Закономірності та тенденції виникнення, розвитку і зміни історичних типів держави і права


НазваЗакономірності та тенденції виникнення, розвитку і зміни історичних типів держави і права
Сторінка1/14
Дата20.04.2013
Розмір1.91 Mb.
ТипЗакон
bibl.com.ua > Право > Закон
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
1. Предмет та завдання курсу ІДПУ ч.2. Методи вивчення. Періодизація.

Предметом курсу є вивчення процесів формування, розвитку державних утворень, правничих норм, правових систем, що існували на території сучасної України протягом XX – XXI ст.

ІДПУ можна розглядати як юр. науку і навчальну дисципліну. Як юр. наука ІДПУ ч. 2 досліджує:

  1. Систему юр. знань, ідей, теорій, практичних навичок, умінь щодо держави і права певного типу

  2. Закономірності та тенденції виникнення, розвитку і зміни історичних типів держави і права

  3. Конкретні сторони функціонування держави і права в умовах матеріального життя суспільства різних народів світу.

Як навчальна дисципліна ІДПУ ч. 2 знайомить читачів із перевіреними на практиці знаннями про державу і право конкретної країни в певний період її розвитку.
2. Періодизація:

  1. 1900 - 1914(17) р. р.: зародження ідей незалежної України

  2. Лютий 1917 – грудень 1917: період формування укр. державності

  3. Січень 1918 – квітень 1918: виникнення УНР

  4. Квітень 1918 – грудень 1918: гетьманат

  5. Грудень 1918 – січень 1919

  6. 1919 – 1921: встановлення радянської влади

  7. 1921-22 – 1929: пошук і формування Радянської системи державного управління

  8. 1929-39 – 1941: встановлення тоталітарного режиму

  9. 1939-41 – 1945-47: світова війна

  10. 1947 1956: перехід тоталітаризму до авторитаризму

  11. 1956 -1982: авторитарний режим

  12. 1982 -1990: перебудова

  13. 1990 – 1991: відновлення ідеї незалежної України

  14. 1991 -2011: зміни та доповнення до Конституції України


3. Утворення Української Центральної Ради: її склад та діяльність.

Офіційною датою заснування Центральної ради як громадсько–політичного центру вважається 3 березня 1917 року. Головою було обрано видатного українського історика і громадського діяча М.Грушевського. До керівництва Ради входили В.Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов. Лідери ради прагнули до того,щоб добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України. Для підтвердження своїх повноважень Центральна рада скликала 5-7 квітня Український національний конгрес. На конгрес було скликано 900 делегатів від багатьох губерній та інших міст. До складу Ради було обрано 150 представників від усіх губерній. Головою Ради залишався М. Грушевський. Його заступниками стали В. Винниченко, С. Єфремов. Головною метою діяльності Центральної Ради було єднання українського народу, відродження національної державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом. Всеукраїнський національний конгрес,що відбувся 17-21 квітня в Києві,санкціонував статус Центральної ради,як вищого територіального органу влади в Україні. Конгрес прийняв рішення, згідно з яким Центральна рада мала розвиватися як національний парламент. Формою роботи Центральної ради були пленуми. Одним із перших документів,що юридично закріпляв статус Центральної ради, був «Наказ Українській Центральній раді» від 5 травня 1917 року. В Наказі говорилося, що робота Центральної ради проводиться через її Загальні Збори та Комітет ради. Фактично Комітет здійснював законодавчі функції в період між Загальними зборами. Свої рішення Центральна рада приймала у вигляді універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.
4. Політика воєнного комунізму, причини введення та наслідки

Воєнний комунізм — назва внутрішньої політики Радянської держави, що проводилася в кінці 1917 - 1921 роках під час Громадянської війни. Основною метою було забезпечення міст і Червоної Армії зброєю, продовольством та іншими необхідними ресурсами в умовах, коли всі нормальні економічні механізми і відносини були зруйновані війною. Рішення про припинення військового комунізму та перехід до НЕП було прийнято 21 березня 1921 року на X з'їзді РКП (б).

Одержавлення промисловості

Одержавлення промисловості провадилося в формі націоналізації. Націоналізація стосувалася не лише великих, а й середніх та дрібних підприємств. Здійснити її єдиним актом виявилося неможливим (як неможливо в наші дні відразу здійснити приватизацію). З'явилося поняття «червоногвардійської атаки на капітал», суть якого полягала в «перетравлюванні» управлінськими органами держави відчужених у власників підприємств. Соціалізація землі і націоналізація банків, залізниць, морського і річкового транспорту розпочалися ще в кінці 1917, у травні 1918 відбулася націоналізація цукрової промисловості і заводів транспортного машинобудування, у червні 1918 — нафтової, промисловості і великих підприємств усіх інших галузей. З літа 1919 прискореними темпами націоналізувалися середні підприємства, а з 29 жовтень 1920 — усі дрібні підприємства. Органи управління не встигали «перетравлювати» підприємства, внаслідок чого вони зупинялися[3].

Націоналізація не знищила відчуженості робочої сили від засобів виробництва, але ліквідувала господаря-власника. Новий хазяїн в особі державного органу не мав матеріального інтересу, був безликим до абстрактності й нездатним щоденно займатися конкретним виробництвом. З'явилася об'єктивна потреба в розробці критеріїв і нормативів, які можна було б прикласти до всіх керованих об'єктів одночасно. Налагодження обліку величезної маси натуральних показників, розробка кошторисів, планів та звітів, організація поопераційного контролю і перевірка завжди завищуваних заявок вимагали величезної армії обліковців і контролерів такої кількості чесних спеціалістів не було, та й не могло бути.

Централізація

Над одержавленими підприємствами почав стрімко розгалужуватися управлінський апарат у вигляді главків (головних управлінь) Вищої ради народного господарства (ВРНГ), центрів, трестів тощо Вся ця система відома ще й під назвою «главкізм». Головні комітети (Головпраця, Головторф, Головтекстиль, Головшкіра, Головодяг, Головпал, Голов-крохмаль та інші) стали основою управління найважливішими галузями економіки. В них зосереджувався увесь розподіл сировини і напівфабрикатів та виробленої продукції. Усі проміжні ланки в управлінні скасовувалися: гол. комітети безпосередньо керували підприємствами і прямо підпорядковувалися Президії ВРНГ. Схема управління була спрямована на втілення в життя умоглядних схем безтоварної економіки, намагалася здійснити нездійсненне — налагодити управління з одного центру всією масою підприємств.

Система розподілу та продовольча програма

Кроком у напрямі докорінної реорганізації виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини був декрет «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання та домашнього господарства» від 21 листопада 1918 року. Декрет покладав на наркомат продовольства обов'язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.

Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обов'язкові завдання, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки (в українській мові побутує й російський замінник: продрозверстка). Декрет Раднаркому про хлібну та фуражну розкладку з'явився 11 січня 1919 року. Спочатку продроз-верстка охоплювала лише хліб і фураж, згодом поширилася на картоплю і м'ясо, а 1920 — на все продовольство.

Розкладка не була податком, бо не прив'язувалася до обсягу продукції в певному відсоткові. Величина її визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Тобто, продрозкладка була реквізицією.

В містах було введено систему «пайків», які розподілялися за «класовим принципом»: більше — вищим чиновникам апарату, майже нічого — так званим «нетрудовим елементам» і членам їх сімей. Таким чином, сфера торгівлі звужувалася; вона все більше перетворювалася в незаконну, з точки зору влади, діяльність. Спочатку карткова система поширилася на хліб, цукор, сіль, сірники, мило, гас, згодом — на молоко та молокопродукти, тютюн, взуття тощо. Слід вказати, що система розподілу продовольства була вкрай неефективною, влечезна робота з обліку та роздачі пайків не була, тай не могла бути, зроблена в повному обсязі за відсутності відлагодженої системи та спеціалістів. Внаслідок цього значна частина, а часом і більшість, продовольства просто не розподілялося й лежало в містах на скаладах, хоч одночасно населення потерпало від нестачі їжі.

Приватна торгівля заборонялася, було націоналізовано приватні торгові заклади, оптови складів, торг фірм. На практиці ця заборона порушувалась і призводила до злету спекуляції.

Провадилася політика натуралізації зарплати, тобто надання трудящим продовольства і предметів широкого вжитку безкоштовно або за твердими цінами замість усієї або частини зарплати. Такий захід був спричинений паралічем грошового обігу, нуліфікацією грошей[4], гострою нестачею товарів широкого вжитку і низькою оплатою праці. Тенденція до підвищення натур, частини оплати праці зростала і в кін. 1920 досягла майже 100 %.

15 липня 1920 року з'явився декрет російського Раднаркому «Про розрахункові операції», дія якого негайно поширилася на територію України. Проголошувалося, що всі установи, підприємства та організації, які потребують будь-яких виробів, матеріалів або продуктів, зобов'язані для одержання їх звертатися у відповідні розподільчі радянські установи. Купівля на вільному ринкові заборонялася. Розрахунки між установами та підприємствами могли здійснюватися лише в безготівковій формі.

В грудні 1920 року розгорнулася безпосередня підготовка до скасування грошового обігу. Було підготовано проект заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Напередодні запланованого скасування грошей (яке так і не відбулося), 4 грудня 1920 року Ленін підписав «Декрет про безкоштовний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого вжитку».

Земельне питання

Знищення ринкових відносин, яке становило центральний пункт комуністичної доктрини, вимагало цілковитої ліквідації приватної власності на засоби виробництва. Тобто йшлося не лише про експропріацію буржуазії та поміщиків, а й про ліквідацію дрібних власників, які використовували в основному родинну працю й обходилися без постійного використання найманої робочої сили[5]. Десятки мільйонів таких власників (селян, кустарів, ремісників, дрібних торговців) більшовики називали «дрібною буржуазією». У прийнятій навесні 1919 року партійній програмі підкреслювалося, що РКП(б) розглядає організацію радянських і колективних господарств як єдино можливий шлях до підвищення продуктивності землеробської праці. Фактично же йшлося не про ефективність виробництва, а про перетворення селян на таких же працівників одержавлених підприємств, якими були промислові робітники. Тому під час перерозподілу землі влада прагнула як найбільше земель поміщицьких маєтків перетворити в радгоспи, комуни, артілі тощо, а не дати землю селянам.

Наприкінці 1918 року за безпосередньої участі В. Леніна було підготовано декрет «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Його основний зміст визначався однією фразою: «На всі види одноосібного землекористування треба дивитися як на скороминущі і відживаючі». Текст декрету було опубліковано лише 14 лютого 1919 року, після його апробації на Всеросійському з'їзді земельних відділів, комітетів незаможників і комун.

У другій половині 1920 року стала зримою небезпека колапсу виробництва внаслідок величезного недосіву. Недосів став безпосереднім результатом продрозкладки. Знаючи, що вироблену продукцію заберуть, селяни мали намір сіяти лише для власних потреб.

Щоб попередити таку небезпеку, В. Ленін вносить на VIII Всеросійський з'їзд Рад законопроект «Про заходи щодо зміцнення й розвитку селянського сільського господарства». Відмовляючись від негайного запровадження радгоспів і комун, держава тепер бажала доповнити розкладку селянської продукції розкладкою засіву землі. Вважалося, що подвійна розкладка дасть можливість запобігти очікуваному катастрофічному скороченню посівів.

З'їзд затвердив законопроект 23 грудня 1920 року. Державними «уроками», які мали бути доведені до кожного двору, селяни поверталися у становище, в якому перебували до скасування кріпацтва 19 лютого 1861 року.

Наслідки

Політика воєнного комунізму зламала господарство, саме її наслідком стало різке скорочення виробництва зерна. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 років, що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 році охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.

У праці «Про продовольчий податок» (квітень 1921 року) Ленін схарактеризував свою попередню політику, яку багато хто у більшовицькій партії вимагав продовжити, у недвозначних виразах: «Така політика була б дурістю й самогубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива, самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминучого краху»
5. І універсал УЦР

Продовжуючи традиції українського народно-ви­звольного руху, Центральна Рада свої звернення до народу оформляє у вигляді універсалів. За час існуван­ня Центральної Ради було прийнято чотири Універсали. І Універсал був проголошений 10 червня 1917 р. при за­критті II Всеукраїнського військового з'їзду. У ньому, зокрема, говорилося, що «ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: віднині ми самі творитимемо наше життя». В Універсалі наголошувалося, що ніхто краще за укра­їнців не може знати, які закони будуть для них кращими. Ніхто краще за українських селян не може знати, як розпоряджатися своєю землею. Наголошувалося, що український народ сподівався на допомогу Тимчасового уряду, але останній відштовхнув його простягнуту руку. В Універсалі говорилося, що Центральна Рада висунула такі вимоги до Тимчасового уряду: затвердити при Тим­часовому уряді посаду комісара з українських справ; місцеву владу в Україні повинен очолювати комісар, що представляє Тимчасовий уряд і затверджений на посаді Центральною Радою; частка грошей, що збираються у вигляді податків з українського народу, повинна зали­шатися в Україні. Усі ці вимоги Тимчасовий уряд від­кинув. У зв'язку з цим український народ змушений сам потурбуватися про свою долю. З того часу кожне село, кожна управа, повітова або земська, повинні підтриму­вати тісні організаційні зв'язки із Центральною Радою.

6. Генеральний Секретаріат України: утворення, склад, діяльність, та його компетенція.

Згідно з І універсалом 10 червня 1917 року було створено перший український уряд – Генеральний секретаріат. За Іv універсалом Генеральний секретаріат було перетворено на Раду Народних Міністрів. Генеральний секретаріат складався з Генеральних секретарств, які очолювали генеральні секретарі. Кількість генеральних секретарств то зменшувалась,то зростала. До першого складу Генерального секретаріату входило дев’ять осіб: В. Винниченко – голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П Христюк – генеральний писар, Х. Барановський – генеральний секретар фінансів, С. Єфремов – генеральний секретар міжнаціональних справ, С. Петлюра – генеральний секретар військових справ, Б. Матрос – генеральний секретар земельних справ В.Садовський – генеральний секретар судових справ, І. Стешенко – генеральний секретар освіти та М. Стасюк – генеральний секретар харчових справ. З утвердженням Генерального секретаріату було покладено початок процесу розмежування законодавчої і виконавчої влад. 29 липня 1917 року Мала рада затвердила Статут Генерального секретаріату. Статут визначав взаємини між Генеральним секретаріатом і Малою радою, порядок діяльності уряду,законодавчу процедуру. Генеральний секретаріат був підзвітним Малій раді. В серпні 1917року дію статуту було замінено на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретарству від 4 серпня 1917 року. Інструкція обмежувала діяльність українського уряду територіально. За часів свого існування Генеральний секретаріат провів 30 засідань, на яких було розглянуто біля 100 питань внутрішньої і зовнішньої політики. Генеральний секретаріат підготував проекти постанов Пленуму Центральної ради про введення українського прогресивно прибуткового оподаткування у розмірі 25% одноденного заробітку. На засіданні Генерального секретаріату розглядалися питання судоустрою, військового будівництва. Особливе місце займали питання зовнішньої політики. Уряд 15 вересня 1917 року приймає постанову, що встановлювала штрафи:по одному карбованцю за кожну хвилину запізнення. 12 жовтня 1917 року Генеральний секретаріат розробив і затвердив Декларацію, яка розширила його повноваження, обмежені Інструкцією Тимчасового уряду. Свої рішення Генеральний секретаріат приймав у формі декларацій, постанов, інструкцій. Офіційним органом уряду був «Вісник генерального секретаріату».
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Структура юриспруденції(наук про державу право)
Юридична наука — це система знань про об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про...
Службовою роллю юридичної науки, інструментальна цінність якої полягає...
Теорія держави і права — система наукових знань про об'єктивні властивості держави і права (їх внутрішню структуру і логіку розвитку);...
ШПАРГАЛКИ з Теорії Держави І Права
Предмет ТДП – загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства,...
Теорія держави і права є соціальною, юридичною та загальнотеоретичною...
Предметом науки є система категорій чи відносин, які досліджуються наукою з метою отримання певного приросту знань
1. Предмет та методологія історії держави і права зарубіжних країн...
Предметом ІГПЗС є держава і право зарубіжних країн світу в процесі їх виникнення та розвитку в певній послідовності, на основі виявлення...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ Тема Загальна...
Характерні особливості зародження та розвитку держави та права Стародавнього Сходу
Реферат з основ права на тему Основи теорії виникнення держави і права
Залежність державно-правових інститутів від рівня соціально-економічного розвитку
Реферат з основ права на тему Основи теорії виникнення держави і права
Залежність державно-правових інститутів від рівня соціально-економічного розвитку
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ з курсу “Історія держави і права України”
Виникнення і розвиток Скіфо-Сарматської держави (суспільно-політичний лад; джерела та основні риси права)
ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ
Основні закономірності та причини виникнення держави. Основні теорії походження держави
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка