РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни Історія української літератури ( ХХ ст. ) Для спеціальності 030501 - українська мова та література Факультет філологічний  


НазваРОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни Історія української літератури ( ХХ ст. ) Для спеціальності 030501 - українська мова та література Факультет філологічний  
Сторінка7/13
Дата17.05.2013
Розмір2.27 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Література > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

Літературознавство 60-80-х років ХХ ст. Продовження періоду ідеологічного літературознавства в Україні. Політична та ідеологічна заангажованість, скованість наукової творчої думки. Узаконення вульгарним соціологізмом псевдонаукових положень про класовий характер художньої творчості, догм про партійність літератури, створення міфу про соціалістичний реалізм як світову естетичну систему. Сподівання на поліпшення становища літературознавства у часи “хрущовської відлиги”: реабілітація багатьох репресованих письменників, підготовка до видання частини їхніх творів. Внесення шістдесятниками (І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, М.Коцюбинська) в критику і літературознавсьво нових вимірів і критеріїв науковості, об’єктивності, нових підходів, порушення нових естетичних проблем, зокрема й національної самобутності української літератури.

Кампанія розносів, розправ над літературознавцями, літературними критиками в часи “застою”. Вилучення з членства в спілці письменників талановитих критиків, істориків літератури -- І.Дзюби, В.Іванисенка. Звинувачення І.Дзюби в буржуазному націоналізмі за працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Суд над критиком, ув’язнення. Звільнення з роботи вчених-філологів з подальшою неможливістю влаштування до праці за фахом (Л.Махновець, М.Коцюбинська, Ю.Бадзьо, Г.Аврахов, І.Ющук, О.Ставицький, С.Кириченко та інші).

Наростання опору літературознавства, критики ідеологічній агресії, спробам відродити адміністративно-репресивні порядки “сталінщини”. Активна підтримка творчих ініціатив “шістдесятників” критиками, літературознавцями (Г.Аврахов, Ю.Барабаш, І.Зуб, В.Дончик, В.Іванисенко, М.Ільницький, М.Косів, Л.Махновець, Л.Сеник, П.Сердюк, Г.Сивокінь, С.Тельнюк, Л.Коваленко, В.Фащенко, А.Шевченко та інші).

Поява тенденцій вивільнення з-під ідеологічних регламентувань в академічному літературознавстві (“Історія української літератури у восьми томах”. – К.: “Наукова думка”, (1967–1971). Введення нового фактологічного матеріалу. Поширена інформація про П.Куліша, М.Драгоманова, О.Кониського, Я.Щоголіва, М.Чернявського, А.Кримського, М.Філянського, Г.Косинку, М.Куліша, а також про багатьох письменників-шістдесятників. Нові об’єктивні оцінки хрестоматійних творів видатних митців, канонізованих соціалістичним реалізмом (П.Тичини, М.Рильського, Ю.Яновського, А.Головка та ін.) Досягнення в галузі шевченкознавства (праці О.Білецького, Ю.Івакіна, Є. Кирилюка, Є.Щаблівського, І.Пільгука, В.Бородіна та інших). Відзначення книг Є.Кирилюка, Є.Шаблівського Ленінською премією. Досягнення в галузі франкознавства (праці І.Басса, П.Колесника, О.Даля, Ю.Кобилецького, С.Шаховського, А.Каспрука, І.Дорошенка та інших). Перевидання праць з історії літератури академіків М.Грушевського, С.Єфремова.

Зрушення в дослідженні проблем теорії літератури: М.Коцюбинська – “Образне слово в літературному творі” (1960), “Література як мистецтво слова (1965), С.Крижанівський – “Художні відкриття” (1967). Проблема іманентної специфіки літературного процесу -- “Основа теорії літератури” П.Волинського (1962, 1967), “Віршування в українській літературі” Г.Сидоренко (1962), “Аналіз художнього твору” К.Фролова (1975). Поява “Словника літературознавчих термінів” В.М.Лесина, О.С.Пулинця (1961, 1965).

Дослідження жанрів поезії (Л.Новиченко, Є.Адельгейм, В.Іванисенко, Л.Коваленко, О.Шпильова, Є.Прісовський, І.Зуб, А.Макаров та інші). драматургії (Н.Кузякіна, Д.Вакуленко, Л.Дем’янівська, Л.Михайлин), прози (І.Денисюк, З.Голубєва, В.Фащенко, Г.Штонь, А.Погрібний та інші). Осягнення проблеми зв’язків літератури з фольклором (М.Грицай, О.Мишанич). про функціонування стилів і напрямків (Н.Калениченко, Т.Комаринець, М.Наєнко, О.Гончар). Дослідження проблем естетики (Р.Громяк), проблеми індивідуальної поетики, стилів (праці Л.Новиченка, М.Слабошпицького, В.Фащенка, М.Ільницького, М.Жулинського, В.Панченка, С.Шаховського та ін.), проблем текстології (С.Гальченко), гумору й сатири (В.Косяченко, Ю.Цеков, П.Майданченко). Осмислення дитячої літератури (В.Брюховецький, С.Іванюк, Л.Череватенко, Л.Кіліченко). Зусилля літературознавства в ліквідації “білих плям” (М.Жулинський, С.Крижанівський, С.Гречанюк).
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ ст.

90-ті роки ХХ ст. – десятиліття новітньої історії незалежної України. Відродження української державності. Згуртованість поліетнічного українського суспільства навколо державницьких ідей та цілей. Демонтаж в Україні авторитарного режиму з пануванням ідеології однієї партії. Створення плюралістичної, демократичної багатопартійної системи, за якої, як підкреслено в конституції України, - “жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”.

Продовження в літературі лінії шістдесятників – світоглядне звільнення літератури з-під влади тоталітарної ідеології. Ствердження ідеї свободи творчості, незаангажованості мистецтва, гуманістичного світобачення. Відродження репресованого національного почуття. Розширення уявлень про призначення мистецтва, літератури. Актуалізація інтелектуалізму разом із зростаючим інтересом до світового модернізму.

Прояви світоглядної роздвоєності в розумінні мистецьких ідей – традицій, новаторства, суспільної і естетичної значущості художнього слова, його високої патріотичної ролі, служіння будівництву і розквіту суверенної української держави. Руйнівний вплив на літературний процес ринкових відносин, що подекуди обернувся в панування не тільки літературного неуцтва, а й хуліганства. Поява у деяких областях альманахів, мало не цілком укладених з графоманських віршів, стертих штампів, примітивного епатажу, матюківщини, порнографії.

Поезія. Творчі пошуки в сучасній українській поезії. Особлива увага в ній до суто естетичних засад.. Множинність напрямків, збагачення стилів, піднесення майстерності відомих митців І.Драча, М.Вінграновського, Ліни Костенко, Б.Олійника, В.Забаштанського, Д.Павличка, Д.Білоуса, П.Мовчана, Б.Степанюка, Любові Голоти, Ліди Палій, Любові Проць, Наталки Білоцерківець, Т.Федюка, О.Зуєвського та інших. Модерні поети Київської та Нью-Йоркської шкіл. Протистояння поезії наступам масової низькопробної культури, утвердження її як дорогоцінного національного здобутку, плекання поезією рідної мови. Розвиток поруч із класично-пісенними традиціями бароко-метафоричної поезії. Використання класичної строфіки і розкутості верлібра. Не завжди плідні герметизм поетичних образів у деяких поетів, камерність слова, байдужість до суспільних подій, а разом з тим сліди ідеологічної декларативності, прояви розгубленості, естетичної непослідовності, невпорядкованості.

Проза. Вагомий доробок українських прозаїків. Продуктивний донині – стиль письма на класичній основі. Досвід А.Дімарова (повісті “Самосуд”, “Молитва до Марії” та інші твори письменника), Ю.Мушкетика (романи “Морок”, “Яса”, “Гетьманський скарб”, “На брата брат”). П.Загребельного (“Тисячолітній Миколай”, “Юлія” “Зона особливої охорони”), Р.Іваничука (роман “Рев оленів на розвидні”), Софії Майданської (роман “Діти Ніоби”), Ю.Олійника (повісті, що увійшли до збірки “Інферналії”), В.Шкляра (роман “Ключ”), В.Гужви (рооман “Рой”). Проза молодих авторів (оповідання О.Ярового, Валентини Мастерової, Євгенії Кононенко, Любові Паномаренко та ін.)

Продовження традицій шістдесятників. Валерій Шевчук – найплідніший за кількістю надрукованого прозаїк в Україні (романи “Юнаки з палаючої печі”, “Кросворд”, повість “Сонце в тумані” та довгий ряд інших); В.Дрозд (роман “Пришестя”, повість “Острів”); В.Яворівський (роман “Криза”); С.Пушик, О.Шеренговий, О.Колісниченко, Б.Сушинський, Л.Різник, П.Федюк.

Актуалізація жанру оповідально-автобіографічної прози – твори І.Малишевського (“Виковиряні або Дитинство в евакуації”), В.Лопати (“Десь на дні мого серця”), твори Р.Іваничука, Ірини Жиленко та інших.

Історична проза, художня документалістика. Відтворення образів героїв і жертв, праведників і катів народу. Романи, повісті Ю.Мушкетика – “Погоня”, “Прийдімо, вклонімося”; О.Лупія – “Лицарі помсти”; Р.Коритка – “Рогатинці”; Л.Різника –“Січові стрільці на Маківці”; Ю.Хорунжого – “Любов маєш – маєш згоду”, “Вірую” (про Михайла Грушевського); Д.Міщенка – “Дике поле”; Наталі Дзюбенко – “Андрій Первозванний”. Твори І,Білика, Р.Федоріва, Я.Гояна, Р.Горака, Я.Павлюка, Раїси Іванченко, М.Кагарлицького, Г.Колісника, Ю.Логвина, М.Слабошпицького, В.Пепи, В.Рубана, Вал.Шевчука, О.Шугая.

Сплеск у художній есеїстиці. Формування нових естетичних уявлень та ламання зужитих стереотипів. Глибокі культурологічні есе І.Дзюби, Л.Череватенка, С.Гальченка, В.Панченка, Л.Куценка, А.Макарова, О.Грищенка, В.П’янова. Поява в українській літературі останнього десятиліття мемуарної прози. Голоси недомордованих сталінщиною приреченців. Мемуарні книжки А.Костенка, І.Савича, Ю.Бадзя, І. Ільєнка, М.Дубаса, В.Рогача, М.Авраменка, В.Борового, Ганни Бровченко-Берізки, Марти Гай, І.Гнатюка, М.Пилипчука, А.Шевченка, Б.Антоненка-Давидовича та багатьох інших.

Книжки Олекси Мусієнка “Афганський маротиролог України”, “Чорні тюльпани”, “Художник Яків Струхмончук”, “Сергій Пилипенко” О.Мусієнко підготував тритомник “Олтар скрботи” (мартирологи українського письменства, мистецтва та журналістики), оприлюднив раніше засекречені факти про злочини тоталітарного режиму в Україні, про фізичне знищення української культурної еліти. Мемуари про пекло гітлерівських концтаборів смерті (“Сповідь після страти” В.Бойка – великомученика з Київщини).

Плідні спроби освоєння детективно-пригодницького жанру. (А.Кокотюха), проблемно-феміністичного роману (Оксана Забужко).

Не сприяє розвитку прози часте зникнення в ній головного репрезентанта – простої сучасної української людини, яку так важко малювати в умовах, коли “героями” стають повія, алкоголік, наркоман, бомж. Іде руйнація людської душі. Послаблення уваги до характеротворення. Войовничий наступ чорнухи, цинізму, зубоскальства, збоченства, вивихів людського духу. Нерідке панування апології зради, п’яних візій чи просто балаканини.

Драматургія. Налагодження зв’язків між театром і драматургією. Прихід в драматургію багатьох нових драматургів. Поява їх імен на афішах театрів Києва, Львова, Харкова, Луцька, Чернівців, Тернополя, Івано-Франківська, Ужгорода, Сум.

Молоді талановиті драматурги -- Марія Віргінська, Олександра Погребінська, Неда Неждана, в доробку якої вже близько десяти сценічно реалізованих цікавих драматургічних творів. П’єси О.Ірванця поставлені за межами України, моновистава “Маленька роль для молодої актриси” втілена на сцені одного з театрів Штутгарта (Німеччина). П’єса обдаровавної письменниці Надії Ковалик зі Львова “Таке життя” (“Се ля ві”) при підтримці Ф.Стригуна втілена в кількох театрах. Знайшли самобутнє сценічне прочитання твори старшого покоління драматургів – Я.Стельмаха, Валерія Шевчука, С.Носаня, В.Савченка, Б.Стельмаха, В.Фольварочного, Я.Яроша.

Вельми репертуарний драматург Володимир Канівець, автор багатьох драм і комедій, які зокрема увійшли до збірників п’єс “Перші барикади”, “Віддавали батька в прийми”. Звернення драматурга до шевченківської теми в п’єсі “Останнє кохання”. Життю сучасного села присвячено п’єсу “Преблаженна наша мати” М.Ілляшенка. Глибина осягнення актуальних суспільних проблем, яскравість образності драми Лесі Тельнюк “УБН”, втілення п’єси у Львівському театрі ім. М.Заньковецької.

Літературознавство. Активність розвитку літературознавства. Методологічні шукання. Рясність феміністичних студій в українському літературознавстві 90-х років ХХ ст. Спроби забарвлення наукового методу теологічним інструментарієм. Спроба християнізувати романтизм (“Феномен українського романтизму”, 1997).

Зосередження уваги на дослідженні проблем модернізму в українській літературі. Значущість студії С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі” (1999). Аналіз авторкою майже всіх етапів становлення та розвитку українського модернізму, який становить собою не набір стильових, формальних або жанрових принципів, а є певною мистецькою філософією, “певною моделллю літернатурного розвитку в нашому столітті.” Спроба С.Павличко знайти належне місце української літератури в європейському модернізмі. Наголос на своєрідності українського літературного модернізму в працях Т.Гундорової.

Активізація міфологічної та компаративістської методології. Об’єктом дослідження стали найбільш значущі літературні явища, Передусім творчість Т.Шевченка. Тлумачення міфологізму, зокрема як фактора, що допомагає глибше збагнути сутність національного характеру як людської цілісності на певній стадії культурно-історичного розвитику.

Спроби подати аналітичний матеріал у стильовому ракурсі у праці“Українська поезія першої половини ХХ століття” (2000): поезія модерністів, неокласиків, футуристів, символистів, соцреалістів та ін.

Публікації в 90-х рр. досліджень про українську літературу як частину світового контексту, його самодостатнього феномену (Д.Наливайко. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ – ХVІІІ століття”, 1998); “Українська література в системі літератур Європи і Америки ХІХ – ХХ ст. К., 1997 (колективна праця за редакцією Д.Наливайка)

Дослідження порівняльно-типологічного характеру про стильові течії та жанрові структури в українській літературі (Панченко В. Будинок з химерами. Творчість В.Винниченка 1900–1920 років у європейському літературному контексті. -- 1998). Дослідження проблеми взаємин української літератури з європейськими (Геник-Березовська З. Грані культур. -- 2000). Грунтовні дослідження з питань української компаративістики : Грицик Л. Орієнталістика А.Кримського в українському літературному процесі ХІХ – початку ХХ століття. -- 1994; Задорожна Л. Вірменська література і Україна. -- 1995; Мушкудіані О. Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини 20-30-х років ХХ століття. -- 1991; Чілачова Р. Сходження на Зедазані. -- 1995; Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття. -- 1999; Папуша І. Modus orientalis. Індійська література в рецепції Івана Франка. -- 2000.

Підсумково-проблемні видання: Мельничук Б. Випробування істиною: проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення.) -- 1996; Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – 1998, упор. М.Ільницький; Петлюра С. Статті 1993, упор. Ю. Климчук; Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917 – 1934. – 1998.

Монографічні дослідження про наукову спадщину М.Сумцова (Шишов І. Українознавець. -- 2000), Д.Донцова (Квіт С. Дмитро Донцов. -- 2000). Ціла низка імен у збірниках В.Качкана “Хай святиться ім’я твоє” та ін. Есеїзм в українському літературознавстві 90-х років ХХ ст. Активізація контактів літературознавців України та української діаспори, дослідження яких відзначалися грунтовною розробкою конкретних проблем літературного процесу, окремих письменників минулого й сучасного, відсутністю запобігання перед ідеологічними догмами. (Ю.Шерех (Шевельов), Б.Кравців, І.Фізер, Г.Одарченко, М.Мольнар, М.Нервлий і ін.)

Видання навчальних посібників для студентів філологічних факультетів вузів: Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст (у 3 кн., четверта додаткова). – К., 1994—1995, перевидання у 4 кн. -- 2001; Історія української літератури ХІХ століття. – К.: Либідь, 1997; Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 1 (1910-1930-ті роки). – К., 1994; Кн. 2, частина 1 (1940 – 1950-ті роки). -- К. , 1994; Кн. 2, частина 2 (1960 – 1990 роки). -- К., 1995; перевидання – 1998; Ткаченко Анатолій. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К., 1998.Дослідження історії українського літературознавства: М.Наєнко. Українське літературознавство. Школи. Напрямки. Тенденції. – К., 1997.

ПЕРСОНАЛІЇ

ПАВЛО ТИЧИНА

(1891 – 1967)

Павло Григорович Тичина – один з найбільших поетів ХХ ст.

Рання творчість (1906–1916). Вплив Шевченка, народної пісні. Превага автобіографічних мотивів. Юний мрійник -- ліричний герой ранніх віршів. Пробудження патріотичного почуття під впливом Т.Шевченка. Відлуння шевченківського мотиву у першому завершеному вірші-мініатюрі шістнадцятилітнього початківця “Блакить мою душу обвіяла”:

Хвилюють, маюють, квітують поля –

Добридень тобі, Україно моя!

Усвідомлення себе органічною часткою рідної України, в служінні якій поет вбачає “мету свого життя”. Засудження глузувань недругів України, які торочать “що вмерла вона” (“Україно моя, моя любо Вкраїно...”, “Не знаю і сам я, за що так люблю...”, “Ах не смійтеся ви наді мною...”) Заклики до завзяття, активної дії, осуд психології рабської покори, що стоїть на заваді перемоги українства (“Молодий я, молодий...”) Близькість настроїв, переживань П.Тичини про Україну відповідним настроям і переживанням, вираженим у ранніх віршах Лесі Українки. Роздуми над долею бідного селянства (“Розкажи, розкажи мені поле”...) Піднесення до високого громадянського пафосу твору про соціальне і національне визволення народу -- “Дух народів горить”. Рання пейзажна та інтимна лірика 1915–1916 років. Тяжіння поета до пісенної поетики, традицій класичної лірики. Входження П.Тичини у літературу з благословення М.Коцюбинського та М.Грушевського.

Прозові твори П.Тичини. Оповідання “На ріках вавілонських”, “Богословіє”, “Спокуса”. Перегук оповідань з “Записками семинариста” І.Нікітіна, “Очерками бурсы” М.Помяловського, “Люборацькі” А.Свидницького. Висміювання розбещеності в монастирях (“Спокуса”). Спільні риси оповідань П.Тичини в зображені “монастирського дна” з оповіданням М.Коцюбинського “У грішний світ”. Шукання П.Тичиною засобів психологізму в зображені персонажів.

Збірка “Сонячні кларнети” (1918). Філософсько-естетичне осмислення гармонійної єдності людини і природи, вічності руху і змінності життя. Новаторське поєднання елементів суміжних з поезією мистецтв – музики, живопису, театру. Мистецький синтетизм – одна з визначальних рис поетики збірки. Музична домінанта у віршах (“На музичну Україну прийшов наймузичніший поет”, О.Білецький). Осуд занепадництва (“Ходять по квітах).

Пейзажна лірика. (“Арфами, арфами...”, “Гаї шумлять”, “Хтось гладив ниви”, “Пастелі”, “Енгармонійне”). Філософічність образної мови. Художнє осягнення проблем людини і часу. “Психологія природи” і психологія ліричного героя. Образ “Сонячних кларнетів”. Краса природи як момент вираження любові до рідної землі. Поетика пейзажної лірики збірки.

Інтимна лірика в збірці (“Десь надходила весна...”, “Цвіт в моєму серці...”, “Не дивися так привітно...”, “Подивилась ясно...”, “З кохання плакав я...”, “О, панно Інно...”) Свіжість, просвітленість, душевна ніжність інтимної лірики П.Тичини. Любов як уособлення духовного благородства, духовного багатства, щастя. Традиції інтимної лірики народної пісні та класичної літератури (Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка) в поезії П.Тичини.

Громадянські мотиви у збірці. Оспівання Української національної революції (“Золотий гомін”). Звернення до жанру думи (“Дума про трьох вітрів”), демократизм поета. Трагізм, безмір скорботи, навіяні національною, матеріальною і духовною руїнами, принесеними жорстокими умовами часу (цикл “Скорбна мати”). Вірш “Пам’яті тридцяти” (1918) про загибель під Крутами юнаків, які стали на захист УНР. Пророчі думки поета про трагізм України в наступні часи: “По кривавій по дорозі нам іти у світ”.

Збірка “Замість сонетів октав” (1920). Глибина художнього осягнення страхіть революційного часу, відстоювання гуманістичних ідеалів. Революція і проблеми гуманізму, культури. Особливості поетики збірки.

Збірка “Плуг” (1920). Захмеленість, віра ліричного героя в обіцянки більшовицької пропаганди. Мотиви героїки учасників революції (“Плуг”, “На майдані”, “Як упав же він з коня...”, “Псалом залізу”). Викриття занепадницьких течій в літературі (“Я знаю...”, “Один в любов...”, “Плюсклим пророкам”). Проблеми новаторства мистецтва (“Мадонно моя”, “Листи до поета”). Роль традицій Т.Шевченка в художніх пошуках П.Тичини. Зв’язок поетики збірки “Плуг” з поетикою народної пісні.

П.Тичина в добу розстріляного відродження. Збірка “Вітер з України” (1924). Розширення діапазону естетичних пошуків. Вірність поета принципам мистецького синтетизму. Збагачення музичності вірша на основі власного витончено-гострого ритмічного чуття. Виняткова чутливість поета до народнопоетичного стилю. Неповторна винахідливість, вибагливість у створенні несподівано яскравих образів. Сподівання П.Тичини на національне і культурне відродження України: “Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині”. Оптимізм і тривога поета за майбутнє людства. “Двобарвність” лірики, переплетіння світлових пасмуг з темними (цикл “Харків”, “Вулиця Кузнечна”, “Надходить літо”, ідилія і трагедія. Тяжіння до соціологізування в поезії, що було помічено іще М.Хвильовим, М.Зеровим. Зіткнення двох стильових систем: тонких спостережень, глибоко сердечних образів і елементів публіцистики, декларативності. Тематична строкатість збірки “Вітер з України”. Вірші “З Кримського циклу”, які своєю ліричною проникливістю, філософічністю, стилевими рисами нагадують лірику “Сонячих кларнетів”. Звернення до образів діячів світової культури, історії.

“Шухлядна” поезія автора. Викриття реакційності більшовицької влади (вірш “До кого говорить”, 1924– 1925).

Творчість П.Тичини у 30-х роках. Початок трагічної деформації таланту поета під тягарем репресивно-тоталітарного режиму. Вимушений конформізм його громадської позиції. Відхід від філософського заглиблення, новаторства, витончено яскравої поетики. Перетворення поезії в рупор ідеологем казарменого соціалізму. Прояви формалізму. Панування публіцистичності, плакатності, декларативності у збірках 30-х років – “Чернігів”, “Партія веде”, “Чуття єдиної родини”, “Сталь і ніжність” .

Вияви власного стилю, пластичної образності, музичної інструментовки, несподіваності естетичних ефектів, мистецького синтетизму, віртуозність віршової техніки все ж пробиваються навіть у таких заполітизованих творах, як “Ленін”, “Чуття єдиної родини”, “Зелен-золот”, або в мемуарних віршованих новелах -- “Перше знайомство”, “На суботах” М.Коцюбинського”, “Як ми писали листа М.Коцюбинському”.

Творчість П.Тичини у роки Другої світової війни. Збірки поезій “Ми йдемо на бій”, “Перемагать і жить”, “Тебе ми знищим – чорт з тобою”, “День настане”. Певний творчий злет поета. Послаблення ідеологічного гніту з боку влади. Відтворення поетом героїки на фронті і в тилу. Утвердження незнищенності народу, непереможності “правди сили”. Піднесення національної самосвідомості, потреби національного самоутвердження. Образ України-матері, катованої, але нездоланної, яка “в стражданнях не спить”, і “пожежно, блискно-горобино вся боротьбою гомонить”. Осягнення єдності національного з загальнолюдським:

Забудеш рідний край—

Тобі твій корінь всохне.

Вселюдське замовчиш –

Обчухраним зростеш.

Вірші “Матері забуть не можу”, “В безсонну ніч (думи про Україну)”, “Голос матері”, “Україна засяє, оживе”... Гнівне сатиричне викриття фашизму, його реакційної ідеології (“Тебе ми знищим – чорт з тобою”, “Фашистській гадюці”, “Свиня-наполеончик”). Художній філософіям поеми про безсмертя героїчно-патріотичного подвигу “Похорон друга”, особливості стилю поеми, новаторство твору. Вірш “Я утверждаюсь” – зразок художньо переконливої поетичної публіцистики.

Творчість П.Тичини повоєнного періоду. Подальший процес ідеологізації творчості, деформації таланту, яким “керували” чиновники і кар’єристи, тримаючи поета під страхом терору. Похилі літа. Хвороби. Рідкісні творчі зблиски в поезії П.Г.Тичини – “Море говорить”, “Танці на мечі”, “На співанці”, “Горобинцю золотий”, “Іній”, поема “Подоріж до Іхтімана”.

Перекладацька діяльність. Літературознавчі праці. Публіцистика поета.

Риси поетичного стилю П.Г.Тичини. Оцінка творчості поета у вітчизняній та зарубіжній критиці. Естетичні уроки П.Г.Тичини. Світове значення його творчості.
Твори письменника

  1. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1983 – 1990.

Література про письменника

  1. Барка В. Відхід Тичини // Українське слово: Хрестоматія. – К.: Рось , 1994.

  2. Білецький О. Павло Тичина // Тичина П. Твори: У 6 т. - К.: Держлітвидав України, 1961. – Т. 1. – С. 5 –43.

  3. Білецький О. Павло Тичина // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. – К.: Наукова думка, 1966. – Т. 3. – С. 122--153.

  4. Гальченко С. Текстологія поетичних творів П Г. Тичини. – К.: Наукова думка, 1990.

  5. Гончар О. Яблуневоцвітний геній України // Тичина П. Подорож з капелою К.Г.Стеценка. – К.: Радянський письменник, 1982. – С. 95 – 120.

  6. Грузман. З. Павло Тичина – літературознавець і критик. – К.: Дніпро, 1975.

  7. Губар О. Павло Тичина. Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник. 1981.

  8. Жулинський М. Павло Тичина // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К.: Дніпро, 1990.

  9. Загребельний П. Кларнети ніжності // Загребельний П. Неложними устами: Статті, есе, портрети. – К.: Радянський письменник, 1981. – С. 5 – 46.

  10. Клочек Г. “Душа моя сонця намріяла”: Поетика “Сонячних кларнетів” Павла Тичини. – К.: Дніпро, 1986.

  11. Костенко Н. Поетика Павла Тичини. – К.: Вища школа, 1982.

  12. Коваленко Л. З народом, для народу // Тичина П. про мистецтво і літературу. – К.: Мистецтво, 1981.

  13. Коваленко Л. Павло Тичина і поезія слов’ян // Коваленко Л. Мовами світу: Літературно -критичні нариси. – К.: Радянський письменник, 1984.

  14. Корсунська Б. Філософські мотиви творчості Павла Тичини. – К.: Наук. думка, 1977.

  15. Крижанівський С. Уроки Павла Тичини. // Крижанівський С. Художні відкриття і літературний процес: Огляди, статті, роздуми. – К.: Рад. письменник, 1979.

  16. Кримський А. Золота сторінка української поезії // Про Павла Тичину: Збірник. – К.: Рад. письменник, 1976.

  17. Логвиненко М. Його шляхи, його боління... // Вітчизна. – 2002, № 1-2. – С. 128 –136.

  18. Новиченко Л. Поезія і революція: Книга про Павла Тичину. – К.: Дніпро, 1979.

  19. Новиченко Л. Про Павла Тичину // Новиченко Л. Вибрані праці: У 2 т. – К.: Дніпро, 1984. – Т. 2. – С. 5 – 57 .

  20. Лавріненко Ю. Клярнетичний символізм // Українське слово: Хрестоматія... – Кн. 1 – К.: Рось, 1994.

  21. Новиченко Л. “В поколіннях я озвуся”: Творчість Павла Тичини // Тичина П. Зібрання творів: У 12 т. -- К.: Наукова думка, 1983. – Т. 1.

  22. Новиченко Л Павло Тичина // Історія української літератури 20 ст.: У 2 кн. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 2.

  23. Ніковський А. Vita nova: Павло Тичина // Тичина П. Сонячні кларнети. – К.: Друкар, 1919.

  24. Озеров Л. Павло Тычина // Тычина П. Избранное. Пер. с укр. – Москва: Худож. литература, 1965.

  25. Павлові Тичині: Збірник. – К.: Рад. письменник, 1961.

  26. Стус В. Феномен доби: Сходження на Голгофу слави. –К., 1993.

  27. Співець нового світу: Спогади про Павла Тичину. – К.: Дніпро, 1971.

  28. Співець єдиної родини: Статті, есе, спогади, художні твори про П. Г.Тичину. – К.: Рад. письменник, 1984.

  29. Тельнюк С. Молодий я, молодий: Поетичний світ Павла Тичини (1906-1925). – К.: Дніпро, 1990.

  30. Шаховський С. В майстерні поетичного слова: Лірика Павла Тичини. – К.: Держлітвидав України, 1958.

  31. Шаховський С. Павло Тичина: Життєпис поета і громадянина. – К.: Дніпро, 1968.


ВОЛОДИМИР СОСЮРА

(1898 – 1965)

Володимир Миколайович Сосюра – один з найвизначніших поетів-ліриків української літератури. Емоційна наснаженість лірики поета.

Початок творчості (1917). Спроба перекласти російського мовою “Кобзар” Т.Шевченка. Перші вірші російською мовою “Товарищу”, “Гроза”. Перший вірш українською мовою “Чи вже не пора”. Вплив розповсюдженої серед робітників пісні “Смело, товарищи, в ногу”. Оцінка громадянської війни як “гризні брата з братом”.

Участь В.Сосюри в громадянській війні, в петлюрівському війську, згодом у більшовицькому. Вірш “Смело в бой!” про патріотичні звершення воїнів, що йдуть у бій, “защищая Донбасс дорогой”, за спиною ж в них – “Украина родная”. Високо гуманістичний вірш “Відплата”.

Збірки “Поезії” (1921), “Червона зима” (1921). Поема “Червона зима” – “ліро-епічна хроніка революції” (Є.Шаховський). Особливості стилю поеми. Стаття В.Сосюри “Як я писав “Червону зиму”. Роман “Третя рота”.

Активні пошуки в жанрі поеми. “1917 рік”, “Навколо”, “Оксана”, “Залізниця”, “В віках”. Складність розвитку поета. Протиставлення місту села (“Місто”). НЕП здавався В.Сосюрі відродженням буржуазного ладу. Лірика поета 20-х років. Мотиви мирного будівництва, культури. Інтимна лірика, її прониклива емоційність, сповідальність, зв’язок з поетикою народної пісні, класичного українського та російського романсу (”Так ніхто не кохав”, “Коли поїзд удаль загуркоче”, “Пам’ятаю, вишні доспівали” та ін.) Сприйняття індустріалізації (поема “Дніпрельстан”). Звернення поета до жанру балади (“Комсомолець”). Оновлення жанру.

Творчість В.Сосюри 30-х років. Збірки – “Нові поезії”, “Люблю”, “Журавлі прилетіли”, “Червоні троянди”, “Серце”. Автобіографічна поема “Червоногвардієць”. Патріотичні мотиви у збірках “Нові поезії”, “Люблю”. Образ України – “дорогої сторони”. Вираження щирої любові до рідного краю в образах природи – в шелесті осокорів і яснозорих квітках, синім безмежнім просторі ланів і в білих берізках, в деталях індустріального пейзажу (“Україна”). Збагачення української поезії новими взірцями інтимної лірики поета. Естетична витонченість її у сфері творення тропів, ритмомелодики. Новаторське використання традицій уснопоетичної народної творчості. Заглиблення в джерела народної пісні. Використання народнопісенних фігур, -- паралелізму, звертання, запитання, поетичних образів-символів зі сфери природи.

Нападки вульгарно-соціологічної критики на інтимну лірику В.Сосюри, кваліфікація її як вияву відриву поета від життя. Внутрішня відпорність поета тенденційній критиці. Утвердження його на позиціях особистісного ліризму. “Я такий же лірик, як і вчора, в золотому шумі вечорів”). Посилення медитативно-філософського начала в інтимній ліриці поета. Вияви деформації у творчості В.Сосюри 30-х років. Поява кон’юнктурно-декларативних, риторичних віршів на честь радянських свят, діячів партії.

Творчість В.Сосюри воєнних років. Збірки “Червоним воїнам”, “Під гул кривавий”, “В години гніву”. Нещадна викривальна спрямованість лірики поета проти ворога, що приніс звірячі злочинства, катування, грабунки народові. Ствердження віри в перемогу над фашизмом (“Ми переможемо”, “Забрали все із хати...”, “Гнів”). Розробка жанрів пісні (“Ой долинами тумани”). Вірші “Лист до земляків” – взірець високого патріотичного і політичного звучання. Розповсюдження твору в листівках не тільки в Донбасі, а й на території окупованих областей України. Прославлення поетом героїчних подвигів на фронті і в підпіллі. Поеми “Мій син”, “Син України”. Глибокий драматизм поеми “Мій син”, навіяний переживаннями поета-батька, що дістав повідомлення про загибель сина на фронті. Згодом виявилося – повідомлення було помилковим. Олег Сосюра – артилерист прославився героїзмом в боях. Його гармата зберігається у військовому музеї в Москві. Олег Володимирович Сосюра – генерал, груди якого прикрашені низкою орденів, медалей. Зустріч з батьком у Києві вже після війни. Відтворення поетом образу нескореної України.

Повоєнна творчість В.Сосюри. Книги “Батьківщині”, “Щоб сади шуміли”, “Зелений світ”, “За мир”, “В саду Батьківщини”, кілька книг вибраних поезій. Воєнна тема. Мотиви мирної відбудови. Утвердження краси праці і творчості. Відкриття поетом краси у героїчному і “буденному”, у великому й малому. Виключна емоційна наснаженість, світлість фарб, ліричне захоплення, задушевна теплота слова поета.

1944 року В.Сосюра написав глибоко патріотичний, мистецьки вивершений вірш “Любіть Україну”, який 1951 р. був підданий розгромній, тенденційній, необґрунтованій критиці і став причиною звинувачення поета в буржуазному націоналізмі. Поетові було заборонено друкуватись. Над ним нависла загроза арешту, який відмінено було тільки смертю Сталіна. Художня переконливість патріотичних мотивів, особливості поетики вірша.

Поява збірок “На струнах серця”, “Солов’їні далі”, зворушливий ліризм віршів останнього світлого періоду творчості поета. В.Сосюра підняв на нову вершину лірику кохання. Вона тепер пронизана філософським струменем, що конкретизувався в афористичності: “Тільки той щасливий. Хто любов’ю сяє. В світі без любові і життя нема”; “Вірне серце старості не знає. Для любові старості немає”; “Блажен, хто крізь бурі і грози проніс свою вірну любов”. Ствердження поетом величі моральної стійкості, краси вірності. Особливості поетики інтимної лірики В.Сосюри.

Поема “Мазепа”. Поява перших розділів 1929 року. Початок її опубліковано в журналі “Життя й революція”. Поема – відповідь В.Сосюри недоброзичливцям. Це яскраве підтвердження його глибинного патріотизму. Герой поеми гетьман Мазепа “серцем біль народу чув”:

Любив Вкраїну він душею.

І зрадником не був для неї.

Історичні джерела поеми. Трагедія Мазепи за Сосюрою. Співвідношення її з історичною правдою. Шукання Мазепою шляхів до суверенності України. Особливості поетики твору.

Автобіографічний роман “Третя рота”. Історія родини. Відтворення участі поета в кривавих подіях громадянської війни, життя України в добу сталінщини. Голод. Колективізація. Показ літературного й культурного життя України в умовах репресій. Нервове потрясіння. Арешт дружини. Загроза арешту поета. Оздоровлення літературної атмосфери після смерті Сталіна.

Проблеми сучасного дослідження творчості В.Сосюри.

Твори письменника

  1. Твори: В 3 т. – К. : Державне видавництво художньої літератури, 1957-1958.

  2. Твори: В 4 т. – К.: Дніпро, 1983--1986.

  3. Третя рота: Роман. – К.: Український письменник, 1997. – 352 с.

  4. Вибрані твори: У 2 т. – К.: Наукова думка, 2000.

Література про письменника

  1. Антоненко-Давидович Б. Неповторний Володя // Укр. мова і література в школі. – 1989. - № 8.

  2. Барабаш Ю. Іван Мазепа – ще одна літературна версія. – К.., 1988. -- № 12.

  3. Бурляй Ю. Володимир Сосюра // Українські радянські письменники. – К.: Радянська школа, 1984. – С. 62 – 65.

  4. Володимиру Сосюрі: Збірник, присвячений 60-річчю з дня народження і 40-річчю літературної діяльності поета. – К., 1958.

  5. Володимир Сосюра: Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. – К.: Рад. школа, 1978. – 143 с.

  6. Гончар О. Голос ніжності й правди // Гончар О. Письменницькі роздуми. – К.: Дніпро, 1980. – С. 156 – 157.

  7. Гончар О. Жива сув’язь поколінь // Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. – К., 1991.

  8. Голос ніжності і правди. Спогади про Володимира Сосюру. – К.: Дніпро, 1968.

  9. Гришко В. Заборонений Сосюра. – Луцьк, 1992.

  10. Гришко В. Серце “другого Володьки” і заборонена любов // Українське слово: Хрестоматія ...: У 3 кн. – К.: Рось, 1994. – Кн. 2. – С. 197 – 212.

  11. Жулинський М. Володимир Сосюра // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К.: Дніпро, 1990. -- С. 331--348.

  12. Зеров М. До джерел // Зеров М. Твори: У 2 т. – К., 1990. – Т. 2.

  13. Килимник О. Ніжний і грізний // Українські радянські письменники: Зб. літ.-крит. матеріалів. – К.: Рад. школа, 1984. –С. 66-67.

  14. Моренець В. Володимир Сосюра: Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1990.

  15. Моренець В. Володимир Сосюра // Історія української літератури 20 ст.: У 2 кн. – К.: Либідь, 1994. – Кн..1. – С. 260-276; Там само, 1998. – Кн. 1. – С. 133-143.

  16. Радченко Є. Володимир Сосюра // Українські радянські письменники: Зб. літ.-крит. матеріалів. – К.: Рад. школа, 1984. – С. 62 – 72.

  17. Радченко Є. Володимир Сосюра. – К.: Рад. письменник, 1987.

  18. Рильський М. Поет і друг: До 20-річчя літературної діяльності В. Сосюри. // Рильський М. Статті про літературу. – К.: Дніпро, 1980. – С. 321 -- 322.

  19. Шаховський С. Культура ліричного образу / /Шаховський С. Лірика і лірики. – К.: Рад. письменник, 1960. – С. 145 -- 63.


МИКОЛА КУЛІШ

(1892 – 1937)

Микола Гурович Куліш – “найвидатніший з українських драматургів двадцятих і початку тридцятих років” (Ю.Смолич). Виходець із злиденної батрацької родини. Мобілізація на фронт. Учасник революційних подій на Україні. Перші спроби в поезії (1917).

Початок творчості М.Куліша-драматурга. Перша п’єса “97” (1924) – подія в драматургії і в театральному житті України. Тріумфальний успіх п’єси на сцені столичного театру ім. І.Франка, а також в інших театрах України. Кілька редакцій п’єси тексту. Зміни у фіналі. Письменник боровся за збереження фіналу: загибель комнезаму в добу голоду. Прояви трагедійного світобачення драматурга в п’єсі “97”. Натуралістична сцена канібалізму та наступна, де герой п’єси “97” Копистка примушує Васю читати вголос над мертвим Серьогою пакет з волості за підписом секретаря ком’ячейки. Трилогія “97”, “Комуна в степах”, “Прощай село” про життя українського села та його загибель. Трагізм – визначальна грань трилогії. Засоби трагічного в трилогії. Концепція трагедійності. Своєрідність стилю п’єс першого періоду творчості М.Куліша. Засоби типізації та індивідуалізації дійових осіб. Сюжетні структури п’єс. Мовні партії дійових осіб. Майстерність композиції.

Звернення до сатири. Комедія “Отак загинув Гуска”. Своєрідність комічного і смішного у сатиричних творах “Хулій Хурина”, “Закут”.

Участь у діяльності ВАПЛІТЕ. Зближення з М.Хвильовим. співпраця з Лесем Курбасом та театром “Березіль”.

Другий період творчості драматурга. Збіг його з розмахом тоталітарно-репресивного режиму. Визначні твори М.Куліша цього періоду -- “Зона”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Маклина Граса”, що не вписувалися в атмосферу червоного терору. Заборона частини з них після прем’єр. Частина взагалі не дістала дозволу на театральне втілення. Пошуки драматурга в напрямку до створення п’єси модерну. Роль М.Куліша в розвитку українського авангардизму. Елементи драми абсурду. Зіткнення у драмах М.Куліша революційного фанатизму та голоду, породженого ним. .

Курс на поєднання трагедійного і комічного, сатиричного в драматичних творах М.Куліша другого періоду. Утвердження жанру трагікомедії. Гротескний сміх трагікомедії “Отак загинув Гуска”. Проступання крізь гротескний сміх жаху людини простої перед апокаліпсисом нового, народженого революцією часу. Гротескно-театральна п’єса “Хуліо Хурина” про абсурд бюрократично-партократичного радянського життя. Абсурд буття у мертвому полі офіційної радянської дійсності, що знайшов відтворення у формі балагану.

Розвінчання соціалізму як хворої мрії потомленого людста (“Зона”). Антирадянський, антисоціалістичний зміст найвизначнішого твору М.Куліша “Народний Малахій” (1927). Прем’єра п’єси на сцені “Березолю” 31 березня 1928 року. Роль Малахія Стаканчика зіграв М.Крушельницькій. Розгромна критика вистави. Зняття п’єси з репертуару. Догана авторові від ЦК з попередженням. Умовність колориту п’єси: за вирішення ідеї “негайної реформи людини” береться Малахій – хвора на шизофренію людина, з характерною для таких хворих маніакальністю, нелюдською наполегливістю. Розвінчання ідеологічного фанатизму, соціального міфотворення, що породжується божевіллям самої системи. Трагікомічний образ Малахія. Його близькість до образів драматургії абсурду.

Комедія “Мина Мазайло” – пародія стилю радянського життя. Проблема національної свідомості, культури, мови. Зіткнення “українізації” і “русифікованих” обивателів. “Дискусія” навколо цих питань у родині Мазайлів. Пророцтво хворого на серце старого Мазайла: “...нічого з вашої українізації не вийде”. Специфіка комічного і смішного у п’єсі.

“Патеттична соната” (1929). Продовження в ній теми згубності, трагедії будь-якого ідейного фанатизму. Трагедія діячів мистецтва. Трагедійні образи артистки Марини, поета Ілька. З’ясування джерела трагізму Мариною: “Ми не жили, зрозумійте ж ви, національним життям, ми ще не дихали, ми не творили, ми ще не знаємо, хто ми і де наш власний шлях в історії, а ви пропонуєте зректися себе заради соціалістичних експериментів і бути матеріалом для лабораторії. Яка трагедія”.

Тяжіння до “Патетичної сонати” п’єси “Вічний бунт”. Полемічна скерованість твору, навіяна самими моментами радянського життя: індустріалізація, колективізація, насильницька позика, фальшива гра перед зарубіжним робітничим класом. Образ письменника Ромена, що потрапляє у систему театралізованої гри.

Найдраматичніша п’єса М.Куліша “Маклена Граса” (1932–1933). Створена в умовах відчуття письменником своєї трагічної долі. Виставу у театрі Л.Курбаса “Березіль” було заборонено. Л.Курбаса знято з посади художнього керівника театру “Березіль”. Це фінал української драматургії і театру того часу. Умовність – особливість структури п’єси: побудована на польському матеріалі – кризи, інфляції, економічна катастрофа є формою вираження згубності самого соціалізму. Песимістично-трагедійний фінал п’єси: “Минуть ще роки, десятки років, і цими трупами можна буде оперезати всю землю...”

Трагічна концепція епохи в драматургії М.Куліша. Філософічна заглибленість в осягненні й розкритті антигуманної ідеології тоталітаризму. Обернення трагедії буття в трагікомедію існування. Продовження М.Кулішем традицій Лесі Українки, В.Винниченка у піднесенні національної літератури на світові верховини художнього слова. Арешт, фізичне знищення М.Куліша.

Твори письменника

  1. Твори: У 2 т. – К., 1990.

  2. П’єси. – К.: Держлітвидав, 1960.

  3. П’єси. Листи . – К.: Дніпро, 1969.

  4. Пьесы. – Москва: Исскуство, 1980.

  5. Народний Малахій: П’єса // Прапор. – 1988. -- № 1.

  6. Листи до І.Дніпровського. – Рад. .літературознавство. -- № 2. – 1989. – С. 24 – 25.

Література про письменника

  1. Барабан Л. П’єси Миколи Куліша // Прапор. – 1970. -- № 2.

  2. Бобошко Ю.М. На високостях доби // Україна. – 1988. -- № 41.

  3. Домницька Г. Майстерність драматурга: Про п’єсу М.Куліша “Патетична соната” // Укр. літературознавство: Вип. 2 .– Львів, 1966.

  4. Домницька Г. Микола Куліш і фольклор // Народна творчість та етнографія. – 1966. -- № 6.

  5. Дробот П.М. Вивчення п’єси М.Куліша “97” // Українська мова і література в школі. – 1969. -- № 2.

  6. Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша: Літературна і сценічна історія. – К.: Рад. письменник, 1970. – 454 с.

  7. Кузякіна Н. М.Куліш у “Гарті”, Урбіно і ВАПЛІТЕ // Україна. – 1988. – 4 лютого, 11 лютого, 18 лютого.

  8. Куліш Антоніна. Спогади про Миколу Куліша // Куліш М. Твори: У 2 т. – К., 1990. – Т. 2.

  9. Кореневич Мирослава. Маска справжня й уявна: Гротесковість драматургії М.Куліша // Слово і час. – 2000. -- № 11. – С. 32 – 36.

  10. Лавріненко Ю. Микола Куліш // Розстріляне відродження: Антологія (1917 – 1933 рр.) – Мюнхен, 1959; Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст..: У 3 кн. – К.: Рось, 1994. – Кн. 1. – С. 623 – 635.

  11. Острик М. П’єса “97” та її автор // Куліш М. “97”. – К.: Дніпро, 1966. – С. 5 – 16.

  12. Свербилова Т. М.Куліш // Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 1. – С. 403 – 410.

  13. Танюк Л. Читайте “Мину Мазала”, товариші! // Вітчизна. – 1989. -- № 1.

  14. Чумаченько А. Ю.Шерех і “Шоста симфонія” М.Куліша. – Слово і час. – 2000. – № 6. – С. 1 – 34.

  15. Шерех Ю. Шоста симфонія М.Куліша // Куліш М. Твори: У 2 т. – К., 1990. – Т. 2.


МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

(1893 – 1933)

Микола Хвильовий (літературний псевдонім Миколи Григоровича Фітільова) – письменник багатогранного могутнього таланту, поет, прозаїк, критик, публіцист, активний організатор літературного життя України 20-х – початку 30-х років. Участь письменника у діяльності літературних організацій “Гарт”, “ВАПЛІТЕ”, виданні журналів “ВАПЛІТЕ”, “Пролітфронт” альманаху “Літературний ярмарок”. Турботи про згуртування письменницьких сил України, формування молодого поповнення, шляхи піднесення української літератури на світові верховини через подолання віковічного назадництва, залежності від “російського диригента”, через творче осягнення прогресивних надбань культури “психологічної Європи”. Звинувачення М.Хвильового в буржуазному націоналізмі і навіть у націоналфашизмі.

М.Хвильовий – поет. Поема “В електричний вік” (1921). Збірки поезій “Молодість (1921), “Досвітні симфонії (1922), “Старі вірші” (1931). Романтичний пафос збірок, захоплення поета героїкою революції. Ліричний герой поезій – носій національної свідомості, любові до історії, культури, мови України. Новизна образів, яскравість і свіжість асоціативних зближень, ритміко-інтонаційних засобів. Звернення молодого поета засобів символізму, імажинізму, футуризму.

М.Хвильовий – прозаїк. Жанрова різноманітність його прози – новели збірок “Сині етюди” (1923), “Осінь” (1924), новела “Арабески” (1927). Повісті “Іван Іванович” (1924), повість “Санаторійна зона” (1924), роман “Вальдшнепи” (перша частина твору з’явилася друком 1927 р.; друга, яка повинна була з’явитися в світ в шостому числі журналу “Вапліте” 1927, була конфіскована і повного тексту роману віднайти до сьогодні не вдалося).

Памфлет “Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян” (1925) прислужився замовчуванню важливої літературної дискусії 1925 – 1928 років. Збірки літературних памфлетів “Камо грядеши” (1925), “Думки проти течії” (1926), статті “Апологети писаризму”, “Україна чи Малоросія?” (була заборонена і відкрилася читачам тільки 1990 р.) Заклопотаність проблемами соціального і національного відродження України. Віра у вихід української культури, літератури на нові рівні за умов самостійної державності: “Союз все-таки залишається Союзом і Україна є самостійна одиниця... Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна. Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, оскільки перед нами стоїть таке питання, і на яку із світових літератур вона мусить взяти курс”. Так постало гасло “Європа чи просвіта?”. Орієнтир на “психологічну Європу”, “Геть від Москви”.

Збірка “Сині етюди” (1923). Велика художня сила збірки, її вражаюче новаторство. Висока оцінка збірки в середовищі найавторитетніших критиків, літературознавців, письменників того часу. Професор О.Білецький назвав М.Хвильового “основоположником справді нової української прози”. “Невгомонний, запальний, романтичний... Хвильовий був неповторний. Він щодень, щогодини був новим і за формою, і за змістом”, -- так говорив про Хвильового Петро Панч. Тематична злободенність новел збірки “Сині етюди”. Особливості їх поетики. Впливи імпресіонізму. Впровадження елементів музичності (ритмічна організація тексту, багатство звукопису, своєрідність інтонацій). Панування ліричного начала. Героїко-романтичні новели збірки “Солонський Яр”, “Легенда”, “Кіт у чоботях”. Поетизація “муралів революції”, -- рядових її героїв, вихідців з народу, робітників, селян, інтелігенції. Романтично-піднесене, радісне сприйняття ними життя, захоплення вірою в щастя, одержимість і готовність віддати останню краплю життя в ім’я ідеального майбутнього “Загірної Комуни”.

Мотив розчарування покоління романтичних героїв, які спостерегли, що революція, котрій вони жертвували власним життям, нічого не змінила (“Силуети”, “Лілюлі”, “Сентиментальна історія”). Туга їх за втраченим часом, душевні болі від того, що ідеали їхні були тільки наївною мрією. Високотрагедійна новела “Я (Романтика)”. Розвінчання фальшивої романтики через проникнення у внутрішній світ персонажа, розкриття колізії часу, колізії гуманізму і фанатизму. Зіткнення синівської любові, обов’язку перед матір’ю і революційного обов’язку. Вбивство чекістом власної матері, в ім’я волі системи, заради абстрактного ідолу майбутнього. На ріках невинної крові не могло постати гуманістичне суспільство, ота “Загірна Комуна”.

Осмислення М.Хвильовим пореволюційної дійсності. Перехід письменника від романтичної лірико-імпресіоністичної прози до конкретно-реалістичної манери письма. Звернення до великих прозових форм сатиричного жанру. Повість “Іван Іванович”. Сатиричне викриття “короїдів революції”, переродження адміністративного й партійного апарату. Повість “Санаторійна зона”. Образи “зайвих людей”. Розчарування недавніх бійців революції (Анарх). Крах їхніх ідей. Світоглядна криза молоді (Олюня, Катря). Багато героїв Хвильового бачать вихід із зневіри в самогубстві. Жахливе переродження людини, котру вже не мучить совість і яка знаходить самовираження в катівській діяльності (Майя).

“Вальдшнепи” (перша частина роману). Проблеми національної свідомості, національного буття, відродження, розвитку української культури. Проголошення культу нових людей активної дії (Аглая). Нищівна критика твору, націлена проти ідей національного відродження, стимульована політикою сталінізму.

Твори письменника

  1. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1998.

  2. Сентиментальна історія. Повість // Україна. – 1989 . -- № 12.

  3. Повесть о санаторной зоне (Перевод с украинского А.Руденко-Десняк; Предисловие М.Жулинского) // Дружба народов. – 1988. -- № 7.

  4. Кіт у чоботях. Новела // Літературна Україна. -- 1988. -- № 14.

  5. Листи Миколи Хвильового до Миколи Зерова. Підготовка текстів, примітки В.Брюховецького; В.Брюховецький. Романтик із непоступливою вдачею // Радянське літературознавство. – 1989. -- № 8.

Література про письменника

  1. Жулинський М. Талант незвичайний і суперечливий // Вітчизна. -- 1987. -- № 12.

  2. Жулинський М. Микола Хвильовий (1893 – 1933) // Літературна Україна. -- 1988, -- № 14.

  3. Жулинський М. Талант, що прагнув до зір. З приводу передсмертних записок Миколи Хвильового // Літературна Україна. -- 1989. – 17 серпня.

  4. Жулинський М. Невтомний, запальний і романтичний // Вісті з України. – 1988. № 12. -- Березень .

  5. Жулинський М. Микола Хвильовий // Письменники Радянської України: 20 – 30 роки . – К.: Радянський письменник, 1998.

  6. Коваль В. Сталінський вирок Миколі Хвильовому // Літературна Україна. -- 1988. -- № 49.

  7. Наєнко М. “Велика кров з малої рани”: Іван Дніпровський про Миколу Хвильового // Літературна Україна. – 1989. – 31 серпня.

  8. Наєнко М. Гострі кути “круглого столу”. Нотатки учасника // Літературна Україна. – 1989. – 17 серпня.

  9. Наєнко М. Прощальне слово М.Хвильового // Радянське літературознавство, 1989. -- № 8.

  10. Нікула А. До ювілею Миколи Хвильового // Радянське літературознавство. -- 1989. -- № 4.

  11. Неврлий Мікулаш. На ясність дум // Україна. – 1989. -- № 29.

  12. Скуратовский В. В окрестностях санаторной зоны // Литературное обозрение.-- 1984. -- № 4.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

Схожі:

Програма дисципліни “ Історія української літератури (Давня українська...

Програма дисципліни “ Історія української літератури (Давня українська...

Робоча програма З дисципліни “Англійська мова” для спеціальності:...
Робоча програма складена на основі типової програми для студентів немовних спеціальностей
Робоча програма З дисципліни ’’Англійська мова’’ Для спеціальності:...
Робоча програма затверджена на засіданні кафедри іноземних мов і перекладу “ 1 “ липня 2004 року. Протокол №22
Робоча програма З дисципліни ’’Англійська мова’’ Для спеціальності:...
Робоча програма затверджена на засіданні кафедри іноземних мов і перекладу “ 1 “ липня 2004 року. Протокол №22
Робоча програма З дисципліни ’’Англійська мова’’ Для спеціальності:...
Робоча програма затверджена на засіданні кафедри іноземних мов і перекладу “ 1 “ липня 2004 року. Протокол №22
РОБОЧА ПРОГРАМА З дисципліни “Англійська мова” Для спеціальності “Музикознавство” Факультет
Робоча програма складена на основі типової програми для студентів немовних спеціальностей за фахом “Музикознавство”
РОБОЧА ПРОГРАМА З дисципліни “Англійська мова” Для спеціальності “Маркетинг” Факультет
Робоча програма складена на основі типової програми для студентів немовних спеціальностей за фахом “Маркетинг”
РОБОЧА ПРОГРАМА З дисципліни “Англійська мова” для спеціальності:...
Робоча програма затверджена на засіданні кафедри іноземних мов та перекладу “ 1 ” липня 2004р. Протокол №22
Робоча навчальна програма дисципліни “ Історія України” для освітньо-кваліфікаційного...
Робоча навчальна програма складена відповідно до навчальної програми «Історія України»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка