції – зростання частини приватних джерел фінансування в загальному обсязі витрат на освіту. Це сучасне широкомасштабне зрушення в напрямі приватизації можна розуміти скоріше як повернення до попередньої ситуації, ніж якісно нове явище. Але це повернення на новому рівні – поряд із розширенням джерел фінансування відбуваються зміни в її організації та управлінні. 5.2. Механізм державного фінансування освіти На сучасному етапі переважною формою фінансування освіти залишаються державні ресурси. Причому це характерно не тільки для країн перехідного періоду, які відходять від системи гарантування державою безкоштовної освіти. Механізм державного фінансування освіти може бути охарактеризований у такій послідовності:
Методи фінансування державою закладів освіти можуть розрізнятися залежно від того, з яких принципових позицій здійснюється фінансування. Перш за все – у вигляді простого асигнування. Процедура складання бюджету і виділення коштів відбувається на основі встановлених вартісних нормативів для навчальних закладів (на заробітну плату, на утримання тощо) і ресурси виділяються їм з року в рік, «від досягнутого рівня», незалежно від типу програм, які вони забезпечують, чисельності учнів чи випуску. Фінансування в такому випадку не пов'язується з показниками випуску. Процес фінансування визначається Міністерством або іншими органами управління освітою, що ведуть бухгалтерські справи. Другий підхід – фінансування виступає важливим інструментом менеджменту освіти. Фінансування навчальних закладів охоплює встановлення пріоритетів чи бажаних результатів (кількість випускників, рівень їх успішності чи міра їх успіху на ринку праці); стимулює скорочення витрат на навчання і підвищують їх гнучкість. Цей підхід може бути різним залежно від типів навчальних програм і передбачуваної чисельності учнів. Оскільки більш теоретичні програми навчання є дорожчими, ніж навчання нижчих рівнів, то заклади, залучені до складних курсів, мають бути краще фінансовані. Оскільки фінансування включає механізми для виміру результатів, то вони тим самим пов'язують фінансування з досягнутими результатами. Такий підхід грунтується на усвідомленні надзвичайно важливого значення освіти для забезпечення сталого розвитку суспільства, наголошує на необхідності налагодження економічного механізму освіти, орієнтованого на досягнення важливих соціально-економічних цілей. Фінансування освіти як інвестицій або як інструменту менеджменту є більш прогресивним і орієнтованим на якість та ефективність освітньої діяльності. Водночас воно потребує і солідної менеджерської компетентності від управлінців. Отже, методи фінансування освіти поділяються на:
Форми фінансування державою закладів системи освіти також стають все більш різноманітними. Воно може здійснюватися у вигляді:
Ці форми фінансування можуть застосовуватися окремо або в комбінації. Саме тому різною може бути формула, за якою навчальні заклади отримують державні асигнування, тобто визначаються кількісні обсяги фінансування. Формула може враховувати національні цілі з тим, щоб навчальні заклади працювали в цьому напрямі. Формула фінансування може бути пов'язана з чисельністю учнів або випускників, і в цьому випадку вона стає інструментом менеджменту. Фактично існує два типи формул асигнування ресурсів. Перший можна назвати нормативним. Його суть в тому, що кожний навчальний заклад має у розпорядженні певну кількість вчителів чи викладачів, допоміжного і адміністративного персоналу. Покриття певного рівня видатків на заробітну плату; на утримання, і це не пов'язується з чисельністю учнів чи студентів, результативністю роботи чи кількістю випусків. Можуть бути встановлені певні норми з метою складання бюджету, такі як кількість студентів на одного викладача. Результативність роботи навчального закладу не впливає на обсяги фінансування. Централізоване управління і система фінансування навчальних закладів ґрунтуються на стандартних принципах, не враховуючи місцеву ситуацію. Така система стримує ініціативу навчальних закладів, не допускає функціональної гнучкості і не враховує місцеві варіації попиту на освіту та професійну підготовку, а отже і відповідну потребу в перерозподілі фінансових й ресурсів. Такий підхід недостатньо відповідає місцевим і регіональним особливостям утримання навчальних закладів, їх функціональних витрат. Нормативне фінансування не пов'язує обсягів фінансових ресурсів з результативністю роботи закладів освіти і таким чином не здатне керувати та націлювати їх на кращі досягнення. В Україні практика державного фінансування освіти, хоча і зазнає значної трансформації, потребує свого вдосконалення. В основі визначення обсягів фінансування часто лежить принцип «від досягнутого рівня», коли на потреби освіти просто виділяється певна сума з бюджету (безвідносно до потреб) та основною метою виступає збереження рівня фінансування минулих років. У той час як життєво необхідним є визначення об'єктивних потреб суспільства в освіті. Причому самий механізм планування і здійснення фінансових видатків на освіту свідчить про те, яке значення надається суспільством освіті, яка роль визнається за освітою у забезпеченні суспільного розвитку. В умовах фінансової скрути процес складання бюджету на освіту, у тому числі і на загальну середню, відбувається не стільки знизу (від навчальних закладів), скільки зверху – з обласного бюджету просто доводиться сума бюджету на райони. Бухгалтерії районних відділів освіти вже в межах цієї суми розподіляють видатки на школи, забезпечуючи в першу чергу обов'язкові витрати. Формула, за якою здійснюється фінансування закладів загальної середньої освіти, включає два типи відмінностей. Перший тип стосується відмінностей між закладами, які обслуговують різні категорії учнів. Основні серед них такі:
Ці відмінності проявляються різними коефіцієнтами коригування основного розрахункового нормативу, що пропонуються для різних груп учнів. Другий тип відмінностей у фінансуванні закладів середньої освіти стосується їх місцезнаходження: у міській чи сільській місцевості. Особливо виділений учнівський контингент населених пунктів, які за статусом віднесені до гірських. Ці відмінності представлені у різних формулах, що пропонуються для розрахунку 1) обласних бюджетів на освіту; 2) бюджетів на освіту міст Києва і Севастополя; 3) бюджетів на освіту міст республіканського (Крим) і обласного значення та районів. Протилежний нормативному тип асигнування державних ресурсів – це спосіб фінансування на основі результатів діяльності, який пов'язує фінансування з поточною і плановою результативністю діяльності навчальних закладів та показниками випуску. Такий підхід до фінансування освіти здобуває все більше поширення в багатьох країнах. Практично опрацьовані дуже різні схеми:
У Великобританії коледжі, що надають професійну освіту, є незалежно функціонуючими корпораціями, які засновані урядом і отримують фінансування винятково на основі чисельності учнів та випуску. Коледжі вимушені заробляти «одиниці фінансування», які підраховуються на такій основі: студент, що завершує річну програму найменшої вартості і досягає кваліфікації, буде складати 100 одиниць фінансування. Загальна кількість одиниць фінансування, яка може бути породжена одним студентом, варіює згідно типу навчальної програми, його успішності в процесі навчання та по закінченню. Якщо студент покинув навчання протягом другого року, то коледж може вимагати одиниць тільки за перший рік навчання. Кожний заклад отримує гарантований відсоток фінансування за попередній рік (приблизно 90%). В свою чергу навчальні заклади сподіваються забезпечити певний відсоток студентської чисельності попередніх років. Система фінансування, застосовувана у Великобританії, також націлена на певні національні цілі. Наприклад, у 1994-1995 роках важливою метою було поставлено досягнути 7%-го росту студентської чисельності. Закладам дозволялося просити додаткове фінансування на ці цілі, однак за умови, щоб фінансування також враховувало чисельність студентів і в попередні роки. При цьому заохочувалося і більш заощадливе використання коштів. Так, обсяги фінансування, необхідні для забезпечення 7%-го росту студентської чисельності у 1994-1995 роках, склали тільки 5,2%. До 1996-1997 років поточне фінансування складало 9%, тоді як студентська чисельність зросла на 11%. Крім фінансування коледжі заохочуються залучати й інші джерела фінансування, включаючи введення платних курсів (заклади можуть самостійно встановлювати свою власну плату за навчання). Дозволяється позичати кошти, але сума позики не повинна перевищувати 5% річних надходжень коледжу [290, с. 212]. Інший приклад державного фінансування, орієнтованого на результати діяльності, дає Данія. Міністерство освіти Данії прямо не керує школами, воно розробляє загальну стратегічну політику, а школи, які є незалежними, в разі бажання одержати фінансування, повинні проводити свою діяльність згідно цієї політики. Гранти школам розраховуються на основі реальних результатів діяльності. Вони виділяються на навчальні видатки та загальні витрати. На навчальні видатки суми підраховуються за чисельністю учнів в еквіваленті повного часу. Методика розрахунку річної чисельності учнів (студентів) дещо відмінна від тої, що прийнята в Україні. Розрахунок річної чисельності учнів в еквіваленті повного часу, прийнятий в західних країнах, передбачає приведення чисельності всіх учнів (і прибулих, і вибулих) до такої чисельності, яка б виражала чисельність учнів, що нібито вчилися повний рік (40 тижнів) в даному навчальному закладі. Видатки включають заробітну плату, вартість навчальних матеріалів і обладнання. Курси професійного навчання поділяються на групи, яким визначається певна норма ранжування від 20 тис. до 60 тис. датських крон на одного студента (в еквіваленті повного часу). Гранти на загальні видатки включають основний грант на школу і додатковий на покриття витрат шкільної адміністрації. Ці норми різняться між професійними школами комерційного та технічного профілю. Для комерційних шкіл грант складає 730 тис, для технічних – 1 210 тис. датських крон. Додаток враховує розмір школи і кількість навчальних курсів. Для кожного типу навчального курсу передбачається стандартна кількість квадратних метрів, стандартні норми утримання, підраховані на 1 м2. Норма витрат на адміністрацію – 2,6 тис. на одного студента комерційних курсів та 4 тис. датських крон на студента технічного курсу навчання. Загальні видатки включають гранти на капітальні видатки, виплату відсотків тощо. Навчальні заклади отримують гранти 4 рази на рік на основі аудиторських звітів, представлених у Міністерство освіти. Гранти не маркіровані і заклади вільні розподіляти ресурси на свій власний розсуд. Фінансування, орієнтоване на результати діяльності, націлене на зниження норми відрахування, повторного навчання, ефективніше використання державних ресурсів. У Данії держава фінансує університети на основі чисельності студентів, які успішно склали річні іспити, штрафує заклади, в яких висока норма відрахування і заохочує університети виключати студентів, що погано вчаться, та підвищувати вступні вимоги. В Нідерландах державне фінансування підтримує студентів, які закінчили навчання у визначені строки. Звичайна тривалість курсу – 4 роки. Формула грантів університету складає 4,5 річних витрат на одного випускника, але тільки 1,5 річних сум витрат на одного студента, який не завершив навчання за звичайним терміном часу [156, с. 53]. |
|
Тема: Зміст, предмет і завдання економічного аналізу Характеристика сучасного стану аналітичної роботи на підприємствах країни. Проблемні питання економічного аналізу |
ЗАКОНУКРА Ї Н И Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
1. Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження РОЗДІЛ І. ВСТУП ДО ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ Тема Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження |
|
13. Педагогіка як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «педагогіка»,... Предмет і об’єкт педагогіки. Основні етапи розвитку педагогіки і освіти. Категорії педагогіки (виховання, освіта, навчання, розвиток).... |
1. Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його... Сторичні та етнокультурні витоки формування східнослов’янської спільноти на території України |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ЗАГАЛЬНУ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ Освіта основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави |
Становлення професійної компетенції студентів економічного коледжу Освіта як основа розвитку особистості є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності... |
|
ОСВІТА як соціокультурний феномен Особливості ставлення до дитини... Цілі і завдання освіти є елементом ціннісно-нормативної культури суспільства, похідною від соціальних уявлень про природу і можливості... |
ОГЛЯД ПЕРСПЕКТИВНИХ МОДЕЛЕЙ РОЗВИТКУ ОСВІТИ В УМОВАХ ЕТНОКУЛЬТУРНОГО... |