§13. Основні норми
літературної вимови
Вимова голосних звуків
Для української літературної вимови характерне чітке й виразне звучання голосних звуків у наголошеній позиції:
[учйтеил], [наука], [ранок], [прауда], [в’іра], [жито], [книга], [краса], [мудріст], [пахошч’і].
Так само чітко й виразно вимовляються голосні [а], [і/], [і] в ненаголо- шених складах:
[писанка], [багатті:а], [веч’ір], [сп’івец], [сніжинка], [струмок], Цаблуко], ЦавЧр], [п’іуроку], [прадід], [култура].
Ненаголошений голосний [о], як і наголошений, теж вимовляється виразно й повнозвучно, ніколи не наближаючись до голосного [а], як у російській мові:
[подана], [горобина], [папорот], [океиан], [осока], [осика], [огон], [доброта], [соловеї], [паросток]. Проте перед складом з наголошеними [у], [і] ненаголошений [о] у вимові наближається до [у]: [зоузула], [ко^зула], [го*лубка], [по*груд':а], [тоуб’і], [соуб’і]. Ненаголошений [е] наближається до [и], так само ненаголошений [а] у
вимові більшою чи меншою мірою наближається до [е]:
[веиселка], [зеирнд], [зеимл'а], [леитіти], [деиреив’ії], [стеиблд], [сме“ріка], [зиемдвиі ],
[ки'рпатиі ], [диевовйжниі ]. Примітка. Голосні [е], [и] максимально зберігають свою якість в абсолютному кінці слова й у складі з побічним наголосом: [море], [далекосх’ідниі].
Для голосного [ц] це й позиція перед [І] (орфографічно — й) у закінченнях прикметників:
[неибесниі], [молиетоуниі],
[веилиечезниі ]', [матеирйнскиі ], [виесокопоеатйчниі ].
Вимова приголосних звуків Відповідно до законів української орфоепії дзвінкі приголосні [б], [г], И, [д], [д ], [з], И<�Г©1, ЇЙ! [ж], [дж] у мовленнєвому потоці, як правило, зберігають свою дзвінкість:
[народ], [друг], [хл'іб], [ніж], [молод'], [зи'ґзаґ], [пеиізаж], [наказ], [ґедз'], [памороз].
У середині слова перед наступним глухим приголосним (здебільшого на межі кореня й суфікса): [стежка], [шибка], [рйбка],
[беир ізка], [нйз'ко], [складка], [борідка], [редка], [меирежка],
[різба], [ложка].
Лише дзвінкий приголосний [г] У кількох словах перед глухими [т],
Фонетика. Графіка. Орфоепія
[к] оглушується й вимовляється, як парний йому глухий [х]:
[,лёхко], [вдхко], [ніхт'і], [к’іхті], [дохггіу], [миехтйт'].
Кінцеві дзвінкі приголосні префіксів роз-, без-, через- перед глухим приголосним кореня:
[розкв’ітати], [беизсмерта], [розпис], [беизкоштдуно],
[розету пйтис а], [череизс'іделниек]. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова піддаються впливові дзвінких, тобто вимовляються дзвінко: [молод’ба], [воґзал], [фудбдл].
Різну артикуляцію мають гортанний [г] і проривний задньоязиковий [ґ] звуки. Приголосний звук [ґ] властивий деяким власне українським та іншомовним словам (їхній перелік подано в «Українському правописі» 1993 року):
• ^ ' , О/
[ґудзик], [ґанок], [ґрунт], [ґедз ], [аґрус], [ґул'а], [леґ’ін], [ґречниі], [ґданс'к], [ґреинланд’і]а] тощо.
В інших словах слід вимовляти звук [г]:
[г’ігант], [гарно], [гніздо], [горіх], [голос], [газета], [вагон].
Звуки [дж], [дз], [дз] (африкати) вимовляються як один неподільний звук, лише на межі префікса й кореня буквосполучення [дж], [дз] вимовляються роздільно, тобто як два окремі звуки:
[бджола], [еїжм’іл], [джеиреило], [досліожеин:а], [дзв’ін],
[дзеркало], [дзв’інйц'а], але:
[п’ідживйти], [в’іджартувати],
[в’ід зие му вати], [в’ід значити]. Шиплячі приголосні [ж], [ч], [їй], [дж\ вимовляються твердо, вони пом’якшуються тільки перед [і] та коли подовжуються:
[плашч], [плач], [хрушч], [чаша], [круча], [чеибрец’], [шеп’іт], [шчедрил], [л'ішчйна], [чемниї], [брошура], [журі], [шчо], [чого], [оч’і], [нож’і], [ш’іс'т1], [клуч’і], [п’ідніж’:а], [узб’іч’:а], [п’ід:аш’:а], [подорож’:у], [велиеч!:у], [рдзк’іш’:у].
Твердо вимовляються губні приголосні [б], [ті], [в], [лі], [ф] у всіх позиціях; напівпом’якшено лише перед
[і], а також у словах іншомовного походження перед йотованими.
Звук [ф] вимовляється чітко в запозичених словах; його слід відрізняти від буквосполучення [хе], яке вживається у власне українських словах:
[факт], [фауна], [фазан], [деилф’ін], [ф’ілоедф’ца], [фотограф], [фе}ері}а], [федїр], [феиодосі}а]; [хвЧртка], [хвороба], [хвйла], [хво]а], [хвалебній], [хвастливій], [хви'лйн:ш].
63
1
УКРА НСЬКА МОВА
Вимова буквоспол учень Буквосполучення -ться і -шся в дієслівних формах 3-ої особи однини та множини теперішнього й майбутнього часу вимовляються відповідно як [і£] і [с:]:
[см'і]ец:а], [хвилуіефа], \тюзна]ОЖлац:а\, [научац:а], [с!м’цес:а], [хвилу]ес':а], [лозна/олеи'с:а], [научиес':а].
Для вимови характерне також спрощення в окремих групах приголосних (орфографічно не закріплене): агентство — [агенство], студентство — [студенство], туристський — [турйскш], поїздці — [по]ізці], звістці — [зв'ісці], невістчин — [неив’іиічин].
ОРФОГРАФІЯ
Орфографія — це система загальноприйнятих правил про способи передачі усного мовлення в писемній або друкованій формі.
Терміну грецького походження
орфографія* відповідає українське слово «правопис», але воно ширше за значенням, оскільки включає ще й 4пунктуацію*.
УВАГА!
Правопис = орфографія + пунктуація.
Основні поняття орфографії як розділу мовознавства:
орфограма;
орфографічне правило;
принципи орфографії.
§14. Орфограма
Орфограма — це правильне (таке, що відповідає правилам або традиціям) написання, яке потрібно вибрати з кількох можливих варіантів.
Отже, орфограми — це насамперед букви, для написання яких треба застосувати певне правило (наприклад, буква е у слові весна, бо весни', префікс пре- у слові предобрий, бо вказує на збільшену міру ознаки).
Види орфограм:
Буквені:
Ненаголошені [е], [и] в корені слова: весна, життя.
Велика чи мала буква:
Земля (планета ), земля (ґрунт).
Написання сумнівного приголосного: легкий (бо легенький ),
просьба (бо просити ).
Подовження та подвоєння приголосних:
навчання, возз’єднання, лимонний.
Наявність чи відсутність літери: сторіччя — сторіч, баский — баскський, біль — білль.
64
Вимова
|
Написання
|
[роузумниї]
|
розумний (бо розум)
|
[прЬз’ба]
|
просьба (бо просити)
|
[беиж:урно]
|
безжурно (бо без-)
|
[нарщ:і]
|
на річці (бо річка, річечка)
|
[снйс:а]
|
снишся (бо особове закін-І чення дієслів II дієвідміни -ииі + ся)
|
65
УКРАЇНСЬКА МОВА
УВАГА!
Вимова £ написання. Використовуйте правило!
Традиційний (історичний) — написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні аналізом морфем. Слова пишуться так, як прийнято за усталеною традицією:
яблуко (біл. ябльїк, рос. яблоко), щока (біл. шчака, рос. щека); левада, лимон, кишеня; фізика, факт, формула, фея (запозичені); хвилина, хвіртка, хвороба, хвастун (українські);
журі, тонна, бароко, Гюго, Голландія; митець (хоч мистецтво), натхнення (хоч надихати).
УВАГА!
Запам’ятовуйте правопис окремих слів! У разі потреби скористайтеся порадою М. Рильського: «Не бійтесь заглядати у словник...»
Смисловий (диференційний) — написання однозвучних слів залежить від їхнього значення. Наприклад:
написання великої чи малої літери: Любов (ім’я) — любов (почуття); Орел (місто) — орел (птах);
• написання слів разом чи окремо:
з гори (з пагорба) — згори (зверху); на пам’ять подарувати (прийменник + іменник) — напам’ять вивчити ( прислівник ); про те (прийменник + займенник ) — проте (сполучник).
66
УВАГА!
Розрізняйте значення слів у контексті!
Примітка. У жодній мові правопис не базується виключно на якомусь одному принципі. Так, в основу української орфографії покладено фонетичний і морфологічний принципи, за якими пишеться більшість слів і словосполучень.
Традиційною можна вважати англійську орфографію, яка відображає вимову ХУ-ХУІ ст. Визначальним для російської мови є морфологічний, а для білоруської — фонетичний принцип.
§16. З історії української орфографії
Першою працею, у якій закладалися основи українського правопису, була «Грамматика малороссийского наре- чия» (1818 року) О. Павловського. Згодом на Наддніпрянській Україні набула значного поширення т. зв. кулішівка — фонетичний правопис, укладений П. Кулішем, а в Галичині й на Буковині — пристосований до місцевої вимови фонетичний правопис Є. Желехівського, т. зв. желехівка. Історико-етимологічний правопис розробив М. Максимович (дуже складний для вживання, був мало популярний).
У XIX ст. функціонувало кілька українських правописних систем (А. Метлинського, М. Гатцука, М. Драгоманова та ін.), які відіграли певну роль у становленні національної орфографії.
Орфографія
Проте в 1863 та 1876 рр. царський уряд заборонив використання українського правопису, тому аж до 1905 р. на територіях підросійської України україномовні тексти друкувалися т. зв. ярижкою — російською абеткою та згідно з тодішньою чинною російською орфографією.
Офіційно схваленого й обов’язкового для вжитку українського кодексу орфографії не було аж до 1921 року, коли вийшли друком «Найголовніші правила українського правопису», створені Українською АН під керівництвом академіка А. Кримського.
Новий повний орфографічний кодекс, яким і тепер в основному послуговується українська діаспора, вийшов у 1928 році, відомий в історії як «скрип- никівський», бо його затвердив нарком освіти УРСР М. Скрипник.
Наступне видання правопису 1933 р. фактично відкидало попереднє як ідеологічно неправильне. Він був обов’язковим до 1946 року, коли вийшов новий «Український правопис» , друге його видання здійснено в 1960 році, третє — у 1990, а четверте — у 1993. Нині триває робота над новою редакцією «Українського правопису».
|