|
|
Скачати 3.31 Mb.
|
Голодомор в Україні 1932—1933 Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян[1]. Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодoмору[2]. Попри те, що злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство[3], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду [4]. Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. У порівнянні, Голод у Поволжі 1921-1922 роках та голод під час блокади Ленінграду в роки Другої світової війни висвітлювались в радянських засобах масової інформації та історичній літературі. Бездіяльність радянської прокуратури та інших органів влади стосовно факту злочину масового вбивства людей штучним голодом яскраво демонструє дійсний, а не декларований,— на словах чи на папері,— стан реалізації «радянської законності» у тоталітарній радянській державі. У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому[5] визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60 % громадян України вважають Голодомор геноцидом[6]. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Передумови утворення Київської Русі. Теорії походження держави. У VI—VII ст. завершився останній період праслов'янської історії, коли відбувся надзвичайно важливий процес заселення півдня східноєвропейського регіону. Розселення слов'ян на широких просторах, їхні активні взаємозв'язки з іноетнічними племенами і народами зумовили культурну диференціацію слов'янського світу. З VII ст. настав новий етап слов'янської історії, коли внаслідок складних міграційних процесів почали формуватися середньовічні ллеменнІ об'єднання, відомі нам з «Повісті временних літ». На території України літопис фіксує факт проживання шести племінних об'єднань: волинян (Західна Волинь), білих хорватів (Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя Дніпра) та уличів (нижнє Подніпров'я). У VIII—IX ст. ці племінні союзи трансформувалися у племінні княжіння. Сучасні дослідження дають змогу співвіднести Їх з певним історичним етапом — військової демократії — проміжним періодом від первіснообщинного суспільства до класового. Тоді вже була соціальна і майнова нерівність, але без легалізованого апарату примусу. Поступово занепадає роль віча, на якому раніше вирішували найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли потрібно князеві. Втрачається значення збройного ополчення, оскільки навколо князів формувалася дружина — об'єднання постійних бойових соратників, друзів князя і професійних воїнів. У східних слов”ян родова община переросла в територіальну, хоча її рештки у вигляді великих патріархальних сімей ще довго зберігалися. Утвердилася приватна власність індивідуальних сімей на засоби виробництва і продукцію. В общинному користуванні залишалося головне багатство землеробського суспільства – земля. Поряд зі землеробами-общинниками існували соціальні групи ремісників і купців. Родоплемінна верхівка з появою власності швидко збагачувалася, що дало їй змогу тримати загони професійних воїнів – дружинників. Виділення дружини — важливий етап у створенні класового суспільства і перетворенні влади князя з родоплемінної в державну. За допомогою дружини князь завойовує нові землі, збирає данину. Голоси дружинників можуть бути вирішальними у питаннях війни чи миру та в розв'язанні інших важливих проблем. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, що була постійним дорадчим органом при князеві. Поступово формувався клас великих землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, котрі бояри мали право передавати у спадщину). Більша частина селянства — смерди— була залежною тільки від князівської влади. Смерди сплачували князеві данину і виконували різні повинності. Зміни у сфері суспільно-політичного розвитку східних слов'ян VIII—IX ст. зумовлювали подальший прогрес у галузі економіки, збільшення обсягів додаткового продукту. Особливо зростала продуктивність сільського господарства. У цей період Збільшуються розміри землеробських поселень, отже, й орних земель. Утвердилася двопільна система, значно поліпшилося "^хнічне забезпечення землеробства. Широкого поширення набули важке рало чи плуг. Важливі зрушення відбулися й у ремеслі. Не тільки зріс його технічний рівень, а й визначилася його концепція на окремих поселеннях. Збільшення потенціалу ремесла створювало сприятливі передумови для виходу частини його продукції на широкий ринок. Аналіз писемних і археологічних джерел дає змогу зробити висновок, що у VII—IX ст. значно зросли масштаби міжнародних контактів Русі. Неоднозначне формувалися відносини з Хозарією, якій вдалося у цей час поширити свій вплив на частину східних слов'ян і обкласти їх даниною. Є свідчення про походи руських дружин на землі Візантії. Відомо, що з середини VIII ст. на Русі з'являються варяги. Так називали народи Скандінавії, яких нестача придатної для обробітку землі штовхала до участі у далеких мандрівках, пов'язаних з торгівлею, грабіжницькими нападами, піратством. У самій Скандінавії учасників завойовницьких морських походів того часу називали вікінгами, у Західній Європі — норманами (північними людьми). Саме вони проклали шлях через землі східних слов'ян до Візантії. Це був відомий шлях «з варяг у греки», який проходив через Фінську затоку, далі Невою і Ладозьким озером, а потім річкою Волхов через Ільменське озеро, річкою Ловать до верхів'я Дніпра І до Чорного моря. Варяги, прямуючи до ВізантІЇ, встановлювали контакти із слов'янами, вели з ними торгівлю, а часто й осідали на їх землях. Таким чином, у VIII—IX ст. у слов'янскому середовищі набирали сили процеси соціальне -економічного, політичного і культурного життя, складалися передумови для формування державності на Русі. Назва «Русь» стосується землі полян та їх стародавнього центру — Києва. Саме тут більше, ніж деінде, на Східно-Європейській рівнині взагалі і на землях сучасної України зокрема, відчутною була потреба в утворенні постійних військових сил, міцної державної організації. Київ з самого початку був значним торговим, культурним, військовим центром, у якому зосереджувалися матеріальні і культурні цінності різних племен і народів. Водночас, розташований на кордоні полянської землі, на вузькому клину між землями сіверян і древлян, він потребував постійного захисту, міцної оборони. На цьому зосереджували свою увагу київські князі Асколвд і Дір, про яких сповіщає літописець Нестор. Сучасні історики вважають, що в часи Аскольда І Діра в Східній Європі виникла перша слов'янська держава, яку можна називати Київським князівством. Сталося це приблизно в 40— 50-х роках IX ст. Вона була невеликою і охоплювала переважно Середнє Подніпров'я. Але її державний, економічний і воєнний потенціал був значний. Це доводить зовнішня політика, яку проводив Аскольд. Він започаткував збирання земель навколо Києва, що спричинило згуртування цих об'єднань у Давньоруській державі в наступному столітті. За врядування Аскольда були здійснені відомі походи проти Візантії. Є також свідчення про прийняття Аскольдом та його оточенням християнства. Сучасні дослідники схиляються до висновку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега та його воїнів, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика. Тому можна вважати, що відбувся, по суті, політичний переворот, внаслідок якого на київський престол сіла нова людина. Олег і його оточення фактично перейшли на службу ранньо-феодальнІй державі. Народний переказ про взяття Києва Олегом, насичений легендарними подробицями, висвітлює суть справи. Вперше в історії Південну Русь об'єднано з Північною, що було найважливішим етапом на шляху створення Давньоруської держави. Давньоруська державність формувалася в суспільстві, яке ще не було класовим, але в якому вже з'явилися перші паростки феодалізму. Для тієї перехідної стадії характерне «окняжнення» тих чи інших земель, тобто поширення на них влади князя. Час князювання Олега в Києві (882—912 рр.) характеризувався активізацією саме таких консолідаційних процесів. Саме тоді Київська Русь перетворилася на велику державу, яка об'єднувала більшу частину східнослов'янських племен — ільменських слов'ян, кривичів, полян, древлян, а також сіверян, радимичів, визволених з-під влади хозар. Усі племена сплачували князю данину і надавали йому військову допомогу. Його влада поширювалась на Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Смоленськ, Полоцьк та інші міста. З того часу Київ став столицею східнослов'янського об'єднання — «матір'ю городам руським», а київський князь — «великим князем руським», «під рукою» якого були інші князі. Розчленування України на Лівобережну та Правобережну Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська держава на початку 1660-х років розділилася на дві окремі частини — Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом. Чигиринський центр, який нагромадив великий досвід державної політики, зберіг свій вплив тільки на Правобережжі й то в основному на старшину. В той час на Лівобережжі проводилася інша політична лінія. Усі гетьмани перебували під значним впливом іноземних держав, насамперед Московії і Речі Посполитої. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками між народними низами і старшиною, соціальним напруженням. В українському суспільстві зростала анархія, з якої користалися його вороги. Правобережжя Після Ю.Хмельницького гетьманом Правобережної України, завдяки підтримці татар, став Павло Тетеря (1663— 1665). Він походив із православної шляхти, служив канцеляристом у луцькому суді, з 1648 р. — учасник Національної революції. При Б.Хмельницькому Тетеря виконував важливі дипломатичні доручення, зокрема брав участь у виробленні «Березневих статей» 1654 p., а згодом — Гадяцького та Чуднівського договорів, був переяславським полковником та недовгий час займав посаду генерального писаря при гетьманові Ю.Хмельницькому. Людина з доброю освітою, розумна, талановита, він у той же час відзначався користолюбством та егоїзмом. Ставши гетьманом, П.Тетеря висунув ряд вимог до польського короля, які передбачали підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького, відміну залежності православної ієрархії від римо-католицької, надання гетьманові права самостійних дипломатичних зв'язків з Кримом, Молдавією та Волощиною тощо. Більшість із них, як свідчить відомий дослідник Я. Дашкевич, король задовольнив. Невирішеним залишилося релігійне питання, яке, поряд з існуючими соціально-економічними суперечностями та намаганнями польської шляхти відновити в повному обсязі своє панування і гноблення в колишніх маєтках, стало причиною постійних народних заворушень. Влітку 1663 р. інтереси гетьмана Тетері й польського короля збіглися у питанні щодо початку воєнних дій проти Московії: перший прагнув за допомогою польського війська поширити свою владу на Лівобережжі й таким чином возз'єднати козацьку Україну, другий хотів відібрати у царя Смоленщину, яка раніше входила до складу Речі Посполитої. У листопаді 20-тисячне польське військо, 24 тис. козаків та 40 тис. татар ввійшли на Лівобережжя, а вже в січні 1664 р. вони взяли в облогу Глухів, що знаходився недалеко від українсько-московського кордону. Та надалі події розгорталися несприятливо для нападників. По-перше, проти відновлення польсько-шляхетських порядків виступило населення Лівобережжя. По-друге, похід запорізького кошового І.Сірка проти Кримського ханства значно обмежив татарську допомогу польському королеві. По-третє, на Правобережжі почалося повстання, на придушення якого було відправлено частину війська на чолі з П.Тетерею. До цього також додалася надзвичайно важка зима та голод. Переконавшись у неможливості перемоги, король Ян Казимир відмовився від намірів відновити польську владу на Лівобережжі й повернувся у Польщу. У цей час загинув славетний полковник І.Богун, якого розстріляли поляки, звинувативши у зв'язках з новообраним лівобережним гетьманом І.Брюховецьким. Тим часом розгоралося повстання на Правобережній Україні, спрямоване як проти Польщі, так і проти гетьмана Тетері. Придушувати його останньому допомагало польське військо, яке очолював С.Чарнецький. Прагнучи помститися за 1648 рік, поляки повсюдно палили, грабували, мордували українців, віддавали їх татарам як плату за допомогу. Чарнецький навіть наказав розкопати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його останки. На вимогу П.Тетері поляки заарештували і стратили І.Виговського, якого було звинувачено в організації повстання. Це ж інкримінували Ю.Хмельницькому, митрополиту Тукальському, героєві конотопської облоги полковнику Г.Гуляницькому, котрих також було заарештовано та посаджено до в'язниці. До повстання, що охопило майже все Правобережжя, у березні 1664 р. долучилася інтервенція І.Брюховецькога. Витіснивши ворожі війська з Лівобережжя та жорстоко покаравши тих, хто визнав владу польського короля, останній на чолі лівобічних полків та за підтримки московського війська переніс воєнні операції на правий берег Дніпра, прагнучи поширити свою владу на всю Україну. Але ця затія закінчилася невдачею. З допомогою поляків і татар Тетері вдалося витіснити Брюховецького зі своєї території та на певний час придушити основні осередки народного повстання. Наслідком воєнних дій, що точилися протягом 1664 p., стало перетворення Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров'ю захисників міст і сіл. За дуже приблизними підрахунками дослідників, загинуло близько 100 — 120 тис. осіб і десятки тисяч було забрано в татарську неволю. Поведінка П.Тетері та поляків викликала загальний осуд та ненависть правобережного населення, яке навесні 1665 р. знову піднялося на повстання. На поч. червня один із повстанських ватажків, найімовірніше В.Дрозденко, розбив під Брацлавом військо П.Тетері, ледь не захопивши у полон його самого. Після цього невдатний і розчарований гетьман, прихопивши клейноди, корогви й залишки архіву, втікає до Польщі, а згодом — до Туреччини, де був отруєний польськими агентами. Зневірившись у московському цареві, як гарантові української державності, П.Тетеря надіявся знайти підтримку у польського короля та кримського хана, але здобув лише прокляття власного народу за завдані руїни. Виявилося, що в існуванні української державності не зацікавлені ні Польща, ні Кримське ханство, ні, тим більше; Москва. |
| Зерна, посіяні в душі дітей, проросли. Це і перемога учнів в районних... Оскільки вона веде, а не тягне за собою, вона перебуває у згоді з учнем. Оскільки вона спонукає, а не змушує, навчання учню дається... |
План. Історія рушнику; Етапи виготовлення рушників та семантика... Українці, котрі належать до слов\'ян, акумулювали у надрах традиційної матеріальної і духовної культури значний масив інформації... |
| 1 Історія як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела... Сторія вивчає події,явища,які допускають науковіобгрунтовані уявлення про головні тенденції розвитку людини,суспільства |
Реферат на тему: “Вибори та їх роль в політичному житті” Питання про вибори є актуальними в наш час, оскільки відіграють неабияку роль в політичному житті. До цього питання звертаються багато... |
| Питання на залік з навчальної дисципліни «Історія України» Початки людського життя на території України. Основні етапи розвитку первісного суспільства |
НАЦІОНАЛЬНА ДОКТРИНА МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ Україні. Підтримка молодих людей, їхнє залучення до творчої, активної участі в житті суспільства це інвестиції в розвиток стратегічних... |
| 87. Укра їнська національна символіка: історія і сучасність Символіка-це своєрідна візитна картка країни, вона ніби представляє її,підтверджує її існування. Відповідно до статті 20 Конституції... |
ОСНОВНІ НАПРЯМИ соціальної політики на період до 2015 року Конституцією України економічних, соціальних і трудових прав громадян, всебічного розвитку людського та трудового потенціалу, високого... |
| 1. 1 Еволюція функцій Занадто очевидний розрив між традиційно сформованим змістом монографій, підручників і навчальних видань і тими державними і правовими... |
Астрономії. Її розвиток та значення в житті суспільства КОНСПЕКТ... КОНСПЕКТ УРОКУ Предмет астрономії. Ії розвиток та значення в житті суспільства. Методи та засоби астрономічних спостережень |