Первобитная історія найтриваліший період в житті людського суспільства. Вона представляє особливий інтерес, оскільки в її надрах зародилися багато явищ


НазваПервобитная історія найтриваліший період в житті людського суспільства. Вона представляє особливий інтерес, оскільки в її надрах зародилися багато явищ
Сторінка3/23
Дата17.03.2013
Розмір3.31 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Військова справа > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Трипільська культура

Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́ні (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́ні-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.

Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвиткові три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.

Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

Берестецька битва

Берестецька битва - битва між армією Речі Посполитої (король Ян Казимир, великий коронний гетьман Миколай Потоцький, польний коронний гетьман Мартин Калиновський) і козацько - кримським військом (гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, хан Іслям III Герай), яке сталося 18 (28) червня - 30 червня ( 10 липня) 1651 у села Берестечко на території Західної України ( Волинська область).

Польсько-литовська армія складалася за різними оцінками від 57 до 160 (за іншими джерелами - 220-240) тисяч воїнів (за польськими даними - 63 тисячі, з них 27 000 коронного війська і 30 000 посполитого рушення, але в даному підрахунку явно опущені близько 12 тис. німецької найманої піхоти, найманці з Молдавії і Румунії - Волохи; кількість шляхти явно применшив). Козацько-кримське військо було більше - 100 тисяч козаків і 25 тисяч кримських татар (за польськими даними - до 110 тисяч чоловік) .

Перемогу здобула польсько-литовська армія після того, як кримці втекли з поля бою, захопивши з собою Богдана Хмельницького. Наслідком битви стало Белоцерковное перемир'я.

1652—1654. Переяславська угода

Докладніше: Битва під Батогом, Переяславська рада та Березневі статті

Переяславська Рада

Весна 1652 — зима 1653. Хоч козаки здобували далі деякі перемоги над поляками, з'явилися ознаки ослаблення і зневіри, і Xмельницький покладав щораз більшу надію на зовнішню допомогу. 1651–1652 він посилив зв'язки з кримськими татарами й Оттоманською Портою. Центром його уваги була Молдова. Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдовою, а далі з Туреччиною і Кримським Ханатом. Xмельнцький вислав Тимоша на весні 1652 з великим козацько-татарським військом до Молдови. 2 червня 1652 відбувся бій під Батогом з 30-тисячним польським військом, з якого Xмельницький, що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молдовські бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15 вересня 1653 поклала кінець молдовській орієнтації Xмельницького.

Тим часом в Україні знову розгорілася війна. Велике 80-тисячне польське військо наступило на Поділля, але було оточене об'єднаними силами козаків і кримських татар під Жванцем на початку грудня 1653. Та у вирішальний момент кримці знову погодилися з поляками, без згоди українського союзника, і Xмельницький мусив замиритися 5 грудня з поляками на основі Зборівського договору 1649. Ця нова татарська зрада примусила гетьмана до рішучої зміни орієнтації.

Майже від початку повстання Xмельницький утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте польські поразки в Україні і загроза, що Xмельницький визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням так званої Переяславської угоди (у січні — березні 1654) у ході якої були підписані Березневі статті. За цими статтями, Україна визнала протекторат московського царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військово-політичну допомогу Москви проти Польщі.

Українізація

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.Зміст [сховати]

Причини проведення українізаціїПолітика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Скіфо-сарматський світ

У І тис. до н. е. на українських теренах з’явилися нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж інших племен виділялися степовики. Вони вміли виготовляти міцну зброю, їздити верхи, мали потужні бойові луки. У них набуло розквіту кочове скотарство.

Про перше з цих племен – «людей кіммерійських» – дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Їхні пам’ятки ІX – першої половини VІІ ст. до н. е. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Походження кіммерійців фахівці пов’язують з найпізнішими племенами зрубної культури. В VІІІ–VІІ ст. до н. е. іраномовні кіммерійці проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війська місцевих зверхників, спустошують їхні землі (впродовж 722–715 рр. – державу Урарту в Закавказзі, в 705 р. – ассирійського царя Саргона ІІ).

Провідне місце в господарстві кіммерійців посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування.

Озброєння воїна складалося з лука, кинджала або меча та списа. Основу війська утворювали загони легкоозброєних вершників-лучників на чолі з родовими вождями.

Мистецтво кіммерійців мало прикладний характер. Створювалися також кам’яні антропоморфні статуї, на яких висікалися зображення різноманітної військової амуніції.

Постійний натиск кіммерійців відчували осілі землеробські племена чорноліської культури (XІ–VІІІ ст. до н. е.), що мешкали північніше. У Лісостепу останні створили перші добре укріплені городища. З метою самооборони вони запозичили від степових нападників їхнє прогресивне для свого часу озброєння.

Подальший розвиток кіммерійського суспільства обірвала навала скіфів.

Найдавніші згадки про скіфів (самі вони себе називали сколотами), датовані серединою VІІ ст. до н. е., містяться в ассирійських клинописах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того як мідійський цар Кіаксар, запросивши ватажків кочівників на банкет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав кінець. Вони повернулись на місця своїх основних кочівель – простори Прикубання й Північного Кавказу. А надалі рушили в західному напрямку.

На початку VІ ст. до н. е. скіфи зазнали навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат, майже не вступаючи в бойові дії, перемогли персів. Дійшовши до Волги, нападники повинні були повернути назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їх непереможність.

Про походження скіфів і їх переселення в причорноморські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. У середині V ст. до н. е. він перебував у місті Ольвія і описав отримані свідчення у ІV книзі своєї дев’ятитомної «Історії». На його думку, «із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію...»

Перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим відбулося в середині – другій половині VІ ст. до н. е. Причиною передислокації стало намагання кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу, а це відкривало широкі можливості для збагачення.

До складу скіфської держави, яка сформувалась наприкінці VІ ст. до н. е., крім іраномовних сколотів, входили різні за походженням народи: кочові й осілі. Поблизу Ольвії жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них – аллазони. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби, котрих ще іменували борисфенітами (обидва ці народи, що заселяли лісостепи між Верхнім Дністром і Ворсклою, зараховують до пращурів слов’ян). В степах на схід від Борисфена (Дніпра) проживали скіфи-кочовики, а на берегах Азовського моря та в степовому Криму кочували царські скіфи. Територію довкола населяли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо). Це був багатий світ, у якому різні народи й племена постійно зазнавали взаємовпливів.

Північно-причорноморська Скіфія досягла розквіту в ІV ст. до н. е., коли на короткий час тут виникло державне утворення. Сталося це за царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіпом ІІ – батьком Олек­сандра Македонського. Останній теж намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії – Запіріон з 30 тис. воїнів після невдалої облоги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками.

Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою зумовлювала наявність у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Ударною силою скіфів виступала кіннота. Основною зброєю слугував невеликий складний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались також дротики, у ближньому бою – списи, сокири, кинджали і, передусім, короткі мечі. Головним захисним засобом був панцир, хоч використовувались і звичайні шкіряні куртки. Ще воїн мав бойовий пояс і щит, його голову прикривав шолом. У загонах важкоозброєних вершників, які формувалися зі скіфської знаті, захищеним був і бойовий кінь.

Щоб убезпечити себе від нападників сусіди скіфів зводили укріплення. У багатолюдному Лісостепу, де продовжували розвиток осілі землероби – нащадки чорнолісців, існувало чимало величезних на той час городищ – Трахтемирівське (понад 500 га), Мотронинське (200 га), Ходосівське (2000 га), Більське (4000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених поселень. Висота земляних валів на Більському й Не­мирівському городищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.

Лісостепові племена займалися орним землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес, горох, сочевицю. Практикувалось і скотарство: розводилась велика й мала рогата худоба, кінь, свиня. Розвивались садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, а також бронзи. Суспільство в соціальному плані було досить диференційоване.

Ще виразніше розшарування спостерігалось у середовищі кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, – Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах.

Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею виступала Табіті – богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Папай – володар неба; його дружина Апі – богиня землі, прародителька цього народу; Гойтосір – бог сонця; Фагімасад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – бог-родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини.

Образотворче мистецтво скіфів мало зооморфний характер (так званий звіриний стиль). Найчастіше зображалися олені, барани, коні, кошачі хижаки, фантастичні грифони. Монументальне мистецтво представлене кам’яними антропоморфними стелами.

Занепад могутньої скіфської держави почався на рубежі ІV–ІІІ ст. до н. е., а в ІІ ст. до н. е. на більшій частині її території з’явилися нові кочові племена. Певний час (до ІV ст. н. е.) Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова.

Сармати, котрі витіснили скіфів, більш як 600 років займали простори від прикаспійських степів до Нижнього Подунав’я і активно впливали на події в античному світі та в щойно народженому ранньослов’янському. Римські автори підкреслювали їхню агресивність і войовничість. Слово «сармат» не є самоназвою цього народу, воно походить від давньоіранського «саоромант», що перекладається як «оперезаний мечем».

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е., племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів (такими були їхні справжні назви) хвилями посунули на захід у пошуках нових пасовиськ. З кінця ІІ ст. до н. е. почалося масове переселення сарматів на територію Північного Причорномор’я. А на рубежі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром, проникнувши аж до Південного Бугу та Дунаю.Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їхніх кочових попередників. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що «коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою сармати користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами й списами. Зброєю добре володіли й жінки.

В середині І ст. н. е., коли їхнє суспільство досягло найбільшого розквіту, сармати розселилися ще західніше. У їхньому оточенні опинилися пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Постійні набіги сарматів і вимоги сплачувати данину зумовили переселення на нові території ранньослов’янського населення зарубинецької культури Середнього Подніпров’я.

Поступово бідніші прошарки кочового сарматського населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. В ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів і якась їх частина ввійшла до складу черняхівської культури, що виступала об’єднанням кількох різних народів (детальніше про це йтиметься далі).
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Зерна, посіяні в душі дітей, проросли. Це і перемога учнів в районних...
Оскільки вона веде, а не тягне за собою, вона перебуває у згоді з учнем. Оскільки вона спонукає, а не змушує, навчання учню дається...
План.  Історія рушнику;  Етапи виготовлення рушників та семантика...
Українці, котрі належать до слов\'ян, акумулювали у надрах традиційної матеріальної і духовної культури значний масив інформації...
1 Історія як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела...
Сторія вивчає події,явища,які допускають науковіобгрунтовані уявлення про головні тенденції розвитку людини,суспільства
Реферат на тему: “Вибори та їх роль в політичному житті”
Питання про вибори є актуальними в наш час, оскільки відіграють неабияку роль в політичному житті. До цього питання звертаються багато...
Питання на залік з навчальної дисципліни «Історія України»
Початки людського життя на території України. Основні етапи розвитку первісного суспільства
НАЦІОНАЛЬНА ДОКТРИНА МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ
Україні. Підтримка молодих людей, їхнє залучення до творчої, активної участі в житті суспільства це інвестиції в розвиток стратегічних...
87. Укра їнська національна символіка: історія і сучасність
Символіка-це своєрідна візитна картка країни, вона ніби представляє її,підтверджує її існування. Відповідно до статті 20 Конституції...
ОСНОВНІ НАПРЯМИ соціальної політики на період до 2015 року
Конституцією України економічних, соціальних і трудових прав громадян, всебічного розвитку людського та трудового потенціалу, високого...
1. 1 Еволюція функцій
Занадто очевидний розрив між традиційно сформованим змістом монографій, підручників і навчальних видань і тими державними і правовими...
Астрономії. Її розвиток та значення в житті суспільства КОНСПЕКТ...
КОНСПЕКТ УРОКУ Предмет астрономії. Ії розвиток та значення в житті суспільства. Методи та засоби астрономічних спостережень
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка