|
|
Скачати 0.54 Mb.
|
| 87.Українська національна символіка: історія і сучасність. Символіка-це своєрідна візитна картка країни, вона ніби представляє її,підтверджує її існування. Відповідно до статті 20 Конституції України (1996р.) державними символами України є Державний герб України, Державний прапор України і Державний гімн України. З часів Київської Русі дійшов до нас родинний знак князя Володимира Великого – тризуб. Сьогодні він на гербі України. Колись його карбували на монетах. Був він і на печатці князя. Існують найрізноманітніші трактування тризуба: скіпетр скіфських царів, норманський сокіл, стилізована квітка (трисвічник), схематичне зображення слова «воля», емблема сокири чи колоса, символ влади над трьома світами (небесним, земним, підземним). Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов (або Вогонь, Воду й Життя). Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі, в гербі французької королеви Анни, на надгробку св.Еріка у Швеції та ін. Тризуб,як знак князівської власності Рюриковичів, широко використовувався у державному житті Київської Русі: на печатках, якими скріплювали договори, на князівських товарах, що йшли на продаж за кордон. Крім того, виконані в бронзі чи в сріблі тризуби прикрашали пояси дружинників князівського війська, його зброю та знамена. У період феодального роздроблення Русі тризуб поступово витісняється з ужитку. На зміну приходять: на Київські землі – зображення святого архистратига Михаїла; на зах.укр землях – лев, що дереться на скелю. За часів Київської Русі герби мали всі окремі князівства. Тризуб на час прийняття Руссю християнства був настільки популярним, що хрест довелось об`єднати з ним в один знак, для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт , на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний). Кожен символ ставить акценти на різних аспектах світобудови , графіка кожного знаку лаконічна чітка і промовиста. Якщо хрест концентрує увагу на значимості для світобудови третьої сили, то тризуб, відображаючи як триєдність світобудови , так і троїстість полум`я – енергії , принцип вогню і поступу.Археологічні знахідки тризуба на українських землях датують першим століттям нашої ери, однак деякі вчені вважають, що цей знак бере початок ще з часів трипільської культури (5 – 3 тис. років до н. е.). Після жовтневої революції 1917р в Україні для вибору майбутнього герба держави пропонувалися різні символи, наприклад: на червоному щиті – золотий серп і молот, освітлений промінням сонця і обрамлений колоссям пшениці з написом на червоній стрічці внизу «Українська РСР». Вгорі герба зображення червоної п»ятикутної зірки. Центральною Радою під головуванням М. Грушевського 22 березня 1918 року тризуб на синьому тлі був схвалений як державний герб УНР. Тризуб залишився державним Гербом України за гетьмана Павла Скоропадського й УНР часів Директорії. 19 лютого1992р. Верховна Рада України визнала золотий тризуб на синьому тлі малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затвердженно. Крім містичного знака – тризуба, українська державна символіка включає прапор із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього (верхнього) і жовтого (нижнього) кольорів. За законами геральдики – це синьо-жовтий колір. У такому сполучені: синій колір – честь, вірність, щирість, мир, безкрайність неба, безпека, злагода; жовтий – щедрість Божа, український лан пшениці, велич, шана. Ці кольори вперше з’явилися в 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства: на синьому полі був зображений золотий лев. В Галичині у ХІХ ст. синьо-жовті кольори були визнані національними. До цього слід додати, що домінування жовтого та блакитного кольорів (з різними тіньовими гамами) на прапорах України-Русі простежується з періоду прийняття християнства. Запорізькі козаки мали мирний жовто-блакитний прапор. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам. Сині й жовті кольори присутні у витворах мистецтва (мініатюри, прикраси), у гербах українських земель, міст і старшинських родів. Жовті та блакитні барви зустрічаються на прапорах і поховальних прикрасах ремісників і селян. У ХУІІІ ст. ці кольори присутні на полкових прапорах Київського, Лубенського, Полтавського, Чернігівського козацьких полків. Блакитні жупани й жовті свити носили учасники гайдамацького руху. Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» І.Рєпіна, консультантом якого був Д.Яворницький, та на знаменитому полотні М.Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ в 1649 році». Наведені факти переконливо свідчать, що синьо-жовті поєднання кольорів великою мірою використовували у козацько-гетьманську добу. У 1848 р. у Львові синьо-жовті прапори прикрашали будинок, де відбувся з’їзд українських учених. Їх порядок не був одразу усталеним, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Особливого розмаху процеси використання жовто-блакитного прапора набули під час 50-х роковин від дня смерті Т.Шевченка. У період 1917 – початку 1919рр. синьо-жовтим прапором користувалися в Україні й більшовики. З 22 березня 1918р. з деякими змінами жовто-блакитний прапор використовувався в УНР та Української держави П. Скоропадського, в Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами на еміграції. У 1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим. Вже 4 вересня 1991 р. над будинком Верховної Ради України з’явився національний синьо-жовтий прапор. Такий же стяг піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л.М.Кравчука до США і Канади у вересні – жовтні 1991р.. 28 січня 1992р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий прапор Державним прапором. Законодавством України закріплена музично-поетична емблема держави. Мелодію українського національного гімну Ще не вмерла Україна (музика Михайла Вербицького) затверджено як мелодію Державного Гімну України. З метою уточнення тексту гімну (слова до нього написав відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський ще у 60-х роках ХІХст.) відповідно до сучасних реалій було створено Державну комісію з підготовки і проведення конкурсу на кращий текст гімну України. Державний Гімн як офіційний символ держави виконується на початку офіційних зустрічей на високому рівні, під час прийняття військової присяги, спортивних змагань. У ХІХ ст. за браком гімну українці співали „Многая літа”, пісні і вірші „Дай, Боже, в добрий час”, „Мир вам, браття, всім приносим”, „Заповіт” Т.Шевченка, молитву „Боже, Великий Єдиний” та інші твори. Мелодію, відому нині всьому світові під назвою „Запорозький марш”, українці також вважають своїм гімном. Народження вірша „Ще не вмерла Україна” пов’язане з вечіркою на одній з київських квартир у 1862р., на якій група прогресивно настроєної молоді, взявши за основу польський гімн, створила за його зразком текст. Брали участь у колективному творчому процесі поет Микола Вербицький і Тадей Рильський, батько видатного українського поета. Та найбільше – Павло Чубинський, авторство якого було всіма визнане і під чиїм іменем пісня стала поширюватися по Україні. Твір відразу здобув популярність серед молоді, його співали на мотив сербського гімну. Через рік вірш нелегально переправили з Києва в Галичину і опублікували у львівському журналі „Мета” (№4, 1863р.) разом з віршами Тараса Шевченка. Це стало причиною, що досить довго текст „Ще не вмерла Україна” приписували Шевченку. Поетичний твір швидко розійшовся серед інтелігенції, студентів, гімназистів. Музику до нього написав західноукраїнський композитор композитор і диригент Михайло Вербицького – спершу для солоспіву, а згодом для хору. Крім М.Вербицького, музику на слова П.Чубинського писали й інші українські композитори, зокрема Кирило Стеценко. Найбільш усталений та канонізований текст пісні подала газета „Літературна Україна” 2 серпня 1990р. Як національний гімн „Ще не вмерла Україна” визнавали І.Франко, Леся Українка, інші громадсько-політичні діячі, трудові українські громади в різних куточках світу. 15 січня 1992р. на засіданні Президії Верховної Ради України було розглянемо питання про Державний гімн України. Вирішено затвердити музичну редакцію Державного гімну України, автором музики якої є М.Вербицький. 15. Політична і правова культура княжої доби. «Руська правда» як пам’ятка давньоруського права. «РУСЬКА ПРАВДА» - збірники норм давньоруського права, складені переважно в 11-12 ст.; найважливіше джерело для вивчення суспільних відносин, історії та правової системи Київської Русі. Більшість дослідників пов'язують «Найдавнішу правду» з ім'ям Ярослава Мудрого. Сьогодні відомо 106 списків «Р.п.», складених у 13-17 ст., що їх прийнято поділяти на три редакції - Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі. Коротка редакція «Руської правди» (43 статті) є найдавнішою (11 ст.). Вона складається з «Правди Ярослава» або «Найдавнішої правди» (ст. 1-18), «Правди Ярославичів» або «Статуту Ярославичів» (ст. 19-41), «Локону вірного» (ст. 42) та «Урока мостникам» (ст. 43). «Правду Ярослава» складено у 1030-х роках (за деякими дан. --- бл. 1016). Норми «Найдавнішої правди» відображають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду. Зберігається, хоч із значним обмеженням, інститут кривавої помсти, предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, її військове спорядження і челядь, відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння, «Правду Ярославичів» складено у 1050-60-х роках. Майже всі її норми спрямовано на захист князівського маєтку, земельної власності князя тощо. У ній чітко виражено специфіку середньовічного права як права-привілею. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривень, за князівського дружинника - 80 гривень. В основу «Найдавнішої Правди» покладене давньоруське звичаєве право. Умовно її поділяють на чотири частини: 1) правові норми про вбивство (ст. 1); 2) правові норми про тілесні пошкодження (ст. 2-7); 3) правові норми про образу (ст. 8-10); 4) правові норми про порушення права власності (ст. 11-18). Цей документ зберігає, хоча й зі значними обмеженнями, архаїчне право кровної помсти за вбивство. Предметом правового захисту тут виступає життя, тілесна недоторканність, честь дружинної знаті. За образу людської гідності карали досить жорстоко: наприклад, за висмикування вуса або частини бороди треба було сплатити штраф учетверо більший, ніж за відсічення пальця. Інші статті «Правди Ярослава» врегульовували порядок відшкодування потерпілим у разі порушення права власності на челядь, коней, зброю, одяг та інше майно, порядок повернення їх господарю. Про високий рівень правової думки у Київській державі свідчило відмежування права власності та права володіння (ст. 13,14). «Правда Ярослава» порушувала питання про правове становище челяді і холопів, про спадкоємництво, про земельну власність, але ще були відсутні норми захисту феодального землеволодіння. Щодо складання Розширеної редакції «Р.п.», яка є пам'яткою розвинутого середньовіччя, серед дослідників немає єдиної думки. Її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Розширена редакція «Р.п.» (121 ст.) включала перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно відстоювала інтереси земельної аристократії, захищала її власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювалися на кріпаків, визнавала обмеження майнових та особистих прав різних категорій залежного населення. Скорочену редакцію «Р.п.» більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у 15 (навіть 17) ст. Законодавство цього періоду мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях «Р.п.» говориться про встановлення права власності не тільки на землю та угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва та ін. Відомі такі види договорів: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. Найповніше був урегульований договір позики, що було наслідком повстання київських низів у 1113 проти лихварів. Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб внормувати ситуацію, вжив заходи щодо впорядкування відсотків з боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Об'єктом позики були не лише гроші, але і хліб, мед. Багато уваги приділено кримінальному праву. За «Р.п.» поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, чи це нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Суб'єктами злочину могла бути будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповідав його власник. Система покарань була досить проста і м'яка. Найбільш серйозними покараннями були потік і розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався на холопа. Найбільш поширеними були грошові покарання --- вира і продажа. Перша сплачувалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривень, друга --- за ін. злочини в розмірі від 3 до 12 гривень. Смертна кара не записана у «Р.п.», але літописний матеріал свідчить про її застосування за виступи проти князівської влади і зраду князя. Так, організатори та учасники повстання проти князівської влади (70 чоловік) були страчені через повішення князем Ізяславом Ярославичем у Києві в 1068. За злочини, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух та ін.), тюремне ув'язнення тощо. У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації, включаючи самого князя. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивства). Судові функції виконували і церковні органи. Існував також вотчинний суд --- право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала складали невід'ємну частину його імунітетних прав. «Руська Правда» є підтвердженням того, що наші пращури — засновники української державності — були носіями високої правової культури, яка ґрунтувалась на звичаях предків, і поступово, зі становленням держави, трансформувалась у норми звичаєвого права, а згодом — у систему правових норм, що складались із санкціонованих державними структурами тих же звичаїв. 14. Запровадження християнства у Київській Русі та його вплив на розвиток культури. Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала, церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась і освіта. Вплив християнства на розвиток освіти в Київській Русі. Розвивалася в Київській Русі освіта. Освіченими були багато представників влади – князів, правителів, воєвод: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Рюрик Ростиславович та ін. Князі завжди переймалися проблемами освіти. Літопис свідчить, що Володимир Святославич відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків. Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін. Були відомі на Русі й твори античних філософів – Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Аврелія. Осередками освіти були церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва. Одним з таких осередків був Києво-Печерський монастир, що його за правління Ярослава Мудрого заснував виходець з м. Любича (на Чернігівщині) преподобний Антоній. Печерський монастир був центром не тільки православ’я, а й літописання, мистецтва, медицини; він уславився іменами Нестора літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія і багатьох інших. При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві. 988 р. - запровадження християнства на Русі 978-1015 pp. - правління Володимира Великого. Хрешення Русі мало в цілому позитивні наслідки. По-перше, Русь об'єдналася в єдину феодальну державу. Вона була укріплена писаними законами, більш розвиненою релігією. По-друге, значного розвитку набули економіка і культура Русі. Вона стала рівною з усіма в цивілізованому світі, зріс її міжнародний престиж. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби. Князь Ярослав Мудрий одружився з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії і Франції. По-третє, утверджуючи феодальну державність, християнство тим самим стверджувало законність, можливість для більшості населення реалізувати свої творчі здібності. Результатом став небувалий розквіт матеріальної і духовної культури Русі. Є відомості, що бл. 860, два руських князі мали б прийняти християнство, бо патріарх Фотій в одному посланні пише, що він вислав на Русь єпископа десь бл. 864. Нема, однак, певності, чи то було єпископство в Тмуторокані, чи в Києві.Наприкінці 9 ст. організаційно в “руській землі” оформлюється церковна структура - митрополія, на чолі якої став болгарин Михаїл (кін. 9 ст.), який схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. За переказами, на могилі Аскольда мала бути збудована церква св. Миколи, що свідчило б, що він був християнином. Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882 р. новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ. Наступник Олега на київському столі Ігор I (913-945 рр.) сприяв дуалістичному, двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому проникненню в країні.Знову ж за Олега язичницька реакція придушила християнство, але воно не зникло зовсім, і є свідчення, що за кн. Ігоря існувала в Києві церква св. Іллі, бо при укладанні договору з греками 944 частина його посольства присягала на Євангеліє.Християнство ширилось в Україні також з Заходу, з Моравії, де місійну працю провадили Кирило і Мефодій та їхні учні. Обидва слов. апостоли в дорозі до хозарів були в Криму і там найшли мощі папи Климентія І. З діяльністю Кирила і Мефодія традиція пов'язує проникнення християнства через Галичину на Волинь, де мали б бути у Володимирі єп. ще перед хрищенням Києва за Володимира Великого. Припускають, що за тих часів у Перемишлі вже було єпископство (М. Чубатий).По смерті Ігоря у 945 р. на чолі держави стає його вдова – княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше в Києві у 955 р.) приймає хрещення. У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936-973 рр.). За свідченням німецьких хроністів , посли від княгині Ольги у 959 р. “просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У відповідь він прислав на Русь посольство на чолі з єп. Адальберт. Проте вже у 962 р. він вернувся назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва.Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег правдоподібно вже були християнами. Більше того, у 979 р. папа Бенедикт VII висилав послів до Ярополка. Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з'являються 6 різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але трохи згодом Володимир переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібно нової віри (Київська держава ) підтримувала найтісніші стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ. Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабка Володимира — Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів — проголошення Перуна верховним богом Київській Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії — християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій — ісламу, іудаїзму. Незадовго до прийняття нової віри відбувся ряд важливих політичних подій. У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира. Той згодився, але за умови: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору, тож погодився на вимогу. Володимир, у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцянку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відправити до Херсонесу сестру. Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення. Літопис умовчує про останні 15 років життя князя. Але з іноземних джерел відомо, що Анна померла 1011 р. і князь одружився з германською принцесою. Наприкінці життя проти Володимира повстали сини. Під час лаштування походу на Новгород проти Ярослава Володимир раптово помер 15 липня 1015 р. Князя поховано у зведеній за його велінням Десятинній церкві. Наслідки запровадження християнства. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками. Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобов’язував ченців започатковувати у себе бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво – Печерський, який став, можливо, найвизначнішим центром давньоруської культури. З ним пов’язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном. Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов’янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогативою одного тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу. Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. |
|
2. Виховання військовослужбовців: історія і сучасність СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ТА ПЕДАГОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ГУМАНІТАРНОГО РОЗВИТКУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ |
МІЖНАРОДНУ НАУКОВУ КОНФЕРЕНЦІЮ Українська діаспора: історія, сучасність, проблеми, напрямки співпраці між діаспорою та Україною |
|
Златогорський Олексій, Панишко Сергій, Баюк Віктор Польовий археологічний... Волинський музей: історія і сучасність. Науковий збірник. Вип. IV. – Луцьк, 2009. – С |
Символіка та історія обласних центрів Закарпатська область Уж” бере свій початок від турецьких слів „унг”, „онг” правий. Ще одна гіпотеза походження назви вказує на старотюркське „уз”, що... |
|
ПЛАН КОНСПЕК Т Проведення заняття із гуманітарної підготовки Тема №18 “Державна символіка України та геральдична символіка МНС України – важливі складові формування патріотизму працівників МНС... |
ПЛАН КОНСПЕК Т Проведення заняття із гуманітарної підготовки Тема №19 “Державна символіка України та геральдична символіка МНС України – важливі складові формування патріотизму працівників МНС... |
|
ПЛАН КОНСПЕК Т Проведення заняття із гуманітарної підготовки Тема №18: Державна символіка України та Геральдична символіка МНС України – важливі складові формування патріотизму працівників МНС... |
ПЛАН КОНСПЕК Т Проведення заняття із гуманітарної підготовки Тема №18 “Державна символіка України та геральдична символіка МНС України – важливі складові формування патріотизму працівників МНС... |
|
«Корекційна освіта: історія, сучасність та перспектива розвитку» «Чернівецька спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №4» про завершення підготовчого етапу дослідно-експериментальної роботи за... |
Тема. „Бджільництво: історія та сучасність ” Довгий і складний історичний шлях пройшло Українське бджільництво – найдавніше улюблене заняття нашого народу. Протягом століть пізнавалися... |