|
|
Скачати 6.12 Mb.
|
| ТЕМА 3. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА В ПЕРІОД ПЕРВІСНОГО НАГРОМАДЖЕННЯ КАПІТАЛУ 3.1. Феодалізм як суспільно-економічна формація Феодалізм як суспільно-економічна формація прийшов на зміну рабовласницькому ладу як нова більш висока ступінь розвитку суспільства в результаті конфлікту продуктивних сил та виробничих відносин. Феодальне суспільство у своєму розвитку пройшло три основні етапи – раннього (V – X ст.), середнього (розвинутого) (XI – XV ст.) та пізнього феодалізму (XV – XVII ст.), кожний з яких мав свої соціально-економічні, політичні, культурні особливості. Перехід до феодалізму в різних країнах світу здійснювався протягом досить тривалого часу. Раніше за все феодальні відносини почали розвиватись у Китаї. В Індії, Середній Азії, Північній Америці та Європі перехід до феодальних відносин здійснювався протягом чотирьох – п’яти століть – з ІІІ до VII століття н. е. Тому саме цей період вважається початком феодальної ери у всесвітньому масштабі. Основними рисами феодального економічного базису є: 1) панування натурального господарства; 2) поєднання крупного землеволодіння феодалів з малим селянським землекористуванням; 3) особиста залежність селян від феодалів; 4) вкрай низький технологічний рівень виробництва. Специфічними соціально-політичними рисами феодального суспільства були: 1) становий характер суспільства (1-й стан – дворяни; 2-й стан – духовенство; 3-й стан – городяни, торговці, фінансисти, вільні селяни); 2) ієрархічна структура панівного класу феодалів (вищий рівень – монарх, імператор, король, цар, великий князь; 1-й рівень – герцог, граф, лорд, боярин, вища церковна ієрархія; 2-й рівень – барон, маркіз, віконт, окольничий, середня церковна ієрархія; 3-й рівень – лицар, шевальє, дворянин); 3) широкий розвиток корпоративних організацій (лицарські ордени, чернецькі ордени, купецькі гільдії, цехи, гільдії юристів, лікарів, земляцтва, братства); 4) панування релігійного світогляду, особлива роль церкви в житті феодального суспільства. Натуральний характер виробництва та його вкрай низька товарність в період раннього феодалізму перешкоджали розвитку продуктивних сил. Про певний прогрес у розвитку продуктивних сил може свідчити виникнення у сільському господарстві більш досконалих систем землеробства, розвиток та вдосконалення таких сільськогосподарських галузей, як шовківництво, виноробство, бджільництво, маслопереробка. Основною формою експлуатації селян феодалами була феодальна рента, економічне відбиття власності феодала на землю та неповної власності на кріпака. Історично існувало три її основних види: 1) трудова рента (панщина); 2) рента продуктами (натуральний оброк); 3) грошова рента (грошовий оброк). В епоху раннього феодалізму переважала панщина, середнього – натуральний оброк, пізнього – грошовий оброк. Становлення та розвиток феодалізму в європейських країнах та країнах Сходу має свої особливості. Тому доцільно більш детально дослідити розвиток феодальних відносин у Франції, Англії, Німеччині, Росії та Китаї. Класичною країною феодалізму вважається Франція, в якій вже у V столітті сформувалась рання феодальна держава. В IX–XI ст. натуральне господарство Франції сприяло зміцненню позицій окремих заможних феодалів (сеньйорів), володіння яких стають окремими державами та незалежними від королівської влади. В цей період розширюються привілеї знаті (власні загони воїнів, збір податків з населення, суд та розправи). Сеньйорія стає у Франції в IX–XI ст. основною ланкою господарського ладу. В XI–XIII ст. поступово зникає економічна та політична відокремленість областей, створюються умови для зміцнення королівської влади, для об’єднання країни в феодальну державу. Монопольна власність феодалів на землю стає майже безмежною. Встановлюється принцип “немає землі без сеньйора”: існування вільного селянського землеволодіння виключалось. Найбільш розповсюдженою формою залежності був серваж: селяни (серви) були юридично безправні та платили поміщику посівний оброк, який складав 1/4 врожаю, та 1/10 врожаю віддавали церкві (церковна десятина). Значне поширення отримав баналітит – монопольне володіння дворян господарськими об’єктами з переробки сільськогосподарських продуктів. Серви не мали права без дозволу феодала переробляти сільськогосподарську сировину, продавати врожай без сплати частини продукції феодалу. В XIV–XV ст. феодали почали масово переводити селян на продуктовий та грошовий оброк, а в XVI ст. феодальне сільське господарство Франції почало занепадати, що сприяло формуванню передумов до зміни суспільно-економічної формації. В Англії феодальні відносини почали формуватись у VII ст., основні форми яких були запозичені у французького феодалізму. В XIII ст. англійські барони, які як і французькі дворяни, були політично та економічно вільними, почали відкрито виступати проти королівської влади і в 1235 році в Англії сформовано парламент. У цей же період інтенсивно розвиваються мануфактури з виробництва вовни, а в подальшому і сукна – основного експортного товару. В результаті війни Червоної та Білої Троянд (1445 – 1485 рр.) англійська феодальна знать фактично сама себе знищила, на зміну їй прийшли лицарі – “джентрі”. В XVII ст. завдяки Московській та Ост-Індській торговельній кампанії Англія перетворилась на колоніальну державу. Саме грабіж колоній, піратство на фоні регресу розвитку феодального суспільства сприяли переходу до епохи первісного нагромадження капіталу. Перехід до феодалізму в Німеччині був досить тривалим та нерівномірним у регіональному аспекті: на півдні та сході він був більш інтенсивним, що сприяло роздробленості єдиного економічного простору на три відокремлені частини в XIII–XIV ст. – північно-захід (мілкопомісне дворянство, селяни – орендатори), схід (мілкопомісне дворянство, селяни – кріпаки), південь та південно-захід (крупне вотчинне господарство). Ця роздробленість, а також активізація зовнішньоторговельних операцій привели до територіальної та політичної роздробленості Німеччини – на її території було створено 297 самостійних держав з населенням у 30 млн чоловік. У цей же період у країні почалась Селянська війна – перша буржуазна революція, яка сприяла подальшому занепаду феодального суспільства. Формування Російської феодальної держави мало свої специфічні риси, виникнення яких обумовлено особливостями історичного та культурного розвитку. Згідно з археологічними пам’ятками, у VIII–IX ст. у східних слов’ян вже існували територіальні князівства – “землі”, найбільш могутніми серед яких були Київське та Новгородське. Наприкінці IX ст. вони об’єднались під владою Києва у феодальну державу – Київську Русь. Більшість населення складалось з вільних селян – общинників – смердів, які платили київському князю оброк у натуральному або грошовому виразі. Однак перші київські князі зосередили в своїх руках великий земельний фонд, що привело до обмеження свободи селян та перетворення державної повинності у феодальну ренту. Основною формою феодальної власності була вотчина – повне спадкове володіння. Одночасно почала розвиватись і умовна форма землеволодіння – маєток – не відчужувана ділянка землі разом з селянами, яку князь надавав військовим за умови несення ними служби. Панівними формами феодальної ренти були натуральний оброк, панщина та грошова рента. Одним з перших правових документів, який визначав привілеї феодалів, становище залежних від них селян, положення про захист феодальної власності була “Руська правда”. В Київській Русі за порушення кордону феодалів винуватця разом із сім’єю перетворювали у кріпаків. Кріпаками (рабами) також ставали розорені смерди, смерди-боржники (рядовичі). Розвиток ремісницького виробництва сприяв швидкому розвитку міст та збільшенню їх кількості. В IX–X ст. на Русі було 24 міста, в XI ст. – 88, а в XII ст. – 135. Головним містом був Київ, в якому нараховувалось 8 ринків, кожний з яких мав спеціалізацію з продажу певних видів товарів. Прогрес у сільському господарстві, обумовлений переходом до рільництва, сепаратизм феодалів, занепад торгівлі сприяли розпаду Київської Русі з XII до другої половини XV сторіччя та виникнення самостійних князівств – Київського, Смоленського, Галицько-Волинського, Переяславського, Чернігівського, Володимиро-Суздальського, Полоцько-Мінського, Турово-Пінського, Новгородського, Муромського, Псковського, Рязанського, які поділялись на численні наділи. Історики вважають, що саме феодальна роздробленість не дала можливості одержати перемогу над татаро-монгольським нашестям та стало причиною економічного регресу держави. У XV ст. почалось об’єднання більшості руських земель у централізовану державу з центром у Москві. В централізованій Російській державі зміцнюється кріпосне право та найпоширенішим видом землеволодіння стає дворянський маєток. У цей же період у більшості руських міст починає інтенсивно розвиватись ремісництво, у XVII ст. створюються перші ману фактури, виробництво в яких основується на кріпосній праці. Завдяки цьому формується внутрішньорегіональна спеціалізація: Заонеж’є, Великий Устюг перетворюються в центри з виробництва заліза, Тула стає головним центром зброярства, в Ярославлі, Нижньому Новгороді, Ржеві, Пскові, Смоленську зосереджується обробка льону, виробництво полотна, в Ярославлі та Казані розвивається шкіряне виробництво. Розвиток промислового виробництва відзначив перехід до епохи первісного накопичення капіталу. У Китаї перехід від азіатського способу виробництва до феодального суспільства здійснювався протягом десяти століть – з I тисячоліття до н. е. до VII століття. В цей період формується станова структура китайського суспільства: знатні – “добрі люди”, селяни, раби. Феодалам надавались державні наділи, довічні дарчі, селянам – довічне користування з прикріпленням до землі. У VII столітті система державних наділів була ліквідована і панівною формою господарства стає маєток. Період з VIII до XVII ст. у Китаї характеризується зростанням приватної власності феодалів, існуванням двох категорій селянських господарств – державних (вільних, які платили податок-ренту) та “гостьових” (розорених, без землі, без знарядь праці), зростанням чисельності розорених селян та селянських повстань. Поява цехів ремісників, перехід від локальної до зовнішньої торгівлі сприяли трансформації китайського суспільства та стало початком промислового перевороту наприкінці XVIII ст. 3.2. Особливості розвитку зовнішньої торгівлі за доби феодалізму Специфічний характер феодального суспільства суттєво вплинув і на характер торговельних відносин як у межах країн, так і між ними. Зміна рабовласницької формації феодальною супроводжувалась зростанням продуктивних сил та посиленням суспільного поділу праці. Повне відокремлення ремесла від землеробства сприяло виникненню міст як центрів ремесла та торгівлі. Розширення торговельних відносин між селянами та феодалами, з одного боку, та ремісниками, з іншого, привело до створення внутрішніх ринків. Роль та значення торгівлі як форми товарно-грошових відносин у феодальному суспільстві поступово зростала, хоча вона і набувала характеру корпоративної. З метою монополізації міських ринків купці об’єднувались у гільдії, які мали свій устав. Саме завдяки купецьким гільдіям торговельні відносини поглиблювались та поширювались. Типовою формою феодальної торгівлі був ярмарок, який розташовувався на перехресті торговельних доріг або біля монастирів під час релігійних свят або після закінчення польових робіт, куди доставлялись товари з різних міст та країн. Основними відмінностями між ярмарками та ринками полягали у наступному: 1) ярмарки мали вищу феодальну юрисдикцію порівняно з ринками; 2) ярмарки не мали локального та спеціалізованого характеру, тобто на них були представлені різні товари для всіх бажаючих; 3) ярмарки були сезонними. Купці, які приймали участь у ярмарку, мали додаткові засоби захисту, а також могли розраховувати на пільгові податки та тарифи, додаткові зручності у торгівлі, правові послуги щодо вирішення торговельних суперечок. Однак вони повинні були сплатити феодалам та монастирям особливі мита за надання землі під ярмарок та незважаючи на це ярмаркова торгівля була дуже вигідною. Найвідомішими ярмарками були ярмарки Німеччини, Франції та Англії. На ранніх етапах феодалізму зовнішньоторговельні зв’язки між країнами значно послабшали, а в період розвинутого феодалізму майже зникли. Основними причинами цього були: 1) поганий стан доріг, що ускладнював торговельні відносини між країнами; 2) високі митні тарифи та збори (річкові, охоронні), які стягувались на користь феодалів за транспортування товарів через їх землі, що значно збільшувало вартість товарів; 3) велика кількість селянських повстань призвели до збільшення чисельності розорених селян, які ставали розбійниками, і створювали небезпеку для здійснення торговельних операцій. Одним із основних центрів світової торгівлі була Візантійська імперія та її столиця – Константинополь, де пересікались торговельні шляхи північ – південь та захід – схід. Значний вплив на розвиток торгівлі між Північчю та Півднем відігравав шлях “з варяг у греки”, який проходив по Дніпру, територією сучасної України до Візантійської імперії. В структурі торгівлі переважали продовольство, продукція ремісництва, предмети розкоші. Однак через численні пороги на Дніпрі та відсутність урядової влади до утворення Київської Русі виникла необхідність у зміні цього торговельного шляху від Фінської затоки по Неві до південних берегів Ладозького озера, по Волзі до Старого Новгорода, потім сушею до Твері, а потім – по Волзі до Ітиля – перевального торговельного пункту. Характерною рисою візантійської торгівлі була її інституціоналізація, тобто виконання певних правил та кодексів, організація відповідного апарату чиновників, які контролювали процес торгово-економічного обміну. Наприкінці XI ст. візантійці через численні війни втратили контроль над основними торговельними шляхами (які стали контролюватись італійськими купцями). У XIII ст. Візантійська імперія розпалась і на її теренах утворилась Латинська імперія (1204 – 1261 рр.), яка проіснувала всього півсторіччя – у 1261р. візантійці відвоювали Константинополь, але не змогли відновити його значущість у міжнародній торгівлі. Зі зростанням продуктивних сил, поглибленням поділу праці та розширенням товарно-грошових відносин відновлюються і торговельні відносини між європейськими країнами. З XIII століття європейська торгівля зосереджується у двох районах: Середземномор’ї – основній сполучній ланці між європейським країнами та Сходом, і районі Північного та Балтійського морів. Починаючи з епохи Хрестових походів з XII-XIII ст. почала розвиватись левантійська торгівля, яку вели італійські купці Венеції, Генуї, Пізи. Левантійська торгівля мала транзитний, посередницький характер: прянощі, порох, зброю. Фарфор, скло, папір, шовк, килими, ювелірні прикраси з Індії, Китаю, Індонезії спочатку потрапляли до арабських купців, які їх перепродавали генуезьким та венеціанським купцям у Константинополі, містах Єгипту та Сирії, а останні завозили їх до Західної Європи. Саме завдяки цій торгівлі до Європи були завезені рис, гречка, кукурудза, кавуни, тростинний цукор тощо. Другим районом європейської торгівлі, який у XIV – XV ст. став переважним завдяки розвитку цехового виробництва, був район Північного та Балтійського морів. Основними суб’єктами торговельних відносин були міста Русі (Новгород, Псков, Полоцьк), Північної Німеччини, Скандинавії, Данії, Франції та Англії. Традиційними предметами торгівлі були льон, текстиль, сало, віск, хліб, масло. Ця торгівля була спрямована на забезпечення цехової промисловості необхідною сировиною, тобто мала виробничий характер на відміну від левантійської торгівлі, яка була спрямована насамперед на задоволення споживчих потреб. У середині XIV століття купці країн Північної Європи з метою захисту від грабіжників та від свавілля феодалів об’єднались у Ганзейський союз, який у різний час нараховував від 70 до 100 міст. Створення цього союзу було обумовлене саме потребами зовнішньої, а не внутрішньої торгівлі. Кожне місто, яке входило до союзу, мало свої економічні інтереси та досить часто вступало в боротьбу з іншими його членами. Тому основними його задачами були: організація торговельних факторій, отримання пільг у інших держав, охорона торговельних експедицій, а найважливішими містами - Бремен, Гамбург, Амстердам, Рига. Основні факторії розміщувались у Великому Новгороді, Бергені (Норвегія), Брюгге (Фландрія), Лондоні. Південні німецькі та рейнські міста змогли зайняти центральне місце у міжнародних торговельних відносинах завдяки активній торгівлі зі східними країнами. Тільки вони мали свої торгові двори у Венеції та право вільно плавати по Середземному морю. В епоху феодалізму розвиток товарних відносин опосередковувався розвитком грошових відносин, які стали серйозною перешкодою для розширення торговельних відносин через існування внаслідок феодальної роздробленості великої кількості грошових систем зі своїми грошовими знаками та необхідності створення обмінних організацій. Як і в Стародавній Греції та стародавньому Римі, у Європі з’явились міняйли, які орієнтувались у грошових одиницях, визначали їх повноважність та можливі підробки. Справа у тому, що деякі феодали для отримання більшого прибутку зменшували вагу монет або використовували для їх чеканки більш дешевий метал і саме міняйли могли чітко визначити різницю. При обміні грошей вони почали практикувати виписування розписок купцям (векселів), що знижувало ризик пограбування останніх та давало можливість за цими розписками отримати відповідні суми грошей у будь-якому місті. З часом такі векселі почали використовуватись і у міждержавних відносинах. У XI – XV ст. міняйли почали перетворюватись у банкірів, а їх міняльні контори – у перші банки. Перші банківські установи виникли в Італії у X столітті. Нарівні з банками у XV ст. у Північній Італії (у провінції Ломбардії) виникли спеціальні установи, які надавали позики під заставу речей – ломбарди. В Венеції та Генуї вперше стали випускатись державні цінні папери (облігації), які потім набули широкого поширення в інших країнах Європи. Крім того, в торговельних операціях почали використовувати безготівкові рахунки. Відмінною рисою міжнародних економічних відносин епохи феодалізму є регрес всієї системи зовнішньоекономічних зв’язків порівняно з рабовласницькою. Міжнародні економічні відносини існували більше за інерцією історичного розвитку, ніж внаслідок зміни суспільно-економічної формації. Повною мірою це відноситься і до таких інститутів ринку, як внутрішня та зовнішня торгівля, банки, купецькі гільдії та компанії, які спочатку обслуговували феодальну систему, а з XIV – XV ст. перетворились у основні чинники занепаду феодального ладу. Велику роль у розвитку зовнішньої торгівлі та подальшому процесі первісного накопичення капіталу відіграли Великі географічні відкриття, завдяки яким були відкриті нові торговельні шляхи, залучені величезні обсяги ресурсів інших країн до міжнародної торгівлі. Основними чинниками, які спонукали країни до географічних досліджень були, насамперед, труднощі в транспортуванні товарів між європейським та східними країнами через численні війни, гостра нехватка грошових металів – золота та срібла, потреба у додаткових джерелах збагачення монархів для підтримання своєї влади, а також необхідність у підтвердженні або спростуванні нових наукових поглядів на форму Землі. Великі географічні відкриття сприяли формуванню світового ринку завдяки розширенню торговельних меж. Захват колоній сприяв збільшенню обсягів та асортименту товарів – в Європі з’явились тютюн, кава, картопля, томати, чай. Виникли умови для формування міжнародного поділу праці, колонії стали стабільним джерелом сировини для європейських країн. Розвиток світового ринку обумовив зміну торговельних шляхів – з басейну Середземного моря до Атлантичного та Індійського океану. 3.3. Розвиток міжнародних економічних відносин у період первісного нагромадження капіталу Епоха первісного накопичення капіталу є періодом безпосереднього переходу від феодального до капіталістичного суспільства. За своїм змістом первісне накопичення капіталу (ПНК) – це історичний процес накопичення багатства, яке необхідне для здійснення приватної підприємницької діяльності. Однак це не єдина умова виникнення капіталістичних відносин, тільки у сполученні з іншою умовою – відчуженням робітника від власності на умови його праці (від засобів виробництва), перетворення безпосереднього виробника у найманого робітника – створюються всі необхідні передумови для формування капіталістичної формації. Економічною основою первісного накопичення капіталу у надрах феодального суспільства є: 1) масова експропріація селян та ремісників на основі неекономічного спонукання з боку землевласників, державної влади; 2) формування ринку найманої робочої сили з розорених селян та ремісників; 3) формування нового соціального прошарку підприємців (промислової буржуазії) з сфери лихварів, торговців, цехових майстрів; 4) перетворення накопичених багатств у капітал. Джерелами здійснення процесу первісного накопичення капіталу в період занепаду феодалізму є: 1) податкова система держави, система відкупів, збагачення купців та лихварів; 2) грабіж колоній, работоргівля, морське піратство; 3) система державних позик, створення якої обумовлено потребами держав у грошових коштах на воєнні цілі; 4) промисловий протекціонізм – високі імпортні мита та високі експортні премії. Часові межі первісного накопичення капіталу: 1) в Англії, Франції – XVI – XVIII ст.; 2) в Німеччині – XVIII – перша половина XIX ст.; 3) в Японії – кінець XVIII ст. – до 70-х рр. XIX ст.; 4) в Росії (Україні) - кінець XVII ст. – до 70-х рр. XIX ст. Розвиток товарно-грошових відносин у період пізнього феодалізму був необхідною економічною передумовою розвитку торгівлі. У свою чергу, торгівля, як внутрішня, так і зовнішня, стала джерелом первісного накопичення капіталу. Історичний розвиток західних країн дозволяє виявити залежність між рівнем розвитку зовнішньої торгівлі та процесу первісного накопичення капіталу: в тих країнах, де зовнішня торгівля була достатньо розвинута, процес ПНК значно прискорився. На початок XVII ст. зовнішньоторговельні зв’язки держав досягають світових масштабів, що сприяло формуванню світового ринку та прискоренню занепаду феодальної формації. При цьому, ті країни, де первісне накопичення капіталу здійснювалось на основі внутрішніх та зовнішніх (Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Голландія, Італія), зайняли провідні позиції у світовій економіці. Відмінності у масштабах реальних джерел первісного накопичення капіталу, нерівномірність їх формування стало причиною територіальної диференціації. На початок XX ст. світ поділився на індустріально розвинутий “центр” та відсталий, аграрно-сировинний придаток – “периферію” (колоніальні держави Азії, Африки та Латинської Америки). Контрольні запитання 1. Визначте характерні риси суспільно-політичного базису феодалізму. 2. Які основні риси та форми феодальної торгівлі? 3. Назвіть основні торговельні шляхи середньовіччя. 4. Чому період феодалізму вважається періодом регресу зовнішньоторговельних відносин? 5. Які основні передумови формування капіталістичних відносин та світового ринку? 6. У чому полягають особливості розвитку МЕВ у період первісного нагромадження капіталу? |
|
Робоча програма для спеціалістів денної форми навчання напряму підготовки... Робоча програма для спеціалістів денної форми навчання напряму підготовки 030203 «Міжнародні економічні відносини» |
Тема : СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ В. В. Козик Л. А. Панкова“Світове господарство та міжнародні економічні відносини” Львів 1995 |
|
Тема : МІЖНАРОДНЕ ВИРОБНИЧЕ СПІВРОБІТНИЦТВО М. Школа В. М. Козменко“Міжнародні економічні відносини “ Чернівці “Рута” 1996 ст 81-100 |
МІЖНАРОДНЕ НАУКОВО ТЕХНІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО М. Школа В. М. Козменко“Міжнародні економічні відносини “ Чернівці “Рута” 1996 ст 101-112 |
|
Тема : МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ М. Школа В. М. Козменко“Міжнародні економічні відносини “ Чернівці “Рута” 1996 ст 116-123 |
Дробышевский С. М., Худько Е. В., Великова Е. Е Жук І. Н., Киреева Е. Ф., Кравченко В. В. Міжнародні фінанси: Навчальний посібник / Під общ ред. І. Н. Жук. Мн.: БГЭУ, 2001. 149... |
|
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ Робоча програма курсу Міжнародні організації для студентів за напрямом підготовки 030205 – Країнознавство, галузь знань 0302 – Міжнародні... |
|
ТЕМА НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА ТА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА Семінарське заняття №1- 2 год Економічна система, економічне благо, економічні потреби, економічні інтереси, продуктивні сили суспільства, праця, предмет праці,... |
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |