Закономірності та тенденції виникнення, розвитку і зміни історичних типів держави і права


НазваЗакономірності та тенденції виникнення, розвитку і зміни історичних типів держави і права
Сторінка13/14
Дата20.04.2013
Розмір1.91 Mb.
ТипЗакон
bibl.com.ua > Право > Закон
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Причини Перебудови


  • Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.

  • Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.

  • Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.

  • Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему.
97. Демократизація суспыльного та державного життя в УРСР у роки «перебудови»

Поступово в республіках відбувалася лібералізація суспільно-політичного життя.

З 1986 р. на волю випускали дисидентів, які були ізольовані від суспільства. З тюрем, концтаборів і заслання в Україну повернулося понад 300 політв'язнів. Серед них В.Чорновіл, М.Горинь, пізніше Л.Лук'яненко. З Кримінального кодексу УРСР були вилучені статті, за якими судили людей за їхні ідейні переконання або ж навіть за критичне слово на адресу партійно-державної влади.

Новим явищем суспільного життя в умовах «перебудови» стала проголошена зверху «гласність», яка поступово переросла у свободу слова.

Влада змушена була відмінити цензуру на засоби масової інформації. Цього вимагали демократичні сили, в республіках з'явилася чимала кількість позацензурних видань, газет, часописів. Припинилося «глушіння» зарубіжних радіостанцій.

Завдяки «гласності» люди стали отримувати неупереджену інформацію і робити власні висновки про події суспільного життя; суспільстві назрівало розмежування політичних сил.

Демократичні сили вимагали від влади відновлення розпочатої в хрущовську «відлигу» реабілітації репресованих осіб і незаслужено забутих імен.

В Україні з другої половини 1988 р. розпочалася реабілітація тих, хто був безпідставно засуджений у 30-40-х і на початку 50 років. Для координації цієї роботи було створено спеціальну республіканську комісію.

Вже на початок серпня 1989 р. було реабілітовано понад 59 тис. чоловік, які несправедливо постраждали від репресій тоталітарного режиму.

Однак робота в цьому напрямку проводилася непослідовно. Залишалися нерозглянутими в судовому порядку справи ще 370 тис. осіб. Владні структури не реагували на вимоги громадськості реабілітувати людей, які переслідувалися владою та були засуджені і 60-80-х роках.

У червні 1988 р. в центральному керівництві виникла ідея активізувати народне представництво та використати його у зміцненні партійної влади.

Задум полягав у поступовій передачі влади від партійного апарату до державних органів. Було вирішено поєднати посади секретарів партійних комітетів із запровадженими посадами голів Рад (областей, міст, районів). Планувалося пропустити місцевих партійних керівників через вибори, забезпечивши цим єдність партійної та державної влади.

Але партапарат, який спочатку погодився з таким рішенням, незабаром побоявся, що виборці можуть не підтримати партійну номенклатуру на таємних виборах, і тому добився скасування цього нововведення.

Тоді було оголошено про вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР і запропоновано новий виборчий закон.

Вперше за радянські часи цей закон містив елементи альтернативності, передбачаючи вибори депутата з кількох кандидатів. Але, разом з тим, віддавав третину місць представникам партійної номенклатури, а також громадських організацій, що перебували під впливом Комуністичної партії. Внаслідок цього значна частина депутатів так і не обиралася виборцями, а фактично призначалася партійним апаратом.

У березні – травні 1989 р. відбулися вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР Це були перші вільні вибори за радянських часів. До складу депутатів поряд з комуністичною номенклатурою були обрані представники де­мократичних сил.

У травні того ж року розпочав свою роботу Перший з’їзд народних депутатів СРСР. Депутатський корпус України з урахуванням представників громадських організацій складав 321 особу, з них близько 50 були прихильниками демократичних реформ. Виборці частково використали наявні можливості, щоб висловити недовір'я кандидатам консервативного партапарату, зокрема висловили недовір'я голові Київського міськвиконкому, командуючим Чорноморським флотам і Південною групою військ. Тоді ж на виборах програли перші секретарі чотирьох обкомів Компартії України: Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського, Чернігівського, а також перший секретар Київського міськкому партії.

М.Горбачов, ініціатор усіх «перебудовчих» процесів, теж став сприйматися неоднозначно. «З ким ти Михайле Сергійовичу?» – таким було гасло транспарантів на численних у ті роки мітингах.

Влітку 1989 р. на арену політичної боротьби вийшов робітничий рух.

В умовах соціальної напруженості особливо активно заявили про себе шахтарі. їхній страйк – перший відкритий за багато десятиріч охопив найважливіші вугледобувні регіони Союзу: Воркуту та Кузбас, на Україні Донбас і Львівсько-Волинський вугільний басейн.

Шахтарі висловили недовіру забюрократизованим профспілкам. Уряд змушений був визнати справедливими економічні вимоги страй­ків і вжив заходи для їх задоволення. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не розпускалися, вони стали однією з форм суспільно-політичної активності робітників.

Страйк шахтарів показав, що робітничий рух політизується, він перестав довіряти профспілковим лідерам, які представляли офіційну партійну номенклатуру.

Перебудовчі процеси в Україні в цілому збігалися з загальносоюзними суспільними перетвореннями.

Українська офіційна влада неухильно дотримувалася політики центрального керівництва. Сам М.Горбачов, як і його попередники, добре усвідомлював значення України для Союзу і до останніх днів свого лідерства пильно стежив за ситуацією в республіці, намагаючись будь-що утримати її у складі СРСР.

Ставши Генеральним секретарем, він вже в червні 1985 р. прибув у республіку, демонструючи у виступах і розмовах свою прихильність до ідей збереження цілісності СРСР.

Зміни, що відбувалися в Україні, суттєво відставали від відповідних процесів в інших республіках, особливо Прибалтійських. У той час як у них проводилися зміни у складі вищого партійного керівництва, першим секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався В.Щербицький, який мав репутацію консерватора.

Оточення В.Щербицького віддавало перевагу командно-адміністративним методам керівництва, дотримувалося централізму та суворої регламентації всіх сфер життя суспільства. Проблеми розвитку державності України, на думку В.Щербицького, взагалі не існувало. Український народ, стверджував він, задовольнившись соціалістичною державністю, досяг справжнього національного відродження.

Нічого не змінилося в політиці Компартії України й за спадкоємця В.Щербицького В.Івашка, який із самого початку продемонстрував цілковиту наступність політичного курсу попередника.

Займаючи впродовж десятиліть монопольне становище в українському суспільстві, майже трьохмільйонна Компартія України не була підготовлена до діяльності в умовах конкуренції, яку почали створювати їй демократичні сили, зокрема, Народний Рух, Українська Гельсінська Спілка, Асоціація «Зелений світ» тощо.

Керівна партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які в умовах «перебудови» пропонували, щоб Компартія України вийшла зі складу КПРС, проголосила свою самостійність і проводила політику в інтересах українського народу. Керівництво Компартії України відхилило такі пропозиції і продовжувало йти традиційним курсом, який формувався в Москві і не враховував національні особливості та назрілі потреби республіки.

Перші кроки демократизації політичної системи не внесли суттєвих змін у правове становище союзних республік. Тому в кінці 80-х років вимоги демократичних сил забезпечити реальну самостійність республік активізувалися.

В листопаді 1988 р. державний суверенітет проголосила Естонія. Про державний суверенітет також заявили Литва, Латвія, Азербайджан, Молдова. 12 червня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет Росії.
98. Зміни в законодавстві УРСР у роки «перебудови»

У зв'язку з перебудовою соціально-економічного та політичного устрою СРСР, у 1989-1991 pp. зазнало суттєвих змін та доповнень законодавство УРСР. Важливі доповнення внесено до Конституції республіки: скасовано ст. 6 про монополію компартії на владу, громадяни отримали право створювати різні громадські організації. Закон 1991 р. "Про власність в УРСР" встановив три її форми: державну, колективну і власність громадян. До державної віднесено загальносоюзну, союзних республік, комунальних підприємств, державних підприємств, державних установ та трудових колективів. Формами колективної власності вважалися кооперативи, орендне підприємство, акціонерні товариства, асоціації. У власності громадян могли бути трудове, підсобне, індивідуальне господарство, майно, нерухомість. Доповнювали цивільне законодавство закони "Про підприємництво", "Про інвестиційну діяльність", які розширили приватну ініціативу, створили основи ринкової економіки.

Законодавець визначив також новий порядок розробки і укладення трудового договору, доповнив його трудовим контрактом. Терміни угоди визначалися за погодженням сторін. Скасовано обмеження на сумісництво, розширено права працівників, особливо жінок і неповнолітніх. У земельному праві громадяни республіки отримали можливість придбати землю у довічне володіння або оренду, без права продажу чи успадкування. Законодавство регулювало порядок надання землі юридичним та фізичним особам, захищало земельний фонд від недбалого ставлення, розтринькування та нераціонального використання.

Кримінальне законодавство спрямовувалося насамперед на захист інтересів держави, захист честі і гідності Президента СРСР, встановлюється кримінальна відповідальність за блокування роботи транспорту тощо. 3 розвитком ринкових відносин зросла роль торгівлі, у зв'язку з чим приймається закон щодо боротьби зі спекуляцією, з одержанням нетрудових доходів. Посилено відповідальність за торгівлю наркотиками, за пияцтво, за захоплення заручників, участь у терористичних актах, масових заворушеннях та безпорядках.
99. Декларація про державний суверенітет України.

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.
100. Проголошення Української незалежної держави.

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Пре­зидента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП - Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окре­мих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громад­ських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запрова­джувалася жорстка цензура над засобами масової інфор­мації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС, зібрав­ши командирів військових частин гарнізону міста, нака­зали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультиматив­но зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України напра­вило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та ке­рівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму ви­ступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на роз­в'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридич­ної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав спів­вітчизників не підкорятися волі заколотників, створюва­ти структури активного опору, вдатися до всеукраїнсько­го страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опо­зиція в республіканському парламенті — засудила держа­вний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тися­чі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до бу­динку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демокра­тії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих вій­ськових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. З радянським періодом в історії краї­ни було покінчено.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. 30 серп­ня Президія Верховної Ради України заборонила діяль­ність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному бе­резі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відігра­ло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президен­том СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладен­ня нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгорта­тимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен гро­мадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у го­лосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відпо­віли 28804,1 тис. виборців (90,32%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність прого­лосувало понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Структура юриспруденції(наук про державу право)
Юридична наука — це система знань про об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про...
Службовою роллю юридичної науки, інструментальна цінність якої полягає...
Теорія держави і права — система наукових знань про об'єктивні властивості держави і права (їх внутрішню структуру і логіку розвитку);...
ШПАРГАЛКИ з Теорії Держави І Права
Предмет ТДП – загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства,...
Теорія держави і права є соціальною, юридичною та загальнотеоретичною...
Предметом науки є система категорій чи відносин, які досліджуються наукою з метою отримання певного приросту знань
1. Предмет та методологія історії держави і права зарубіжних країн...
Предметом ІГПЗС є держава і право зарубіжних країн світу в процесі їх виникнення та розвитку в певній послідовності, на основі виявлення...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ Тема Загальна...
Характерні особливості зародження та розвитку держави та права Стародавнього Сходу
Реферат з основ права на тему Основи теорії виникнення держави і права
Залежність державно-правових інститутів від рівня соціально-економічного розвитку
Реферат з основ права на тему Основи теорії виникнення держави і права
Залежність державно-правових інститутів від рівня соціально-економічного розвитку
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ з курсу “Історія держави і права України”
Виникнення і розвиток Скіфо-Сарматської держави (суспільно-політичний лад; джерела та основні риси права)
ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ
Основні закономірності та причини виникнення держави. Основні теорії походження держави
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка