|
|
Скачати 4.14 Mb.
|
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ «КООПЕРПТИВНЕ ПРАВО» ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І Тема 1: Кооперація та її взаємовідносини з державою
Кооперація – один з найцікавіших феноменів європейської і світової цивілізації, потенціал розвитку якого ще далеко не вичерпаний. Вона зародилася в останній чверті XVIII – першій половині XIX століть у Великобританії, Франції, Німеччині та інших країнах Західної Європи. Вважається, що термін «кооперація» впровадив в ужиток Р. Оуен (1771-1858), розуміючи при цьому під кооперацією «спілку людей, мета якої знищити бідність і виховати дітей». Граматично побудований на латинському корені coopero термін «кооперація» (соореrаtіо) означає співробітництво. Саме слово «соореrаtіо» складається з «со», що означає спільно, разом, і «ореrіs» – робота, праця. Відповідно, найбільш усталеним серед науковців вважається розуміння кооперації, по-перше, як процесу співпраці людей і, по-друге, як її історичної організаційно-правової форми – кооперативу [88, с. 9]. Ці два значення досить тісно взаємопов’язані: будь-який кооператив ґрунтується на кооперації, а кооперація проявляється через конкретну форму кооперативу [97, с. 13]. Разом з тим, існує широкий спектр різноманітних теоретичних концепцій кооперації. Зокрема, в історії кооперативної думки мали місце тлумачення сутності кооперації, які можна вважати ідеалізованими й ідеологізованими. У радянському суспільстві стратегічною метою діяльності кооперації офіційно проголошувалася перебудова суспільства на соціалістичних засадах. Отже, кооперацію зазвичай розуміють як спеціальну форму економічної співпраці людей задля покращання матеріальних умов їх існування та зменшення гостроти суперечностей суспільного ладу. Видається, що саме в меті кооперативної діяльності, формування якої історично відбувалося в процесі розвитку кооперативної ідеології й становлення системи кооперативних цінностей, віддзеркалюється унікальність кооперації. У статуті кооперативу, як правило, передбачається, що його мета полягає не лише в поліпшенні матеріальних умов життя його членів, але й у підвищенні культурно-освітнього рівня кооператорів. Відповідно, для досягнення своєї мети кооперативи не тільки організують господарську діяльність, але й провадять культурно-освітню роботу, уподібнюючись у цьому до громадських організацій. Згідно із Законом України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р. кооперація – система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів [2, ст. 1]. Таке визначення не можна вважати універсальним, адже воно будується на ототожненні кооперації та кооперативної системи (системи кооперативних організацій) і абстрагуванні від сутнісних ознак цього багатогранного феномена. Кооперація виникає в результаті взаємодії двох основних чинників: кооперативної ідеї та практичної кооперативної діяльності. Історично кооперативний рух являє собою господарську, організаційно-масову, громадсько-політичну, культурно-освітницьку й іншу діяльність у формі матеріальної й трудової участі в утворенні й розвитку кооперативів, їх спілок, різноманітних кооперативних підприємств і установ, а також у формі пропаганди кооперативних ідей, агітації за кооперативну форму організації господарства, розробки проектів законів про кооперацію і статутів тощо [103, с. 15-16]. Отже, кооперація як соціальний феномен є вкоріненою в соціальну дійсність, що має багато вимірів і різноманітних проявів. Багатомірність кооперації як складного суспільного явища системного характеру, що взаємопов’язане з правом і державою, виявляється у декількох основних площинах: а) кооперація як сукупність кооператорів – осіб, які реалізують себе в суспільному житті через участь у кооперативному русі і мають відповідний правовий статус, що регулюється і забезпечується державою; б) кооперація як система організацій – суб’єктів права, пов’язаних координаційними і субординаційними відносинами між собою та з іншими суб’єктами, серед яких центральне місце посідає держава; в) кооперація як специфічна діяльність, що здійснюється на основі системи кооперативних принципів і підлягає відповідному правовому регулюванню; г) кооперація як система різноманітних суспільних відносин, що підлягають централізованому (державно-правовому) і децентралізованому (локальному, заснованому на кооперативному самоврядуванні) регулюванню; д) кооперація як система ідей, що певним чином взаємодіють у конкретному соціумі з правовою ідеологією і втілюються в кооперативній та іншій, пов’язаній з нею, діяльності [96, с. 70]. Таким чином, загалом кооперацію можна розглядати як соціальний інститут, що являє собою сукупність суспільних відносин і взаємодій щодо створення і функціонування кооперативів та їх об’єднань, організації та провадження кооперативної діяльності. 2. Історичний досвід та сучасні тенденції розвитку взаємовідносин держави і кооперації Серед принципів кооперації визначальним для правильної побудови зовнішніх відносин кооперативу є принцип його автономії й незалежності. У широкому спектрі зовнішніх відносин кооперативних організацій найважливішими виступають, безперечно, їх відносини з державою. Останні являють собою доволі складну систему, яка включає соціальну, економічну, політичну, ідеологічну, юридичну й інші складові. У правовій площині аналізу відносин держави і кооперації на передній план виходять законодавство та інші юридичні засоби, що забезпечують певний рівень свободи економічної та іншої діяльності кооперативних організацій (визначають міру втручання держави в цю діяльність). Не менш актуальним є осмислення взаємовідносин влади і кооперації у світлі концепції громадянського суспільства, що надає їх дослідженню теоретичної глибини. Кооперативи належать до кола інститутів громадянського суспільства, оскільки являють собою недержавні організації, створені приватними особами на засадах добровільності й самоврядування. Центральною проблемою концепції громадянського суспільства дослідники цілком слушно вважають пошук оптимального співвідношення приватних інтересів, виразником яких є інституції громадянського суспільства, та публічних інтересів, носієм яких постає держава. Законодавство виступає невід’ємним елементом механізму збалансування цих інтересів, засобом обмеження правовими рамками державної влади як сили, що за своєю природою завжди прагне до зростання. Під таким кутом зору кооперативне законодавство виступає не лише як форма вираження державної волі й інструмент державної регламентації діяльності кооперативних організацій, а передусім як результат взаємодії кооперації з державою, відображення у правовому вимірі життя суспільства наявного співвідношення їх сили [96, с. 108-109, 131]. Розглянемо основні етапи й тенденції розвитку кооперативного законодавства у світі, виходячи зі сприйняття кооперації як соціального явища цивілізаційного масштабу. Вслід за першим у світі законом про кооперацію – англійським законом 1852 р., з’явилися французький закон 1867 р. та прусський закон 1868 р. (у 1873 р. останній набув статусу загально- німецького). У 1873 р. були ухвалені спеціальні законоположення про кооперативні товариства в Австрії (цей закон був доволі демократичним і діяв на території Західної України) та Бельгії, в 1876 р. – у Голландії та Румунії, в 1881 р. – у Швейцарії, в 1882 р. – в Італії, в 1895 р. – у Швеції, в 1901 р. – у Фінляндії. У період 1900-1927 рр. більшість країн Європи, США, Канада, Австралія, Японія, Британський колоніальний уряд Індії, Аргентина, Чилі, Мексика, Колумбія, Панама прийняли свої кооперативні закони або встановили певні елементи законодавчого регулювання кооперації [96, с. 110]. Перші закони про кооперацію надавали кооперативу статусу юридичної особи, визначали порядок реєстрації кооперативів, їх реорганізації та ліквідації, хоча по-різному регулювали відповідальність за зобов’язаннями й інші питання. Еволюція змісту кооперативних законів полягала в поступовому скасуванні численних обмежень, які в них закріплювалися (наприклад, щодо обов’язковості пайових внесків, періодичної ревізії кооперативу, заборони укладати договори з не членами кооперативу, обов’язковості необмеженої солідарної відповідальності членів кооперативу, заборони кооперативам провадити певні види господарської та громадської діяльності тощо), і зростанні ролі заохочувальних норм. У Росії дорадянського періоду ігнорування російською самодержавною владою кооперативів (60-і рр. – сер. 90-х рр. ХІХ ст.) поступово трансформувалося в законодавче визнання кооперації і сприяння розвитку окремих її видів, поєднане з державним контролем за нею (сер. 90-х рр. ХІХ ст. – 1917 р.). У числі найважливіших законодавчих актів були «Положення про заклади дрібного кредиту» 1895 р., «Нормальний статут споживчих товариств» 1897 р. та «Нормальний статут місцевих сільськогосподарських товариств» 1898 р., а також спеціальне положення про артільні товариства від 1 червня 1902 р. Правова політика самодержавства щодо кооперації мала охоронну спрямованість: гальмувалося прийняття універсального кооперативного закону; кожен вид кооперативів підпорядковувався відповідним галузевим міністерствам, які за допомогою «нормальних» статутів та різноманітних адміністративних актів регулювали кооперативну діяльність; чинилися перешкоди для спілкового будівництва кооперації. Російське законодавство про кооперацію дореволюційного періоду було різнорідним і безсистемним, характеризувалося численними заборонами й дріб’язковою регламентацією кооперативної діяльності. Основними засадами цього законодавства були: дозвільна система створення кооперативних організацій; право адміністрації (губернатора) закривати кооперативи не тільки у випадку незаконних дій, але й у разі виникнення в губернатора або поліції підозри, що кооператив виявляє протистатутні чи аморальні цілі або є небезпечним для громадського спокою; регулювання діяльності кооперативів нормальними статутами, ухил від положень яких значно ускладнював створення кооперативу. Прийняття універсального кооперативного закону в Росії сталося лише 20 березня 1917 р. (він мав назву «Положення про кооперативні товариства та їх спілки» і мав дуже ліберальний зміст). Розробка проекту демократичного кооперативного закону і його просування в державних органах були наслідком громадської ініціативи [96, с. 112]. Якщо в УСРР на зламі 1910-1920-х рр. почалася більшовицька реорганізація кооперації в напрямку її одержавлення, то в Галичині з 1920 р. діяв кооперативний закон, прийнятий Польським сеймом. Дослідники оцінюють його як досить ліберальний і демократичний. Закон гарантував вільне й відкрите членство, простий спосіб заснування й реєстрації кооперативних товариств [96, с. 112]. Складним і суперечливим був розвиток взаємовідносин української кооперації з державою у 1920-х рр., коли радянська влада видала десятки актів кооперативного законодавства, що супроводжувалося значним кількісним зростанням кооперативів та їх об’єднань. Розвиток радянського кооперативного законодавства цього періоду відбувався за такими етапами:
Рамкового кооперативного закону чи кодексу за прикладом «Положення про кооперативні товариства та їх спілки» від 20 березня 1917 р. радянський законодавець у 1920-ті рр. не створив. Загальний правовий статус окремих видів кооперативів визначали загальносоюзні закони «Про споживчу кооперацію» від 20 травня 1924 р., «Про сільськогосподарську кооперацію» від 22 серпня 1924 р., «Про житлову кооперацію» від 19 серпня 1924 р., Положення про промислову кооперацію від 11 травня 1927 р. та інші [96, с. 204-205]. Статусними законодавчими актами, прийнятими в УСРР 1920-х рр., були: постанова ВУЦВК «Про споживчу кооперацію» від 13 квітня 1921 p., постанова РНК «Про транспортну споживчу кооперацію» від 8 липня 1921 р., постанова ВУЦВК «Про сільськогосподарську кооперацію» від 26 жовтня 1921 р., декрет ВУЦВК і РНК «Про промислову кооперацію» від 12 листопада 1921 р. та постанова ВУЦВК і РНК «Про промислову кооперацію» від 16 травня 1928 р., постанова ВУЦВК «Про кредитну кооперацію» від 5 квітня 1922 р., постанова ВУЦВК «Про трудові кооперативні товариства» від 11 липня 1923 р., Положення про житлово-споживчу кооперацію, затверджене постановою ВУЦВК і РНК 26 березня 1924 р., постанова РНК «Про переселенські товариства на Україні» від 24 січня 1925 р., постанова ВУЦВК і РНК «Про меліоративні кооперативні товариства» від 1 липня 1925 р., постанова ВУЦВК і РНК «Про кредитно-кооперативні організації» від 14 березня 1928 р., Положення про житлову кооперацію, затверджене постановою ВУЦВК і РНК від 25 грудня 1929 р. [96, с. 206-207]. Зі згортанням непу і початком масової колективізації кооперація в СРСР втратила свою природу і загалом припинила своє існування. Знищення кооперації можна розглядати як викорінення паростків громадянського суспільства, руйнування державою однієї з головних перешкод на шляху переходу до тоталітарної моделі організації влади, адже кооперативи разом з іншими інститутами громадянського суспільства виступають альтернативою диктатові держави. Спроби відродити кооперацію мали місце лише в роки «перебудови», коли було прийнято Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР» від 26 травня 1988 р. Відродження кооперативів як самоврядних, добровільних, демократичних організацій приватних осіб активізувалося з виникненням Української держави і створенням національного кооперативного законодавства. Період 1920-1980-х рр. був часом подальшого вдосконалення кооперативного законодавства в демократичних країнах світу, хоча цей розвиток не завжди був лінійним. Так, у 1930-і рр. у Сполучених Штатах та деяких інших країнах організований бізнес проводив кампанії, подекуди успішні, щодо обмеження кооперативів і кооперативної діяльності. Кооперація змушена була зосереджувати зусилля на протидії таким впливам. Активна позиція кооперації у створенні сприятливого для її розвитку законодавства іноді мала прояв у різних формах лобізму [146, с. 20]. При недемократичних режимах відбувалося посилення урядового тиску на кооперативні організації, їх діяльність піддавалася надмірній регламентації або взагалі припинялася. Проте якщо з поваленням фашистських режимів у Німеччині, Італії та інших країнах нормальні правові умови діяльності кооперації були відновлені, то в СРСР після Другої світової війни ситуація на краще не змінилася. У країнах Східної Європи, де виникли комуністичні режими, було прийняте таке кооперативне законодавство, яке фактично призвело до одержавлення кооперації. В умовах авторитаризму чи тоталітаризму намагання держави використовувати кооперацію для задоволення власних потреб з мінімальним урахуванням інтересів самих кооператорів породжувало необхідність контролювати кооперативний рух, який разом з іншими громадськими рухами сприймався як потенційно небезпечний для режиму. Кооперації пропонувалася фінансова підтримка, поєднана з посиленим контролем за її діяльністю, нав’язувалися розроблені державними органами плани господарської діяльності, надавалися різноманітні адміністративні розпорядження, спрямовані на втручання у внутрішньокооперативні справи. Отже, рівень розвитку кооперативів як інституту громадянського суспільства є одним із чинників, що визначають характер їх взаємин з державною владою. Проте найважливішим із них виступає характер самої влади. Кооперація може існувати, не втрачаючи своєї природи, тільки в певних політичних і правових умовах. Демократичний політичний режим, гарантовані права й свободи людини, державне сприяння кооперації з додержанням принципу незалежності й самостійності кооперативів забезпечують розвиток кооперативного руху. Недемократичний характер влади, яка прагне спрямувати розвиток кооперації у визначеному нею напрямі, не враховуючи при цьому права та інтереси учасників кооперативного руху, призводить до його згортання, а в більш широкій історичній перспективі – до руйнування кооперативних традицій у суспільстві. |
| Навчально-методичний посібник з навчальної дисципліни Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних занять з навчальної дисципліни “Сімейне право” (відповідно до... |
МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ Методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни „Економіка підприємства” обговорено і схвалено на засіданні кафедри теоретичної... |
| Навчально-методичний посібник з навчальної дисципліни Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних занять з навчальної дисципліни “Цивільне право України”. Ч. 2... |
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних... Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних занять з навчальної дисципліни “Сімейне право” (відповідно до... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ Економічна теорія: Навч метод посібник для самост вивч дисц. / О. В. Бородкіна – К.: ДУІКТ, 2010. –с |
Навчально-методичний посібник для практичних занять Навчально-методичний посібник для практичних занять та самостійної роботи з навчальної дисципліни “Господарське право” (відповідно... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ Навчально-методичний посібник для практичних занять та самостійної роботи з навчальної дисципліни “Екологічне право України” (відповідно... |
Навчально-методичний посібник для практичних занять Навчально-методичний посібник для практичних занять та самостійної роботи з навчальної дисципліни “Екологічне право України” (відповідно... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та семінарських занять з навчальної дисципліни “Фінансове право України” (відповідно до вимог ECTS) / Уклад.: М.... |
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних занять з навчальної дисципліни “Цивільне право України”. Ч. 2... |