Первобитная історія найтриваліший період в житті людського суспільства. Вона представляє особливий інтерес, оскільки в її надрах зародилися багато явищ


НазваПервобитная історія найтриваліший період в житті людського суспільства. Вона представляє особливий інтерес, оскільки в її надрах зародилися багато явищ
Сторінка14/23
Дата17.03.2013
Розмір3.31 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Військова справа > Документи
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   23

Характерні ознаки та особливості розвитку культури Київської Русі

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил і чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об´єкт, і як суб´єкт історичного розвитку.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само, як православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним із найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам´яної кладки, переймається досвід створення фресок і мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з´являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187), що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше трапляються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам´яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов´янений» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересадженого варязького або візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський «звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах і змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навички) черняхівської та зарубинецької слов´янських культур (перша половина І тис. н. е.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов´яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов´янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов´яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов´ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти — основна ознака цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та пемісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з´явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні статті були об´єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському патерику».

Нестор (?—після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря, письменник і, можливо, літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безумовним вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом. Написане пізніше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монастиря, визначається більшою художньою свободою.

До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних знань. До визначних оригінальних пам´яток давньоруської літератури належить «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів похід» та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення — відносин світської та церковної влад.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання: концепцію «богоугодного володаря», в основу якої покладено ідею зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов´ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з´являється перше писане зведення законів Київської Русі — «Руська правда». Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). До Розширеної правди, крім названих правових документів, належить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське законодавство: з´являються норми, що регулюють питання боргових зобов´язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-адміністративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її суспільне життя в межі правових норм, що зумовило зростання правової культури населення та його цивілізованості.

Під впливом християнства нові тенденції з´явилися у сфері матеріальної культури. Зокрема, у княжу добу значного поширення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція. Типові ознаки візантійського стилю чітко простежуються в перших монументальних спорудах: Десятинній церкві в Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі в Чернігові (1031—1036). Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому яскраво проступають слов´янські традиції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з´являються риси західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й рельєфніше виявляються місцеві особливості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. У перебудованому вигляді із пам´яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві; Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іконопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та Болгарії, але невдовзі формуються місцеві традиції іконо-писання. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій), останній, за свідченням Печерського Патерика, «ікони писати хитр був зєло».

Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (7—1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з його ім´ям деякі фахівці пов´язують ікони «Печерської Богородиці» і «Великої Панагії».

Поступово відриваючись від візантійського коріння, формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості давньоруських міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, виконували роль не тільки політичних та економічних осередків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій і досягнень світового досвіду синтезувалася самобутня давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними ознаками та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.

Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.

Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п'ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.
До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміністрації Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про "Вічний мир" від 26 квітня (6 травня) 1686 p., Польща відмовилася від протекторату над Січчю.
Від середини XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. на Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили — козацьке військо. Найбільшу групу становили "городові" козаки, тобто ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх протягом другої половини XVII — XVIII ст. була різною: формально — від 20 до ЗО тисяч, фактично — до 55—89 тисяч.
В 70-ті роки XVII ст. були сформовані "охотницькі" (наймані) полки, які використовували переважно для придушення народних виступів.
У липні 1765 р. маніфестом Катерини II замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один уланський полки.
Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою республікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. На думку деяких учених, вона стала своєрідним сплавом людей Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.
Хоча національні державні інститути у формі гетьманського уряду і полково-сотенного адміністративного устрою існували з 1663 по 1714 рік (з перервами) і на Правобережній Україні, але прерогативи гетьманського уряду у під російській Україні були значно ширшими й ефективнішими. Польська влада фактично не визнавала автономних прав правобережних гетьманів українського козацтва на території Волині, Київщини й Поділля.
Територія Української козацької держави з другої половини ХУЛ ст. на заході межувала з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. Орель окреслювала південну межу краю, а північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Польщі простягався вгору по Дніпру до Чигирина, звідти до Чорного лісу.
В окремі періоди кордони змінювалися: наприклад, у 1713 р. внаслідок російсько-турецького договору про мир південний кордон Туреччини пройшов між річками Орель і Самара. Крім того, навіть у 1745 р. Колегія іноземних справ Росії визнала, що державні кордони з Польщею остаточно не встановлені.
Суттєвим було й те, що до 1754 р. існували внутрішні кордони між власне Росією та Гетьманатом.

6.2. Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи
Російський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Лівобережної України демократичних традицій військово-козацької системи, зміцненням та розширенням елементів Магдебурзького права. Тому неминучість ліквідації цих соціально-політичних інституцій і запровадження загальноімперських норм було лише питанням часу. Однак цей процес тривав значний історичний період.
За умовами "Вічного миру", укладеного між Польщею та Росією у 1686 p., Москва зберегла за собою Лівобережжя, Київ з округою. Правобережжя відійшло до Речі Посполитої, яка пообіцяла не заселяти середньої Київщини польськими колоністами.
Російська влада ще до виборів гетьманом І. Мазепи (липень 1687 р.) ревізувала автономні устої Гетьманату. До Глухівських статей 1672 р. долучилися нові обмеження: тепер не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, реалізуючи намагання старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян. Коломацькі статті (міждержавний договір, укладений 1687 р. на р. Коломанці (тепер — Харківська область) між новообраним гетьманом І. Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та Москвою — з іншого вперше заперечували державність України, але завдяки І. Мазепі цей пункт повністю не був реалізований.


Мазепа Іван (бл. 1639—1709) — гетьман України, політичний діяч і дипломат. Народився на Київщині в шляхетській українській родині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, згодом — у Варшаві в єзуїтській колегії. Кілька років жив за кордоном — у Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах, де вивчав дипломатію, військову справу та мови. У1659—1663 pp. був на службі при дворі короля Польщі, виконуючи дипломатичні доручення. В Україну повернувся у 1663 р., а в 1669 р. став командиром особистої охорони гетьмана П. Дорошенка. У1682 р. призначений генеральним осавулом при лівобережному гетьмані І. Самойловичу. У 1687 р. на раді старшин його обрали гетьманом України. На початках свого гетьманства зумів здобути прихильність московського царя Петра І та його двору. Проте дбав про збереження у Гетьманщині прав і вольностей. Здійснював політику об'єднання українських земель не основі станової держави західноєвропейського зразка з одночасним збереженням традиційного козацького устрою. Дбав про інтереси козацької та аристократичної верхівки, що викликало невдоволення у нижчих верств населення. Незадоволений політикою московських можновладців, потайки шукав союзу з Річчю Посполитою та Швецією, сподіваючись з їх допомогою відновити незалежність України від Московщини. При цьому жорстоко розправлявся з політичними конкурентами з числа козацьких ватажків. Після поразки шведсько-українського війська у Полтавській битві (1709) разом зі шведським королем Карлом XII відступив у землі, контрольовані турками. Помер у 1709 р. в передмісті Бендер. Похований у Святогорському монастирі румунського міста Галаца.
Період правління І. Мазепи був не простим для українського суспільства. Бюрократ і дипломат за характером, він намагався підтримувати добрі стосунки з Петром І та структурами московського уряду. У внутрішній політиці придушував будь-які вияви козацького "вільнодумства" й водночас зміцнював кріпосницькі домагання старшини, її станові права. При Мазепі процес знищення автономії України і форм виборного козацького правління набирав темпів.
Соціальна політика Мазепи, що насамперед враховувала інтереси старшини (хоча він намагався обмежити її апетити), не давала йому змоги розраховувати на масову підтримку українського населення в 1708 p., коли він змінив політичну орієнтацію. Напевне, мав рацію М. Грушевський, коли писав, що в народних масах Мазепа не мав популярності, його вважали в Україні панським гетьманом, старшинським вірним прислужником московського уряду, пильним виконавцем царських указів, що так важко падали на Гетьманщину.
І. Мазепа, як зазначав М. Брайчевський, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків у краї. Як відомо, земельна власність старшин існувала у формі рангових (гетьманські та царські пожалування, надані на період перебування на певній посаді) та приватних володінь. Дедалі виразнішою ставала тенденція перетворення тимчасових (рангових) фільварків на постійні. Генеральні й полкові старшини ставали власниками великих латифундій. Існували також козацькі й селянські господарства по 50—80 десятин, в яких було по 20—30, а то й більше голів великої рогатої худоби. Збільшувалася земельна власність православних монастирів: на початку ХVIII ст. їм в Гетьманщині належало майже 300 сіл та хуторів. Старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювали козаків на своїх підданих. Цей процес подекуди супроводжувався насильством і зловживаннями. Поглиблювалась майнова нерівність серед козацтва, а 1698 р. вона була узаконена: козаків розділили залежно від майнового стану на виборних (несли військову службу) і під-помічників (надавали допомогу виборним при спорядженні їх на службу).
Становище старшин особливо зміцнилося на початку XVIII ст. Реформи у сфері судочинства та податків (за Мазепи податок з волоки становив у середньому 1 крб. 20 коп. щорічно, а після нього — 2 крб. 88 коп.), опора на еліту свідчили про намір гетьмана створити в Україні прошарок національної аристократії, щоб за її підтримки зберегти оптимальний рівень автономії у складі Російської держави. Свої повноваження І. Мазепа захищав всіма засобами, в тому числі вдавався й до каральних експедицій, провокацій, страт, зближення із царем та його вельможами. Багато уваги доводилось приділяти запорожцям, які іменували гетьмана "вітчимом України". Наприкінці 1689 р. серед них зміцніла група козаків та старшин з пропольською орієнтацією. Гетьману вдалося з допомогою агентурної розвідки перехопити делегацію січовиків, яка прямувала до польського короля. На прохання І. Мазепи Петро І припинив постачання до Січі хліба й зброї, сукна та свинцю. Однак уже в травні 1690 р. запорожці били татар, допомагаючи Польщі, а протягом 1691—1693 pp. на службу до короля перейшло до 2 тис. козаків. Тоді гетьман змінив тактику й домігся, щоб січовикам цар сплатив борги одразу за два роки.


Вербуючи прихильників, Мазепа своєчасно й щедро виплачував козакам кінних полків гроші, сердюкам (гвардії) — одяг та платню. На відміну від І. Брюховецького, який хотів відокремити державні фінанси від гетьманського майна і передати перші під контроль царя, І. Мазепа об'єднав державні й гетьманські фінанси.
Не сприяв підвищенню авторитету гетьмана його конфлікт з організатором визвольного руху на Правобережжі Семеном Палієм. Якщо Палій уособлював демократичну ідею суспільно-політичного ладу в Україні, то Мазепа — аристократично-панську. Не підтримували гетьмана й міщани, які постійно скаржилися на сваволю козацької старшини саме Петру І. Проти Мазепи працював і релігійний чинник, бо, знаючи про його службу при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам про те, що гетьман — таємний католик. Незважаючи на те, що він пожертвував на будівництво й реконструкцію церков, монастирів, забезпечення колегіумів, допомогу спудеям величезні особисті кошти: більше мільйона золотих дукатів та мільйон злотих, 186 тис. крб.
Ознайомившись з принципами державного будівництва у Франції, Голландії, Італії, Німеччині, Мазепа став прихильником саме європейських засад державності, які тогочасне українське суспільство сприйняти не могло. Гетьман зробив ставку на "Лева півночі" — шведського короля Карла XII, бо з ним шукали союзу Англія, Франція, він був "Олександром Македонським XVIII ст.", але цей вибір виявився не раціональним.
Саме за Мазепи Росія почала максимально використовувати продуктивні сили, військовий потенціал України для задоволення власне російських, імперських апетитів. Посилилися спроби русифікації населення, особливо верхівки: гетьман і старшина повинні були всіляко пропагувати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодрукування.
Майже щорічно російські війська здійснювали походи в напрямі Кримського півострова, бо Росія намагалася закріпитися на Чорному морі. Мазепа теж посилав козаків у такі походи, але вони воювали неохоче, розуміючи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне.
З початком у 1700 р. російсько-шведської війни козацькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі. Нерідко їх підпорядковували офіцерам-іноземцям, які зверхньо ставилися до козаків, не звертали уваги на значні втрати в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами. Козаки потерпали також від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріального забезпечення.
Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки, а це збільшувало соціальну напруженість в суспільстві. Люди втікали на підпорядковану Січі територію, багато їх знайшло притулок на Правобережжі. Частина гетьманської старшини, невдоволена політикою Мазепи, слала на нього доноси до Москви. Але цар не йняв їм віри. Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокомандувачем російськими та українськими загонами в Гетьманщині на випадок наближення до неї шведської армії. Російські чиновники почали контролювати витрати на утримання козацьких полків, було реквізовано значну кількість гетьманської артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням "компенсувати" втрату ним булави.
І. Мазепа та його прихильники добре розуміли, що будь-який результат шведсько-російського суперництва матиме для Гетьманщини тяжкі наслідки. Тому після довгих роздумів було вирішено звільнитися від московської опіки, перейшовши під протекторат Швеції. Раптовий поворот Карла XII восени 1708 р. в Україну (замість очікуваного маршу в напрямку Москви) суттєво змінив плани І. Мазепи, який опинився перед важкою дилемою: залишитися вірним царю чи приєднатися до військ шведського монарха. Політичний вибір гетьмана став для Петра І неприємною несподіванкою, тому московська влада застосувала полярні методи поводження з українським народом: з одного боку, суворо карала російських військовослужбовців за наругу над жителями Гетьманщини, ліквідувала деякі статті оподаткування, з іншого — жорстоко карала та знищувала прихильників Мазепи.
Назавжди перейнявшись недовірою до козацької старшини, Петро І влітку 1709 p., відкинувши після перемоги в Полтавській битві обіцянки про збереження "козацьких прав і вольностей", призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні були стежити за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманщини, боротися з "мазепинською" агітацією, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана І. Скоропадського тощо. Ясно, що це був перший крок на шляху до ліквідації гетьманської посади взагалі, що й сталося у липні 1722 р. Згодом настала черга втручання російських представників у кадрову політику Гетьманату, уніфікації українських державних порядків до російських зразків, примусової інтеграції господарства Лівобережної України до російського. З 1712 р. утримання розквартированих в Гетьманщині російських полків було покладене на українських платників податків. Розпорошена й роз'єднана українська еліта виявилася не здатною опиратися імперській політиці царизму. Виступ І. Мазепи та його прибічників лише на короткий час загальмував інкорпораційні процеси, які після його поразки розвивалися з новою силою.
Інакше й не могло бути. Адже з такого важливого культурно-освітнього центру, яким була Києво-Могилянська академія, головним чином поширювалась консервативна, промосковська і промонархічна тенденція у розвитку політичної думки. Саме вони, а не національно-патріотичні й автономістичні ідеї з середовища, близького до козацької старшини, формували суспільну атмосферу.

Політичні причини та наслідки поразки І. Мазепи
Тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки. До них передусім належать:
— розчленованість українських земель між Росією і Польщею, що спричиняло відмінності в політичній орієнтації української еліти, соціальних верхів, духовенства, народних мас на Схід і Захід;
— відсутність чітких планів щодо майбутнього України в основних геополітичних суперників Росії;
— цілеспрямоване руйнування Москвою української державності, ослаблення ролі гетьмана у внутрідержавному житті, розбрат, конфлікти серед козацької старшини, а також між старшиною і гетьманом (конфлікт Мазепи з фастівським полковником С. Палієм);
— обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Мазепи значної частини козацтва у зв'язку з його "дружбою з царем" (хоч це свідчило, що він був гнучким і вмілим політиком); невдоволення серед селянства, яке вважало його панським, старшинським гетьманом;
— духовно-моральний надлом українського народу, зневіра в результативність боротьби за свою державність;
— недостатність зусиль щодо консолідації української військово-політичної еліти, неефективна протидія політиці московського царя, спрямованої на розкол українського суспільства, використання при цьому релігійного чинника (намагання нав'язати думку, що Мазепа — таємний католик).
Найважливіші політичні наслідки поразки І. Мазепи полягають у тому, що український народ вкотре відчув, що таке бути "під царем"; усвідомив ціну "союзу" з Московщиною, позбувся ілюзій щодо подальшого збереження своїх вольностей і прав; отримав ще один гіркий урок, який полягав у посиленні політичного, соціально-економічного, духовного визиску з боку Москви.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   23

Схожі:

Зерна, посіяні в душі дітей, проросли. Це і перемога учнів в районних...
Оскільки вона веде, а не тягне за собою, вона перебуває у згоді з учнем. Оскільки вона спонукає, а не змушує, навчання учню дається...
План.  Історія рушнику;  Етапи виготовлення рушників та семантика...
Українці, котрі належать до слов\'ян, акумулювали у надрах традиційної матеріальної і духовної культури значний масив інформації...
1 Історія як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела...
Сторія вивчає події,явища,які допускають науковіобгрунтовані уявлення про головні тенденції розвитку людини,суспільства
Реферат на тему: “Вибори та їх роль в політичному житті”
Питання про вибори є актуальними в наш час, оскільки відіграють неабияку роль в політичному житті. До цього питання звертаються багато...
Питання на залік з навчальної дисципліни «Історія України»
Початки людського життя на території України. Основні етапи розвитку первісного суспільства
НАЦІОНАЛЬНА ДОКТРИНА МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ
Україні. Підтримка молодих людей, їхнє залучення до творчої, активної участі в житті суспільства це інвестиції в розвиток стратегічних...
87. Укра їнська національна символіка: історія і сучасність
Символіка-це своєрідна візитна картка країни, вона ніби представляє її,підтверджує її існування. Відповідно до статті 20 Конституції...
ОСНОВНІ НАПРЯМИ соціальної політики на період до 2015 року
Конституцією України економічних, соціальних і трудових прав громадян, всебічного розвитку людського та трудового потенціалу, високого...
1. 1 Еволюція функцій
Занадто очевидний розрив між традиційно сформованим змістом монографій, підручників і навчальних видань і тими державними і правовими...
Астрономії. Її розвиток та значення в житті суспільства КОНСПЕКТ...
КОНСПЕКТ УРОКУ Предмет астрономії. Ії розвиток та значення в житті суспільства. Методи та засоби астрономічних спостережень
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка