МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ Навчальний посібник Х

Скачати 6.12 Mb.

Назва	МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ Навчальний посібник Х
Сторінка	5/36
Дата	20.03.2013
Розмір	6.12 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Економіка > Документи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 36

4.4. Розвиток міжнародних економічних відносин у довоєнний період
Міжвоєнний період у розвитку МЕВ можна поділити на чотири етапи:

1) формування системи золотодевізного стандарту (1919 – 1925 рр.);

2) експансія великих американських кредиторів (кінець 20-х рр.) ;

3) світова економічна криза (1929 – 1933 рр.);

4) період економічного відновлення (1933 – 1939 рр.).

У період між двома світовими війнами спостерігалось значне скорочення обсягів міжнародної торгівлі та певні зміни у її географічні структурі (табл. 4.2).
Таблиця 4.2
Географічна структура світової торгівлі в 1913-1937 рр. (в %)

Регіон	1913		загальний обсяг	1928		загальний обсяг	1937		загальний обсяг
Регіон	експорт	імпорт	загальний обсяг	експорт	імпорт	загальний обсяг	експорт	імпорт	загальний обсяг
Європа	58,9	65,1	62	48	56,2	52,1	47	55,8	51,4
Північна Америка	14,8	11,5	13,2	19,8	15,2	17,5	17,1	13,9	15,5
Латинська Америка	8,3	7,0	7,6	9,8	7,6	8,7	10,2	7,2	8,7
Азія	11,8	10,4	11,1	15,5	13,8	14,6	16,9	14,1	15,5
Африка	3,7	3,6	3,7	4	4,6	4,3	5,3	6,2	5,7
Океанія	2,5	2,4	2,4	2,9	2,6	2,8	3,5	2,8	3,2
У цілому	100	100	100	100	100	100	100	100	100

Не зважаючи на збільшення обсягів міжнародної торгівлі, темпи її зростання знизились з 40% у період 1881 – 1913 рр. до 14% в 1913 – 1937 рр. Перша світова війна обумовила географічні зміни у міжнародній торгівлі, які відображали нове співвідношення сил у міжнародній економічній системі. Так, у торгівлі сировиною збільшилась частка слабо розвинених країн – з 34% загального обсягу світового експорту у 1913р. до 50% у 1937р.; частка європейських країн у світовому експорті готової продукції, навпаки, скоротилась з 80% у 1913р. до 65% у 1937р, тобто на 15%. Не зважаючи на зниження частки у світовому товарообороті, європейські країни не втратили свої домінуючі позиції на світовому ринку за рахунок розширення торговельних зв’язків з іншими країнами.

Товарна структура світової торгівлі у міжвоєнний період мала наступні пропорції: у 1913 р. – 63,7% – готова продукція та 37,3% – сировина; у 1937р. – 36,5 % – готова продукція; 63,5% – сировина.

Формування нових пропорцій міжнародного обміну обумовлено появою нових суб’єктів та напрямів торгівлі. До початку 30-х років переважна частина експорту готової продукції спрямовувалась у слабо розвинені країни, торгівля ж готовою продукцією серед індустріальних країн складала менше половини загального експорту. В цей же період частка Англії, Німеччини та Франції, які були безумовними лідерами в експорті готової продукції, значно зменшилась – з 70% у 1913р. до 52% у 1937р., а частка США, навпаки, зросла – з 13% до 20%. Зменшення обсягів міжнародної торгівлі в цей період обумовлюється також впровадженням рядом країн протекціоністських заходів, підписанням регіональних угод, що привело до сегментації світового ринку, послаблення цілісності світової економічної системи. Більше 30 країн ввели імпортні квоти, що знайшло відображення у підписанні цілого ряду регіональних угод – Дунайська група (Угорщина, Югославія, Болгарія, Румунія), група Осло (країни Скандинавії, Бельгія¸ Нідерланди, Люксембург), Оттавські угоди про створення преференційної системи торгівлі в рамках Британської імперії. Серед об’єктивних причин такої зовнішньоторговельної політики можна виокремити, насамперед, високий рівень індустріального розвитку європейських країн, збільшення місткості внутрішніх ринків через поглиблення національного поділу праці. Окрім того, в результаті підвищення технологічного рівня виробництва значно скоротились витрати на виробництво готової продукції, впроваджувались нові технології заміни природних матеріалів синтетичними, що сприяло зниженню попиту на світовому ринку на сировину та окремі види готової продукції. Суб’єктивні причини обумовлені особливостями зовнішньоторговельної політики провідних країн, яка характеризувалась введенням протекціоністських заходів, вибірковим характером преференцій у торгівлі з розвиненими та слабо розвиненими країнами.

Перша світова війна, як вже зазначалось, повністю зруйнувала першу світову валютну систему, що призвело до зростання інфляції в індустріальних країнах. З метою стабілізації валютних відносин у 1920р. в Брюсселі та у 1922 р. в Генуї були проведені міжнародні фінансові конференції, основними рішенням яких були:

1) введення системи золотодевізного стандарту;

2) в якості резервних валют, які конвертуються у золото, обрано долар США, англійський фунт стерлінгів та французький франк;

3) країни з метою стабілізації національної валюти могли накопичувати у вигляді резервів іноземну валюту, яка конвертується у золото.

Формування системи золотодевізного стандарту стикалось з прагненням країн до накоплення резервної валюти шляхом залучення короткострокових кредитів, що підвищувало рівень мобільності та ризику таких запасів. Слід вказати, що розвинені країни – основні учасниці даної валютної системи розглядали її як тимчасовий спосіб стабілізації міжнародних валютних відносин. У 1931р. Великобританія, а у 1933 р. і США відмовились від золотого стандарту.

Крах другої валютної системи також обумовлений і економічною кризою 1929 – 1933 рр. – Великою депресією, яка створила не тільки справжню соціальну драму, але й зруйнувала майже всю систему міжнародних економічних відносин. Криза почалась в США з краху Нью-Йоркської фондової біржі, потім охопила банківську сферу, промисловість, сільське господарство. До 1932 р. промислове виробництво США у цілому скоротилось на 46%, зокрема, виробництво чавуну – на 79%, сталі – на 76%, автомобілів – на 80%. Криза викликала хвилю банкрутств, за чотири роки розорилось 5760 банків та 135000 торговельних, промислових та фінансових компаній. Зовнішньоторговельний оборот скоротився в 3,1 рази і досяг рівня 1911 року. Промислова криза інерційно розповсюджувалась і на агропромисловий комплекс: збір пшениці скоротився на 36%, кукурудзи – на 45%; ціни на сільськогосподарську продукцію знизились на 58%; розорилось більше 1 мільйона ферм. Для утримання цін фермери знищували продукти – пшеницю спалювали, виливали молоко, картопляні та бавовняні поля заливали керосином або заорювали.

Економічна криза викликала і кризу соціальну, проявом якої було масове безробіття, зниження життєвого рівня населення, загострення соціальної ситуації в країні. Породжені Великою депресією економічний спад, безробіття, зубожіння населення сприяли зростанню націоналізму та появі авторитарних режимів у Європі. Перед загрозою скорочення обсягів міжнародної торговельної діяльності та міжнародного інвестування розвинені країни намагались підтримувати рівень національного доходу шляхом девальвацій національної валюти, впровадження протекціоністських заходів у торговельній та валютній сфері. Світова економіка розпалась на окремі національні одиниці, одностороння політика яких погіршувала становище їх торговельних партнерів (політика “розорення сусідів”) та ускладнювала міжнародні економічні відносини. Торговельний протекціонізм, тенденції до автаркії та міжнародні валютні безпорядки, таким чином, тільки поглибили та подовжили економічну кризу.

Обрання у 1933 р. президентом США Ф. Д. Рузвельта стало новою віхою в розвитку світової економіки, бо з ім’ям цього політика пов’язані найбільш ефективні в історії світової економіки державні реформи, які отримали назву “Новий курс Ф. Д. Рузвельта”. В основу реформ Рузвельта було покладено вчення англійського економіста Дж. М. Кейнса, яке передбачало активне втручання держави в процес суспільного відтворення. У здійсненні “Нового курсу ” виокремлюють два етапи: перший етап – 1933 – 1935 рр. та другий – з 1935 р.

Для оздоровлення банківської та фінансової системи була введена заборона на експорт золота, було припинено обмін банкнот на золото, були закриті всі банки. У надзвичайному законі про банки передбачалось відновлення їх функцій та отримання найбільшими з них урядових позик з федеральної резервної системи. До кінця березня 1933 р. було відкрито 80% банків – членів Федеральної резервної системи, а 2 000 банків не отримали такого дозволу. Посилилась концентрація банківської системи – кількість банків скоротилась з 25 000 до 15 000. Створена ще при попередньому Президентові США Г. Гувері Реконструктивна корпорація, капітал якої складав 3,8 млрд дол., за 1933 – 1935 рр. надала позик на 6 млрд дол.

Для стабілізації національної валютної системи уряд США відмовився від золотого стандарту, провів девальвацію долару на 41% порівняно з 1929 р., що дало можливість запобігти масовим банкрутствам у кредитній сфері, зменшити заборгованість монополій уряду та посилити експортні можливості національних суб’єктів господарювання. На початку 1934 р. уряд прийняв закон про золотий резерв, відповідно до якого встановлювалась фіксована ціна золота – 35 дол. за одну трійську унцію (31,1035 грама).

Важливою складовою реформування економіки було відновлення промисловості. У червні 1933 р. було прийнято закон про відновлення національної промисловості (NIRA), створена Адміністрація національного відновлення, до якої ввійшли представники фінансової олігархії, економісти, представники Американської федерації праці. Закон про відновлення національної промисловості запроваджував систему державного регулювання економіки та включав три розділи. У першому розділі основний акцент було зроблено на встановлення певних принципів та способів конкурентної боротьби – “кодекси чесної конкуренції” – відповідно до яких встановлювались для кожного з 17 груп підприємств обсяги виробництва продукції, рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, ринки збуту продукції, єдина цінова політика, умови зайнятості та найму. У цілому американський уряд санкціонував 746 кодексів, які охоплювали 99% індустрії та торгівлі. Другий та третій розділи закону містили заходи щодо реформування податкової системи та соціальної сфери. Для надання допомоги безробітним Конгрес створив Адміністрацію суспільних робіт, яка займалась проблемами зайнятості шляхом створення трудових таборів для непрацюючої молоді віком 18 – 25 років. Для підприємців важливе значення мала відміна антитрестівського законодавства. Професійні союзи отримали право на колективний захист своїх інтересів.

З метою відновлення сільського господарства було прийнято закон про його регулювання, для реалізації якого створювалась Адміністрація регулювання сільського господарства (ААА). Для подолання аграрної кризи закон передбачав заходи щодо підвищення цін на сільськогосподарську продукцію до рівня 1909 – 1914 рр., а саме:

1) скорочення посівних площ та поголів’я скоту;

2) державного фінансування фермерської заборгованості, яка на початок 1933 р. склала 12 млрд дол.;

3) за рахунок девальвації долару та випуску казначейських білетів на 3 млрд дол. уряд надав фермерам кредитів на суму понад 2 млрд дол., зупинивши їх подальше розорення та продаж ферм з аукціонів.

Слід також вказати на значні соціальні зрушення, які стали можливими завдяки новій політиці Ф. Д. Рузвельта. Мова йде про розширення прав робітників та посилення ролі професійних союзів (закон Вагнера): колективний захист робітниками своїх інтересів через систему професійних союзів та шляхом укладання з підприємцями колективних договорів, право робітників на страйки. Також важливе значення мав закон про соціальне забезпечення, відповідно до якого вводилась єдина система пенсій за віком та допомоги у зв’язку з безробіттям, але він поширювався тільки на робітників великих промислових підприємств. У 1938р. було прийнято закон про справедливі умови праці, відповідно до яких заборонялось використання дитячої праці, на підприємствах федерального значення встановлювались єдині норми заробітної плати, її мінімальний та максимальний рівень, максимальна тривалість робочого тижня – 44 години.

У 1934 – 1937 рр. темпи зростання економіки США досягли рівня 1929р., але у 1937 – 1938 рр. у результаті нової економічної кризи всі практично надбання уряду Ф. Д. Рузвельта були знищені. Економіка США була відкинута на 15 років назад: обсяги промислового виробництва у цілому скоротились на 36%, обсяги виробництва автомобілів – на 50%, виплавка чавуну – на 44%. Уряд Ф. Д. Рузвельта почав активно вкладати державні кошти в економіку з метою збільшення сукупного попиту та її загального оздоровлення (метод “підкачки насосу”).

Велика депресія негативно вплинула і на економічний розвиток європейських країн. Наслідки кризи для них мали такий же руйнівний характер, як і для США і методи кризової боротьби були схожі – в їх основі лежала теорія державного регулювання економіки Дж. М. Кейнса.

Наслідки Великої депресії та Друга світова війна практично зруйнували світову економічну рівновагу та сприяли тривалій регресії у розвитку міжнародних економічних відносин. Співвідношення сил між американською економікою, яка розвивалась на дріжджах озброєнь та воєнних постачаннях союзним країнам, і європейськими країнами, спустошеними війною, докорінно змінилось. Наприкінці війни частка США у світовому промисловому виробництві складала 50%, у світовому експорті – 33%, у світових золотовалютних резервах – майже 75%. Країни Європи перетворились у позичальників та стали фінансово залежними від США. Для запобігання ризику виникнення нових ускладнень та забезпечення ефективної міжнародної економічної взаємодії необхідно було розробити гнучку систему міжнародних економічних відносин. Розуміння цього і стало передумовою створення нової моделі післявоєнного міжнародного економічного співробітництва в рамках підписання Бреттон-Вудської угоди.
4.5. Світове господарство у післявоєнний період. Бреттон - Вудська система і розвиток міжнародних валютно-фінансових відносин
У липні 1944 р. представники 44 країн у Бреттон-Вудсі (США) провели міжнародну фінансову конференцію, підготували та підписали ряд угод стосовно розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин. Вперше світова валютна система базувалась на міжурядовій угоді, яка фіксувала правила валютної поведінки країн-учасниць та запроваджувала міжнародні організації, обов’язками яких було забезпечення дотримання принципів та правил міжнародних валютно-фінансових відносин. Тобто відповідно до Бреттон-Вудських угод було розроблено регулятивний механізм міжнародних валютно-фінансових відносин.

До обговорення на конференції було надано два плани-проекти: британський, розроблений Дж. М. Кейнсом, та американський, розроблений Г. Вайтом. План Дж. М. Кейнса передбачав створення Міжнародного клірингового союзу та введення міжнародної розрахункової одиниці – банкору, курс якого встановлювався у відношенні до золота. Країни, які мали певні труднощі з зовнішніми платежами, могли отримати від розрахункового союзу банкори в межах кредитної квоти та розрахуватись з кредиторами. Країни з позитивним сальдо платіжного балансу могли отримати необмежену кількість банкорів. За надання банкорів країни отримували б від розрахункового союзу процент, оплата якого здійснювалась би країнами-позичальниками. План Г. Уайта складався з пропозиції створення резервного фонду шляхом надання країнами валюти та золота, кошти якого будуть використовуватись для фінансової допомоги країнам, які мають тимчасові труднощі з платіжним балансом. Головною задачею резервного фонду є забезпечення стабільності валютних курсів та стимулювання міжнародної торгівлі.

Спільні риси цих валютно-фінансових проектів полягають у необхідності вільної торгівлі та вільного руху капіталу, урівноважування платіжних балансів країн, стабілізації валютних курсів, введенні золотодевізного стандарту, створенні міжнародних організацій для регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин. У результаті довгих дискусій на конференції формально перевагу було надано план американського економіста Г. Вайта, хоча кейнсіанські ідеї міждержавного валютно-фінансового регулювання також покладені в основу Бреттон-Вудської угоди.

Зробивши висновки з історії міжвоєнного періоду, в рамках Бреттон-Вудських угод були встановлені нові правила організації міжнародних торговельних, валютних кредитних, фінансових відносин, які передбачали створення трьох міжнародних організацій – Міжнародного валютного фонду, функції якого полягали у регулюванні міжнародних валютно-фінансових та кредитних відносин між країнами, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, діяльність якого спрямовувалась на надання фінансової підтримки європейським країнам та країнам, що розвиваються, Міжнародної торговельної організації для регулювання міжнародних торговельних потоків.

Основною метою Бреттон-Вудської конференції було створення нової світової валютної системи, яка базувалась на наступних принципових положеннях:

1) відмова від золотого стандарту та встановлення режиму золотодевізного стандарту, основою якого є золото та дві резервні валюти – долар США та англійський фунт стерлінгів.

Роль золота у світовій валютній системі полягала у наступному:

- золото залишалось основою валютної системи та продовжувало використовуватись як міжнародний платіжний та резервний засіб. Країни мали можливість накопичувати та зберігати золото в своїх офіційних резервах та використовувати його для здійснення міжнародних розрахунків;

- були збережені золоті паритети валют та введена їх фіксація у Міжнародному валютному фонді (МВФ);

- долар став основною міжнародною резервною за умови, що США зобов’язуються здійснювати обмін долару на золото іноземним банкам та урядовим установам за офіційною ціною – 35 дол. за одну трійську унцію золота.

Отже, Бреттон-Вудська система ввела золотовалютний стандарт: золото було основою, а долар забезпечував посередництво між золотом і валютами країн; золото та долар стали основними резервними засобами у міжнародних розрахунках. Роль долара як міжнародного резервного засобу “as good as gold” (такий же хороший, як золото), підтримувалась зобов’язанням США його конвертованості у золото, яке виконувалось майже 20 років;

2) встановлення валютних курсів та конвертованість валют здійснювалась на основі фіксованих валютних паритетів у доларах. Девальвація валют більше 10% допускалась тільки з дозволу МВФ. Ринковий курс валют міг відхилятись від фіксованого МВФ курсу національних валют лише у вузьких межах (±1% за Уставом МВФ), а для підтримки цього діапазону коливань ринкових курсів валют центральні банки зобов’язані проводити валютну інтервенцію (скупку або продаж валюти) в доларах;

3) створення міжнародних валютно-кредитних організацій – Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), метою яких є контроль та регулювання світової валютної системи, забезпечення валютного співробітництва країн.

Бреттон-Вудська система функціонувала протягом 25 років, спочатку без істотних протиріч, а потім за рахунок численних поправок. В ретроспективі її функціонування та крах становить низку періодів її нормального функціонування, розладів та погіршення привабливості долару як міжнародного резервного засобу, спроб консолідації та створення нових резервних інструментів і її краху. З самого початку створення та функціонування валютної системи чітко виявлялась одна реальність – реальність американського панування у світовій економіці у післявоєнний період. Економічна могутність США забезпечила їх домінування у розореному війною світі та центральне місце у новій світовій валютній системі, а розташування штаб-квартири МВФ у Вашингтоні було своєрідним символом цього панування. Для запобігання повторення девальвацій валют у 30-ті роки США нав’язали всьому світові два правила упорядковування зовнішніх платежів, тобто врівноваження платіжних балансів, а саме:

1) врівноваження платіжних балансів країн-членів МВФ повинно здійснюватись переважно заходами внутрішньої економічної політики, а не змінами паритетів їх національних валют. Дотримання цього правила привело до значних економічних втрат європейських країн у 50-60-ті рр., але не оминуло й наприкінці 60-х рр. США;

2) відповідальність за врівноважування платіжних балансів несуть країни, які мають негативне сальдо. Хоча Статут МВФ проголосив принцип рівноваги обов’язків у цій сфері, США, як країні з позитивним платіжним балансом, вдалось нейтралізувати цей принцип і врівноваження платіжних балансів забезпечувалось країнами – дебіторами при фінансовій підтримці, на умовах та за вказівками МВФ. І цього принципу у 60-70-ті рр. США не дотримались, що було однією з причин краху третьої світової валютної системи.

Нормальне (з позицій США та решти світу) функціонування Бреттон-Вудської валютної системи відбувалось у 50-х рр., які відзначались абсолютним пануванням долару та відносною стабільністю валютних курсів. Це пояснювалось значним економічним зубожінням європейських країн і Японії та величезними заощадженнями і виробничими потужностями США. Для придбання споживчих товарів та обладнання потрібні були долари, які поставлялись шляхом трансферту капіталів з американської економіки. Після Другої світової війни експорт капіталу здійснювався у формі державного капіталу в рамках Плану Маршала, а пізніше – у формі приватного капіталу. В цей час європейська економіка відроджувалась, розвивалась, скорочувався дисбаланс зовнішніх платежів і накопичувались валютні резерви в золоті і доларах. У 1958 р. провідні європейські країни перейшли від часткової до повної конвертованості своїх валют, що означало відновлення валютної багатополярності у світі та початок реального функціонування Бреттон-Вудської валютної системи.

Але с самого початку функціонування валютної системи зазнало перших проблем, пов’язаних зі зміною становища долара як міжнародного резервного засобу. Погіршення привабливості долару стало наслідком еволюції платіжного балансу США, дефіцит якого неухильно зростав. Відновлення економік та конкурентоспроможності товарів країн Європи та Японії погіршували умови американської зовнішньої торгівлі. Величезні витрати на війну у В’єтнамі, необмежені інвестиційні потреби американських підприємств погіршували баланс поточних рахунків, що привело до значного скорочення золотого запасу країни, розмір якого у 1971р. становив всього 11 млрд дол. тоді як доларові авуари за кордоном перевищили 50 млрд дол. Золоте забезпечення долара було підірване: США були не в змозі викупити боргові зобов’язання у інших країн. Для вирішення цієї проблеми були використані переваги американської валюти як міжнародного резервного засобу та здійснена додаткова емісія доларових купюр, не забезпечених золотом. Нестача доларів швидко змінилась в міжнародному масштабі доларовим надлишком. Сумніви у надійності долару обумовили необхідність розробки рядом країн заходів щодо конвертованості їх офіційних доларових авуарів у золото. Так, Франція, з 1960 по 1967р. конвертувала в золото 3,3 млрд доларів.

Незважаючи на спроби США та світової спільноти стабілізувати міжнародну валютну систему, наприкінці 60-х – початку 70-х рр. вона фактично перестала існувати.

Окрім вказаних вище причин, основними дестабілізуючими чинниками її краху були:

1) за двадцять років – з 1950 по 1970 р. – накопичений дефіцит платіжного балансу США досяг 60 млрд дол., а золотий запас становив 11 млрд дол.;

2) розбухання доларового обігу за межами США привело до швидкого поширення євродоларів – “доларів без батьківщини”;

3) у 1968 р. було введено новий резервний засіб – СДР – спеціальні права запозичення, що сприяло істотному збільшенню засобів міжнародної валютної ліквідності. СДР розраховується на основі валютного кошика 5 країн у наступній пропорції: 39% – долар США; 21% – марка ФРН; 18% – японська ієна; 11% – французький франк; 11% – англійський фунт стерлінгів. Курс СДР переглядається 1 раз на п’ять років.

4) наприкінці 60-х рр. у розвинених країнах почались валютні кризи, спочатку у Великобританії, Франції, а потім і в США;

5) наприкінці 60-х рр. конвертованість долара в золото за фіксованою ціною стала теоретично можливою, а в 1971р. у зв’язку зі збільшення обсягу американського долара в обігу та зростанням ціни золота на ринку офіційно була призупинена. Це сприяло встановленню режиму вільно плаваючих валютних курсів та повному краху існуючої валютної системи.
Контрольні запитання
1. Визначте передумови формування монополістичного капіталізму.

2. Назвіть основні типи монополій.

3. Як розвивалася зовнішня торгівля в умовах монополістичного капіталізму?

4. Визначте основні риси та механізм функціонування системи золотого стандарту.

5. Які причини та наслідки мала Велика депресія для світової економіки?

6. Чому виникла необхідність у створенні Бреттон-Вудської валютної системи?

7. Які основні рішення в сфері міжнародного валютно-фінансового регулювання були прийняті на Бреттон-Вудській конференції?

8. Визначте основні чинники краху Бреттон-Вудської валютної системи.

ТЕМА 5. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО: ОСНОВНІ РИСИ ТА СТРУКТУРА
5.1. Світове господарство як цілісна економічна система
Становлення сучасного світового господарства є результатом тривалого історичного процесу, який можна відобразити наступним логічним ланцюгом: внутрішній ринок – національний ринок – міжнародний ринок – світовий ринок – світове господарство.

Внутрішній ринок виник на ранній стадії товарного господарства і становить певну сукупність економічних відносин між продавцями та покупцями товарів. Формування національного ринку обумовлено орієнтацією певного сегменту внутрішнього ринку на іноземних покупців. Міжнародний ринок – це частина національних ринків країн, яка безпосередньо орієнтована на закордонні ринки та пов’язана з ними. Світовий ринок – це сукупність товарно-грошових відносин між країнами на основі міжнародного поділу праці та інших факторів виробництва.

Об’єктивна основа формування світового господарства полягає у закономірностях розвитку продуктивних сил і міжнародного поділу праці, інтегрування у світовий відтворювальний процес нових країн, посилення їх взаємозалежності та взаємодії, перетворення зовнішньоекономічних зв’язків в один з найважливіших чинників економічного зростання, задоволення потреб національних економік у різних товарах та послугах.

Субстанціальну основу світового господарства як економічної системи становлять міжнародні економічні відносини між суб’єктами господарювання на різних рівнях – міждержавному, регіональному, мікрорівні. Розвиток і поглиблення міжнародних економічних зв’язків, у свою чергу, обумовлений інтернаціоналізацією продуктивних сил та посилення взаємної зацікавленості суб’єктів господарювання в міжнародному економічному спілкуванні. Отже, світове господарство є сукупністю міжнародних економічних відносин у взаємозв’язку з продуктивними силами та відповідним механізмом їх регулювання. Як економічний феномен світове господарство характеризується притаманними йому кількісними та якісними властивостями, що чітко розмежовує його з поняттям “світова економіка”. Світова економіка досліджує ресурсно-факторний аспект світового господарства, світові продуктивні сили, їх національні та регіональні особливості. Органічна єдність світової економіки тільки почала формуватись в той час, як світове господарство розглядається як цілісна економічна система, яка динамічно розвивається.

Як цілісна економічна система світове господарство характеризується наступними ознаками:

1) розвинутим міжнародним рухом факторів виробництва (капіталу, робочої сили, технології), що сприяє посиленню взаємодії та взаємозалежності країн світу;

2) створенням транснаціональних корпорацій (ТНК) та зростанням на їх основі міжнародних форм виробництва. У світовій економіці функціонують 63 000 ТНК, які мають 800 000 іноземних філій: 360 000 філій розміщено у країнах, що розвиваються, 270 000 – розвинутих, 170 000 – у країнах з перехідною економікою [16]. ТНК контролюють близько 80% світового та 80% торговельного обороту, що свідчить про посилення їх економічної могутності та домінантне положення у світовому господарстві. На сьогодні транснаціоналізація економіки сприяла зміні пріоритетів на світовій економічній арені: основними суб’єктами міжнародних економічних відносин є саме ТНК, а характер та тенденції розвитку світового господарства частіше визначаються характером та рівнем розвитку міжкорпоративних та внутрішньокорпоративних відносин;

3) зовнішньоекономічною політикою держав, яка спрямована на підтримку міжнародного руху факторів виробництва, товарів та послуг;

4) формуванням у країнах економіки відкритого типу з метою інтегрованості у міжнародний економічний простір.

Таким чином, світове господарство порівняно зі світовим ринком є більш досконалою стадією розвитку міжнародної економіки, бо окрім традиційної міжнародної торгівлі товарами та послугами включає міжнародний рух факторів виробництва. Більш складним є і механізм регулювання світового господарства, який включає комплекс заходів національного та міждержавного характеру.
5.2. Структура світового господарства
Системний аналіз світового господарства вимагає виокремлення його основних елементів, взаємозв’язок та взаємодія яких формують його як цілісну систему. В економічній літературі [1; 2; 14; 16; 22; 29; 30] існують різні підходи щодо визначення структурних елементів світового господарства:

1) світове господарство розглядається як сукупність національних економічних комплексів, які є його першоосновою;

2) простий арифметичний підхід до світового господарства, при якому сума зберігає всі властивості окремих складових, непридатний тому, що мова йде про особливе утворення з особливими властивостями та ознаками;

3) на даному історичному етапі національні економіки багатьох держав лише з певною умовністю можна включати до світового господарства.

Не вдаючись в детальний аналіз цих підходів, слід зазначити, що переважна більшість дослідників вказує на особливі ознаки та властивості, які притаманні світовому господарству і відрізняють його від національних економічних систем окремих країн. Це унеможливлює зведення сутності світового господарства до простої арифметичної суми економік окремих країн та регіонів світу.

Сучасна структура світового господарства є складною, органічною, багаторівневою системою взаємодії його суб’єктів у різних сферах господарювання (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Структура світового господарства

До суб’єктів світового господарства відносять країни, їх угрупування, ТНК, підприємства, фірми, компанії, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність. Взаємодія суб’єктів світового господарства здійснюється в різних сферах, які утворюють структурні елементи (блоки). До структурних елементів відносяться:

- міжнародний поділ праці;

- міжнародна торгівля;

- міжнародне виробничо-інвестиційне співробітництво;

- міжнародне науково-технічне співробітництво;

- міжнародна міграція робочої сили;

- міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини.

До структурних рівнів економічної взаємодії суб’єктів світогосподарських зв’язків відносяться:

- міжнародний;

- регіональний (субрегіональний);

- міждержавний;

- рівень підприємства (мікрорівень).

Найважливішим у системі світогосподарських зв’язків є мікрорівень, на якому взаємодіють безпосередні виробники товарів та послуг – підприємства, фірми, організації. Саме вони формують ядро міжнародних економічних відносин, виступаючи одночасно і продавцями і споживачами товарів та послуг.

Міждержавний рівень передбачає створення системи організації та управління міжнародними економічними відносинами. Держава створює умови для здійснення експортно-імпортних операцій національними та іноземними суб’єктами господарювання: визначає тип зовнішньоекономічної політики, розробляє митні, валютні режими, регулює банківські проценти та податкові ставки тощо. Новітній історії МЕВ відомі і жорстка державна монополія на всю систему зовнішньоекономічних зв’язків (у колишніх соціалістичних країнах), і механізм вільної економічної взаємодії, який регулюється переважно економічними інструментами (в країнах з ринковою економікою). Виключно важливим аспектом діяльності держави як суб’єкта МЕВ є підготовка та підписання угод з іншими державами та міжнародним організаціями про економічне, науково-технічне співробітництво з метою поглиблення та розвитку світогосподарських відносин.

На регіональному рівні розробляються та реалізуються великі міжнародні проекти та програми в різних сферах міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва. Особливо рельєфно регіональне співробітництво проявляється в рамках Європейського Союзу, АСЕАН, НАФТА, МЕРКОСУР тощо.

Міжнародний рівень акумулює всі попередні рівні світогосподарських зв’язків, посилюючи глобалізацію світової економіки. На цьому розробляються і підписуються в рамках ООН та її підрозділів, міжнародних економічних організацій всі найважливіші документи щодо регулювання МЕВ у цілому та їх окремих елементів (блоків).

5.3. Закони і закономірності розвитку світового господарства
Економічні закони, як відомо, характеризуються внутрішніми, необхідними, сталими зв’язками між основними протилежними сторонами економічних явищ. Основними протилежними сторонами економічного закону є окремі елементи виробничих відносин та окремі елементи продуктивних сил. У системі світового господарства такими протилежними сторонами є національні та інтернаціональні інтереси з притаманними їм тенденціями – відцентровою та доцентровою. Це дає можливість визначити характер дії законів світового господарства – всі вони діють як закони-тенденції. Тобто при взаємодії національної та інтернаціональної сфер у різний період часу встановлюється різна пріоритетність їх прояву. Однак протягом більш тривалого часу признання пріоритету загальнолюдських потреб, інтересів та цілей світового співтовариства обумовлює сталу тенденцію розвитку світового економічного спілкування та взаємодії на основі притаманних їм законів.

До законів, які визначають розвиток сучасного світового господарства, можна віднести:

закон вартості;
закон конкуренції;
закон накопичення;
закон пропорціонального розвитку світової економіки;
закон відповідності продуктивних сил характеру міжнародних економічних відносин.

Дія закону вартості у світовому господарстві полягає у приведенні національних витрат до середньосвітових, які відображають суспільно-необхідні витрати праці при середньосвітових умовах виробництва. На основі закону вартості формуються світові ціни.

Дія закону конкуренції в міжнародній сфері обумовлена ринковим характером світового господарства та проявляється у формі міжнародної конкуренції.

Закон накопичення обґрунтовує необхідність та доцільність міжнародного інвестування та передбачає капіталізацію частини прибутку суб’єктів МЕВ для розвитку світової економіки.

Закон пропорціонального розвитку світової економіки оснований на системному підході і передбачає дотримання певних пропорцій між структурними елементами світового господарства, які сприятимуть збереженню його цілісності, системності та сталості.

Закон відповідності продуктивних сил характеру МЕВ передбачає взаємозв’язок та взаємозалежність між розвитком національних продуктивних сил та міжнародних зв’язків: якісні та кількісні зміни національних продуктивних сил сприяють появі нових форм та методів міжнародного економічного співробітництва.

Дія законів у світовому господарстві проявляється у формуванні певних закономірностей його розвитку – це причинно-наслідкові зв’язки, які постійно повторюються, відображають найбільш суттєві аспекти МЕВ. Основними закономірностями розвитку світового господарства є:

1) підвищення рівня усуспільнення світового виробництва, проявом якого є створення та розвиток великих господарських одиниць – ТНК;

2) розвиток внутрішньогалузевого та міжгалузевого кооперування між країнами;

3) розвиток інтеграційних процесів;

4) гармонізація рівнів економічного розвитку країн, яка дозволяє створити уніфіковану систему показників оцінки та аналізу зовнішньоекономічної сфери;

5) динамізм розвитку національних господарств полягає у збільшення темпів зростання їх суспільного виробництва;

6) інтернаціоналізація виробництва є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці. Інтернаціоналізація виробництва – це встановлення безпосередніх сталих виробничих зв’язків між підприємствами різних країн для інтегрованості національного виробничого процесу до світового.

5.4. Протиріччя у світовому господарстві
Загальновизнане положення про те, що протиріччя є джерелом розвитку, не є виключенням і для світового господарства. Протиріччя в системі світогосподарських зв’язків об’єктивно обумовлені та виникають в результаті взаємодії структурних елементів світового господарства та взаємодії суб’єктів світового господарства (рис. 5.2).

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 36

Схожі:

Робоча програма для спеціалістів денної форми навчання напряму підготовки... Робоча програма для спеціалістів денної форми навчання напряму підготовки 030203 «Міжнародні економічні відносини»	Тема : СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ В. В. Козик Л. А. Панкова“Світове господарство та міжнародні економічні відносини” Львів 1995
Тема : МІЖНАРОДНЕ ВИРОБНИЧЕ СПІВРОБІТНИЦТВО М. Школа В. М. Козменко“Міжнародні економічні відносини “ Чернівці “Рута” 1996 ст 81-100	МІЖНАРОДНЕ НАУКОВО ТЕХНІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО М. Школа В. М. Козменко“Міжнародні економічні відносини “ Чернівці “Рута” 1996 ст 101-112
Тема : МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ М. Школа В. М. Козменко“Міжнародні економічні відносини “ Чернівці “Рута” 1996 ст 116-123	Дробышевский С. М., Худько Е. В., Великова Е. Е Жук І. Н., Киреева Е. Ф., Кравченко В. В. Міжнародні фінанси: Навчальний посібник / Під общ ред. І. Н. Жук. Мн.: БГЭУ, 2001. 149...
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с	РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ Робоча програма курсу Міжнародні організації для студентів за напрямом підготовки 030205 – Країнознавство, галузь знань 0302 – Міжнародні...
ТЕМА НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА ТА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА Семінарське заняття №1- 2 год Економічна система, економічне благо, економічні потреби, економічні інтереси, продуктивні сили суспільства, праця, предмет праці,...	НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання