РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни Історія української літератури ( ХХ ст. ) Для спеціальності 030501 - українська мова та література Факультет філологічний  


НазваРОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни Історія української літератури ( ХХ ст. ) Для спеціальності 030501 - українська мова та література Факультет філологічний  
Сторінка9/13
Дата17.05.2013
Розмір2.27 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Література > Документи
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

М.Зеров – перекладач. Багатство перекладацької спадщини. Майстерність поета-перекладача. Значення перекладів з літератур світу класичних взірців для збагачення української літератури, культури, стимулювання їхнього розвитку. Окремою книжкою вийшла “Антологія римської поезії” (1920).

М.Зеров – літературознавець. Вагомий внесок М.Зерова в розвиток українського літертурознавства. Нариси “Леся Українка” (1924), “Нове українське письменство” (1924). Збірки літературно-критичних статей “До джерел” (1926), “Від Куліша до Винниченка” (1928). Огляди та курси (“Українське письменство ХІХ ст.”, “Проблеми теорії поетичного перекладу”, “Брюсов – перекладач латинських поетів”). Передмови до творів багатьох письменників-класиків Г.Квітки-Основ’яненка, Леся Мартовича, Ю.Федьковича, І.Франка, П.Куліша, М.Коцюбинського, Я.Щоголіва. Дослідження творчості Т.Шевченка.

Концепція М.Зерова історії української літератури. Багатство вершинних осягнень української літератури, належних до світової писемності. Жанрова, стильова, естетична різноманітність, самобутність традицій українського художнього слова. Глибина і точність наукових спостережень, узагальнень, їх багатогранна аргументованість у літературознавчих працях М.Зерова.

Прискіпливість вульгарно соціологічної критики до творчості М.Зерова, до групи неокласиків. Безпідставні звинувачення то в проголошенні культу “чистого мистецтва”, то вигаданої належності до ворожої політичної партії. Арешт, висилка на Соловки, розстріл. Вилучення М.Зерова на довгі десятиліття з історії літератури.

Місце і роль М.Зерова в піднесенні української літератури, культури в добу “розстріляного відродження”, в історії новітньої української літератури в цілому.

Твори письменника

  1. Вибране. – К.: Дніпро, 1966.

  2. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1990.

Література про письменника

  1. Білецький О. [ Рец. на кн.: Зеров М. Камена ] // Червоний шлях. – 1924. -- № 6.

  2. Брюховецький В. “Б’ють молоти, нові часи кують” // Вітчизна. – 1988. -- № 3. – С. 155 – 168.

  3. Брюховецький В. Шлях на Голгофу: Життєва доля М.Зерова // Літературна Україна. – 1990. – 10 травня.

  4. Брюховецький В. Зеров і Шевченко // Радянське літературознавство. – 1989. -- № 3.

  5. Брюховецький В. Микола Зеров. – К.: Рад. письменник, 1990. – 310 с.

  6. Гречанюк С. У гроні п’ятірнім – перший (Штрихи до портрета Миколи Зерова) // Українська мова і література в школі. – 1988. -- № 8. – С. 10 – 18.

  7. Гречанюк С. До джерел: Про Миколу Зерова як літературознавця і критика // Українська мова і література в школі. – 1987. -- № 10. – С. 10 – 18.

  8. Заславський И. Блистательные примеры: Ступени переводческого мастерства М.Зерова // Радуга. – 1989. -- № 9. – С. 136 – 141.

  9. Івашко В. М.Зеров і літературна дискусія (1925 – 1928) // Слово і час. – 1990. -- № 4. – С. 11 – 25.

  10. Кочур Г. Майстри перекладу // Всесвіт. – 1966. -- № 4.

  11. Луценко Ю. Біля джерел // Вітчизна. – 1989. -- № 3.

  12. Павличко Д. Безсмертний майстер // Зеров Микола. Твори: У 2 т. – К., 1990. – Т. 1. – С. 14 – 20.

  13. Петров В. Спогади про М.Зерова // Українська мова і література в школі. – 1990. -- № 4. – С. 27 – 31.

  14. Рильський М. Микола Зеров – поет і перекладач // Зеров Микола. Вибране. – К., 1966. – С. 5 – 17.


МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА

(1889 – 1989)

Драй-Хмара – літературний псевдонім, який обрав Драй Михайло Опанасович. Український поет, літературознавець, перекладач. Професор Київського університету. Належав до літературної групи неокласиків. Перші вірші російською мовою (1910, час навчання в приватній колегії Павла Галагана в Києві). Публікація віршів українською мовою з 1919 року. Перша збірка “Проростень” (1926), укладена з творів 20-х років. Перевага інтимної та пейзажної лірики. Прагнення поета до класичної виразності і витончено-елегантної простоти. Суб’єктивно-унікальна естетична образно-виражальна система обернена в середину, “в душу поета, який не стільки рефлектує на зовнішній світ, скільки вбирає його в себе і там, в нечуваному кипінні емоцій, переживає цю недосяжну для розуму суть природи, всесвіту” (М.Жулинський).

Погляд Ю.Шевельова на суть і своєрідність поетичного світу Драй-Хмари: “Органічне, посутнє, внутрішнє, що чимраз зростало в міру розвитку поета, чим його творчість завоювала собі місце в історії нашої поезії двадцятих років, -- це глибоке й ювелірно-тонке відтворення об’єктивного й суб’єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плані символічного світогляду й стилю”. Дотримання поетом естетичної платформи неокласиків: тяжіння до строгої форми, гармонійного завершення вірша, використання досягнень класичних взірців лірики.

Посилення реалістичної настанови у творчості наступних років. Конкретика і точність зорових образів, зацікавленість тематикою, підказаною тогочасною життєвою реальністю (“Донбас”, “Зимова казка” та ін.)

Акцентування критики на розходженні авторського, “сумного” світогляду з офіційним “оптимістичним”, зачислення на цій основі Драй-Хмари до несучасних поетів. “Правда, -- відповідав на це М.Драй-Хмара, - не я тільки такий – такий і Сосюра, і всі київські поети... Мабуть, є якісь об’єктивні причини, що викликають у всіх сум. В одному з останніх віршів, який не скоро побачить світ, я просто й одверто говорю про ці причини:

...А ти обідрана лежиш,

як квач від самогону п’яна.

Це про Україну. І той вірш, що ним Доленго характеризує мою творчість: “вона жива і нежива” – це теж про Україну”.

Заглиблення М.Драй-Хмари в джерела української культури, прагнення активізувати освоєння національної класичної спадщини, розширити систему образного мислення введенням рідкісних лексем української мови, слів “повнодзвонних, як мед, пахучих та п’янких”, що “в глибині безодній пролежали глухі віки”.

Підготовка до видання нової збірки “Сонячні марші” між першим (1933) і другим (1935) арештами. Вона не з’явилася друком.

Вірш Драй-Хмари – сонет “Лебеді”, навіяний сонетом про лебедя Стефана Малларме, котрого М.Драй-Хмара переклав. Присвячений сонет “Лебеді” товаришам-неоклаcикам. Образ “грона п’ятірного” співців – сам поет і вся група неокласиків – М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський, О.Бургардт. Люди нездолані морально, співців “гроно п’ятірне”, “що розбиває лід одчаю і зневіри”, готове дерзати “з неволі, з небуття”, туди, “де пінить океан кипучого життя”. Сонет був оцінений ортодоксальною партійною критикою “як зухвала вилазка класового ворога”. 4 вересня 1935 року поета заслано було “за контрреволюційну діяльність” вдруге. Заслання на Колиму. Єдиний вірш із заслання, сповнений трагізму життя в’язня, пересланий у листі родині: “І знов обвугленими сірниками На сірих мурах сірі дні значу І без кінця топчу тюремний камінь, І туги напиваюсь досхочу”. Помер поет 19 січня 1939 р. Та ні місця смерті, ні її причини в повідомленні родині органів НКВС не вказано.

Наукова діяльність М.Драй-Хмари. Монографія “Леся Українка” (1926) “Поема Лесі Українки “Віла Посестра” на тлі сербського та українського епосу”. Дослідження наукової спадщини поета його донькою Оксаною Ашер, що мешкає в США. Захист нею дисертації на тему “Драй Хмара і українська неокласична школа” в Сорбонському університеті (Париж, 1967 р.) Оприлюднене Науковим товариством ім. Шевченка в Нью-Йорку 1979 р. перше посмертне видання літературно-наукової спадщини Михайла Драй-Хмари, у якому дружина поета Ніна Петрівна та донька Оксана Михайлівна Ашер вмістили “Портрет Михайла Драй-Хмари”, уривки зі щоденника і листи з Колими. За хронологічним принципом подано такі розділи: “Леся Українка. Життя і творчість”, “Поема Лесі Українки “Вілла-Посестра” на тлі сербського та українського епосу”, “Бояриня”, “І.Франко і Леся Українка”, “Генеза Шевченкової поезії”, “У тієї Катерини хата на помості”. В другому томі цього видання вміщено нотатки і рецензії на чеський переклад поезій Павла Тичини, на твори М.Богдановича мовою оригіналу, нові матеріали до життєпису Василя Чумака, міркування з нагоди 25-річчя літературної діяльності Янки Купали та інші матеріали. Слід видати повне видання творів М.Драй-Хмари, включивши все, що побачило світ з-під його пера.

За свідченням дружини поета Ніни Петрівни та доньки Оксани Михайлівни Ашер, Михайло Опанасович знав 19 мов.

М.Драй-Хмара – перекладач. Переклади з російської поезії: О.Пушкіна, М.Лермонтова, О.Блока, С.Єсеніна, білоруського поета М.Богдановича (зб. “Вінок”, К., 1929), польського А.Міцкевича, чеських -- Й.Гора, Й.Махара, французьких -- Ш.Бодлера, П.Верлена, Ш.Леонта де Ліля, С.Малларме, Сюллі Прюдома та ін., карело-фінського епосу “Калювала”, “Божественної комедії” Данте (рукопис перекладу було конфісковано під час арешту).

Твори письменника

  1. Твори: Вибране. – К., 1969.

  2. Вибране. – К., 1989.

  3. Щоденник (1924 – 1928) // Слово і час. – 1990. -- № 1-2, 5.

Література про письменника

  1. Крижанівський С. Михайло Драй-Хмара, поет і перекладач // Драй-Хмара М., Вибране. – К., 1969.

  2. Крижанівський с. Драй-Хмара // Українська літературна енциклопедія – К., 1990. – Т. 2. – С. 104 – 105.

  3. Кочур Г. “Сьогоднішнє, вчорашнє – незмінний круг” // Друг читача. – 1988. – 20 квітня.

  4. Іванисенко В. Михайло Драй-Хмара // Письменники Радянської України: 19, 20 -- 30 роки. – К., 1989.

  5. Михайло Драй-Хмара // Історія української літератури ХХ століття. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 1. -- С. 165 – 169.

  6. Жулинський М. Михайло Драй-Хмара // Із забуття – в безсмертя. – К., 1990.


ЮРІЙ КЛЕН (ОСВАЛЬД БУРГАРДТ)

(1891 – 1947)

Юрій Клен – літературний псевдонім Освальда Федоровича Бургардта, члена групи неокласики. Український поет, літературознавець, перекладач. Походив з родини німецьких колоністів. Виховання в родині – в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв і водночас – любові до України. Київ – місто його душевного життя, невід’ємна частина долі. Закінчення 1 (Олександрівської) київської гімназії, Київського університету св. Володимира. Формування здібного студента-філолога під опікою видатного професора історії й теорії літератури В.Перетца. В київських навчальних закладах викладав німецьку та французьку мови. Дружні і теплі стосунки між О.Бургардтом і М.Зеровим. Роль М.Зерова у прищепленні О.Бургардту любові до української літератури. Заохочення М.Зеровим Бургардта до збагачення української літератури перекладами. Ознайомлення О.Бургардта з літературною творчістю М.Зерова.

20-ті роки – початок поетичної творчості О.Бургардта. Перші вірші – російською мовою. Писати українською мовою він не вважав себе підготовленим. Звернення до перекладання (антологічна збірка німецької поезії “Залізні сонети”, 1925; переклади П.Шеллі, Е.Верхарна та ін.) Оприлюднення перших трьох віршів у періодиці: “На переломі”, “Жовтень 1917”, “Червоний шлях” – 1934, №7; 1925, № 9; “Сковорода” // декламатор “Сяйво”, упорядник М.Зеров, 1929. “Сковорода” – “перший оригінальний вірш Бургардта” (М.Зеров). Цикл “Осінні рядки” (1929), навіяні перебуванням у будинку відпочинку для науковців у Преображенському скиті Києво-Печерської лаври, з казковими краєвидами, де свого часу був гостем Сковорода. “Тут пориває туга в край надземний”, -- так про цю місцевість сказав сам Бургардт.

Порятунок від переслідувань за німецьке походження – виїзд в Мюнхен, 1931 р. Виніс у душі пережиті пекельні погроми тоталітаризму в Україні. На еміграції приймає псевдонім Юрій Клен. 1933, грудень). Зближення зі славетною поетичною “квадригою” Є.Маланюка, що гуртувалася навколо “Вісника”. Вперше за своє життя Бургард--Клен дістав змогу видати поетичну книжку – поему “Прокляті роки” (Львів, видавництво “Вісник”, 1937; перевидання книжки здійснене 1943 “Українським видавництвом” у Кракові). Виступи з віршами, статтями у “Віснику”.

Поема “Прокляті роки ” (1937) – твір про криваво-жорстоку добу сваволі, терору тоталітарного репресивного режиму в Україні. Фізичне знищення невинних людей за високими стінами чекістських в’язниць, нелюдські знущання над смертниками в тюремних підвалах, на допитах, масові розстріли. Страждання рідні в’язнів. Прокляття катам України, організаторам голодомору, масового винищення творчої інтелігенції, зокрема письменників, (“з убивць водою цілого ставка не змити кров невинного Косинки, не воскресити мертвого Влизька”). Не воскресити ж і репресованих “неокласиків”.

Стиль поеми. Жанрові особливості твору. Поєднання трагедійно-драматичного пафосу з філософськими та публіцистичними, культурологічними мотивами. Використання різних видів лексики для створення оригінальних тропів, деталей, увиразнення мотивів. Ритмомелодика, поетичний синтаксис твору. Октава, її авторське застосування в поемі.

Поема “Попіл імперій” (1947) – найбільш значущий твір в поетичному доробкові Юрія Клена. Назва твору – образ-символ краху тоталітарних наддержав-“імперій”. Майстерне поетичне відображення складності перебігу історичних подій на рівні широких філософських узагальнень, публіцистично-політичних та психологічних проникнень в складні процеси подій ХХ століття. Стиль поеми “Попіл імперій”. Хронологічний принцип – основа сюжетно-композиційної структури твору. Культурологічні елементи в композиції поеми (звертання поета до образу Данте в ролі провідника по тюрмах, таборах ГУЛАГу, Еней постає в поемі в ролі провідника оповідач твору по фашистській Німеччині). Принцип антитези в зображенні фантастичного пекла дантівського пекла і реального жахливого пекла доби сталінського тоталітаризму. Звертання поета до елементів бурлеску, свідомого використання п’ятистопного ямба і десятирядкової строфи “Енеїди” І.Котляревського в третій частині поеми. Узагальнюючий образ українця, котрий в умовах трагічних випробувань в часи окупації, не втратив своєї гідності, життєлюбства. Аналогія героїчних подвигів українських патріотів з подвигами спартанців – оборонців Фермопіл. Філософсько-лірична п’ята частина поем – “Діалог людини з землею”. Засоби вираження глибокого духовного драматизму людини, коли “не знає вже ні козака, ні князя син здичавілий темної юрби”. Патетично-піднесений пафос звертання Землі до людини. Філософсько-лірично-патетичне уславлення віри в людину-творця. Збагачення поетики цієї частини наснаженням історіографічно-культурологічними термінами, назвами країн, іменами історичних осіб. Ствердження віри у всепереможну творчу силу труда.

Поема “Жанна д’Арк”. Способи тропотворення в поемі. Підкорення авторському задумові різноманітних пластів лексики. Особливості ритмомелодики, поетичного синтаксису твору.

Виступи Ю.Клена з власними оповіданнями “Яблука”, “Акація”, “Пригоди архангела Рафаїла”, “Медальйон”. Майстерність сюжетобудови, мови, стилю. Ю.Клен – літературний критик. Його роль в мобілізації культурних творчих сил еміграції, відсіч графоманії. Книга есе “Спогади про неокласиків”. Літературознавчі дослідження “Нові горизонти в галузі поетичного стилю” (російською мовою), “Леся Українка і Гейне”, “Гейне в українських перекладах”, Переклади В.Шекспіра, И.В.Гете, Р.М.Рільке, А.Рембо, П.Валері. Е.Верхарна, П.Шеллі, Джека Лондона та ін.

Твори письменника

    1. Клен Юрій (Бургардт Освальд). Вибране. – К.: Дніпро, 1991. – 462 с.

Література про письменника

  1. Жулинський М. Бургардт Освальд // Українська літературна енциклопедія. – Кн. 1. – К., 1988. -- С. 249 – 250.

  2. Ковалів Ю. Юрій Клен (Освальд Бургардт) // Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 1. – С. 169 – 172; Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. – Кн. 2, частина 1. – К.: Либідь, 1994. – С 75 – 81.


ЄВГЕН МАЛАНЮК

(1897 – 1968)

Євген Филимонович Маланюк – видатний український поет, есеїст. Один з найактивніших діячів українського літературного процесу в еміграції. Перша світова війна. Революційні події. З Київської військової школи потрапив на фронт. Перехід з російської армії до української. Був безпосереднім учасником трагічних спроб реставрації національної державності 1917 – 1920. Після повалення УНР разом з іншими емігрував. Спочатку знаходився у таборі інтернованих у Каліші. 1922 – 1923 р. став співвидавцем журналу “Веселка”, де і публікував свої вірші. Участь Є.Маланюка у виданні в Каліші альманаху “Озимина”. З 1923 р. – студент Господарської академії в Подебрадах. Після закінчення академії 1928 став інженером. З 1929 проживає у Варшаві. Працює інженером і бере активну участь у літературному житті (був одним з засновників літературної групи “Танк”).

З 1923 р. друкувався у численних еміграційних журналах: “ЛНВ” (потім – “Вісник”), “Студентський вісник”, “Дажбог”, “Дзвони”, “Пробоєм” та ін. Вихід поетичних збірок “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939). Умовно можна розглядати ці видання як перший період творчості. Це період міжвоєнного часу, який замикає збірка вибраного 1943 року. Визначення Є.Маланюка як першорядного поета, “поета людяного”, що виявляє нахил до філософічності, “задивленого у майбутнє”. Вплив Є.Маланюка на діаспору Європи та Америки. Поет-новатор, що “розриває всякі встановлені естетичні норми й проорює оригінальні естетичні борозни” (Б.Бойчук).

Притаманність першому періодові творчості поета войовничого “державницького” характеру. Колишній сотник УНР, потрапивши за дроти польського табору для інтернованих, змінив зброю – замість рушниці взяв до рук перо, і тепер його вірші стали на оборону України. “Залізних імператор строф” – це гордий титул обраний для себе поетом.

Активна творча діяльність Є.Маланюка після другої світової війни. Поворот у житті: виїзд до Німеччини без сім’ї (1944). Після війни – на педагогічній роботі: викладач математики в українській гімназії у Регенбурзі. Не реалізувавши себе на німецькій землі, виїжджає до Америки. У Нью-Йорку минули останні двадцять років життя. Двадцятитрьохлітнім юнаком він востаннє бачив Україну. Майже півстоліття болісно переживав долю за рідної Батьківщини на чужині.

Продовження поетичної біографії Є.Маланюка в період життя в США. Книги – “Влада” (Філадельфія, 1951); “Поезії” (Нью-Йорк, 1954); “Остання весна” (Нью-Йорк, 1959); “Серпень” (Нью-Йорк, 1964). Опублікування поеми “П’ята симфонія” (Нью-Йорк, 1953). Посмертна книга поета “Перстень і посох” (Мюнхен, 1972). В другому періоді творчості провідною залишається ідея української державності. Посилення трагедійності світовідчування поета. Скерованість творчості від зумисне позбавленого ліризму “державного” поетичного будівництва до проблем особистості. Ієрархічність світобудови: Бог – вища справедливість, вищий судія. Поет – ланка між Богом і землею, натхненник нової, державної історії. Слово поета – трансформація Божого слова, чинного, державотворчого. “Хто ж як не поети і малярі, музики й журналісти мають бути духовним штабом національного руху! Українець-митець не може, не сміє не бути воїном! “Таким в умовах еміграції, єдино можливий, на думку поета, “національний чин”. Пов’язаність історизму Є.Маланюка з географізмом. Степова зона України, “дух степу” – основа витворення бездержавницького типу людини. Емоційні коливання в осягненні географічно “пластичної” України, персоніфіковані в жіночих взаємно протиставлених образах-символах: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави – словами прокляття.

Переоцінка засобів у осягненні державницької ідеї в жахливих умовах війни. Поява у ліриці поета образу Одіссея, котрий повертається на Батьківщину. Йому суттєвим є не війна, а дорога повернення. Близькість гомерівського блукальця поетові, котрий горів бажанням повернутись додому. Ліризація поезії другого періоду. Усвідомлення поетом хисткості сподівань на літературу (“Будь проклята, літературо...”), на досягнення української “вседержавної влади мислі”. Водночас Є.Маланюк – лірик-романтик, творець яскравих взірців вишуканої любовної поезії. Є.Маланюк – продовжувач традицій Т.Шевченка.

Є.Маланюк – неповторний видатний художник слова, поет самобутнього стилю. Поєднання в поетиці лірики Є.Маланюка традицій української культури, елементів бароко, романтизму. Протистояння Є.Маланюка сентиментальності та солодкавості. Єдність емоційної яскравості, піднесеності з глибиною напруженої думки. Пластичність образності, строгість форм, метафоричність. Лапідарність стилю. Згусток емоцій. Висока поетична техніка віршування. Багатство асоціативних зближень, звукопису, римування, засоби музичності та живописності в ліриці Є.Маланюка.

Є.Маланюк – есеїст, літературний критик, літературознавець, автор культурологічних статей. Публікації в журналі “Вісник”, котрий видавав Д.Донцов. Збірка “Книга спостережень” (Торонто, 1962. -- Т.1; Торонто, 1966. -- Т.2); “Нариси з історії нашої культури” (1954); “Малоросійство” (1959)... Ґрунтовність знань, власне бачення явищ літератури, культури, мистецтва. Є.Маланюк про деформацію таланту П.Г.Тичини. Широка обізнаність автора в царині світової історії, культури та літератури.

Твори письменника

  1. Поезії. – Львів, 1992. – 689 с.

  2. Поезії. – К.: Український письменник, 1992. – 318 с.

  3. Земна мадонна: Вибране. – Братислава: Словацьке педагогічне видавництво, 1991. – 450 с.

  4. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992; див. також: Українська культура. – 1991. -- № 1. – С. 148 – 177.

  5. Книга спостережень: У 2 т. – Торонто, 1962 -- 1966.

  6. Думки про мистецтво // Слово і час. – 1993. -- № 6.

Література про письменника

  1. Войчишин Юлія. “Ярий крик і біль тужавий...”: Поетична особистість Євгена Маланюка. – К.: Либідь,1993. – 160 с.

  2. Дзюба І. Поезія вигнання // Прапор. – 1990. -- № 1.

  3. Дабо-Нікола Є.Б. Образ Гоголя як контрапункт Маланюкової “Книги спостережень” // Слово і час. – 1999. -- № 4 – 5. – С. 56 – 58.

  4. Ільницький М. Степове прокляття України // Українська мова і література в школі. – 1993. -- № 7.

  5. Ковалів Ю. Євген Маланюк // Слово і час. – 1991. -- № 10.

  6. Куценко Л. Боян степової Еллади. – Кіровоград, 1993.

  7. Куценко Л. Публіцистика Є.Маланюка: пошук відповідей на “прокляті питання” і спроба естетичного самовизначення (1921 – 1923 рр.) // Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 31 – 37.

  8. Лавріненко Ю. Євген Маланюк // Українське слово. Хрестоматія... – К.: Рось, 1994. – Кн..2. – С. 147 – 155.

  9. Неврлий М. Муза болю, сумління і гніву // Літературна панорама. – К., 1990.

  10. Омельчук О. Національне підсвідоме в теоретичному доробку Євгена Маланюка // Слово і час. -- № 11. – С. 53 – 57.

  11. Синевич Б. Маланюк-літературознавець // Слово і час. – 2000. -- № 2. – С. 33 – 37.

  12. Салига Т. З Україною в серці: Штрихи до портрета Євгена Маланюка // Українська мова і література в школі. – 1991. -- № 10.


ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ

(1891 – 1937)

Павло Петрович Филипович – талановитий поет, перекладач, літературознавець, критик. Належав до групи неокласиків. Початок творчості, перші друковані вірші російською мовою під псевдонімом Павел Зорев (1910, “Вестник Европы”, “Жатва”, “Куранты”, “Заветы”). Наявність у віршах впливів символізму, імажинізму, народнопісенної поетики. Схильність до раціоналістичності мислення. Тяжіння до вічних питань буття.

Істотні зміни у духовному світі П.Филиповича за роки революції та війни. Зацікавленість літературним життям України. Замість читання з пам’яті Бодлера, Верлена, Леконта де Ліля, Брюсова, Ахматової, Гумільова всі розмови оберталися про журнали “Гроно”, “Мистецтво”, збірки поезій П.Тичини, М.Рильського, “Заспів” В.Чумака, “Антології римської поезії” М.Зерова. Перші виступи в поезії українською мовою з’явилися в “Музагеті” (1919). Вихід у світ збірок віршів П.Филиповича українською мовою “Земля і вітер” (1922), “Простір” (1925). Свідчення приходу в літературу зрілого митця, майстра форми. Багатство поетичної настроєвості. Вираження її у стилістично відмінних планах: романтично-умовної образності, символіки; з другого боку панування образності прозоро-реалістичної, лаконічно-предметної. Наявність декларативних елементів. Загальна стильова тенденція – тяжіння до простоти. Звернення до форм класичної лірики (сонет, строгі катренні структури). Наснаженість лірики метафорикою. Впровадження розлогих метафор. Наявність віршів, які становлять розгорнуті метафори (“Гроза”).

Метафорична назва збірки “Земля і вітер” – образне узагальнення охопленої вітрами революції, громадянської війни рідної землі. Варіація образів для відтворення трагізму – “шалений вітер і криваві дні”, “криваві квіти на чорних кручах, // Їх сіє вітер – смерть неминуча”. Використання культурологічних, фольклорних джерел для відтворення трагізму війни (“Він тікав і дививсь і знову…”) використання сюжету і мотиву балади “Ленора” Г.А.Бюргера (німецького поета XVIII ст.) Звернення до стихій природи. Заклик наставити людину на розум, зупинити криваве безумство. Віра поета в “непорушну згоду поля, людини, дня”. Хоч кругом руїни і попелища. Вживання традиційних, “всечасових образів” (С.Гречанюк): “блискучі зграї золотих пташок”, “спокійні ночі”, “радісні пташки”, “радісна праця”.

Інтимна лірика П.Филиповича. Протиставлення величного і прекрасного людського почуття духовному нігілізмові, дегуманізації, руйнації віковічних людських цінностей, спричинених трагічними колізіями часу. Утвердження людського в людині в умовах, коли тема кохання видавалася зумисне конфронтаційною втечею від революційної дійсності, виявом буржуазної культури.

Різнобарвність і багатогранність інтимної лірики П.Филиповича. образна насиченість віршів про кохання. Своєрідність жанрово-строфічних особливостей. Наснаженість лірики високою концентрацією філософської думки. Мінливість настроєвості, елегійних медитацій. Ніжність і стриманість у виявленні почуттів ліричного героя. Побудова віршів на драматичних контрастах і протиставленнях. Розгортання любовних мотивів на тлі трагічних суспільних процесів. Тривога за долю людяності. Життєствердний гуманізм інтимної лірики П.Филиповича. Природне відтворення стану і динаміки душевних переживань ліричного героя (біль, передчуття розлуки,прощання). Болісні прощально звучать рядки, пов’язані з жорстокими подіями особистого життя поета (передчуття близької трагедії, що справдилася: він і дружина були репресовані). Утвердження незнищенності людської любові. Любов – вічна, як вічне людське буття. Спільність та відмінність інтимної лірики П.Филиповича з інтимною лірикою М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри. Відчуття у віршах про любов тяжіння поета до естетичних пошуків європейського та українського модернізму (метрика віршів, строфічна будова, музичність,поетичний синтаксис). Розширення можливостей пісенності українського вірша. Окремі твори стали піснями (“Коли почую твій співучий голос”). Кращі взірці інтимної лірики П.Филиповича: “Коли летять, як сиві зграї...”, “Саломея”, “Снігова королева”, “Розіта”, “Немов оту з пожовклими листами”. Осмислення кохання як животворної сили (“Снігова королева” – поетичне переосмислення казки Г.Х.Андерсена).

П.Филипович – поет-мислитель. “Найцікавіша в його поетичній творчості – філософська лірика” (М.Жулинський). Осмислення історичного минулого Київської Русі, України, образно-символістичного мислення і фольклорного різноманіття української народної творчості. Строгість, стриманість образного самовираження поета.

Естетичні проблеми в ліриці П.Филиповича. Спільність естетичної концепції поета з загальною естетичною платформою неокласиків. Суверенна мистецька цінність літератури, яка допомагає людині залишитись людиною, а народові – народом. Утвердження думки про необхідність врахування універсальності законів, культурологічних та літературних цінностей інших народів, світового мистецтва для будівництва нового мистецтва, літератури. Виступи П.Филлиповича проти тотальної ідеологізації художньої літератури і теорії літератури. Актуалізація поетом духовної спадщини українського народу. Естетичне кредо поета: утвердження ідеї гуманістичної значущості мистецтва. Вірш “Різьбарі”:

Перегоріли задуми колишні

І лінія не радує мене,

Коли не сяє крізь кольори пишні

Людське обличчя мудре і ясне.

Образ ліричного героя – “не олюднений” (не шахтар, не будівник, “не брудний замурзаний титан” (М.Рильський), а узагальнений. Тяжіння до нього всіх ліній філософських роздумів про вічності красу (“врятує вроду і себе людина”, стане “чоловік над чорною ріллею, як небо гордий, сильний, як земля”). Мета праці митця – служити людям, будувати людські душі: “Я робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім” (вірш “Я – робітник в майстерні власних слів”).

П.Филипович – майстер-перекладач. Переклади з французьської поезії (Леконт де Ліль, Ш.Бодлер, П.Беранже, П.Верлен), з російської (О.Пушкін, Є.Баратинський, В.Брюсов та ін.)

Павло Филипович – талановитий літературознавець, педагог (читав курс “Новітнє українське письменство від кінця ХІХ ст. до революції 1917 р.”), ерудит, великий знавець літературних джерел, фактів, віртуозний аналітик літературно-мистецьких явищ. Більш ніж хто схиляв і привчав аудиторію до заглиблення в секрети поезії, “до вміння бачити мистецькі деталі, до вилущування перлин”, він “вводив у пізнання того, що являє собою органічну сутність поезії: музики і запаху слова” (Григорій Костюк). Таким був П.Филипович і в літературознавчих та літературно-критичних працях.

П.Филипович – один з зачинателів у ХХ столітті наукового шевченкознавства (“До студіювання Шевченка та його доби” -- 1926). Надання П.Филиповичем вагомої ролі порівняльно-історичному методові, котрий, на його думку, сприяє поширенню обрію, виводячи “українське письменство з вузьких національних меж і з’єднуючи його з творчістю інших народів, вводячи у контекст культури світової”. Протидія вченого кон’юктурному схематизмові у літературознавстві.

Твори письменника

  1. Поезії. – К.: Радянський письменник, 1989. – 196 с.

  2. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1991. – 270 с.

Література про письменника

  1. Голець Я. З доби розстріляного відродження // Літературна Україна. – 1991. – 3 жовтня.

  2. Гречанюк С. Один із “грона п’ятірного”// На тлі ХХ століття. – К.: Радянський письменник, 1990.

  3. Громова В. Павло Филипович // Історія української літератури ХХ століття6 У 2 кн. -- Кн. 1. – К.: Либідь, 1998. – С. 163 – 165.

  4. Жулинський М. Павло Филипович // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990. – С. 220 – 236.

  5. Костюк Г. Поет-учений: Дещо про поетичну і наукову спадщину Павла Филиповича // Филипович П. Література. Нью-Йорк --Мельбурн, 1971. – С. 554.

  6. Райбедюк Г. Інтима лірика Павла Филиповича // Січ. – 1993. -- № 7.


МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

(1895 –1964)

Початок творчого шляху. Перша збірка віршів поета “На білих островах” (1910). Романтична мрійливість ліричного героя, його зажура від нерозділеного кохання. Втеча на білі острови хмар. Спостереження земного життя, краси літньої природи. Наявність у збірці мотивів народницької поезії, роздуми про людей праці (“женці схилились, потомились, і від праці, від тяжкої потом вкрились”).

Друга збірка віршів “Під осінніми зорями” (1918) та ідилія “На узліссі” (1918). Зрілість митця. Майстерне використання засобів імпресіоністичного письма. Створення яскравих віршів з глибоким психологічним підтекстом: шедеври української пейзажно-психологічної лірики (“На білу гречку впали роси”, “Молюсь і вірю”, “Мені снилось”, “Зелені тіні”, “Вже червоніють помідори...” та ін.) Невтомні шукання в сфері духовності.

Кінець 10-х -- 20-ті роки – “неокласичний” період творчості М.Рильського. Орієнтація на віковічні духовні цінності, традиції світової класики. Збірка “Синя далечінь” (1922). Багатство ліричних настроїв. Мотиви радощів життя, його повноти, які несуть на собі відсвіт світовідчуття античної поезії (“Грім одгримів”, “Нашу шлюбну постелю...”, “Несіть борам дари...”, “На вулицях вода синіє...”, “Я знов на драбинчастім возі...” Особливості поетики названих творів. Тривожні настрої в збірці, почуття самотності і розгубленості... Піднесеність, життєствердність ліричного образу синьої далечіні.

Збірки 1925 – 1929 років – “Крізь бурю й сніг” (1925), “Тринадцята весна” (1926), “Де сходяться дороги” (1929), “Гомін відгомін” (1926) – свідчення виходу митця на нових мистецьких обріїв. Збагачення мотивів. Ідеї спадкоємності культур. Пафос праці “з людьми і для людей”. Тяжіння поезії М.Рильського до гармонії особистості з навколишнім світом. Медитативність у розкритті душевних переживань ліричного героя. Майстерне відтворення краси природи. Насиченість пейзажної лірики живописно-зоровою образністю. Інтимна лірика поета. Любовні та еротичні мотиви, щастя і драми кохання (“Осінь ходить, яблука золотить...”, “Ластівки літають...”, “Поцілунок”...) Жанр ліричної мініатюри. Ліричні оповіді. Своєрідність поетичного синтаксису, елементи живої розмовності, її естетична значущість, інтонаційне багатство і своєрідність інтимної лірики поета. Поеми М.Рильського -- “Ганнуся”, “Чумаки”, “Сашко”, “Сіно”.

Використання класичних форм – сонета, октави, терцин. Оновлення їх шляхом винахідливого синтезування з народнопісенною поетикою. Продовження М.Рильським традицій І.Франка в оновлення канонічних форм. Стильова еволюція М.Рильського за два десятиліття. Посилення класицистичної ясності (кларизму – за М.Зеровим).

Творчість М.Рильського у 30-ті роки. Збірки “Знак терезів” (1932), “Київ” (1935), “Літо” (1936), “Україна” (1938), “Збір винограду” (1940). Складність і суперечливість творчості поета, зумовлена грубим тиском тоталітарного режиму: піврічний арешт поета органами ДПУ в 1931 році. Скорення поета офіційній критиці, що обернулося деформаціями таланту. Величання казарменого соціалізму, партії, вождя (Рильський – автор ”Пісні про Сталіна”).

Творче самоутвердження в осягненні теми патріотизму, любові до України, її історії, пошана до інших народів (збірка “Київ” – 1935, вірші “Голосіївський ліс”, “Мости”, “Народам світу” та ін.) Вірші-присвяти видатним письменникам (І.Франкові, Т.Шевченкові, М.Гоголю, О.Пушкіну, М.Лермонтову, А.Міцкевичу). Інтимна лірика (цикл “Весняна книжка”), класичний твір інтимної лірики поета – “Лист до загубленої адресатки”. Досягнення поета в епічному жанрі. Поема “Марина”.

Творчий злет М.Рильського в роки другої світової війни. Жанрове-стильове багатство, глибока патріотична наснаженість поезій “Слово про рідну матір”, “Жага”. Особливості їх поетики. Мотиви необхідності національного самоутвердження. Утвердження гуманістичних ідеалів, непереможності народу в боротьбі з фашизмом.

Творчість М.Рильського в повоєнний період. Мистецька самобутність збірок “Мости”, “Братерство”, “Сад над морем”. “Третє цвітіння” у творчості М.Рильського. Ідейно-естетичне новаторство, гуманістичний пафос збірок “Троянди й виноград”, “Далекі небосхили”, відзначених Ленінською премією (1960). Уславлення краси творчої праці, духовного багатства, багатомірності почуттів, мистецького сприйняття природи (збірки “Зграя веселиків”, “В затінку жайворонка” “Зимові записи”). Філософська наснаженість, художня майстерність циклу “Таємниця осіннього листя” та посмертної збірки “Іскри вогню великого”. Особливості індивідуального стилю поета.

М.Рильський – науковий діяч, літературний критик, перекладач, мистецтвознавець, фольклорист. Значення М.Рильського в розвитку української культури. Оцінка поета в українській та зарубіжній критиці, літературознавстві.

Твори письменника

  1. Зібрання творів: У 20 т. – К.: Наукова думка, 1983--1987.

Література про письменника

  1. Білецький О. Творчість Максима Рильського. – К.: Наукова думка, 1965.

  2. Гончар О. “Гармонія, що з думки вироста” // Гончар О. Чим живемо: На шляхах українського Відродження. – К., 1991.

  3. Драч І. До джерел Максима Рильського // Драч І. Духовний меч: Літ.-крит. статті та есе. – К.: Радянський письменник, 1983. Див. також: Драч И. Духовный меч. – Москва: Советский писатель, 1988.

  4. Забашта Л. Співець троянд і винограду // Рильський М. Твори. - К., 1966.

  5. Ільєнко І. Жага // Труди і дні Максима Рильського: Документальний життєпис. – К., 1995.

  6. Уроки Максима Рильського // Художні відкриття і літературний процес: Огляди, статті, роздуми. – К.: Радянський письменник, 1979.

  7. Крижанівський С. Максим Рильський. – К.: Вища школа. 1985.

  8. Максим Рильський: Життя і творчість у документах, Фотографіях, ілюстраціях. – К.: Рад. школа, 1975.

  9. Незабутній Максим Рильський. – К.: Дніпро, 1968.

  10. Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського (1910--1941). – К.: Наукова думка, 1980. – 498 с.

  11. Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського: Книга друга (1941—1964). – К., 1993. – 270 с.

  12. Новиченко Л. Максим Рильський // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. – К.: Либідь, 1998. – Кн.. 1. -- С. 110--119.

  13. Смолич Ю. Рильський // Смолич Ю. Мої сучасники. – К.: Радянський письменник, 1978.


ПЕТРО ПАНЧ

(1891-1978)

Петро Панч – літературний псевдонім Петра Йосиповича Панченка. Формування світогляду в складних життєвих обставинах. 1917 -- артилерист царської армії на південно-західному фронті. Перебування в Україні під час революційної бурі спочатку у війську Директорії, згодом у артдивізіоні Червоної армії. 1921 – повернення в рідні Валки. Праця землеміром. Виступи Петра Панча 1922 року на сторінках місцевої газети “Незаможник” та в харківських “Вістях ВУЦВК”, “Селянській правді” в жанрах нарису, фейлетону, оповідання. Відбиття в них вражень, сповнених драматизму і трагізму. Успішні спроби початкуючого автора були помічені критикою.

Оповідання 20-х років, їх тематика. Твори про війну (“Дороговказ”, “Загублена шапка”, “Бог богів”). Зіткнення нового із старим у глухих селах (“Там, де верби над ставом”, “Земля”, “Тихонів лист”). Сатиричні замальовки з життя служителів церкви (”Поза життям”, “Данило Харитонович”, “Черва”). Розвінчання міщанства (“Калюжа”, “Мишачі нори”). Тяжіння молодого автора до простоти, лаконізму, конкретно-реалістичного спостереження. Виразність деталей. Вплив імпресіоністичних віянь. Відгомони впливу художньої манери М.Хвильового. Постійна наявність у творах гумору. Герої оповідань – люди різних прошарків суспільства, люди різного віку: бідні й багаті селяни, попи, диякони, комнезамівці, більшовики, петлюрівці і червоноармійці. Ствердження конкретно-реалістичної манери автора. Мистецьке уміння подавати людські характери, вдаючись до колористичних деталей, штрихів.

Збірка повістей “Голубі ешелони” (1928) -- етапний здобуток у неухильному творчому зростанні прозаїка. Місце збірки в українській прозі 20-х років, що збагатилася повістями і романами високого мистецького рівня (твори В.Підмогильного, В.Винниченка, Ю.Яновського, Б.Антоненка-Давидовича та ін.) Відтворення повстання 1905 року на панцернику “Потьомкін”, майстерність змалювання подій повстання (повість “З моря”). Засудження імперіалістичної війни (“Без козиря”). Тема складного шляху входження інтелігенції в революцію, складність образу Лец-Отаманова (“Голубі ешелони”). Дві редакції твору. Здобутки і втрати. Кон’юктурна тема труда (“Повість наших днів”).

Провідна тематика у творчості Петра Панча 30-х років – тема революції та громадянської війни. Прагнення письменника дотримуватися свого, “незаідеологізованого” погляду (збірка “Народження” --1932, роман “Право на смерть” – 1933). Критика авторової ідеї “права на помилку”, права на власну позицію. Нова редакція роману “Право на смерть” під назвою “Облога ночі” (1935). Змалювання революційних подій в Донбасі.

Творчість П.Панча після репресій 30-х років, голодомору. Розробка головним чином історико-революційної теми. Публікація творів з позицій “правильного класового підходу” (“Малий партизан”, “Будемо літати”, “Мир”, “Рано-вранці”, “Син Таращанського полку”, “Олександр Пархоменко”).

Творчість в роки Другої світової війни. П.Панч -- головний редактор літературного відділу радіостанції “Радянська Україна” в Москві. Сатиричне викриття фашистського людиноненависництва, варварства в невеликих книжечках “Рідна земля”, “Гнів матері”, “Відблиски пожеж”. Фейлетони “Зозуля”, “Кортить курці просо”.

Початок праці наприкінці війни над історичним романом про національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького “Запорожці” (перша частина твору з’явилася 1946 р.) Нападки на письменника казенної вульгарно заідеологізованої критики. Завершення роману, вихід його в світ під назвою “Гомоніла Україна” (1954). Творча історія роману-епопеї. Глибинне відтворення багатогранності українського національного характеру. Правдивість, поетичність зображення головних образів-персонажів – Богдана Хмельницького і Максима Кривоноса. Відхилення автора від ідеалізації, іконописання в зображенні Богдана Хмельницького – мудрого державного діяча, якому були також властиві суперечності. Досконалість сюжету і композиції роману. Плідне мистецьке використання скарбів уснопоетичної народної творчості – елементів думи, пісні, народних прислів’їв, приповідок, приказок. Точність письменника у відтворенні історичних реалій – звичаїв, побуту, вірувань, зброї, одягу.

Творчість Петра Панча в повоєнний період. “На калиновім мості” – вищий набуток митця цього періоду. Відзначення повісті Шевченківською премією (1966). Повість – самобутній автобіографічно-документальний твір, витриманий на рівні лірично-психологічної барвистості. Значний доробок Петра Панча в галузі літератури для дітей.

Твори письменника

  1. Твори: В 6 т. – К: Дніпро, 1981--1983.

Література про письменника

    1. Дончик В. Петро Панч: Літературний портрет. – К., 1981. – 209 с.

    2. Про Петра Панча: Спогади. Роздуми. – К.: Радянський письменник, 1981. – 241 с.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Програма дисципліни “ Історія української літератури (Давня українська...

Програма дисципліни “ Історія української літератури (Давня українська...

Робоча програма З дисципліни “Англійська мова” для спеціальності:...
Робоча програма складена на основі типової програми для студентів немовних спеціальностей
Робоча програма З дисципліни ’’Англійська мова’’ Для спеціальності:...
Робоча програма затверджена на засіданні кафедри іноземних мов і перекладу “ 1 “ липня 2004 року. Протокол №22
Робоча програма З дисципліни ’’Англійська мова’’ Для спеціальності:...
Робоча програма затверджена на засіданні кафедри іноземних мов і перекладу “ 1 “ липня 2004 року. Протокол №22
Робоча програма З дисципліни ’’Англійська мова’’ Для спеціальності:...
Робоча програма затверджена на засіданні кафедри іноземних мов і перекладу “ 1 “ липня 2004 року. Протокол №22
РОБОЧА ПРОГРАМА З дисципліни “Англійська мова” Для спеціальності “Музикознавство” Факультет
Робоча програма складена на основі типової програми для студентів немовних спеціальностей за фахом “Музикознавство”
РОБОЧА ПРОГРАМА З дисципліни “Англійська мова” Для спеціальності “Маркетинг” Факультет
Робоча програма складена на основі типової програми для студентів немовних спеціальностей за фахом “Маркетинг”
РОБОЧА ПРОГРАМА З дисципліни “Англійська мова” для спеціальності:...
Робоча програма затверджена на засіданні кафедри іноземних мов та перекладу “ 1 ” липня 2004р. Протокол №22
Робоча навчальна програма дисципліни “ Історія України” для освітньо-кваліфікаційного...
Робоча навчальна програма складена відповідно до навчальної програми «Історія України»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка