1. Закон України «Про банки і банківську діяльність»

Скачати 1.22 Mb.

Назва	1. Закон України «Про банки і банківську діяльність»
Сторінка	3/7
Дата	14.03.2013
Розмір	1.22 Mb.
Тип	Закон

bibl.com.ua > Банк > Закон

1 2 3 4 5 6 7

Лімітування

Ліміт може встановлюватися по кредитах окремим позичальникам, групі однотипних позичальників, галузі господарства. Це дає можливість уникнути ризику концентрації кредитних вкладень у окремі суб’єкти, що зменшує вірогідність можливих втрат від кредитних операцій.

Лімітуватися можуть також права окремих банківських менеджерів і структур відносно прийняття рішень про надання кредиту (для дирекцій, відділень, менеджерів та інше).

Розрахунок ліміту кредитування здійснюється на підставі фінансових показників позичальника і прогнозування його майбутніх грошових потоків. Розмір ліміту залежить від можливих фінансових результатів об’єкта, що кредитується, з урахуванням діяльності суб’єкта, що кредитується. Розрахунки робляться, як правило, на квартал і після закінчення кожного кварталу на наступний квартал уточнюються.

Комерційні банки використовують таку форму лімітування, як жорсткий ліміт разового характеру і кредитна лінія.

Разовий ліміт встановлюється відносно клієнтів, які звертаються за кредитом епізодично.

Кредитна лінія — це юридично оформлене зобов’язання банку перед позичальником надавати йому впродовж певного терміну позичку у межах узгодженої суми. Кредитна лінія встановлюється при тривалих стосунках між банком і позичальником. Вона має переваги перед разовим лімітом:

— для позичальника спрощується процес оформлення позички тому, що кожна окрема сума платежу за рахунок кредиту не оформляється окремими документами;

— для банку — зменшується робота з оформлення кредитів у межах кредитної лінії.

Деякі банки встановлюють ступінь використання кредитів у межах кредитної лінії. При цьому з клієнта стягуються на користь банку штрафні платежі за невикористання певної суми кредитної лінії.

Банк, який встановив клієнту кредитну лінію, бере на себе зобов’язання незалежно від ситуації на ринку позичкових капіталів забезпечити клієнта сумою кредиту, передбаченою кредитною угодою.

Лімітування прав менеджерів і підрозділів банку може здійснюватися в системі одного банку. При цьому розмір права на видачу кредиту залежить, як правило, від рівня кваліфікації відповідних фахівців і обсягу капіталу, яким оперує банківська установа.

Лімітування — це засіб мінімізації кредитного ризику, який застосовується з ініціативи комерційного банку, але є лімітування з боку НБУ. Це встановлення нормативів, що регламентують кредитний ризик, а саме: ризик на одного позичальника, норматив великих кредитних ризиків, ризик на одного інсайдера, ризик на інсайдерів, нормативи, що обмежують отримані та надані міжбанківські кредити. Ці нормативи є складовою частиною економічних нормативів регулювання банківської діяльності.
Диверсифікація
Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитних ресурсів серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Розглядають три види диверсифікації — галузеву, географічну та портфельну.

Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієнтами, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Для зниження загального ризику кредитних операцій вирішальне значення має добір галузей, який повинен ґрунтуватися на результатах статистичних досліджень. Найвищий ефект досягається в разі вибору позичальників, котрі працюють у галузях з протилежними фазами коливань ділового циклу. За допомогою кореляційного аналізу виявляються такі галузі, в яких результати діяльності різною мірою залежать від загального стану економіки. Якщо одна галузь перебуває на стадії економічного росту, то інша переживає стадію спаду, а з часом їх позиції змінюються на протилежні. Тоді зниження доходів від однієї групи клієнтів компенсуються підвищенням доходів від іншої групи, що допомагає стабілізувати доходи банку і суттєво знизити ризик.

Географічна диверсифікація полягає в розподілі кредитних ресурсів між позичальниками, які перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах з різними економічними умовами. Географічна диверсифікація як метод зниження кредитного ризику доступна лише великим банкам, які мають розгалужену мережу філій та відділень на значній території. Це допомагає нівелювати вплив кліматичних та погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможність позичальників. Невеликі банки застосовують метод географічної диверсифікації здебільшого у процесі формування портфеля цінних паперів, що дає змогу знизити загальний ризик банку.

Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними категоріями позичальників — великими і середніми компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми господарствами тощо. Кредити, надані у сфері малого бізнесу, часто супроводжуються підвищеним рівнем ризику, хоча й мають вищий рівень дохідності. Такі позичальники часто обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувати власні умови кредитної угоди. Якщо позичальником є велика компанія, то кредитний ризик оцінюється як незначний, але й дохідність такого кредиту невелика.

Іноді банк надає кредит відомій у світі компанії за ставками, які не приносять йому прибутків. Але проведення подібних операцій сприяє зростанню популярності та рейтингу банку. Загалом невеликі провінційні банки не мають змоги широко застосовувати метод портфельної диверсифікації, що призводить до підвищення ризикованості їхніх кредитних портфелів. Такі портфелі, сформовані, передусім, за рахунок надання кредитів підприємствам малого бізнесу, а також споживчих кредитів, характеризуються вищим рівнем дохідності порівняно із середніми та великими банками. Портфельна диверсифікація допомагає збалансувати ризик і дохідність кредитного портфеля банку.

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація веде не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Адже навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.
Концентрація
Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємозв’язаних галузей, на географічній території або кредитування певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева, географічна і портфельна.

Формуючи кредитний портфель, слід додержуватись певного рівня концентрації, оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. Водночас надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. Часто банки концентрують свої кредитні портфелі в найпопулярніших секторах економіки, таких як енергетика, нафтова та газова промисловість, інвестування нерухомості. Як показує міжнародний досвід, саме надмірна концентрація кредитного портфеля стала причиною погіршення фінансового стану та банкрутства ряду банків у розвинених країнах упродовж 70—80-х років.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.
Вивчення та оцінка якості сукупних активів банку
У багатьох країнах якість кредитного портфеля, або кредитний ризик, банку розглядається як показник якості всіх сукупних активів. Такий підхід виправданий, оскільки кредити є найбільш ризикованою частиною активів банку і саме кредитний портфель значною мірою визначає загальний рівень ризикованості активів. Це дає підстави за розмірами резервів судити про якість активів банку. Для оцінювання якості активів банку застосовується коефіцієнт K, обчислений як відношення середньозваженої суми класифікованих активів до капіталу банку і виражений у процентах. Під середньозваженою сумою класифікованих активів розуміють сукупний розмір можливих втрат за активними операціями, і насамперед за кредитами, який визначається розмірами спеціального резерву.

,

де ВКА — середньозважена сума класифікованих активів,

К — капітал банку.

Наприклад, за методикою, прийнятою у США, чисельник цього показника дорівнює сумі 20% субстандартних, 50% сумнівних і 100% безнадійних кредитів, тобто фактично визначається за розміром резерву на відшкодування втрат за кредитними операціями банку. Вітчизняна методика оцінювання якості активів за анaлогічними показниками ще остаточно не відпрацьована.

Для коефіцієнта K запроваджено шкалу значень, за якою оцінюється якість активів. Саме такий підхід до оцінювання активів пропонується рейтинговою системою «CAMEL», яка прийнята в практиці банківського нагляду багатьох країн. Шкала значень коефіцієнта K, за якою банку присвоюється певний рейтинг якості активів, не є уніфікованою чи стандартною. Конкретні межі зміни коефіцієнта мають бути визначені для кожної країни з урахуванням існуючих економічних умов та стану банківської системи.

Науково обґрунтована система оцінки якості активів визначається на базі статистичних досліджень. Для всіх банків, які діють у даній країні, розраховується коефіцієнт K. Залежно від значень коефіцієнта банки поділяються на п’ять груп. Діапазон зміни коефіцієнта K для банків, що увійшли до групи найбільш надійних і стабільних, береться за основу при визначенні допустимих меж для оцінки активів із рейтингом «добре». Аналогічні розрахунки провадяться за кожною групою банків, у результаті чого і формується шкала оцінки якості активів.

Отже, якість кредитного портфеля оцінюється за розміром можливих втрат за кредитними операціями, який визначається у процесі формування спеціального резерву. Співвідношення резерву і капіталу банку розглядається як основний показник оцінки якості активів банку при визначенні рейтингу за системою «CAMEL».
Оцінка кредитоспроможності позичальника
З метою зниження кредитного ризику визначають рейтинг кредиту за допомогою системи балів та системи фінансових коефіцієнтів.

Система балів передбачає визначення балів за такими параметрами:

— призначення і сума кредиту;

— фінансовий стан позичальника;

— строк і схема погашення боргу;

— кредитна інформація про позичальника;

— застава;

— взаємовідносини позичальника з банком;

— ціна кредиту.

По кожному з цих параметрів визначається кількість балів від 1 (найменше) до 9 (найбільше).

Залежно від загальної суми балів кредити класифікують:

— найкращі;

— високої якості;

— задовільні;

— граничні;

— гірше граничних;

— критичні (втрати).

У світовій практиці виділяють п’ять груп фінансових коефіцієнтів:

— ліквідності;

— ефективності, або активності;

— фінансового лівериджу;

— операційні та прибутковості;

— ринкові.

Коефіцієнти ліквідності

.

Якщо прийняти, що:

1. Оборотний капітал = Поточні активи – Дебіторська заборгованість;

2. Оборотний капітал = Гроші + Товарно-матеріальні запаси,

то можна отримати, що:

1) поточні активи = Оборотний капітал + Дебіторська заборгованість;

2) поточні активи = Гроші + Товарно-матеріальні запаси + Короткотермінова поточна дебіторська заборгованість;

3. Високоліквідні активи = Поточні активи – ТМЗ.

Звідси можна знаходити коефіцієнти ліквідності, які показуватимуть ступінь мобільності різних активів клієнта, що забезпечать своєчасну оплату ним власної заборгованості. Тобто в чисельник формули можуть бути поставлені:

поточні активи;

оборотний капітал;

високоліквідні активи.

Суть підстановки різних активів полягає в з’ясуванні залежності ліквідності підприємства від певного виду активу. Це робиться шляхом або простого порівняння отриманих значень показників ліквідності або вирахування дисперсії, або середньоквадратичного відхилення цих значень.

Але при використанні цього показника в аналізі можна стикнутися з багатьма проблемами. По-перше, це те, що кожен з активів (навіть якщо вони належать до однієї групи) має різний рівень ліквідності. Тобто вони з різною швидкістю та ефективністю можуть бути конвертовані в гроші. Вирішити цю проблему можна таким чином:

,

де N — частка вартості активу, яку можна отримати при негайній реалізації активу на ринку. Цей показник залежить у першу чергу від попиту на даний вид активу на ринку.

Також вирішенням цієї проблеми може бути застосування біржових цін при визначенні вартості активів.
Коефіцієнти ефективності управління активами
Оборотність товарно-матеріальних запасів:

.

Виникає дві проблеми при визначенні та аналізі даного коефіцієнта.

По-перше, продаж відбувається за ринковими цінами. Тому якщо запаси зберігаються, будучи обчисленими за ціною собівартості, розрахована величина перевищує дійсне значення. Отже, доцільніше було б використовувати або вартість проданих товарів у чисельнику або відповідно ринкову вартість запасів — у знаменнику.

По-друге, збут відбувається протягом року, а запаси фіксуються на певну дату. Тому якщо діяльність компанії має сезонний характер або наявні суттєві коливання в обсязі запасів, необхідно використовувати середні показники.

Кількість днів до отримання заборгованості:

.

Цей показник виражає середню кількість днів, яка проходить між реалізацією товару та отриманням за нього грошей. Необхідність у розрахунку є дуже суттєвою, коли компанія має дуже великий асортимент товарів і неможливо точно визначити проміжок, за який надходять гроші за товари. Але навіть якщо компанія має обмежений асортимент, вона може порівняти цей показник з нормативним.

Обіг основного капіталу

.

Даний коефіцієнт показує ефективність використання основних виробничих фондів.

Головною проблемою при аналізі даного показника є те, що з часом через інфляційні процеси вартість фондів змінюється і необхідно використовувати систему індексів для порівняння вартостей майна, придбаного в різні часові періоди. Ще однією проблемою є проблема вибору вартості майна, яка буде використовуватися при підстановці в коефіцієнт: первісна, залишкова чи відновлювана.

Очевидно, що бухгалтери фірм для складання привабливих звітів для обрахунку даного коефіцієнта використовують той показник, що є меншим на даний час, — це дасть можливість штучно збільшити його значення.

Обіг загальної вартості майна:

.

Зрозуміло, що для аналізу використання ресурсів підприємства показника обігу основного капіталу замало, оскільки він не враховує активи, що не входять до його складу. А через те, що питома частка даних активів на багатьох підприємствах дуже значна, доцільно використовувати показник обороту загальної вартості майна, що дасть можливість побачити ефективність використання майнового комплексу підприємства в цілому.

Товарно-матеріальні запаси в днях обороту:

.

Даний показник відображає середню кількість днів, протягом якої запаси перебувають в обороті. Фактично це є аналітичним доповненням до показника обороту товарно-матеріальних запасів.

Показники фінансового лівериджу
Визначається як відношення заборгованості до активів (ступінь залежності від кредиторів):

.

Цей показник відображає ступінь залежності фірми від фінансування з боку кредиторів. На відміну від показників ліквідності в даному випадку враховується загальна сума боргу, яка включає крім поточної заборгованості ще і довгострокові зобов’язання фірми.

Покриття виплат по процентах доходами компанії:

.

За допомогою цього показника визначається здатність підприємства за рахунок власного прибутку сплачувати проценти по боргових зобов’язаннях. При обчисленні показника слід враховувати особливості законодавства, яке визначає джерела сплати процентів. Існує два варіанти: сплачуються проценти з прибутку до вирахування податку на прибуток чи після, відповідно до варіанта певний вигляд матиме і чисельник формули розрахунку показника.

Показники прибутковості

Коефіцієнт дохідності по збуту:

.

Цим показником вимірюється величина доходу, який принесла реалізація товару на 1 грошову одиницю.

Основний коефіцієнт дохідності:

.

Цей коефіцієнт показує спроможність активів фірми давати дохід без урахування впливу на суму доходів податків та лівериджу.

Коефіцієнт прибутковості майна після вирахування відсотків та податків:

.

Фактично даний показник є кінцевим мірилом ефективності ведення бізнесу. Він показує, скільки 1 грошова одиниця, вкладена в справу, принесла чистого прибутку, яким фірма може вільно користуватися.

Наведені показники прибутковості є основними, що використовуються в банківській практиці для оцінки кредитоспроможності клієнта. Фактично можна розрахувати прибутковість будь-якого активу фірми. Основною проблемою при цьому буде виділення частини прибутку, яку приніс саме цей актив.
Ринкові
Дану групу показників доцільно розрахувати у разі, якщо фірма є акціонерним товариством та її акції вільно продаються та купуються на ринку цінних паперів.

1. Дохід на одну акцію:

.

2. Дивідендний дохід на одну акцію у процентах:

.

3. Відношення ціни акції до прибутку на неї:

.

4. Відношення ринкової вартості акції до її балансової вартості:

.

Ці коефіцієнти служать показниками того, що думають інвестори про минулу діяльність компанії та перспективи її розвитку.

Вони перебувають у прямому зв’язку з усіма попередньо розрахованими. Якщо коефіцієнти управління боргами, ліквідності, прибутковості перебувають на належному рівні, то тоді відносні показники ринкової вартості будуть високими.

Показник економічно вигідної додаткової вартості

Виділення окремого показника пов’язане з нетрадиційністю підходу до його розрахунку. Цей показник є мірилом ефективності поточної діяльності фірми, доцільності її витрат на власний капітал. Він розраховується шляхом додавання до чистого доходу суми утриманих податків та відніманням усіх витрат, що понесла фірма.

Методику визначення рейтингу кредиту та кредитоспроможності позичальників, пропоновану НБУ комерційним банкам України, буде розглянуто у темі «Оцінка кредитоспроможності позичальника».

Питання отримання від клієнта достатнього і якісного забезпечення було викладене вище.

Оперативність при стягненні боргу передбачає обов’язок банку підтримувати з позичальником контакт протягом усього строку користування позичкою. Банку треба уважно стежити за станом справ клієнта й у разі виникнення проблемних ситуацій вжити необхідних заходів упереджувального характеру.

Страхування кредитних операцій

При цьому може страхуватися відповідальність клієнта перед банком щодо погашення кредиту. В цьому випадку клієнт подає до банку страхове свідоцтво або інші документи, які підтверджують факт страхування клієнтом кредитної операції.

Банк може також самостійно застрахувати позичку, що надається, шляхом укладання зі страховою установою угоди про добровільне страхування кредитного ризику. В цьому разі сума страхових внесків додається до плати за користування позичкою.

При страхуванні кредитних операцій банк повинен переконатися в наявності у страхователя необхідних фондів страхування, тобто в його платоспроможності.

Визначення кредитної політики банку

Одним із найважливіших інструментів запобігання ризикам є кредитна політика банку. Кредитна політика розробляється правлінням банку (або кредитним комітетом) і затверджується, як правило, радою акціонерів банку. Кредитна політика призначена встановити ключові принципи, яких мусять дотримуватися менеджери та керівники банку при плануванні кредитної діяльності і видачі кредитів.

Кредитна політика є фундаментом надійності та прибутковості кредитного портфеля, тому також впливає на стабільність банку. Інтереси стабільності банку мають визначати зміст і структуру кредитної політики.

Кредитна політика може бути:

— слабкою;

— помірною;

— агресивною.

Визначення найбільш придатної кредитної політики для банку на даний час означає помірковане завантаження ресурсів у позички.

Якщо частка кредитів у загальному обсязі робочих активів банку складає до 30%, то це означає, що банк провадить вкрай обережну кредитну політику і забезпечує свою прибутковість за рахунок менш ризикованих активних операцій. Але в цьому разі банк втрачає значний сегмент фінансового ринку. Така кредитна політика більш бажана для новостворених банків, які не мають досвіду кредитної роботи.

При помірній кредитній політиці частка кредитів у робочих активах складає від 30 до 50%. Така політика притаманна стабільним і надійним банкам, які мають досвід кредитної роботи.

Частка кредитів, що перевищує 50% робочих активів, свідчить про агресивну кредитну політику. Вона може бути обґрунтована тільки надприбутками і не повинна бути досить тривалою. Слід пам’ятати, що агресивну кредитну політику не можна довго провадити, бо вона пов’язана зі значним ризиком і при застосуванні такої політики впродовж тривалого часу можуть виникнути непрогнозовані збитки від кредитних операцій.

Важливе значення для мінімізації втрат від кредитного ризику має підтримка оптимальної структури кредитного портфеля комерційного банку.

Методикою НБУ кредитний портфель комерційного банку класифікується за такими критеріями:

а) залежно від фінансового стану позичальника;

б) якості погашення заборгованості по позичках і сплати процентів по них.

Залежно від фінансового стану позичальники поділяються на п’ять класів (А, Б, В, Г і Д).

Якість погашення боргу поділяється на три групи (добре, слабке, недостатнє).

Ці критерії будуть детально розглянуті в темі «Створення резерву для покриття можливих втрат від кредитних операцій». Залежно від цих критеріїв кредити класифікують як:

— стандартні;

— під контролем;

— субстандартні;

— сумнівні;

— безнадійні.

Досвід роботи ряду банків свідчить, що оптимальним можна вважати кредитний портфель зі структурою, в якій консолідована заборгованість по позичках розподіляється так:

— стандартні — 22%;

— під контролем — 38%;

— субстандартні — 30%;

— сумнівні — 5%;

— безнадійні — 5%.
Формування резервів
Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Цей підхід базується на одному з принципів міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та звітності — принципі обережності, згідно з яким банки мають оцінювати якість своїх кредитних портфелів на звітну дату з погляду можливих втрат за кредитними операціями.

Для покриття цих втрат передбачається створення спеціального резерву перерахунком частини коштів банку на окремий бухгалтерський рахунок, з якого в разі неповернення кредиту списується відповідна сума. Якщо такий резерв не сформований, то втрати за кредитними операціями відшкодовуються за рахунок капіталу банку. Значні розміри кредитних ризиків можуть призвести до повної втрати капіталу і банкрутства банку. Отже, створення спеціального резерву для покриття нерозпізнаних кредитних ризиків дає змогу уникнути негативного впливу на розмір основного капіталу і є одним із способів самострахування банку.

Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку — класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох груп (категорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюється за встановленими для кожної групи нормами відрахувань, визначеними у процентному відношенні до суми кредитів даної групи. Критерії оцінки кредитів, кількість категорій та розміри відрахувань за кожною категорією на міжнародному рівні не стандартизовані, тому визначаються центральним банком кожної країни самостійно залежно від економічних умов та ситуації і можуть бути переглянуті з часом.

Згідно з Постановою НБУ від 6.07.2000. за № 279 «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» в Україні створюються загальний та спеціальний резерви. Перший формується одночасно з наданням кредиту, а другий при виникненні проблемних позичок.

Після класифікації кредитів та визначення розміру спеціального резерву на покриття втрат за кредитними операціями необхідно сформувати цей резерв за рахунок певних джерел. Визначення джерел формування резерву — одна з найважливіших проблем у банківській практиці. Згідно з міжнародними стандартами резерв прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що дає змогу зменшити розміри оподаткованої бази на суму відрахувань до резерву і знижує величину податків. Завдяки такому підходу банки дістають стимул для проведення відрахувань та формування резерву в повному обсязі.

Але при цьому виникає загроза того, що банки намагатимуться ухилитися від виплати податків до бюджету, свідомо занижуючи якість кредитного портфеля і завищуючи відрахування до резерву. На практиці цей процес регулюється ринковими відносинами, оскільки завищення резерву зменшує не лише податки, а й прибуток, що залишається у розпорядженні банку. Це, у свою чергу, зменшує розмір дивідендних виплат, що негативно впливає на вартість акцій банку та призводить до відпливу капіталу.

Згідно з вищезгаданою постановою резерв по стандартних кредитах (загальний резерв) формується за рахунок нерозподіленого прибутку минулого року. Джерелом формування резерву по нестандартних кредитах (спеціального резерву) є витрати банку.

Застосування технології Stop loss. Згідно з цією технологією визначається припустима гранична норма втрат по деяких операціях, на які банк іде свідомо задля збереження своєї клієнтури.

Одним із засобів управління кредитним ризиком є визначення рівня непокритого кредитного ризику, тобто визначення можливих втрат, які повинні бути списані за рахунок резервного фонду або статутного фонду комерційного банку.

Непокритий кредитний ризик обраховується таким чином:

100% прострочених і сумнівних кредитів + 50% пролонгованих кредитів + 100% безнадійних кредитів — сформований страховий резерв.

Наступним методом управління кредитним ризиком або способом зниження кредитного ризику є проведення ефективної цінової політики, яка полягає у визначенні достатності рівня процентної ставки по кредитах і комісії.

Виходячи з різноманітних підходів до методології встановлення ставок, можуть бути розраховані номінальні (річні) та ефективні ставки.

Банківський процент виникає у випадках, коли одним із суб’єктів кредитних відносин виступає банк. Комерційні банки при укладенні кредитних угод самостійно домовляються з позичальником про розмір процентних ставок. Із розвитком ринкових відносин господарювання норма процента буде наближатися до середньої норми прибутків в економіці. У будь-якому випадку на розмір і динаміку ставки процента впливають як загальні, макроекономічні чинники, так і чинники приватні, що лежать на стороні самих учасників кредитного процесу, у тому числі окремих банків.

До числа загальних чинників відносять:

— співвідношення попиту і пропозиції позикових коштів;

— регулюючу політику НБУ;

— рівень інфляції в народному господарстві тощо.

Приватні чинники визначаються умовами функціонування конкретного банку, його положенням на ринку кредитних ресурсів, обраною кредитною і процентною політикою, ступенем ризикованості здійснюваних операцій.

Рівень процентних ставок по активних операціях банку формується багато в чому на базі попиту і пропозиції позикових коштів. На цей рівень істотно впливають:

— «собівартість» позичкового капіталу даного банку;

— кредитоспроможність позичальника;

— цільовий напрямок, термін, обсяг наданого кредиту;

— засоби забезпечення повернення кредиту тощо.

Може виникнути сумнів у правомірності урахування витрат банку («собівартість» позичкового капіталу) при визначенні ціни кредитних послуг, сумнів у тому, чи не суперечить таке урахування принципам ринкової економіки, чи не веде цей підхід до конструювання «витратної» ціни.

Вихідним пунктом ціноутворення виступає калькулювання ціни виробництва підприємства (фірми). Цим займається кожний товаровиробник. Він так чи інакше змушений «конструювати» свою ціну. Проте в цю ціну включаються витрати, у яких витрата сировини або матеріалу обчислюється не за фактичною собівартістю, а за ринковими цінами, причому за достатньо жорсткими правилами, методиками. Далі до витрат додається прибуток, і знову ж, як правило, середня ринкова ціна. Тим самим фактичним логічним вихідним пунктом є існуюча вже ринкова ціна. Калькулювання ж ціни дає фірмі можливість визначити вигідність виробництва даного товару при діючих ринкових цінах.

Як бачимо, протиріччя немає. Товаровиробник «конструює» ціну на свій товар шляхом підсумовування її елементів, але єдино для того, щоб «вписатися» в об’єктивно існуючу на даний момент ринкову вартість (ринкову ціну) відповідного виду товару.

Винятком із цього правила ринкової економіки є механізм формування монопольної ціни, де точкою звіту виступає не загальна для усіх ринкова ціна, а ціна, розрахована й оголошена самою монополією.

Ця логіка і відповідне правило цілком прийнятні й до кредитних ресурсів як до своєрідного, але все ж товару.

При визначенні процентних ставок по кожній конкретній угоді банки орієнтуються на рівень ставок, який, з одного боку, не змусив би позичальника (кредитора) відмовитися від угоди, а з іншого — дозволив би банку не тільки відшкодувати свої витрати, але й отримати прибуток, бажано не нижче середнього.

Що стосується витрат банку на проведення позичкових операцій, то вони складаються з двох комплексних груп витрат, кожна з яких містить у собі кілька елементів:

— витрати з залучення ресурсів, у тому числі: сплачені проценти по міжбанківських кредитах (включаючи кредити НБУ) і депозитах, проценти, виплачені підприємствам, організаціям за збереження грошей на поточних рахунках, проценти, виплачені по внесках фізичним особам;

— витрати з забезпечення кредитної діяльності банку, у тому числі: витрати на заробітну плату співробітників, зайнятих притягненням і розміщенням ресурсів, витрати на утримання апарату управління, включаючи представницькі витрати, амортизація устаткування, машин і механізмів, оплата послуг обчислювального центру, адміністративно-господарські, канцелярські, поштові, телеграфні та інші витрати.

Підрахувати дійсні витрати банку непросто.

Основні складності пов’язані з такими обставинами:

— міжбанківські кредити видаються під різні проценти, до того ж часто переглядаються. Через це необхідно робити регулярні перерахунки;

— НБУ встановлює верхню межу виплати процентів по таких кредитах, які зараховані на витрати банку. Отже, проценти, виплачені понад цю межу, не виключаються з оподаткованої бази і можуть покриватися лише за рахунок прибутку банку. Тоді реальні витрати з притягнення міжбанківських кредитів збільшаться на суму переплачених понад норми процентів і суму, що додатково доведеться віддати у вигляді податків;

— для розрахунку реальних витрат і відповідно до реальної процентної ставки з загальної суми залучених і позичених коштів повинні бути виключені всі гроші, що не використовуються банком у його активних операціях: суми, що утримуються у фондах обов’язкових резервів у НБУ і на коррахунку;

— необхідно мати механізм віднесення загальних витрат з забезпечення функціонування банку на його власну кредитну діяльність і відповідно правила визначення розміру тієї надбавки до ціни кредиту, що виправдана цими загальнобанківськими витратами.

Припустимо, реальна ціна кредиту на основі врахування тільки першої групи витрат (витрати з залучення ресурсів) визначена в розмірі 150% річних. Розрахунок може бути проведений за такою формулою:

де Н^І_n, Н^ІІ_n, Н^ІІІ_n — норми процентів за користування відповідно до міжбанківських кредитів, строкових внесків, коштів на поточних рахунках (у % річних);

VІ, VІІ, VІІІ — питомої ваги відповідних ресурсів у загальному обсязі ресурсів (%);

П_РІ_О, П_РІІ_О, П_РІІІ_О — невикористані частки відповідних ресурсів (%);

HP — норми резервування (%).

Далі логіка формування реальної ціни кредитних ресурсів виглядає так. Насамперед, треба з’ясувати міру впливу на цю ціну загальнобанківських витрат, тобто розмір маржі, що варто було б додати до раніше знайдених 150% ставки. Для цього можна скористатися формулою:

Перший елемент чисельника може бути підрахований, у тому числі з використанням наближених методів. Припустимо, він визначений у розмірі 5 млн грн. Другий елемент чисельника формули буде містити в собі прибутки по позичкових операціях, що має позаплановий характер, а також деякі поточні комісії. Припустимо, у сумі все це складе 3 млн грн. (середній показник). Важливе значення має третій елемент. Будь-який банк повинен складати щоквартальний розрахунок планованого доодержання прибутку хоча б тому, що йому потрібно зробити авансові платежі в бюджет. У розрахунку на місяць береться 1/3 цієї суми. Якщо банк планує прибуток у 30 млн грн., то позовний розмір складе 10 млн грн.

У знаменник формули ввійдуть: видані міжбанківські кредити, кошти на рахунках клієнтів. Якщо визначається місячна маржа, то всі ці активи беруться в середньозваженому розмірі. До прикладу, розрахунки показали, що йдеться про суму в 250 млн грн.

Тоді

,

тобто потрібно, щоб кожна гривня працюючих активів приносила на місяць 0,048 грн. Інакше кажучи, річна ставка повинна бути:

.

Таким чином, реальна ціна кредиту становитиме:

150% + 57,6% = 207,6%.

Зрозуміло, фактична ціна, що складеться на ринку позичкових капіталів, швидше за все, буде або більше розрахункової ціни (при дефіциті пропозиції, великих цінових претензіях кредиторів тощо), або менше (при недостачі попиту, неспроможності позичальників оплачувати занадто високі, на їхній погляд, витрати кредиторів і т. п.). Але вона являє собою ту вісь або центр коливань, до якого фактичні ціни кредитних ресурсів будуть прагнути в тенденції.

Для практичних потреб можуть використовуватися різноманітні методи та формули розрахунку процентної ставки за кредит (цін кредитів).

Існує п’ять методів ціноутворення за кредитами, а саме:

— метод «вартість плюс»;

— метод «базова ставка плюс»;

— метод максимальних процентних ставок (кеп);

— метод «надбавки»;

— метод «аналізу дохідності клієнта».
Метод «вартість плюс»
Метод враховує вартість залучених коштів та всі витрати банку, пов’язані із наданням кредиту. Процентна ставка за кредитом охоплює:

— вартість залучення кредитних ресурсів для банку;

— операційні витрати, пов’язані з процесом кредитування (заробітна плата кредитних працівників, вартість обслуговування кредиту, контролю за ним, вартість управління забезпеченням тощо);

— премію за ризик невиконання зобов’язань клієнтом;

— премію за ризик, пов’язаний зі строком кредитування;

— бажаний рівень прибутковості кредиту, який забезпечує достатні виплати акціонерам банку.

Необхідною умовою застосування такого підходу до ціно-
утворення за кредитними операціями є наявність у банку ефективної системи обліку витрат за кожним кредитом, а також управлінської інформації.

Головний недолік методу — ігнорування ринкових чинників, таких як попит і пропозиція, стан кредитного ринку, конкуренція тощо, а також припущення, що банк точно може обчиcлити свої витрати в розрахунку на кожний кредит. Метод «вартість плюс» використовується на ринках із низьким рівнем конкуренції.
Метод «базова ставка плюс»
Сутність методу полягає у визначенні кредитної ставки як суми базової ставки і кредитного спреду. За базову ставку можна взяти ставку пропозиції міжбанківського регіонального ринку; ставку першокласного позичальника; ставки міжнародних ринків (LІBOR, FІBOR і т. ін.), інші ставки, що є загальноприйнятними на конкретних ринках.

Кредитний спред включає премію за ризик невиконання зобов’язань клієнтом та премію за строк надання кредиту, що відображає ризик тривалості періоду кредитування. Розмір кредитного спреду диференційований залежно від категорії клієнта та його кредитоспроможності. На міжнародних ринках для першокласних позичальників кредитний спред прирівнюється до нуля. При наданні кредиту позичальникам, які не належать до категорії першокласних, кредитний спред становить від 0,25 до 5% і вище. Прибуток банку, а також адміністративні витрати входять до складу базової ставки. Оскільки базова ставка складається як середньоринкова, то прибуток банку залежить від рівня його власних витрат.

Такий метод ціноутворення виник у часи великої депресії в 30-ті роки у США і відомий як модель цінового лідерства.
30 найбільших банків США встановили так звану ставку першокласного позичальника прайм-ставку (prіme-rate) тобто ставку, за якою надавалися короткострокові кредити найбільш кредитоспоможним клієнтам. Її вираховують як середнє арифметичне процентних ставок 30 найбільших комерційних банків і регулярно публікують у пресі. Тоді це була найнижча кредитна ставка. Час від часу прайм-ставка переглядалася банками з огляду на попит і пропозицію на ринку. Згодом прайм-ставка втратила своє пріоритетне значення, насамперед через те, що виникла та набула популярності ставка LІBOR. У 70-х роках із поширенням угод на євроринку більшість банків перейшли до використання як базової ставки ЛІБОР (LІBOR-London Іnterbank Oftered Rate — лондонської міжбанківської ставки-пропозиції), яка являє собою середню ставку за єврокредитами, а також аналогічних «національних» ставок: ПІБОР — у Франції, ФІБОР — у ФРН, ЛюксІБОР у Люксембурзі тощо. Внаслідок цього реальні процентні ставки по кількаденним угодам іноді бувають нижчими за «прайм-рейт».

Інтернаціоналізація банківської справи, перехід провідних банків на розрахунки в євродоларах сприяли зростанню популярності ЛІБОР, яка стала загальноприйнятою базовою ставкою для більшості як міжнародних, так і національних ринків. Завдяки цьому клієнти можуть порівнювати умови кредитування на різних ринках. Крім того, ставка ЛІБОР нижча за прайм-ставку в середньому на 0,75—1% і є найнижчою кредитною ставкою.

Перевагами методу є простота, необов’язковість точного врахування витрат за кожним кредитом, зручність застосування в умовах установлення плаваючих ставок за кредитом, врахування впливу конкуренції.

Метод максимальних процентних ставок (кеп)
Кеп — це верхня межа процентної ставки, що пропонується клієнту незалежно від зміни ринкових ставок. Наприклад, якщо ставка становить «прайм-рейт» +2%, а кеп — 3%, то для базової ставки 8% кеп складатиме 13%. Це означає, що під час дії кредитної угоди процентна ставка не може перевищити 13%.
Метод «надбавки»
Метод «надбавки» полягає у визначенні кредитної ставки як суми процентних витрат залучення коштів на грошовому ринку та надбавки. Надбавка включає премію за кредитний ризик та прибуток банку. Здебільшого такий метод ціноутворення використовується для надання кредитів великим фірмам на короткі строки (до 30 днів), включаючи кредит «овернайт». Із розвитком ринку комерційних паперів великі компанії дістали змогу самостійно залучати кошти, не користуючись послугами банків. Це спонукало банки до зниження кредитних ставок із метою збереження вигідної клієнтури. У США багато банків пропонують кредити великим корпораціям на короткі терміни за низькими ставками, розрахованими за методом «надбавки». У такому разі маржа звичайно становить 0,35—0,75%, у результаті чого кредитна ставка стає нижчою за прайм-ставку. Досить значні суми таких кредитів дають можливість банкам одержувати прибутки навіть за мінімального рівня процентів.

Практика встановлення незначних надбавок під час визначення кредитних ставок за цим методом сприяла його поширенню та популяризації. Дослідження показали, що близько 90% кредитних портфелів 48-ми найбільших банків США становлять кредити, надані за ставками, нижчими за прайм-рейт. Витрати залучення коштів визначаються ставками грошового ринку, які й слугують основою для розрахунків кредитних ставок.
Метод «аналізу дохідності клієнта»
Метод аналізу дохідності клієнта базується на врахуванні всіх взаємостосунків із конкретним клієнтом. Оцінюючі всі складові дохідності, особливу увагу приділяють розрахунку прибутковості тих видів операцій, які здійснюються клієнтом у цьому банку.

Такий метод потребує точного обліку всіх доходів та витрат, пов’язаних із кожним клієнтом, і застосовується насамперед для кредитування великих компаній, які мають постійні та різноманітні зв’язки з банком. Визначення ціни кредиту за таким методом має на меті зниження кредитної ставки нижче від загальнопри-
йнятого рівня для заохочення найвигідніших клієнтів.

Доходи банку від операцій з клієнтом включають проценти та комісійні за проведення кредитних, валютних, факторингових, лізингових та інших операцій, за надання трастових, консультативних, інформаційних послуг. Витрати, пов’язані з клієнтом, складаються із заробітної плати банківських працівників, які його обслуговують, витрат на вивчення кредитної документації, на ведення, перевірку та обробку рахунків. Якщо різниця між доходами і витратами щодо суми кредиту перевищує середню норму прибутковості банку, то ставка за кредитом може бути знижена.

Метод аналізу дохідності клієнта має певні недоліки: складність, громіздкість, необхідність розробки докладної звітності за доходами та витратами з обслуговування кожного клієнта. Часто аналіз дохідності включає консолідовані дані не лише самого позичальника, а також і його дочірніх компаній, найбільших акціонерів та вищого керівництва. З розширенням спектра пропонованих банком послуг метод дедалі ускладнюється і потребує застосування автоматизованих систем обліку та аналізу. Але такий підхід до управління кредитними ставками може бути корисним для виявлення найприбутковіших клієнтів і видів банківських послуг та операцій.

Крім методів визначення кредитної ставки вартість кредиту залежить і від обраної системи встановлення та нарахування процентів за позикою. Процентні ставки за кредитами можуть бути фіксовані, якщо вони визначаються в момент видачі кредиту і лишаються незмінними впродовж всього періоду кредитування, або плаваючими, тобто такими, що переглядаються періодично зі зміною базової ставки. Коли відбувається загальне зниження ставок на ринку, для банку вигіднішою є фіксована ставка за кредитами, а в разі зростання — плаваюча.

Зниженню кредитного ризику сприяє також інтенсивна робота з проблемними кредитами, яка полягає у застосуванні таких заходів впливу на їх скорочення як:

— надання при можливості відстрочки погашення (пролонгації) кредиту;

— застосування претензійно-позовних заходів повернення позик;

— реалізація заставного права;

— порушення справи про банкрутство;

— уступка прав вимоги банку іншому кредитору;

— переведення боргу на іншого клієнта за його згодою;

— сек’юритизація кредиту (дрібні, неліквідні кредити ідентичні за характером, строками і дохідностю об’єднуються в один пакет. На їх основі випускаються цінні папери, які продаються кінцевим інвесторам. У результаті сек’юритизації право отримання боргу і процентів по виданих кредитах переходить до володаря цінного паперу);

— реструктурування банківських активів шляхом зменшення кредитного портфеля і збільшення інвестиційного. При цьому акції клієнта на суму боргу передаються банку і банк із кредитора стає співвласником клієнта. Проте цей засіб може бути впроваджений тільки за згодою акціонерів та при наявності додаткової емісії цінних паперів.

Тема 3. Оцінка кредитоспроможності
потенційного позичальника

1 2 3 4 5 6 7

Схожі:

Реферат На тему: Порядок створення і припинення діяльності комерційного банку Правовою базою для створення і функціонування комерційних банків різних типів і форм власності є Закони України “Про банки і банківську...	1. Становлення банківської системи України, та її роль у ринкових умовах Становлення банківської системи почалося в березні 1991 року з ухвалення Закону України "Про банки і банківську діяльність" яким...
1. Становлення банківської системи України, та її роль у ринкових умовах Становлення банківської системи почалося в березні 1991 року з ухвалення Закону України "Про банки і банківську діяльність" яким...	План Лекції Економічні нормативи, що є обов’язковими до виконання... Закону України "Про Національний банк України" та Закону України "Про банки і банківську діяльність" Національний банк України (далі...
Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» ...	ДОГОВІР про банківську гарантію
Закон України «Про аудиторську діяльність» Вплив особливостей аудиту в комп’ютерних системах на зміст моделей методик аудиту	Реферат на тему: “Законодавство про банки Національний банк України: його роль у проведенні грошово-кредитної політики та банківського нагляду
Закон №889 Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» КпАП — Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07. 12. 84р. №8073-Х	* Закон України "Про аудиторську діяльність" від 22. 04. 1993 р. N 3125-ХІІ «Фінансова компанія «Аргумент» ( далі компанія) за період з 01. 01. 2012 р по 31. 12. 2012 р

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання