ВСТУП
У ст. 27 та 50 Конституції України сказано: «Обов’язок держави — захищати життя людини», «Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цим правом шкоди».
В умовах активного державотворення після подолання характерних для цього періоду соціально-економічних, політичних, енергетичних та інших кризових явищ, як правило, наступає пожвавлення та підйом суспільного виробництва, а відтак і громадського життя. Цей процес супроводжується ростом продуктивності праці, інтенсифікацією виробництва, впровадженням у технологічні процеси новинок науки і техніки. Усе це робить проблеми безпечної життєдіяльності особливо актуальними, обумовлює необхідність посилення уваги до охорони праці. При їх розв’язанні необхідно врахувати, що наше суспільство не має досвіду функціонування в ринкових відносинах при розмаїтих формах власності: державної, колективної і приватної.
Охорона праці як наукова дисципліна вивчає теоретичні і практичні основи створення на виробництві будь-якої форми власності здорових і безпечних умов праці при максимальній її продуктивності. Однак ця сфера діяльності повинна бути розв’язана в єдиному контексті з заходами безпечної життєдіяльності населення (суспільний організм організації безпечної життєдіяльності населення див. на мал.1).
Після проголошення незалежності ці питання набули першочергової державної важливості. Одним з перших законів, прийнятих Верховною Радою України, став Закон України «Про охорону праці» (від 14 жовтня 1992 року), який законодавчо закріпив конституційне право громадян на охорону їхнього життя і здоров’я в процесі трудової діяльності. Закон визначає основні принципи державної політики в галузі охорони праці, в якій пріоритетними є життя і здоров’я працівників, комплексне вирішення завдань охорони праці. Він послужив базою для встановлення єдиних міжгалузевих і галузевих нормативів з охорони праці в Україні. Найважливішим досягненням і принципом Закону є використання в ньому економічних методів управління охороною праці і соціальний захист працівників з повним відшкодуванням особам, які потерпіли на виробництві від нещасних випадків, аварій і професійних захворювань.
При визначальній ролі технічного прогресу в створенні безпечних умов праці надзвичайно велике значення мають правильна поведінка безпосередніх виробничників, дотримання ними встановлених законодавством, нормативними актами та галузевими інструкціями вимог і правил техніки безпеки, відповідний психологічний клімат у виробничому колективі, який формується шляхом програмного навчання та їх доцільної поінформованості.
Мал 1. Суспільний організм організації безпечної життєдіяльності
населення.
Безперечно, ефективність створення безпечних умов праці, попередження нещасних випадків на виробництві і в побуті багато залежить від пропаганди безпечних умов праці через засоби масової інформації, наочну агітацію і т. ін.
Теоретичною основою практичних заходів у цій важливій справі є збірники «Законодавство про охорону праці» (у трьох томах) та «Державний реєстр міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці» (Реєстр ДНАОП), (станом на 1.02.95) виданих у 1995 році Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.
Кожний нещасний випадок в побуті чи на виробництві є результатом небезпечної ситуації, створеної внаслідок порушення конкретного технологічного процесу чи його елементів. Небезпечні умови в свою чергу виникають через незадовільний стан виробничого середовища (об’єктів праці, машин, знарядь, доріг, будівель тощо), що не відповідає прийнятій нормі. Якщо небезпечні умови можуть бути наслідком недосконалості чи несправності машин, відхилення від технології виробництва, незадовільного стану робочого місця, відсутності справного інструменту і пристосувань, неправильно вибраної швидкості руху чи поганого стану дороги, відсутності блискавкозахисту біля виробничих споруд і т.п., то небезпечні дії залежать безпосередньо від людини.
Прийняття Закону «Про охорону праці» вимагає корінної переорієнтації керівників, спеціалістів, виробничників та обслуговуючого персоналу на поєднання адміністративних та соціально-психологічних методів управління цими процесами з економічними відносинами між суб’єктами господарювання і механізмами їх впровадження.
Мета даного посібника — передати знання та позитивний досвід в організації безпечної життєдіяльності населення в побуті та роботі галузей народного господарства у сфері охорони праці. Познайомити з основними законодавчими і нормативними актами з охорони праці, дати їх трактування фахівцями з безпечної життєдіяльності населення.
Посібник передбачає розділи, які висвітлюють власне проблеми організації безпечної життєдіяльності населення, охорони праці, техніки безпеки, надзвичайних ситуацій, і враховує вимоги навчальної програми для загальноосвітніх шкіл і вузів України «Охорона життя і здоров’я учнів».
Структуру наук про безпеку життєдіяльності населення (мал. 2) складають: гуманітарні науки (філософія, лінгвістика), природничі науки (математика, фізика, хімія, біологія), інженерні науки (технічні конструкції, інженерна справа, електротехніка, електроніка) та науки про людину (медицина, психологія, економіка, педагогіка), науки про суспільство (соціологія, економіка, право).
Мал. 2. Структура наук про безпечну життєдіяльність населення.
В галузях безпечної життєдіяльності, охорони праці і техніки безпеки використано наукові розробки і результати досліджень вчених: В. Ф. Авсеєнко, В. П. Антонов, А. Е. Антоненко, Б. М. Андрушків, Г. П. Атанасенко, В. А. Барабай, І. І. Брехман, В. А. Бударков, М. А. Волков, М. В. Власенко, А. І. Губський, К. А. Гладков, Г. Н. Гряник, П. А. Долін, С. Л. Камінський, С.І. Коструба, Л. Г. Кульменова, Г. І. Клінковштейн, Л. Я. Клутс, О. І. Кучер, Н. Н. Котов, М. А. Котик, Г. В. Лесенко, Г. Є. Музиченко, А. І. Нагорна, М. Р. Нейфельд, І. Д. Ольшанецький, Б. Е. Пухляк, М. В. Підгородецький, М. Б. Сулла, З. С. Серова, С. П. Ткачука, К. Н. Ткачук, В. І. Тутошинський, В. І. Харченко, А. І. Якобс, С. П. Ярмоненко та інших.
Дослідження взаємозв’язків безпечної життєдіяльності населення з природними факторами підйому його рівня в Україні активізувались з середини 80-х років. Характерно, що в цей період з’явився ряд монографічних робіт, де рекреація розглядалась як соціально-економічна категорія.
У сучасній економічній теорії рекреаційного природокористування досить чітко простежується два напрями наукових досліджень. Перший пов’язаний з розробкою методологічних та методичних основ економічної оцінки рекреаційного потенціалу, визначення соціально-економічної ефективності його використання. Цим питанням присвячені наукові роботи О. Ф. Балацького, Л. Ф. Веденігова, Л. С. Гринів, Т. М. Дементьєвої, О. В. Живицького, П. В. Жука, В. М. Кислого, М. С. Нижник, М. С. Нудельмана. У цьому контексті варто згадати публікації В. Р. Весніна, В. М. Герасимовича, О. О. Голуба, К. Г. Гофмана, М. Я. Лемешева, Г. С. Дачатурова.
Інший напрямок економічних досліджень туристичної проблематики об’єднує наукові розробки з питань економічної та соціальної ефективності розвитку рекреації як галузі, теоретичного обґрунтування шляхів перспективного використання рекреаційного потенціалу України та механізмів управління цим процесом. Вони відображені в працях О. Б. Алімова, С. А. Генсірука, М. І. Долішнього, Ю. М. Корягіга, В. М. Новикова , Ю. Ю. Туниці та ін.
Інформаційною базою книги були матеріали статистичної звітності Міністерств статистики, екобезпеки, дані Держкомітету України з охорони праці та їх регіональних органів, нормативні показники, матеріали конференцій з проблем охорони праці і безпечної життєдіяльності населення та природокористування, монографії, статті.
Теоретико-методологічною основою посібника стали основні положення і принципи теорії ринкової економіки, наукові праці вчених, інженерів-економістів, екологів та соціологів, у яких висвітлені фундаментальні положення про безпечну життєдіяльність населення, теорії розвитку територіальних господарських комплексів, формування регіональної політики, оцінки ефективності рекреаційного природокористування з врахуванням існуючих умов. Використано законодавчі та нормативні акти, що пов’язані з його об’єктом та предметом: закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, а також документи міжнародних організацій.
|