|
|
Скачати 1.22 Mb.
|
| Тема 1. Засади банківського кредитування і прийняття рішень про надання позички 1. Умови виникнення кредитної угоди 2. Інструменти забезпечення повернення банківських кредитів. 3. Кредитний договір — основа кредитних взаємовідносин. Література*: 1. Закон України «Про банки і банківську діяльність». 2. Закон України «Про заставу». 3. Положення НБУ «Про кредитування». 4. Інструкція про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків. 5. Банківські операції / За ред. А. М. Мороза. 6. Вступ до банківської справи / За ред. М. І. Савлука. 7. Усоскин В. М. Современный коммерческий банк: управление и операции. 8. Колесников Л. П. Банковское дело. 1. Умови виникнення кредитної угоди Важливе значення для ефективної організації кредитних відносин між банками і клієнтами має дотримання останніми принципів банківського кредитування, передбачених положенням НБУ «Про кредитування», таких як: строковість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту. Принцип строковості повернення означає, що позичка має бути повернена позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк, тобто він конкретизує повернення кредиту в певний час. Цільовий характер кредитування припускає вкладання позичкових коштів у конкретні господарські процеси, проекти, заходи. Кредит надається позичальнику, як правило, на конкретну ціль, а не тому що у нього виникла нагальна потреба в коштах. Принцип забезпеченості позичок має захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Він означає, що проти заборгованості за позичками, яка відображається в пасиві клієнта боржника, має бути певне майно (товари або цінні папери), яке враховується в активі його балансу, або зобов’язання третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо). Принцип платності означає, що, видаючи кредити юридичним та фізичним особам, банки вимагають не тільки повернення кредиту, але й сплати процента за користування ним. Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, статуту, форм власності у разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати процентів (комісійних) за користування кредитом. Для виникнення кредитної угоди слід дотримуватись таких умов: Умови кредитування: 1. Кредити можуть надаватись у межах наявних вільних ресурсів банку. 2. Про кожен великий кредит (більший 10% власного капіталу банку) банк повідомляє НБУ. 3. Кредит видається за умови надання клієнтом у банк кредитної заявки. 4. Загальний розмір кредитів банку з урахуванням 100% позабалансових зобов’язань та врахованих векселів одного позичальника, не може перевищувати 25% власного капіталу банку. 5. Загальний розмір великих кредитів з урахуванням 100% позабалансових зобов’язань, виданих банком, не може перевищувати 8-кратного розміру власного капіталу банку. Обидва нормативи (п. 4 та п. 5) встановлюються НБУ. 6. При кредитуванні позичальника банк повинен дотримуватися економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов’язкових страхових резервних фондів. 7. Рішення про надання кредиту повинно прийматися в банку колегіально, тобто затверджуватися кредитним комітетом (комісією) та оформлюватись протоколом. 8. Кредити надаються всім суб’єктам господарювання незалежно від форми власності за умов, що позичальник зареєстрований як суб’єкт підприємництва. Для підтвердження цього позичальник — юридична особа подає до банку: — статут; — установчий договір; фізична особа: — паспорт; — ліцензію. 9. Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених кредитною політикою банку. Ці параметри знаходять своє відображення в бізнес-плані банку і включають: а) пріоритетні напрямки кредитування; б) обсяги кредитів; в) структуру кредитного портфеля; г) граничний розмір кредитів на одного позичальника; д) методику оцінки фінансового стану та ін. 10. Кредити надаються тільки на комерційних засадах із дотриманням: а) оцінки кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, ліквідності, рентабельності; б) кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені статутом; в) позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об’єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу (за міжнародними стандартами 30% власних коштів у фінансуванні кредитного заходу). 11. Банки можуть надавати своїм клієнтам незабезпечені (бланкові) кредити, але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам зі стійким фінансовим станом. Інсайдерам незабезпечені кредити видаються в межах 50% номінальної вартості акцій, що перебувають у їх власності. 12. Кожний банк розробляє власні положення «Про кредитування». 13. Банк не може надавати кредити на покриття збитків клієнтів, на формування та збільшення статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом коштів до бюджету та позабюджетних фондів (за винятком кредитування за поточним рахунком), а також підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство. Крім того, не надаються кредити підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непостачання товарно-матеріальних цінностей. Заборонена видача кредитів підприємствам, які мають прострочену заборгованість по раніше отриманих позичках (проте це твердження не є абсолютним, можливі винятки). 14. Обов’язкове укладання між банком і клієнтом кредитного договору. 15. Проведення банком експертизи проекту чи господарської операції, що кредитується, на предмет окупності чи достатності цільових грошових потоків від їх реалізації. Для отримання кредиту позичальник звертається до банку. Форма звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. В документах, що надаються позичальником, зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строки погашення та форми забезпечення. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, то він надає в банк установчі документи із зазначенням юридичної адреси, картку із зразками підписів, завірену банком, та довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками. Розмір процентних ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів. У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника. Для кредитів, що надаються в іноземній валюті, необхідно враховувати також процентні ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів. Позичальник, що отримує одноразовий кредит на придбання товарів чи на оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинного законодавства за контрактами, угодами, подає до банку копії цих контрактів і угод та інші документи, які стосуються заходу, надходженнями від якого передбачається погашення кредиту. Позичальник, що звертається до банку за отриманням кредиту на спорудження об’єктів для зберігання та переробки сільськогосподарської продукції, виробництва товарів народного споживання і т. ін., подає до банку проект будівництва (реконструкції) підприємства, що відповідає встановленим законодавством санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим нормам, а також висновки експертів щодо проектно-кошторисної документації, які підтверджують дотримання встановлених норм, та інші документи (контракт із будівельною організацією, техніко-економічне обґрунтування, графіки виконання робіт), необхідні для кредитування. Позичальник, що отримує кредит на витрати, які не перекриваються надходженнями протягом календарного року, надає прогнозні розрахунки необхідності в короткостроковому кредиті на рік із поквартальною розбивкою. При видачі кредиту комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або про відмову у наданні кредиту. Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника можуть бути: — забезпеченість власними коштами не менш як 50 відсотків усіх його видатків; — репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни); — оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентоспроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продукцію, послуги, обсяги експорту); — економічна кон’юнктура (перспективи розвитку позичальника, наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо. Необхідні відомості про позичальника та інформація, отримана банком при оформленні кредиту, систематизуються у кредитній справі позичальника. Документи, що зберігаються у цій справі, групуються таким чином: — матеріали з надання кредиту; — фінансово-економічна інформація; — матеріали про кредитоспроможність позичальника. При видачі кредиту значна увага приділяється забезпеченню кредиту. Під формою забезпечення повернення банківської позички слід розуміти конкретне джерело погашення боргу, юридичне оформлення права кредитора на його використання, організацію контролю банку за достатністю даного джерела. В Україні згідно з чинним законодавством банки можуть використовувати такі форми забезпечення позичок: — застава; — гарантія, поручительство; — переуступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи; — іпотека; — страхова угода (поліс). Засобом захисту від кредитного ризику може слугувати також страхування. У разі застосування страхування кредитного ризику банк має впевнитись у надійності страховика. Сума страхових зобов’язань, які страховик може взяти на себе, залежить від правового статусу товариства, у формі якого створена страхова організація. Для більшої надійності зазначених вище видів забезпечення кредиту може укладатися тристороння угода: банк — гарант (поручитель, страхова організація) — позичальник. Кредити надаються суб’єктам господарської діяльності у безготівковій формі шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунка як у національній, так і в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків зі здавачами сільськогосподарської продукції. Погашення кредиту і нарахованих по ньому процентів (комісій) здійснюється позичальником із поточного (валютного) рахунка. Якщо поточний рахунок позичальника відкрито в іншому банку, погашення боргу за кредитом та сплата процентів здійснюються платіжними дорученнями позичальника, а за умови визнання боргу позичальником платіжною вимогою банку — у встановленому чинним законодавством порядку. У разі неможливості позичальником сплатити борг він стягується з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодавством порядку. Кошти для погашення заборгованості в першу чергу направляються для сплати процентів за користування кредитом, потім — простроченої заборгованості; сума, що залишається, направляється на погашення основної суми кредиту. Відстрочення погашення кредиту з підвищенням процентної ставки здійснюється банком у виняткових випадках, у разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені обставини, за умови прийняття позичальником відповідних заходів щодо їх усунення. Це відстрочення має бути оформлене додатковим договором між позичальником та банком, який є невід’ємною частиною кредитного договору. Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов’язаний провадити перевірки стану збереження заставленого майна, що має бути передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку. У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати процентів (комісій), за відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором. 2. Інструменти забезпечення повернення банківських кредитів Повернення банківських кредитів означає своєчасне і повне погашення позичальниками виданих їм кредитів і відповідних процентів за користування кредитними коштами. Забезпечення повернення кредиту — це складна цілеспрямована діяльність банку, яка включає систему організаційних, економічних і правових заходів, що складають особливий механізм, який визначає засоби видачі кредитів, джерела, терміни і засоби їхнього погашення, а також документацію, що забезпечує повернення кредитів. Джерела повернення кредитів поділяються на первинні та вторинні (додаткові). Первинним джерелом є прибуток позичальника (для юридичних осіб — виторг у готівковій або безготівковій формі, для фізичних осіб — заробітна плата або інші надходження). Вторинним є виторг від реалізації закладеного майна, перерахування коштів гарантом або страховою організацією. Порядок використання банком первинних і вторинних джерел погашення позичок неоднаковий. Погашення кредитів за рахунок прибутку позичальника регулюється кредитним договором, договором застави, дорученням на перерахування відповідних коштів. Погашення здійснюється у день настання терміну платежу або в інший визначений період за наявності коштів на рахунку клієнта. При погашенні кредитів готівкою клієнт у відповідні терміни вносить гроші до каси банку. Можливе подовження терміну погашення кредиту, якщо клієнт очікує надходження. Таким чином, механізм погашення кредиту в даному випадку являє собою добровільне виконання клієнтом своїх платіжних зобов’язань перед банком, зафіксованих у кредитному договорі. Погашення кредиту за рахунок додаткових джерел означає залучення банку в дію механізму примусового стягнення належного йому боргу. Даний механізм також має правове забезпечення (крім кредитного договору) у вигляді договору про заставу, гарантійного листа, договору поручительства, страхового полісу. Використання додаткових джерел навіть за наявності зазначених юридичних документів вимагає від банку особливих умов і тривалого часу. Так, реалізація прав з повернення кредиту при використанні застави майна позичальника припускає звернення до суду або арбітражу, а також потребує дотримання визначених умов по суті заставного права зі сторонами, як банку, так і позичальника. У результаті виникає тривала процедура розгляду і задоволення позову банку. Використання гарантійних зобов’язань поручителя для погашення кредиту також потребує часу навіть при його готовності виконати ці зобов’язання. Страхова організація відшкодує збиток банку від неповернення кредиту тільки після ретельного вивчення чинників виникнення кредитного ризику і за дотримання умов страхової угоди. З огляду на трудомісткість роботи з вторинними джерелами і тривалість процедур включення їх до реального механізму погашення банківського кредиту, основний акцент при вирішенні питання про можливість видачі кредиту варто відводити первинному джерелу — прибутку. Якщо виникає серйозний сумнів у реальності використання прибутку як основного джерела погашення кредиту, у видачі його краще відмовити. Вторинні (додаткові) джерела лише підкріплюють первинні, але не заміняють їх. Інструменти забезпечення повернення банківських кредитів: 1. Банк намагається мати справу з тими, кого він давно знає. Цей та інші кілька пунктів однозначно свідчать: систему забезпечення повернення кредитів варто формувати з таким розрахунком, щоб вона працювала не тільки після того, як настав термін повернення кредиту, але головним чином до ухвалення рішення про видачу кредиту. 2. Банк обмежує терміни кредитування. Розрахунок досить простий: чим коротший цей термін, тим нижчий за інших рівних умов рівень ризику. Зараз українські банки обмежують зазначений термін 3—6 місяцями. 3. Банк поступово розвиває свої кредитні відносини з клієнтами, включаючи і тих, із якими він уже працює. На малих кредитних сумах можна цілком оцінити клієнта за кілька місяців. Оцінити його добропорядність, акуратність, грамотність. Простежити, з якого роду контрагентами він має справу, наскільки акуратний у виплаті податків, в оформленні платіжних документів. Переконатися в його грамотності в юридичних питаннях. 4. Банк по можливості формалізує процеси видачі кредитів. Це допускає розробку відповідних процедур, пакетів документів, які необхідно отримати від позичальників, критеріїв задоволення кредитних заявок (сукупності коефіцієнтів, що допомагають визначити рівень кредитного ризику). 5. Банк домагається, щоб максимальне число кредитів мало забезпечення в тій чи іншій формі, при цьому по можливості широко диференціюються умови кредитування різних клієнтів (залежно від забезпечення кредиту, від надійності клієнта, від цілей, обсягів, термінів кредитування та інших обставин). 6. Банк активно утримується від прийняття як забезпечення своїх кредитів неліквідного товару або іншого подібного майна, сумнівних цінних паперів (незабезпечених банківських акредитивів, неакцептованих векселів і т. п.). 7. Банк страхує видані позички і, можливо, проценти по них. При цьому кращим вважається тристоронній договір між банком, позичальником і страховиком. 8. Банк включає в кредитний договір арбітражне застереження про те, що у разі виникнення суперечки між учасниками він передається на розгляд до арбітражного суду. 9. На останніх етапах кредитного процесу, коли термін повернення кредиту підходить або вже настав, банк активно використовує свою службу економічної безпеки, що повинна діяти жорстко, але в рамках законності, доводячи справу у разі необхідності до суду. 3. Кредитний договір — основа кредитних взаємовідносин Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов’язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін. Кредитна угода являє собою розгорнутий документ, що підписується обома сторонами кредитної угоди і містить докладний виклад усіх умов позички. Його основні розділи такі: — свідчення і гарантії; — характеристика кредиту; — зобов’язуючі умови; — умови, що забороняють; — невиконання умов кредитної угоди; — санкції у разі порушення умов. Розділ «Свідчення і гарантії» підтверджує, що позичальник: — має сертифікат про інкорпорування; — має повноваження укладати кредитні договори і підписувати боргові зобов’язання; — не має заборгованості по податках; — має право розпоряджатися активами; — не має активів у заставі, крім відомих банку. У розділі «Характеристика позички» докладно викладаються умови кредиту, а саме: вид позички, сума, процентна ставка, шкала погашення і забезпечення. Зазначено всіх учасників угоди, робиться посилання на боргове зобов’язання і документ про забезпечення кредиту. У розділі «Зобов’язуючі умови» сформульовані правила, яких повинний дотримувати позичальник протягом усього періоду дії позички: — підтримувати визначений рівень оборотного капіталу; — підтримувати стабільний рівень акціонерного капіталу; — дотримувати установленої величини балансових коефіцієнтів (коефіцієнта ліквідності і т. д.); — регулярно представляти фінансові звіти, підготовлені з дотриманням усіх загальноприйнятих бухгалтерських правил; — повідомляти банку про будь-яке погіршення фінансового положення і про будь-які несприятливі зрушення; — забезпечити необхідне страхування від нещасних випадків, пожежі і т.п.; — регулярно сплачувати податки та інші зобов’язання, що у випадку несплати можуть привести до накладення арешту на майно; — тримати в порядку і забезпечувати необхідний ремонт будинків і устаткування; — забезпечити працівникам банку можливість обстежувати бухгалтерські книги компанії на предмет виявлення їхньої ідентичності даним, наведеним у звітах. У розділі «Умови, що забороняють» зазначені дії, що не повинні бути здійснені позичальником: — не продавати чи закладати активи (крім випадків, коли це потрібно для нормальної роботи компанії); — не купувати акції чи облігації (за винятком зобов’язань федерального уряду); — не виплачувати винагороди і дивіденди акціонерам вище обумовленого максимуму; — не провадити опціонних угод з акціями компанії чи інших операцій з відстроченим відшкодуванням засобів; — не видавати гарантій по боргах інших підприємств; — не розширювати систему участі в інших підприємствах; — не брати участь у злиттях і поглинаннях; — не робити таких змін у керівних органах компанії, що вплинули б на її політику. У розділі «Невиконання умов кредитної угоди» наводяться випадки, які варто трактувати як «невиконання» чи «порушення» договору: — несплата чергового платежу за позичкою; — порушення однієї з обмежуючих умов, що забороняють; — оголошення банкрутства чи ліквідації справи; — смерть позичальника. У розділі «Санкції у випадку порушення умов угод» перелічується: — вимога негайного погашення всієї суми боргу, що залишається, і процентів по ній; — вимога додаткового забезпечення гарантій; — право банку сплатити борг, що залишився, за рахунок коштів, що є на поточному рахунку позичальника. Не всі кредитні угоди містять усі зазначені розділи і пункти, але деякі моменти — характеристика кредиту, обов’язку кредитора і позичальника, що розуміється під порушенням договору, — обов’язково присутні в документі про кредитну угоду. Угоду підписують представники банку і компанії, а якщо потрібно — гарант. Після цього комплект усіх документів передається клієнту, а інший комплект із супровідними документами надходить у кредитне досьє банку. Потім у це досьє підшиваються всі звіти компанії, листування, записи. Тема 2. Кредитний ризик як складова частина банківських ризиків 1. Види банківських ризиків та їх характеристика. 2. Оцінка й управління процентним ризиком. 3. Оцінка й управління кредитним ризиком. Література: 1. Закон України «Про заставу». 2. Положення НБУ «Про порядок визначення та застосування комплексної рейтингової оцінки комерційних банків за системою CAMEL». 3. Положення НБУ «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків». 4. Банківські операції / За ред. А. М. Мороза. 5. Попович В. М., Степаненко А. И. Управление кредитными рисками заемщика, кредитора, страховщика. 6. Примостка Л. О. Фінансовий менеджмент банку. 7. Примостка Л. О. Банківський менеджмент. 8. Кириченко О. та ін. Банківський менеджмент. 9. Козлова И. О. и др. Оценка кредитоспособности предприятий. 10. Курилин В. И. Безопасность банковских операций. Оценка и минимизация рисков. 11. Лаврушин О. И. Банковское дело. 12. Загорный Г. В. О методах оценки кредитного риска // Деньги и кредит. — 1997. — № 6. 13. Шабалкіна В. Мінімізація кредитного ризику // Банківська справа. — 1998. — № 6. 14. Олексієнко С. М. Процентний ризик в операціях комерційних банків // Фінанси України. — 1998. — № 12. 1. Види банківських ризиків та їх характеристика Ризик — невід’ємна складова частина людського життя. Він породжується невизначеністю, відсутністю достатньо повної інформації про подію чи явище та неможливістю прогнозувати розвиток подій. Ризик виникає тоді, коли рішення вибирається з кількох можливих варіантів і немає впевненості, що саме воно найефективніше. Можна приймати рішення та запроваджувати дії, направлені на зменшення ризику, але позбутися його неможливо. Ситуації, коли відсутній ризик, в економіці майже не зустрічаються. Більшість ситуацій, яким притаманний ризик, є дуже важко прогнозованими та контрольованими. Це є причиною того, що навіть ідеальні з першого погляду рішення можуть привести до збитків. Водночас ризик слід розглядати як невід’ємний елемент процесу існування організації на ринку. Фактично якщо основною метою функціонування організації є максимізація прибутку, то прибуток є винагородою за вдало взятий на себе ризик. Марно було б сподіватися, що отримання більш-менш значних прибутків не пов’язано з серйозним ризиком. Як вітчизняна, так і зарубіжна література приділяє багато уваги визначенню терміна «ризик». Найчастіше зустрічаються такі визначення ризику: — вірогідність збитків чи втрат; — імовірність невдачі чи втрат, що пов’язано з конкретним напрямком дій; — імовірність небажаної події. Ризик у ділових операціях — це об’єктивно-суб’єктивна економічна категорія, що відбиває ступінь успіху (невдачі) в досягненні цілей з урахуванням впливу контрольованих і неконтрольованих чинників за наявності прямих і зворотних зв’язків. Під банківським ризиком прийнято розуміти можливу загрозу втрати банком частини ресурсів, недоодержання доходів або створення додаткових видатків у результаті здійснення фінансових операцій. З огляду на специфіку банківського продукту ризик є обов’язкове і неодмінне явище банківського бізнесу. В економічній літературі зустрічаються кілька типів класифікацій банківських ризиків. Так, деякі економісти говорять, що комерційні банки, які працюють в умовах ринку, стикаються з ризиками втрат і банкрутств. При цьому основні види ризиків пов’язані зі структурою кредитного та інвестиційного банківського портфеля. Серед портфельних ризиків вони виділяють кредитний ризик, ризик ліквідності та ризик зміни процентних ставок. Пітер С. Роуз у книзі «Банківський менеджмент» виділяє шість основних видів банківських ризиків: кредитний ризик; ризик незбалансованої ліквідності; ринковий ризик; процентний ризик; ризик недоодержання прибутку; ризик неплатоспроможності. Список ризиків, з якими сьогодні має справу банк, не вичерпується цими ризиками. Всі банки незалежно від їхніх розмірів і структури стикаються також з іншими важливими видами ризиків: інфляційним, валютним, політичним, ризиком зловживань. Крім того, практично всі операції банків мають певні види специфічних ризиків, характерних тільки для цих операцій. Таким чином, комерційні банки мають справу з безліччю різних категорій ризику, всі вони управляються по-різному залежно від цілей і стратегій банків. Для ефективного управління банківськими ризиками можна класифікувати їх за різними критеріями: із причин виникнення, за функціональними видами, за масштабами і т. ін. Наприклад, ризики залежно від сфери виникнення поділяються на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх ризиків відносяться ризики, безпосередньо не пов’язані з діяльністю банку чи конкретного клієнта. Йдеться про політичні, соціальні, економічні, геофізичні й інші ситуації і відповідно про втрати банку і його клієнтів, що виникають у результаті війни, що почалася, революції, нестійкості політичного режиму, націоналізації, приватизації, заборони на платежі за кордон, консолідації боргів, введення ембарго, скасування імпортної ліцензії, загострення економічної кризи в країні, стихійних лих (землетрусів, повеней, пожеж). До економічних зовнішніх ризиків банку, не пов’язаних безпосередньо з його діяльністю, можна додати нестійкість валютних курсів, інфляцію і т. ін. Внутрішні ризики, у свою чергу, поділяються на ризики основної і допоміжної діяльності банку. Перші і представляють найрозповсюдженішу групу ризиків: кредитний, процентний, валютний і ринковий ризики. Другі включають втрати по формуванню депозитів, ризики по нових, нетрадиційних видах діяльності для даного банку, ризики банківських зловживань, ризик утрати позицій банку на ринку, ризик утрати репутації банку, складу його клієнтів, ризик зниження банківського рейтингу і т. ін. Вони відрізняються від ризиків по основній діяльності банку тим, що найчастіше мають лише умовну, непряму оцінку і виражаються в упущеній вигоді. Але й усередині кожного перерахованого виду ризиків можна виділити додаткові групи. Наприклад, поява нових видів кредитів (авального, ломбардного, консорціального, облікового й акцептного) викликали до життя нові види ризиків по кредитній операції і різні приватні методи їхньої оцінки. Залежно від етапу вирішення проблем ризики поділяються на: ризики, що виникають на етапі прийняття рішень — помилки в застосуванні методів визначення рівня ризику через недолік інформації чи її низьку якість; ризики, що виникають на етапі реалізації рішень — помилки в реалізації правильного рішення, несподівані зміни суб’єктивних умов. По можливості диверсифікованості ризики поділяється на: систематичний — ризик, властивий тій чи іншій сфері діяльності; специфічний — ризик, пов’язаний з одержанням доходу від конкретної операції в даній сфері діяльності. За характером обліку банківські ризики поділяються на ризики за балансовими операціями та за позабалансовими операціями. Ризики за балансовими операціями, у свою чергу, поділяють на ризики за активними та пасивними операціями. У випадках некритичного підходу до вибору клієнтів банку, кредитування організацій з нестійким економічним станом виникає ризик незбалансованої ліквідності. Поява незбалансованої ліквідності залежить і від таких суб’єктивних чинників, як кваліфікація керівництва і працівників банку, організація контролю за діяльністю банку, надійність застосованих методів регулювання ризиків. Найбільш практичною є класифікація ризиків, за якою вони поділяються на дві групи, а саме: — ризики вищого порядку; — інші види ризиків. До ризиків вищого порядку відносяться: — ризик платоспроможності (банкрутства); — кредитний ризик; — процентний ризик; — ризик ліквідності; — інвестиційний ризик, — валютний ризик; — ризик концентрації вкладень; — ризик концентрації залучених коштів. До інших видів ризиків відносяться: — ризик країни; — трансфертний ризик; — політичний ризик; — ринковий ризик; — операційний ризик; — правовий ризик; — ризик репутації; — ризик зловживань. Ризик платоспроможності полягає в тому, що внаслідок неeфективної структури зобов’язань і вкладень банку може виникнути ситуація, за якої банк не зможе виконати всі свої платежі, які є строковими, на конкретну дату, тобто банк може втратити можливість відповідати по своїх зобов’язаннях. Кредитний ризик — це ризик непогашення основного боргу позичальником і несплати процентів по банківських позиках. Ризик ліквідності — це небезпека виникнення проблеми нестачі ліквідних активів для забезпечення виконання власних зобов’язань банку. Інвестиційний ризик — це ризик фінансових втрат, пов’язаних із вкладанням коштів у цінні папери (акції, облігації, векселі тощо). Валютний ризик — це ймовірність того, що зміна курсів іноземних валют призведе до збитків унаслідок зміни ринкової вартості валютних активів і пасивів. Ризик концентрації вкладень означає невизначеність, пов’язану з надмірною концентрацією вкладень банку і можливими несприятливими змінами, пов’язаними з цією концентрацією. Цей ризик виникає внаслідок порушення банком диверсифікації активів. Ризик концентрації залучених коштів означає невизначеність, пов’язану з вірогідністю одночасного вилучення вкладниками своїх коштів при нераціональній структурі строкових депозитів і вкладів до запитання. Цей ризик виникає при порушенні диверсифікації портфеля депозитів. Ризик країни є різновидом кредитного ризику, пов’язаного з ризиком країни-контрагента. Він обумовлений економічною і соціальною ситуацією країни-позичальника і виникає при кредитуванні нерезидентів. З ризиком країни тісно пов’язаний трансфертний ризик. Трансфертний ризик виникає у випадках, коли зобов’язання боржника деноміновані не в національній валюті, а в іноземній. У цьому випадку валюта зобов’язань (кредиту або платежу) може виявитися недоступною для позичальника незалежно від його фінансового стану. Політичний ризик — різновид ризику країни. Але якщо ризик країни обумовлений економічними процесами, що відбуваються в країні позичальника, то політичний ризик обумовлений політичними процесами, а саме зміною уряду, проведенням виборів, нестабільністю влади, відсутністю злагоди в суспільстві. Ринковий ризик — ризик втрат по балансових і забалансових позиціях, пов’язаних із коливанням ринкових цін і котировок цінних паперів. Операційний ризик — це ризик фінансових втрат, пов’язаних з управлінськими помилками, шахрайством у банку, неефективним наданням банківських послуг. Правовий ризик пов’язаний із тим, що внаслідок недостатніх або недосконалих, некваліфікованих правових консультацій або невірного ведення документації вартість активів може виявитися нижчою, а обсяг зобов’язань вищим, ніж планувалося. Ризик репутації — це ймовірність втрати репутації банку з причин операційних прорахунків, у результаті чого виникає неспроможність банку відповідати вимогам і правовим актам, які регламентують банківську діяльність. Та чи інша класифікація ризиків може бути використана банком залежно від поставленої мети і дає змогу підвищити ефективність управління ризиком, у т. ч. шляхом застосування способів зниження ризику, розроблених для одного ризику, для всієї кваліфікаційної групи. Отже, у банківській діяльності під ризиком прийнято розуміти ймовірність «погрози втрати банком частини ресурсів, недоодержання доходів або створення додаткових витрат у результаті здійснення фінансових операцій». Ризик притаманний усім банківським операціям. Але особливої уваги в системі всіх банківських ризиків заслуговує кредитний ризик, що притаманний усім активним операціям. 2. Оцінка і управління процентним ризиком Процентний ризик — це ризик зниження вартості власного капіталу, викликаний зміною ринкових процентних ставок. Критичний рівень ризику зміни процентних ставок визначається ймовірністю того, що середня ставка за залученими коштами банку впродовж періоду своєї дії може перевищити середню процентну ставку за активами, що призведе до збитків банку. Процентний ризик проявляється в двох аспектах: 1) зниження чистої процентної маржі внаслідок більш швидкого зростання процентних витрат порівняно з доходами; 2) зниження ринкової вартості активів банку при зміні ринкової процентної ставки. Обидва ці аспекти впливають на капітал банку: 1) через прибуток, тобто опосередковано; 2) безпосередньо. Управління процентним ризиком може здійснюватися за допомогою методів структурного балансування, геп-менеджменту, дюрації (натуральне хеджування) та проведення операцій з деривативами (штучне хеджування). Структурне балансування портфелів активів і зобов’язань — це один із методів, з допомогою якого банк фіксує спред і нейтралізує ризик зміни процентної ставки. При цьому допускається, що всі процентні ставки як за активними, так і за пасивними операціями змінюються однаково та в одному напрямі. Основними параметрами управління процентним ризиком за допомогою балансування структури активів і зобов’язань є строки та суми. Сутність прийому полягає у встановленні співвідношень між строками залучення та розміщення однакових за обсягом коштів. Збалансована за строками стратегія передбачає встановлення повної відповідності між термінами залучення та розміщення коштів. Така стратегія не максимізує, а стабілізує прибуток, мінімізуючи процентний ризик. Незбалансована за строками стратегія є альтернативним підходом, що надає потенційні можливості одержання підвищених прибутків за рахунок зміни процентних ставок. Використання зазначеної стратегії будується на прогнозі зміни швидкості, напрямку та величини процентних ставок на ринку. Згідно з незбалансованою стратегією управління строки залучення коштів мають бути коротшими за строки їхнього розміщення, якщо прогноз свідчить про майбутнє зниження процентних ставок, і навпаки. Строки виконання зобов’язань банку мають перевищувати строки за активами, якщо прогнозується зростання ставок. Такий підхід дає можливість максимізувати прибуток, але супроводжується підвищеним ризиком, пов’язаним зі зміною процентних ставок. Метод структурного балансування використовується паралельно з іншими способами управління процентним ризиком, оскільки на практиці збалансувати всі позиції за строками та сумами майже не можливо. Геп-менеджмент У процесі управління активами та зобов’язаннями з метою встановлення контролю над рівнем ризику процентної ставки всі активи і пасиви банку поділяються на дві групи — чутливі до змін процентної ставки та нечутливі до таких змін. Активи чи пасиви є чутливими до змін процентної ставки, якщо мають такі характеристики: 1. Дата перегляду плаваючої процентної ставки міститься в зафіксованому інтервалі часу. 2. Строк погашення настає в цьому інтервалі. 3. Термін проміжної або часткової виплати основної суми міститься в розглядуваному інтервалі. 4. Зміна базової ставки (наприклад, облікової ставки НБУ), покладеної в основу ціноутворення активу чи зобов’язання, можлива або очікується впродовж цього самого часового інтервалу і не контролюється банком. До нечутливих активів та зобов’язань відносять такі, доходи та видатки за якими впродовж аналізованого періоду не залежать від зміни процентних ставок на ринку. Геп (GAP-розрив, дисбаланс) визначається як різниця між величиною чутливих активів (ЧА) у грошовому вираженні та величиною чутливих зобов’язань (ЧЗ) у грошовому вираженні: GAP = ЧА – ЧЗ. Геп може бути додатним, якщо активи, чутливі до зміни ставки, перевищують чутливі зобов’язання (ЧА > ЧЗ), або від’ємним, якщо чутливі зобов’язання перевищують чутливі активи (ЧА <� ЧЗ). Коли чутливі активи та зобов’язання рівні — геп нульовий. При нульовому гепі маржа банку буде стабільною, незалежно від коливань процентних ставок, процентний ризик — мінімальним, проте одержати підвищений прибуток внаслідок сприятливої зміни процентних ставок стає неможливим. Ідея методу управління гепом полягає в тому, що розмір та вид (додатний або від’ємний) гепу мають відповідати прогнозам зміни процентних ставок згідно з таким правилом: 1) якщо геп додатний, то зі зростанням процентних ставок маржа зростатиме і, навпаки, у разі їхнього зниження маржа зменшуватиметься; 2) якщо геп від’ємний, то зі зростанням процентних ставок маржа зменшуватиметься, а з їх зниженням — збільшуватиметься. Наприклад: негативний геп (ЧА <� ЧП), процентна ставка по активних операціях була 15%, по пасивних 10%. ЧА — 800 у.о., ЧП — 900 у.о. Тоді 800 ∙ 15% = 120 у.о. 900 ∙ 10% = 90 у.о. 120 – 90 = 30 у.о. чистий процентний дохід (маржа) геп = 100 ∙ 0,05 = 5 у.о. Відбулася зміна процентних ставок на 5 пунктів. Тоді по активних операціях ставка 20%, по пасивних 15%. ЧА = 800 ∙ 0,2 = 160 у.о., ЧП = 900 ∙ 0,15 = 135 у.о., 160 – 135 = 25 у.о. ЧПД, геп = 100 ∙ 0,05 = 5 у.о., ЧПД зменшився на 5 ум. од. Це означає, що не так уже й важливо, в якому напрямі змінюються ставки. Головне, щоб геп відповідав тому напряму руху ставок, який принесе підвищений прибуток. Проте потенційна можливість одержання додаткового прибутку супроводжується підвищеним рівнем процентного ризику. Якщо прогноз зміни ставок виявиться неправильним чи не справдиться, то це може призвести до зниження маржі і навіть до збитків. Незалежно від того, додатний чи від’ємний геп має банк, чим більший розмір (абсолютна величина) гепу, тим вищий рівень процентного ризику приймає на себе банк і тим більше змінюється маржа. Збільшення чи зменшення маржі залежить від знака гепу («плюс» чи «мінус»), а також від того, зростатимуть чи спадатимуть відсоткові ставки на ринку. |
|
Реферат На тему: Порядок створення і припинення діяльності комерційного банку Правовою базою для створення і функціонування комерційних банків різних типів і форм власності є Закони України “Про банки і банківську... |
1. Становлення банківської системи України, та її роль у ринкових умовах Становлення банківської системи почалося в березні 1991 року з ухвалення Закону України "Про банки і банківську діяльність" яким... |
|
1. Становлення банківської системи України, та її роль у ринкових умовах Становлення банківської системи почалося в березні 1991 року з ухвалення Закону України "Про банки і банківську діяльність" яким... |
План Лекції Економічні нормативи, що є обов’язковими до виконання... Закону України "Про Національний банк України" та Закону України "Про банки і банківську діяльність" Національний банк України (далі... |
|
Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» ... |
ДОГОВІР про банківську гарантію |
|
Закон України «Про аудиторську діяльність» Вплив особливостей аудиту в комп’ютерних системах на зміст моделей методик аудиту |
Реферат на тему: “Законодавство про банки Національний банк України: його роль у проведенні грошово-кредитної політики та банківського нагляду |
|
Закон №889 Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» КпАП — Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07. 12. 84р. №8073-Х |
* Закон України "Про аудиторську діяльність" від 22. 04. 1993 р. N 3125-ХІІ «Фінансова компанія «Аргумент» ( далі компанія) за період з 01. 01. 2012 р по 31. 12. 2012 р |