|
|
Скачати 6.95 Mb.
|
|
1.2. Предмет, сутність та функції соціально-педагогічної діагностики Соціально-педагогічна діяльність, як і всяка інша професійна діяльність, має предмет, цілі, завдання, зміст, форми, методи і результати. Якщо соціально-педагогічна діагностика є складовою частиною професійної діяльності соціального педагога і має пряме відношення до всіх компонентів цієї діяльності, то її предметом стає особа, що розвивається. Поняття „особа” в застосуванні до соціальної педагогіки виражає дві загальні тенденції. З одного боку, відбувається просте перенесення результатів дослідження особи з соціології і психології в соціальну педагогіку, з іншого – зустрічаються спроби інтеграції даних соціології і психології в системі соціальної педагогіки. Продуктивна друга тенденція, що припускає інтеграцію даних соціології, психології розвитку в систему педагогіки. Ця інтеграція має на увазі, по-перше, співвідношення цих наук з соціально-педагогічним процесом і з тією концептуальною схемою, яка відображає соціально-педагогічну реальність, по-друге, уточнення на основі цих наук наявних в соціальній педагогіці понять і уявлень про закономірності соціально-педагогічного процесу, а також введення нових понять, що точніше відображають соціально-педагогічний процес і ті змістовні аспекти, які були вперше зафіксовані соціологією і психологією, по-третє, практичну перевірку тих нових теоретичних уявлень, які виникли на основі узагальнення даних інших наук, що і буде, по суті, вмістом особи в контексті педагогіки. Зрозуміло, ні соціологічне, ні психологічне вивчення особи не може замінити її педагогічного аналізу. Комплексність припускає забезпечення єдності соціального, психологічного і педагогічного у вивченні особи. З позицій системного підходу соціальна педагогіка розглядає специфічний рівень системної організації особи в сукупності результатів, отриманих іншими науками про людину. У філософсько-соціологічних науках особа предстає як відносно стійка цілісна структура, що формується в процесі людської діяльності. На цьому рівні аналізу визначаються загальні тенденції розвитку особи в суспільстві. 1. Особа формується під впливом тих перетворень, які відбуваються в суспільстві. Адекватна спрямованість складається під впливом тієї системи суспільних відносин, в яку особу включена. 2. У процесі розвитку і виховання особи спостерігається співвідношення об’єктивних умов і суб’єктивних чинників. 3. В умовах науково-технічного прогресу як домінуюча тенденція виступає персоніфікація особи. Персоніфікація – це комплекс напрямів змін і розвитку особи, який включає процес її духовного збагачення, зростання її самосвідомості, розгортання її духовного потенціалу. Персоніфікація, з одного боку, виступає як інструмент освоєння і привласнення особою соціального досвіду, з іншого – як засіб самовираження і самоствердження особи як неповторної індивідуальності. 4. Особа самореалізується на користь суспільства. Самореалізація виступає внутрішньою метою і критерієм її розвитку. Людина регулює власний розвиток. У цьому сенсі кожна особа відповідальна за своє формування. 5. Образ власної особи, що склався в свідомості людини, достатньо стійкий. Особа сприймає себе як об’єкт в певній сукупності символів, які складаються з елементів минулого і майбутнього. Стійкість особи не вичерпується повністю її безпосереднім індивідуальним досвідом, а припускає усвідомленість спадкоємності поколінь – досвід, традиції та ін. Абсолютно очевидно, що інтенсифікація людської діяльності й спілкування відбивається на психічному стані особи. Духовне збагачення, інтелектуальна насиченість, персоніфікація особи стимулюють її активність і різнобічність. Психологічні теорії особи різноманітні. Основні положення визнаних концепцій особи зводяться до наступного:
Особа є система, що постійно розвивається (що змінюється), яка формується, приймаючи певну соціальну форму. Постійна незавершеність – одна з внутрішніх умов її здібності до безмежного вдосконалення. Особа поєднує в собі стабільність психологічної організації з дивовижною гнучкістю, з можливостями перебудови, взаємозамінюваності, взаємодоповнення її утворюючих. Формування цілісної особи характеризується не тільки розвитком здібності до свідомого самоврядування, але і формуванням відповідної мотивації, яка обумовлює необхідну поведінку. Мотивація забезпечує подолання внутрішніх конфліктів, що виявляються в поведінці особи, що відхиляється. Визначальна роль психологічних утворень в поведінці виражається в здібності особи до відносної автономії від безпосереднього впливу навколишнього середовища. Людина стає особою, коли досягає такого рівня психічного розвитку, який робить його здатним управляти своєю поведінкою і діяльністю. Розвиток психічної діяльності йде від динамічного і нестійкого до стійкого (вельми рухомі психічні процеси, менш динамічні стани, стійкі психічні властивості особи). Зовнішні дії закріплюють і перетворюють психічні процеси і стани в стійкі ознаки. З психічних процесів на тлі станів утворюються властивості особи. Властивості характеризують стійкий і відносно постійний рівень активності, який властивий конкретній людині. Цей рівень визначає соціальну цінність особи і утворює суб’єктивні умови для її подальшого розвитку. Структура, що склалася, забезпечує незалежність поведінки від ситуативних дій і змін. Вона ж є показником зрілості і визначеності особи. Виділяють основні напрями аналізу особи в соціальній педагогіці. 1. Виховання особи в дитячому віці – це цілісний процес. Цілісність процесу формування особи школяра забезпечується реалізацією функцій (властивостей) виховання: стимулюючою, відповідністю діяльності, до якої залучаються учні, суспільно цінній діяльності людини. Цілісністю компонентів процесу виховання. 2. Потенціал розвитку, виховання, навчання у формуванні особи. Навчальна діяльність, яка є специфічною формою індивідуальної активності, спрямована на перебудову особи. Наприклад, в учбовій діяльності розвивається етична свідомість, а розвиток пізнавальної сфери приводить до формування специфічно дитячих уявлень про вимоги нормативної моральності. 3. Спілкування школяра як процес становлення суб’єкта спілкування. Поведінка школяра як суб’єкта спілкування визначає соціальні установки. Одна з найважливіших соціальних установок школяра як суб’єкта спілкування – „образ Я”. Її стрижень складають самоповага особи, яка синтезує в собі розсудливість (усвідомлення себе) і емоційність (задоволеність собою), що більшою мірою визначають поведінку школяра по відношенню до самого собі і до оточення. До числа інших соціальних установок входять: установка на товариськість, установка на іншу людину, готовність до емпатії, тобто співпереживанню і співчуттю. 4. Самовиховання особи школяра. Самовиховання визначається активністю особи, яка спрямована на власне формування і вдосконалення. Потреба в самовихованні є вищою формою розвитку особи. Зміст самовиховання школяра складають в основному розвиток вольових і етичних якостей, а також самовиправлення (подолання) негативних рис і поведінки, що відхиляється. 5. Подолання відхилень в розвитку і поведінці особи. Спрямованість і активність особи, відношення до ведучим діяльностям, індивідуально-психологічні особливості і якості – основні критерії важковиховуваності дітей і підлітків ті що вчаться з відхиленнями в поведінці – це важковиховувані і педагогічно занедбані діти, підлітки-правопорушники і неповнолітні злочинці. Аналіз формування особи показує що:
Отже, особа – продукт соціального розвитку суспільства і є соціальною якістю. Соціальність особи багатопланова. Особа як соціальна якість виховується. Суспільна цінність людини визначається тим, наскільки вона сформована як особа. Особа як педагогічне поняття – це система відносин, що самореалізується, саморозвивається, саморегулюється, яка є динамічною цілісністю сукупності стійких структур (утворення, стани, якості та ін.). Загальна теорія розвитку особи, націлена на пізнання закономірностей цього процесу, розуміє розвиток як саморозвиток, деяким підсумком якого є всяка структурна організація, тобто самоорганізація. Організм є система, тобто супідрядний взаємозв’язок частин, який дає в своїх суперечливих тенденціях, в своєму безперервному русі вищу єдність – організацію, що розвивається. Кожен організм володіє відносно стійким складом компонентів, структурою (внутрішньою організацією), певними функціями, особливим характером регуляції процесів управління, що протікають у ньому, взаємодії із зовнішнім середовищем. Найбільш високоорганізованою живою системою є людина. Людина є не просто система складна і унікальна, але система в горизонті нашого сучасного наукового бачення єдина по високому саморегулюванню. В світлі комплексу сучасних наукових представлень людина виступає як організована цілісність. Організація є єдністю структури (впорядкованості) і функції (спрямованості). Вона спрямована на досягнення певного корисного результату і збереження системи. Розгорнена організація розуміється як взаєморозташування і взаємозв’язок елементів деякого комплексу (структурна частина організації), їх дії і взаємодії (функціональна частина), єдністю цілей або виконуваних ними функцій і певними обставинами місця і часу. У основі самоорганізації лежить динамічне урівноваження. Неврівноважений стан є причиною збереження і розвитку системної організації. Окремий рух прагне до рівноваги, сукупний рух знову усуває рівновагу. Саморух до рівноважного стану властиво як окремим системам, так і їх елементам. Саморух здійснюється за рахунок початкової неврівноваженості, невідповідності протилежностей і властивий всім еволюційним змінам, зокрема біологічним і суспільним процесам. Сказане про самоорганізацію систем підводить до логічного узагальнення: системи, що самоорганізуються, – це системи, що саморозвиваються. Розвиток – це єдність спрямованих змін системи від менш до більш впорядкованого (організованого) стану і навпаки. Ускладнення організації викликає ускладнення розвитку. Для розвитку характерна скачкообразність і стійкість змін, що відбуваються. Категорія розвитку знаходиться щонайближче до закону заперечення. На користь цього приводять наступні аргументи: по-перше, закон заперечення, на відміну від інших законів, пояснює підсумкову цілісну картину процесу розвитку і виражає його інтегральний характер; по-друге, розуміння розвитку залежить від категорії діалектичного заперечення і закону заперечення. Суперечність результатів дії закону заперечення виражає діалектику зміни і збереження, оборотності і безворотності розвитку. Розвиток – це система змін, одночасно прогресивних і регресивних, необоротних і оборотних (що повторюються), переривчастих (якісних) і безперервних (кількісних) тощо. Розвиток – складний інтеграційний процес із стійкою структурою, закономірна і мимовільна зміна якісного стану системи як єдиного цілого. Розвиток предстає як сукупність стійких якісних змін стану системи, ведучих до нового рівня її цілісності. Стійкі, тобто якісні, стани є не що інше, як моменти розвитку системи. Стійкість систем зберігає дана якість, в той же час вона носить динамічний характер. І означає, з одного боку, збереження самого процесу розвитку, з іншого – збереження станів, досягнутих в ході розвитку. Стійкість процесу виражає збереження його спрямованості, закономірну зміну в часі якісно різних станів і, таким чином, предстає як нова якість. Стійкість і мінливість – два елементи суперечливої єдності процесу розвитку. Внутрішня суперечність між стійкістю і мінливістю дозволяє говорити про спрямованість змін, що відбуваються в процесі розвитку особи. Стійкість особи пов’язана із специфічною формою її мінливості та реалізується в подоланні мінливості. Поняття розвиток особи уживається в смисловому контексті як зміна всієї особової структури. Дійсно, погодившись з логікою об’єктивного саморозвитку, особа усвідомлює світоглядний зміст категорії розвитку, оскільки вона грає роль світоглядного інструменту в застосуванні до особи. Власне розвиток особи в онтогенезі визначається діалектикою стійкості і мінливості. Розвиток особи розглядається, з одного боку, як розвиток носія суспільних відносин (соціальний тип), з іншого – як розвиток конкретної індивідуальності. Слід диференціювати зміну особі та її розвиток. Відносини, які носять обумовлюючий характер і характеризують тип розвитку особи, визначають межі її мінливості і навіть найбільш типові напрями еволюції. В русі особи можливі два русла: власна еволюція, зміни, які не зачіпають її ядра (сюди ж відносяться і вікові зміни), і зміни й розвиток її відносин зі світом. Диференціація зміни і розвитку необхідна також і в другому випадку. Розвиток відносин особи, на відміну від їх зміни, – це не просто якісні переходи (з якості минулого в сьогодення, а потім – в майбутнє), а безперервне їх вдосконалення. Будь-яке порушення безперервності веде до деградації особи. Розвиток зв’язаний, з одного боку, з визначенням і самовизначенням особи, а з іншого – з типом і способом вирішення суперечностей між особою і дійсністю, навколишніми людьми і власним життям. Початковий рівень організації життя і якості особи – це її невизначеність з ходу життя. Організація життя і її здійснення на цьому рівні не характеризуються єдністю. На наступному рівні особа починає визначатися (її мінливість зменшується або припиняється), вона предстає вже стабільнішою і визначенішою. На вищому рівні особа самовизначається не тільки по відношенню до подій (поведінка, вчинки та ін.), але і по відношенню до ходу життя в цілому. Особа стає все більш емансипованою від обставин, з якими вона вступає в протидію і нейтралізує їх своєю активністю. Особа все більш організовує обставини і події відповідно до своєї життєвої позиції, вибудовує в послідовну лінію сукупності своїх вчинків. Найважливішою характеристикою особи як суб’єкта життєдіяльності є знання своїх можливостей, а також те, що вона може і як далеко піде ради досягнення своїх життєвих принципів. Таким чином, діалектика розвитку особи полягає в тому, що вона завжди одночасно як зберігає стан, так і змінюється в рамках цього стану. Процес індивідуального розвитку особи прийнято розглядати як стадійний процес, що характеризується послідовною зміною вікових періодів (дитинство, підлітковий вік, юність, молодість, зрілість, старість). У індивідуальному розвитку людини зміни соціального порядку можуть відбуватися як гармонійно, так і дисгармонійно. Відомо, що прогрес суспільства приводить до зміни тривалості й зміст вікових фаз. Об’єктивна тенденція збільшення тривалості власне дитинства пов’язана з ускладненням соціальної структури суспільства, також з потребою виробництва в більш кваліфікованому поповненні. Ці процеси відсунули межі соціального дозрівання і привели до появи перехідного періоду між дитинством і дорослістю – юності. Межі юності: від статевого дозрівання до формування соціальної зрілості. Соціальна зрілість наголошується початком трудової діяльності (при відносній професійній визначеності), матеріальною самостійністю, політичним і цивільним повноліттям, вступом до браку. Оскільки соціальна зрілість формується пізніше біологічною, то як етап людського життя юність входить в період молодості. Категорія „молодь”, таким чином, включає людей трьох вікових періодів: підліткового, юнацького і раннього дорослого. Подовження підготовчого періоду з більшою виразністю виявляє наслідки неспівпадіння в часі фізичного, психічного і соціального розвитку. Ця нерівномірність зростає у зв’язку з тенденцією до акселерації розвитку підростаючих поколінь. Акселерація підсилює суперечність інтересів, підвищує пластичність організму і психіки до дії соціальних і екологічних чинників, у тому числі й виховання. За наявності адекватних форм фізичної і розумової діяльності нерівномірність розвитку супроводжується поліпшенням психосоматичних і соціальних параметрів. Вважається, що типізація процесу розвитку в перехідний період за темпом і узгодженості соціальної і біологічної сторін дозволить повніше здійснити індивідуальний підхід до управління онтогенезом людини. Разом з тим збільшення підготовчого періоду, об’єктивно сприяюче розширенню можливостей дії на особу, приводить і до певних негативних змін в структурі самої особи. Справа ускладнюється тим, що в спеціальній літературі ще недостатньо повно розкрита залежність психологічних аномалій від подовження вікових фаз. Таке положення призводить до зниження ефективності виховних дій внаслідок того, що відсутність відповідних методичних рекомендацій не дозволяє вихователям вчасно перебудуватися, скоректувати методи і прийоми виховання. Індивідуальний розвиток особи, по суті справи, є розвиток стійкості її компонентів, виражений в послідовній зміні якісних станів. Це підтверджується і результатами досліджень психосоматичного аспекту динаміки рівнів розвитку людини. Формування індивідуальної свідомості в процесі її онтогенетичного розвитку особи здійснюється послідовними рівнями, вихідними від елементарних відчуттів до вищих проявів інтелекту, саморегуляції діяльнісно-поведінкової активності. Послідовність зміни рівнів свідомості особи можна представити таким чином:
На кожному етапі життя людиною долаються різного роду стихії. Людина оволодіває ними, звільняється від їх залежності, набуваючи активності і особистої свободи. На кожному рівні особа оволодіває певною стихією. На першому – підпорядковує стихію неорганізованості сенсоріуму (відчуття). На другому – долає обмеженість масштабів плотсько-наочного пізнання мисленням. На третьому – стає господарем своїх тілесних функцій і в колективній праці долає стихії в природі й суспільстві. На четвертому – оволодіває стихією своїх потягів, афектів і пристрастей, перетворює їх на джерело активності й енергії. На п’ятому – долає симптоми зоологічного індивідуалізму в свідомості і поведінці, піднімається на вершину моральності. Виховання особи з погляду фізіології вищої нервової діяльності є створенням стійкої системи динамічних стереотипів. У найзагальніших рисах це виглядає таким чином. Властивість кори головного мозку сприймати нові враження і утворювати умовні зв’язки відображає тенденцію до руйнування або перебудови зв’язків, що раніше склалися. У той же час старий динамічний стереотип володіє стійкістю і тому чинить опір ломці і перебудові. Руйнування старого динамічного стереотипу поведінки суб’єктивно переживається особою як трудність і супроводжується негативними емоціями. Суперечність утворення динамічних стереотипів підвищує опірність дитини вихованню. Неважко припустити, що, з’ясувавши закономірності їх розвитку, соціальний педагог може ослабити опірність особи виховним діям. Об’єкт соціально-педагогічної діагностики – істотний і важливий її компонент. Вихід на об’єкт соціально-педагогічної діагностики припускає відповідь на питання про те, що діагностується, тобто соціально-педагогічна діагностика визначає педагогічний простір, на якому розгортається діагностичний пошук. Таким простором, як це витікає з визначень функцій педагогічної діагностики, виступає педагогічний процес. Соціально-педагогічний процес достатньо складний і багатогранний. Він включає багато компонентів – це соціальний педагог і учень, різні види їх діяльності, дитячий колектив, форми організації педагогічної роботи і багато що інше. Якщо узагальнити ці компоненти і розглянути їх в більш систематизованому вигляді, то можна прийти до висновку, що об’єкт соціально-педагогічної діагностики виступає в свої двуєдності. З одного боку, це особа що вчиться, з якою відбуваються певні зміни. Важливість і правомірність такого підходу підтверджується і тим, що педагогічна діагностика, так само як і педагогіка в цілому, включена в сферу пізнання людини. З цих позицій може бути доведена правомірність підходу до об’єкту діагностики як до пізнання особи. Але, з іншого боку, соціально-педагогічна діагностика розглядає особу, включену в певні педагогічні обставини, соціально-педагогічну діяльність, яка складає істоту соціально-педагогічного процесу у всій складності й різноманітті його компонентів. Освоєння особою сфери життєдіяльності висуває соціально-педагогічне завдання – визначення вірного шляху руху особи і способів, сприяючих цьому руху. Рішенням цієї задачі займається соціально-педагогічна діагностика. Основоположним є той факт, що двуєдність, дуалізм об’єкту діагностики вимагає постійного співвідношення і уваги до зовнішніх обставин у взаємозв’язку з вивченням внутрішніх змін особи. Проте, проходження цій вимозі зв’язане з цілим поряд труднощів, які витікають з складності самого процесу розвитку і визначення тих зовнішніх обставин, які можна визнати істотними для цього розвитку. Визначаючи об’єкт педагогічної діагностики як особу, що розвивається, в єдності із зовнішніми обставинами, важливо: 1. Мати науково-обґрунтовану точку зору про взаємозв’язок між компонентами соціально-педагогічного процесу, що виходять на зовнішню педагогічну дійсність, і результатами в розвитку, які ними визначаються. 2. Розглядати результати соціально-педагогічної діяльності в тісному взаємозв’язку з тими соціально-педагогічними умовами, які можуть визначити той або інший результат. 3. Достатньо обережно трактувати отримані результати, постійно враховуючи інтереси і права особи, яка є об’єктом дослідження. Надзвичайно істотно в діагностичних дослідженнях виявлення відношення школярів різного віку до цінностей культури. Великий інтерес і важливість представляють порівняльний план діагностичного дослідження, коли за одними і тими ж показниками діагностуються параметри змін, які відбулися на різних тимчасових етапах. Діагностика змін, наприклад, культурно-естетичних орієнтацій школярів різного віку дозволяє відповісти на дуже гострі питання в характеристиці сучасного молодого покоління. У цілому, точне визначення об’єкту діагностики, незалежно від ступеня широти і всеосяжності або відомої вузькості її цілей і завдань, це умова успішності самого процесу діагностики і, в той же час, це показник готовності дослідника до здійснення діагностичної процедури. Точне визначення об’єкту, відповідність його всім іншим аспектам діагностичного пошуку – це головний, ключовий пункт в методології і методиці соціально-педагогічного дослідження. У будь-якій галузі професійної діяльності особлива роль належить діагностиці, стану і якості вироблюваної продукції і виробничого процесу. Не складає виключення і професійна діяльність соціального педагога. Соціально-педагогічна діагностика поки що не стала органічною складовою частиною професійної діяльності соціального педагога і сприймається вона ними не на тому рівні серйозного відношення, на якому знаходиться психодіагностика у психологів, медична діагностика у медиків і технічна діагностика у інженерів. Соціально-педагогічна діагностика в не зовсім чітко вираженому вигляді присутня в будь-якому соціально-педагогічному процесі, починаючи з взаємодії соціального педагога і особи і кінчаючи управлінською системою. У понятті „Соціально-педагогічна діагностика” звернемо увагу на прикметник соціально-педагогічна, який характеризує наступні особливості даної діагностики: по-перше, діагностика здійснюється для педагогічних цілей, тобто вона орієнтована на те, щоб на основі аналізу і інтерпретації результатів отримати нову інформацію про те, як поліпшити якість освіти (навчання, виховання) і розвитку особи; по-друге, і це головне, вона дає принципово нову змістовну інформацію про якість соціально-педагогічної роботи; по-третє, вона здійснюється за допомогою методів, які органічно вписуються в логіку соціально-педагогічної діяльності; по-четверте, за допомогою соціально-педагогічної діагностики посилюються контрольно-оцінні функції діяльності соціального педагога; по-п’яте, навіть деякі традиційно вживані засоби і методи виховання можуть бути трансформовані в засоби і методи соціально-педагогічної діагностики. Діагноз – диференційоване знання про одиничний, віднесення окремого до певної групи, типу, класу. Такий підхід припускає наступне: по-перше, створення повного переліку цих груп, типів, класів: у медицині – всіляких порушень нормального функціонування організму, в техніці – різних неполадок об’єктів і систем і тому подібне Загальними ознаками діагностичного обстеження є:
При цьому на відміну від педагогічного дослідження (теоретичного або прикладного) головна мета діагностування (як обстеження) – отримати не стільки якісно нові та цінні з наукової точки зору знання, скільки – оперативну інформацію про реальний стан і тенденції зміни об’єкту діагностування для корекції педагогічного процесу. Така поточна інформація може мати і наукове значення, якщо зафіксуються раніше мало відомі науці явища, тенденції, факти, але це у будь-якому випадку для практичних цілей діагностики буде супутнім ефектом. Діагностична діяльність педагога включає:
Соціально-педагогічна діагностика також: 1) потребує попередньої структуризації виховного процесу і його компонентів; 2) проведення діагнозу на основі інформації про стан окремих параметрів системи; 3) ухвалення рішень, що є найбільш складним і найменш розробленим моментом соціально-педагогічного діагнозу. Соціально-педагогічна діагностика займається конструюванням сучасного і надійного приладу для фіксації станів істотних ознак, розробкою алгоритмів і процедур ухвалення рішень, підготовкою відповідних методичних рекомендацій для всіх учасників соціально-педагогічного процесу (адміністрація школи, вчителі, батьки, учні, найближче оточення та ін.). Соціально-педагогічна діагностика – це практика виявлення якості соціально-виховної діяльності, причин її успіхів або невдач. Можна її застосовувати і в науковому напрямі для вдосконалення цієї практики. |
|
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Рекомендовано... Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів |
Всеукраїнська науково-практична конференція СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ... ПН України, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, Східноукраїнський національний університет імені... |
|
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НАУКОВО-ДОСЛІДНА... Тараса Шевченка: підсумки за 2007 рік і завдання на 2008 рік заслухана на засіданні Комісії Вченої ради з організації наукової роботи... |
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НАУКОВО-ДОСЛІДНА... Тараса Шевченка: підсумки за 2007 рік і завдання на 2008 рік заслухана на засіданні Комісії Вченої ради з організації наукової роботи... |
|
Робоча Програма та методичні рекомендації з педагогічної практики... Положення про проведення практики студентами вищих навчальних закладів України, на підставі Програми педагогічної практики для педагогічних... |
Роман Гром’як Посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів. — Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. — 224 с |
|
Демський Е. Ф. Адміністративне процесуальне право: Навчальний посібник... |
Яцківський Л. Ю., Зеркалов Д. В. З57 Транспортне забезпечення виробництва. Навчальний посібник Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів напряму “Транспортні технології” вищих навчальних... |
|
П. С. Дудик Комунікативно- стилістичні якості мовлення Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів |
Тема: «Основні напрями регулювання ринку праці, зайнятості та умов... Мета: ознайомити студентів з методологічними аспектами в галузі працевлаштування випускників вищих навчальних закладів; поглибити... |