Методичні рекомендації щодо організації роботи у навчальних закладах по вшануванню пам’яті жертв Голодомору
|
|
Скачати 1.06 Mb.
|
ХІД УРОКУВчитель: Голод 1932-1933 років – одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Історія людства не знала такого випадку, коли володарі нищили голодом своїх власних громадян. Лише в ХХ столітті червона Москва запланувала і винищила до 9 млн. українських селян хліборобів. Щоб не затьмарити “успіхів соціалістичного будівництва”, сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Про це лихо не дозволялося відкрито говорити або згадувати в газетах та інших документах. А потім заборона під грифом “цілком таємно” перетворилася на політичну установку. Завісу було лише в часи перебудови. Учень: Живі свідки голодомору 1932-1933 року про пережите розповідають неохоче. Чому? Командно-адміністративна система поставила під суворий контроль пам’ять людей. Згадки про цю трагедію каралися тюрмою, таборами. Під страхом смерті люди мусили жити безпам’ятними. Пам’ять було взято під конвой. На роки, на десятиліття... Учениця: У 1932 р. в Україні зібрали достатній урожай (у середньому по 7,2 ц з гектара проти 8,3 ц у 1931 р.) А з голоду загинуло 7,5 млн. громадян або майже кожен четвертий українець. Навіть друга світова війна знищила лише – 5,6 мільйона чоловік. То було цілеспрямоване розукраїнення, яке проводила Москва, аби швидше колонізувати наші землі. Отже, злочин влади проти народу великою мірою стався тому, що Україна не мала своєї державності. Вчитель: Світ знав про страшні події, що відбувалися в Україні у 1932-1933 р.р. Лише в США у цей період було надруковано 2497 статей і повідомлень з достовірними відомостями про голодомор. Проте уряд президента Ф.Рузвельта, виходячи із зовнішньополітичних міркувань, не зважав на численні прохання розслідувати цю справу. Так само чинили й уряди інших країн. Учень: Щоб підкорити Україну і оволодіти її багатствами, більшовики змушені були роками боротися з прагненнями українців: спочатку вони вели війну проти України та її Збройних Сил, а опісля придумували спорадичні повстання населення, розстрілювали неозброєні народні маси і тисячами депортували мирне населення. Незважаючи на все це, Україна чинила опір. За цей опір її і покарали голодом. Учениця: В.М.Молотов 3 серпня 1932 року висловився про те, що українські селяни не сприймають колективізації, чинять опір владі, саботують хлібозаготівлі. “Хвилі селянського терору ми повинні протиставляти червоний “терор”, - сказав більшовицький керівник І.В.Сталін. Невдовзі його слово стало дією. Учениця: Цей сніг, як сон прийшов – розтане. Село лежить в тумані. Голодний рік. Голодний день. Іде – не йде, повзе по мертвих. І хвалить Бога – хоч повзе. Весняний дух живий – не стертий. До сонця зводить все живе, Й воно і молиться, і плаче, Радіє сонцю і воді. Якби він знав, коли б побачив – Сини ростуть на лободі, Сини Радянської держави! Та знає вождь, усе він зна... У вус всміхається, лукаво: В Москві весна. Його весна. М. Будлянський Учень: Кількість голодуючих зростала з місяця в місяць. Період від жовтня 1932 року по травень 1933 року став апогеєм голоду. Щомісяця в землю лягло по 1 мільйону українців. Виїхати було неможливо, сталінське керівництво оточило кордони УСРР військами. Навесні 1933 року країна, яка колись була багата і квітуча, нагадувала величезний табір, у якому населення, тікаючи від смерті і шукаючи поживи, безперервно пересувалося, повсякчас наштовхуючись на кордони, які були закриті за наказом радянських органів влади. Якщо ж кому-небудь і щастило виїхати, щоб купити продукти харчування в Росії, їх неможливо було провезти в Україну через ті ж військові кордони. Учениця: Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно відвезти на станцію усе наявне зерно, а в разі непослуху – позбавляли волі на 10 років. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне знищення селянства. Смерть косила людей до літа 1933 року. Учень: Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина померлих від голоду – діти. Господи, де Твої дві рибини? Де Твої, Боженьку, п’ять хлібів?! Їстоньки хоче невинна дитина. Жодного, хто би її пожалів. Навіть для плачу нема уже сили. Очі дитячі – Доросла печаль. Дай хоч причастя на змучених схилах... Що запасати у зойку скрижаль?! Хащі і хижість... Жура лебедина... Та ж оправдитись не вистачить слів. Господи, де Твої дві рибини? Де твої, Боженьку, п’ять хлібів?! А. Листопад Вчитель: Вслухайтесь в ці страшні цифри. На одного працюючого виділялись по 100-300 г. хліба, але діти, які не працювали не мали і цих крихіт. У 180 районах, де не виконали плану, хлібозаготівлі, дитячі організації зняли з централізованого продовольчого постачання. Виявом дитячої смертності ніхто не займався. В Україні 55 тис. сіл, і в кожному мерли діти. На Харківщині лише за один день 11 травня 1933 р. в чотирьох селах Балакіївського району померло 300 дітей. Це були первинні жертви голодомору (в Харкові 50% трупів - дітей). Учениця: Хто се? Чий голос щоночі просить: “Хлібця. Хлібчика дай, мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця”? Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які перелилися усі страждання, муки і скорботи роду людського, і розпинає душу мою на Христі всевишньої печалі? Чий це мільйоноголосий стогін у мені? Учень: В середині 1932 р. на полях з’являються ночами селяни, яким нічим було годувати дітей. Вони ножицями зрізали колоски на тих полях, де ще рік-два тому були повноправними господарями. Незабаром явище набрало масового характеру. 7 серпня Сталін власноруч написав закон, про охорону соціалістичної власності, який в народі називали “законом про п’ять колосків”, яким за крадіжку, колгоспної чи кооперативної власності передбачав розстріл, або позбавлення волі строком на 10 років. Грається болем лють, Знаєш, що значить – закони?... ...Смерть За п’ять колосків, Із власного поля! Учениця: Голодомор був явищем розтягнутим у часі. Але його пік припадає, як свідчить статистика, на червень 1933 року. В архівах зберігається повний комплекс статистики органів ЗАГС про смертні випадки у сільській місцевості. У січні 1933 року померло 44 тис., в лютому – 60 тис. осіб Далі смертність стрімко наростає: 136 тис. у березні, 174 тис. – у квітні, 253 тис. – у травні, 361 тис. – у червні. На червень припадає найбільша смертність. Наведені вище цифри помісячних втрат 1933 р. треба подвоїти, щоб уявити собі реальні масштаби втрат. Учениця: Ні, це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор. У 1933 році Сталін, говорячи про підсумки першої п’ятирічки, заявив: “Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас із року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади”. Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору. Учень: Але із чорної долини 33-го вістять голоси очевидців про страшну трагедію українського народу, охоплюють спазми болю душі живих. Та в цих голосах немає крику, нема розпачливої жалоби – є тихе, скорботне виповідання баченого, і пережитого. Люди не хотіли вірити в те, що це могли творити люди. Приречені на голодну смерть вважали, що це зло чинить диявол, а воно ж було витвором комуністичної системи, злочини якої виростали до зловісних образів диявола, жовтого князя... Учениця: Спогади очевидців: Бездєтко Галина Сергіївна. Відношу себе до людей, котрі чудом пережили голодомор 1932-1933 років і мають не книжну уяву про цю жахливу трагедію українського народу. Я народилася в сім’ї селянина. Спочатку батько, потім мати. Нас залишилося троє. Старша сестра покинула менших – брата і мене. Я харчувалася травою, корінням, відходами. Але цього вона не могла дати маленькому братику, який невдовзі помер, і десятилітня дівчина загорнула його в хустинку і, залишила за хатою. Не було ні сліз, ні жалю, а якась байдужість. Тинялась по селах, спала просто неба. Як вижила – не розумію, але з тих пір не можу наїстися, завжди переживаю, а якщо завтра не буду? Учень: Шамрай Наталія Юхимівна. У нас у сім’ї було п’ятеро дітей. Їсти було нічого, збирали в полі під снігом мерзлу картоплю, буряк, всілякі відходи, а влітку траву, листя, ягоди. Двоє братів померли. Але й цього було мало. Я ще пережила голодомор 1946-1947 років і в мене померли мої двоє дітей. Я бачила, як мертвих людей без труни кидали просто так у ями. Я і сама не знаю, як вижила. Мене завжди холодним потом обдає, коли про ці страшні роки згадую. Учениця: Смерть стала звичайною. Вона втратила свою традиційність. Люди сприймали її як порятунок від мук. Голод убивав людину фізично, ламав її морально. Мертві годували живих. Свіжі могили розкопувались... сил не було ні плакати, ні мучитися. Смерть стояла поруч, сиділа за столи і ходила подвір’ям. Людина хотіла їсти, все інше їй було байдуже, навіть власна смерть. Учень: Страшні мільйонні цифри загиблих внаслідок штучного голоду набувають зрілих, образних форм, застерігають і кличуть. Треба пам’ятати, бо забуття прирікає нас на черствіння душі, на втрату історичної пам’яті предкових заповітів, народних звичаїв та моральних норм співжиття. Багатомільйонний український народ. Він заслуговує і шани і поваги. А пам’ятником жертвам хай буде наша пам’ять про минуле, небайдуже ставлення до національної трагедії, що спіткала наш народ у 1932-1933 р.р Учениця: 12 серпня 1990 року поблизу Лубен завершили створення Кургану Скорботи – пам’ятник мільйонам жертв лихоліття, жертв голодомору в Україні в 1932-1933 р.р. Пам’ятник не з каменю, не з бронзи, а із землі, яка дала життя народові, і яка взяла людей. А над Курганом – Хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу. Пройде час, курган совісті людської піднім еться ще вище, до нього ітимуть люди, щоб тут, на цьому місці сказати: “Це ніколи більше не повинно повторитися”. Вони будуть іти сюди і наказувати своїм дітям і онукам, щоб ніколи більше не сталося того лиха, яке було 70-т років тому. Учень: В могилу, де лежить більше 9 млн. українських селян, зійшли, найкращі. Гинули, працьовиті, самостійні хазяї, котрим пришивали куркульський саботаж. Відходили в небуття сільські майстерні і винахідники, яких ніколи не бракувало в Україні, серед яких було чимало обдарованих людей. Лягали в сиру землю непокірні нащадки козацькі, що не могли змиритися із сваволею влади. У цій безкровній війні тоталітарної системи з українським народом знищувалася людина не фізично – руйнувалася народна душа. Вчитель: Прошу всіх присутніх піднятися і вшанувати хвилиною мовчання всіх тих, хто став невинною жертвою голодомору і сталінської тоталітарної системи. Вчитель: Давно відійшли в історію трагічні події кінця 20-х – початку 30-х років в українському селі. Але в нашій пам’яті вони повинні залишитися. Ми не маємо права забувати чорних сторінок історії. Адже, довгі десятиліття ми говорили між собою пошепки про ті страшні роки. Всі ми повинні знати й пам’ятати, якої шкоди українській нації і всьому народу завдав голодомор. Ми працьовита, терпляча нація. Наш народ заслуговує на шану й повагу. А пам’ятником жертвам хай буде наша пам’ять про минуле, небайдуже ставлення до національної трагедії, що спіткала наш народ у 1932-1933 роках. Тетяна Антонівна Шилова, заступник директора з виховної роботи загальноосвітньої школи № 10 м. Черкаси Матеріали до проведення учнівської конференції, присвяченої 75-м роковинам Голодомору 1932-1933 років в Україні Мета: поширення знань про трагедію голодомору 1932-1933 років в Україні; вивчення історичних подій 20-30-х років, що призвели до голодомору в Україні; поглиблення знань учнів з історії рідного краю; дослідження долі своєї родини в кінці 20-х поч. 30-х років ХХ ст. В яку безодню горя впав мій народ і скільки горя ще жде його в майбутньому! Поділять його знову. Роз’єднають, бодай не з’єднували, розженуть, як журавлиний ключ у бурю, та ще й звинуватять, що не звідти сонце сходить, не туди заходить. Зі щоденника Олександра Довженка На фоні мелодії «Реквієму» учні називають імена та прізвища, дати народження та смерті від голоду 1932-33 рр. своїх родичів. Музика стихає. Ведучий: Сьогодні розмова піде про тероризм. Так, бо голод 1932-33 рр. – це тероризування суспільства, застосоване владою для розв’язання якихось конкретних проблем. Терор голодом не був індивідуальним. Він не мав персональних справ, які заводилися на кожну конкретну людину, а бив по площі, не розрізняючи дітей, жінок, старих. Довгий час терор голодом залишався таємницею. 1 учень: Уперше про нього в грудні 1987 року згадав В.Щербицький, і лише тому, що вже з’явився в обігу документ комісії при Конгресі США під керівництвом виконавчого директора Дж. Мейса. Щербицький зрозумів, що уже не може бути замовчування, яке тривало з 1933 року. Він сказав у своїй ювілейній промові, що голод 1933 року був викликаний кліматичними причинами – великою посухою. Однак справу було зроблено: про голод можна було говорити. В лютому 1990 року на політбюро ЦК КПУ розглядалося питання про те, чи видавати перший збірник документів про голод – унікальних документів, запозичених із партійних архівів Москви і Києва. Перший секретар ЦК Компартії України В.Івашко власною волею вирішив дати дозвіл всупереч думці багатьох членів політбюро ЦК. Він народився і 1932 р. і зазначив на тому засіданні політбюро ЦК, як важко батькам було його врятувати, проте врятували. 2 учень: Терор голодом був намертво пов’язаний з колективізацією, з ідеологічними засадами побудови Радянського Союзу. Після прийняття Верховною Радою закону про голодомор в Україні ми почули з боку російських учених, політиків і журналістів чимало висловлювань про те, що голод був в усьому Радянському Союзі. Так, був голод, викликаний хлібозаготівлями, він мав місце в усій країні. І цей голод був викликаний певною політикою Сталіна, яка здійснювалася в процесі індустріалізації. Суть її полягала в тому, що планувалися вкрай високі темпи розвитку промисловості. Їх не можна було виконати, але людей змушували ці плани виконувати. Таку тактику Сталін називав «підхльостуванням». Її він застосовував і в сільському господарстві. Тут уже йшлося не про високі темпи розвитку, а про максимальні розміри хлібозаготівель. Спочатку треба було все забрати, а потім, коли держава переконувалася в тому, що забрали-таки все і народ голодує, то починали людей підгодовувати, повертаючи назад частину того, що забрали раніше. 3 учень: Іноземні вчені, допущені до архівів колишнього Радянського Союзу, вивчають їх більше, ніж ми. Наприклад, Девіс видав у 2004 р. четвертий том своєї багатотомної праці про індустріалізацію СРСР, який цілком присвятив колективізації і голоду в Радянському Союзі в 1932-1933 рр. Він наводить десятки таблиць, з яких видно, що в 1933 р. на Кубань і в Радянську Україну були спрямовані багаторазові дотації з фуражним і продовольчим зерном. Це дійсно так! І у нього виникає заперечення: навіщо казати, що це геноцид, коли держава годувала селян, яким загрожувала загибель від голоду? Та це – частка правди. Вся правда пояснюється тим загальним «підхльостування» економіки, яке було тоді генеральною лінією. 4 учень: Та щодо України і Кубані йшлося про зовсім інше. На тлі загального голоду, який мав місце і в Україні, в останні місяці 1932 р. і в січні 1933 р. були здійснені певні заходи, які дозволяють говорити не про голод, внаслідок якого померли десятки тисяч селян, а про Голодомор. В Україні в першій половині 1932 р. загинуло близько 150 тисяч селян через те, що у них забрали увесь хліб. Після прибуття в Україну надзвичайної хлібозаготівельної комісії під керівництвом В.Молотова була прийнята постанова про «чорні дошки». В селах, які до них заносилися, забирали не хліб, якого вже не було, а все продовольство. Державі не потрібні були буряки чи картопля, чи фруктова сушка – їх забирали для того, щоб позбавити селян харчів, тобто здійснювався терор голодом. Від надмірних хлібозаготівель гинули десятки тисяч, від терору голодом – мільйони людей. 5 учень: Ми не можемо знайти документи про те, чому умертвляли селян у цей час, бо їх не існує. Але механізм терору голодом можна відтворити документально. У січні 1933 р. вся Україна була посаджена на «чорну дошку». Окрім вузької смуги на кордоні з Румунією і з Польщею, в сільській місцевості республіки були вилучені абсолютно усі продовольства. А вже 6 лютого 1933 р., як свідчать документи, держава почала годувати колгоспників. Бо якби не почала годувати, то вимерло б усе сільське населення: не існувало продовольчих магазинів, де можна було б купити хліб. Були лише магазини торгівлі з іноземцями (Торгсини), які викачували побутове золото, срібло та іноземну валюту у населення. Але людей з валютою було небагато. Чому ж так було зроблено? Є дві причини: зовнішня і внутрішня. Зовнішня причина полягала в тому, щоб дати мотивування тим людям, які здійснювали терор голодом. Йдеться, перш за все, про партійну номенклатуру, представники якої доводили, що селяни саботують хлібозаготівлі, тому треба їх навчити уму - разуму. Цей мотив звучав в листуваннях і в деяких виступах, він дійшов до нас. З іншого боку, слід згадати про міське населення, яке сиділо на картковій системі. У другій половині 1932 року в картковому постачанні була встановлена голодна норма через відсутність хліба, бо село начебто саботує, не дає хліб. Ті селяни, у яких держава забирала не тільки зерно, але й усе продовольство, опинилися сам на сам з нею, не маючи будь-якого співчуття. Радянське суспільство виявилося розколотим. Це та причина, яка допомагала здійснювати терор голодом. 6 учень: Чому ж, власне влада вдалася до терору голодом? Ми маємо лист Й.Сталіна Л.Кагановичу. У 1932 році Сталін майже чотири місяці перебував на відпочинку, а на господарстві у Кремлі залишався Молотов і Каганович. Тому Сталін вимушений був писати власноручно, і ці листи збереглися. В одному з листів, коли в Україні спостерігалася дуже складна ситуація, він вирішив направити Кагановича в Харків генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Для того, щоб Каганович розібрався в ситуації та своїх завданнях, Сталін, завжди стриманий, цього разу написав досить-таки відвертого листа. Ця відвертість полягала в тому, що двічі він у тому листі згадав: «Украину мы можем потерять». У відповіді Каганович погодився їхати в Україну і написав: «Я цю країну знаю. Я знаю людей, економіку». Ми звикли, що Радянський Союз складався з республік, які мало чим нагадували держави. Але в 20-х – на поч. 30-х років, до Голодомору, це справді були держави, які мали конституційне право виходу з Радянського Союзу. До речі, місцева українська номенклатура скористалася цим правом, правда, лише у 1991 році. Чому так? Тому що були голод у 1933 р., терор у 1937 р. На ціле покоління, навіть на два, Україна перестала бути державою, але формально таке право вона мала. Сталін не міг не думати про те, що Україна може відокремитися від Радянського Союзу. Він не забув досвід перших місяців 1930 року. Тоді він на півроку припинив колективізацію, щоб впоратися з колосальними заворушеннями на Правобережній Україні – на кордоні з Польщею. Сталін розумів, що у 1932 р. все це може повторитися, тому що ситуація в Україні була надзвичайно складною. Він знав, що тільки за умов абсолютного голоду селянство не виступить проти влади. Уже був досвід 1921 р. Хоча в 1921 р. панувала величезна посуха, радянська влада не припинила хлібозаготівель на півдні України, який голодував не менше, ніж Поволжя. Робилося це саме для того, щоб придушити сплеск антибільшовицьких повстань. Саме тоді вперше і був запропонований терор голодом. У 1932-33 рр. терор голодом був повторений, щоб попередити соціальний вибух в Україні. (Кульчицький С.В., доктор історичних наук, професор, зав. Відділом історії України 20-30 рр. ХХ ст.. України Інституту історії України НАН України. – ж. Історія та правознавство, - № 30 (130), жовтень, 2007р.) ЗВИНУВАЧУЮТЬ СВІДКИ 7 учень: «У 1932 р. урожай гарний уродив. А що було – вибрали. У нас сім’я велика була, то всі пішли на той світ. У колгоспі люди як мухи мерли – узяв наряд, поїхав у поле, там і кончився. Стоять воли, а він мертвий. Мене чоловік знайомий врятував – завфермою був, то й мене в радгосп узяв фураж підвозити. То хоч і воші годував, але пухлий не був – пайок давали. Той завфермою і батькові передав:
Два рази був я поранений на фронті, не раз під артобстріл, прямо в пекло попадав, а такого страхіття, як тоді, не бачив. (Зі свідчень Йосипа Петровича Чередника, 1913 р.н., мешканця селища Ірдинь на Черкащині). 8 учень: «Восени 1932 року мій батько, мати і нас четверо дітей виїхали до Московської області. Батько працював сторожем у радгоспі неподалік від Москви. Але весною 1933 року нашу родину органи НКВС силою заставили повернутися в Україну. Батька заарештували там же, в Московській області, і вислали в Мурманськ на примусові роботи. Брата Юхима якось пожаліли і відправили в будинок безпритульних у Томську. Менші мої брат і сестра померли з голоду тут, у Богачівці, коли вернулися». (Зі свідчень Марфи Леонтіївни Медведенко, 1919 р.н., мешканки села Богачівки Звенигородського району Черкаської області). 9 учень: «Народився я в 1923 році в сім’ї середняка. У батька й діда було 2 корови, 2 коняки, 4 десятини землі. З початком колективізації забрали поступово у нас усю худобу. Безперервно обкладали податками, а тоді і з хати забрали все – подушки, навіть ганчірки. Зосталося голе ліжко й порожня скриня, бо не проходили у двері. У жнива 1932 року була ще купка зерна, намолоченого у клуні, але його забрали одного дня в серпні місяці. А тоді ще ходили зі шпичаками і шукали хліб скрізь – і в печі, і під полом, і в городі. Та нічого вже їстівного у дворі не було. Однак продподаток продовжували носити і вимагали його виконання. Батько чогось не хотіли йти в соз, хоч мулярувати в радгоспі. Зимою нічим було протопити в хаті, стіни позеленіли від моху і вологості. Я ходив тоді у 2-й клас. Спали всі на печі, без ряднини, без соломи. Мама заслабла від недоїдання. Уже й бабуся лежали дуже слабі, дуже побивалися, як забрали останню корову. Дід були трохи міцніші, то хоч води в хату вносили. Дві сестри – старші од мене на 1 і 2 роки – стали здирати кору з лип і товкти у ступі на млинці. Потім і кори не стало – липи голі стояли по всім селі. Люди почали пухнути і вмирати. Вмерли наша бабуся, дідусь опухли і вмерли через два тижні. Умерла найстарша сестра моя Ганя. Мама все, що можна було їсти, віддавала нам із сестрою і в березні кінчилась. Зосталися ми втрьох: батько, я і сестра Антося. Батько впросив директора з радгоспу, щоб узяти із собою на роботу (він мурував цегельню за 3 км від радгоспу). Ми із сестрою насилу туди доходили, щоб увечері попоїсти в їдальні супу з буряків (давали пів-літра). Сусіди мерли щодня. У Дмитра Гаврилюка (якого прозивали Англійцем, бо до 1930 року жив в Англії) було п’ятеро хлопців і троє дівчат. Хлопці були здорові, як дуби, але вже почали пухнути. Наш батько також раніше їздив на заробітки в Уссурійський край. Привіз звідти срібних грошей 1925 року випуску. От вони й договорилися з нашим родичем дядьком Серафимом та й поїхали в город. Там у «торг- сині» купили за те срібло 2 мішки висівок і вночі, щоб ніхто не бачив, приїхали додому. То вже з Англійців тільки один Сашко остався живий, а то всі померли – і батько, і мати, і діти. А Олексійка вбив сусіда, бо хлопець заліз до нього в хату і виїв суп, що стояв у печі. Ми ж рятувалися цими висівками від пухлини. Декого рятувала наша річка – Гірський Тікач, там люди вигрібали граблями равлики, смажили і їли. Багато хто з них на річці й помирав, і вода підхоплювала їх, пухлих, та й несла аж до Буків. (Зі свідчень криворіжця Михайла Юхимовича Команчука, що народився і пережив Голодомор у селі Вороному Жашківського району Черкаської області). 10 учень: «Нестерпно, боляче бачити голодну смерть рідних та близьких людей, засуджених владою на страхітливі муки, - із тріщин обезкровленого, брезклого обличчя та тіла невпинно тече рідина. Це вже безпомилкова ознака швидкого кінця. Особливо багато померло односельців у березні – травні 1933 року. Майже щоранку на однокінній грабарці вивозили до цвинтаря по декілька мерців. Копати глибокі ями для поховань не було кому. Їх глибина сягала не більше одного метра. Знявши з ручиць дошку, мерців штовхали до ями, не засипаючи землею аж поки не наповниться вщерть. І ніяких плачів, обрядів. Усіх хоронили без домовин, їх не було з чого і кому виготовляти. Наша сім’я із 6 їдців лише чудом вижила, але й ми втратили дідуся Пилипа, якому виповнилося тоді лише 55 років. Він, пасучи колгоспних овець, так і помер на підгір’ї. А дядько Федір ліг недалеко від переповнених зерном пакгаузів біля станції Пальмира, куди він дійшов, щоб зібрати жменю зерна, яке висипалося крізь щілини зерносховищ. Ще теплим його сяк-так зарили біля залізниці чужі люди… Відчуваючи смерть, люди свідомо чи несвідомо найчастіше вилазили з хат, сідали коло воріт чи під тином. Так і конали сидячи». (Зі свідчень Олександра Пилиповича Батира, що народився 1916 року в селі Богуславець Золотоніського району Черкаської області). 11 учень: «Було, що й живих людей везли на кладовище та кидали у братські могили. Так трапилося і з Хотиною Ревенко. Коли приїхали до неї, вона ще була жива. Її стали тягти за ноги з хати до воза. «Куди ви мене тягнете? Дайте мені бурячка. Я їсти хочу. Я жити хочу», - просить Хотина. Вона була молода, не було їй ще й тридцяти років. «А що, ми будемо за тобою ще й завтра їхати?!» - гиркнули на неї і потягли за ноги до воза. Привезли на кладовище, вкинули в яму. Вона не впала на спину, а ніби сіла і прихилилася до стіни. Її штурхнули ногою в голову, і тоді вона впала на спину. Мотрю Вдовиченко, ще живу, з двома ще живими дітьми одвезли на кладовище і закопали. І таких випадків було немало». (Із свідчень Тетяни Яківни Вдовиченко, 1911 р.н., із села Бужанка Лисянського району на Черкащині). 12 учень: «У березні 1933 р. після закінчення Черкаського медтехнікуму я прибула на роботу в Таганчанську дільничну лікарню. Вона була забита хворими. На одному ліжку лежало по двоє дорослих, по четверо дітей упоперек ліжка, хворі лежали також у коридорі прямо на підлозі. Їм давали вдень 150 грамів хліба і мисочку рідини, яка звалася супом. Це, звичайно, не могло їх врятувати від крайнього уже виснаження. Страшною була картина: дітки, які могли рухатися, паслися весною на подвір’ї, пухлими ручками рвали і їли спориш, а пізніше – квітки акації були для них справжніми ласощами. Щодоби вмирало по 15 - 20 осіб, здебільшого дітей. Мертвих ніхто не забирав, не було вже кому. Трупи відвозили на кладовище, сторож і конюх ховали в одній ямі без домовини. На місце померлих лягали інші голодуючі й пухлі. Ті, яким не вистачало місця, просили відвезти їх ще живими на кладовище помирати. Голодна смерть чекала на людей в дорозі, на вулиці, попід тинами. Багатьох селян ховали на власних подвір’ях: не було сили нести на кладовище. У Марії Григорівни Губенко померло одинадцятеро дітей: дев’ять хлопчиків і дві дівчинки, яких вона ховала в льоху. А Марта Кучеренко ще могла злегка притрусити п’ятеро померлих діток землею. У дільничній лікарні, яка обслуговувала тоді семеро сіл, було офіційно зареєстровано на той час понад дві тисячі померлих, які ще змогли звернутися сюди по допомогу. Померлих за межами лікарні тоді ніхто не обліковував: про голод було суворо заборонено говорити й писати. Кров холоне в жилах, коли згадую факти людоїдства. Завів міліціонер до лікарні громадянина Р. і запитує, чи можна його судити, бо він поїв своїх неповнолітніх дітей. Лікар, глянувши на його зовнішній вигляд, сказав: «Він уже осуджений». На подвір’ї затриманий помер. Повар лікарні впізнала хустку й товсту косу своєї матері, яка прийшла до неї в гості, бо тулуб було з’їдено…» (Зі свідчень фельдшерки-пенсіонерки Раїси Найденко з села Таганча Канівського району на Черкащині). 13 учень: ЮРИДИЧНА ДОВІДКА. Стаття 1 «Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року, чинної у більш як 80 країнах світу й ратифікованої також Україною, гласить: «Сторони, які домовляються, підтверджують, що геноцид, незалежно від того, здійснюється він у мирний чи воєнний час, являє собою злочин, котрий порушує норми міжнародного права і проти котрого вони зобо’язуються вжити заходів запобігання та карати за його скоєння». Україна також підписала «Конвенцію про незастосування терміну давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства» від 26 листопада 1968 року… У полум’ї сталінської колективізації-геноциду згоріло, перетворилося на попіл, за західними даними – Р.Конквеста, Ф.Лорімера, С.Максудова – 14,5 мільйона (!) хліборобів, лише взимку – навесні 1932 – 1933 рр. штучний голод, організований московськими властями, убив 7 мільйонів українців, із них до 3 мільйонів (!!!) дітей. Підрахунки, зрозуміло, приблизні, тому зумисне називають дослідники граничний мінімум… Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами. Гарячим, пекучим попелом… (Пахаренко Василь. Віті єдиного древа. (Україна східна і західна в апокаліпсисі ХХ століття). – Брама-Україна, 2005 рік) Використана література:
Наталія Григорівна Удовенко, вчитель Чорнобаївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1 Етнографічна історико-літературна експедиція «Де земля чорна, роси кришталеві, хліб золотий» На класній дошці вислови, поетичні рядки про хліб. На стендах художні світлини, малюнки учнів, виставка книг «Хліб, життя, пам'ять». На рушнику хліб, калина, сніп. На екрані перший слайд. Під звуки пісні Н. Матвієнко учениця виносить таріль з зерном, ставить його біля виставки книг. Учениця: Я – зерно Пшеничне чи житнє. Це не має, зрештою, значення. Є життя, І я до нього належу. Одягти зелену одежу І шуміти- моє призначення. Може стрінеться доля гірка мені - Я закохане в висоту. Посійте на дикому камені - я зросту! Спопеляйте космічним вогнем, Обпікайте космічним холодом – Тільки дощик зростить мене, Я розквітну Яро і молодо. Крихта сонця в космічній імлі, Незбагненне, Уперте, Зелене Я – зерно  Починається з мене Життя на Землі.Вчитель: У дні, коли весь наш народ згадував ті страшні 30 роки минулого століття, ми розпочали і вдало зробили перші кроки проекту «Де земля чорна, роси кришталеві, хліб золотий». Це був урок Пам'яті загиблих під час Голодомору. Методи дослідження запозичили у ВНЗ, створені факультети – напрямки, їх керівники – декани - учні нашого класу, сьомого А та п’ятого Б класу. (Діти ведучі презентують свої обов’язки. Надягають капелюшки бакалавра та виставляють таблички з назвою факультету – напрямку). Декан етнографічного факультету: Хліб – сіль на рушникові або розкішний коровай – своєрідний символ України, її гостинності, щедрості. Тому в нашій мові слова «жито» і «життя» - одного кореня. Символічно, що роботу етнографічний факультет почав з того, що записав у с. Червонохиженці Чорнобаївського району Черкаської області цікавий обряд «Єднання хлібом». Учень – бакалавр: Господиня завжди вчиняла хліб пізно вночі, у середу або в п’ятницю, перед тим ретельно закривала вікна, двері, щоб нечиста сила не увійшла у тісто, рано – вранці хліби виробляли, потім викладали на капустяний лист, залишали на одну годину. щоб піднявся або, як кажуть у селі, «вільно дихав». Перед тим, як відправити хліб у піч, члени родини прикладали до нього палець: батько – великий, мати – мізинець, бо вони з боків оберігають родину. Після цього господиня хрестила хліб, казала: «З Богом». І відправляла хліб у піч. Давайте і ми сьогодні поєднаємось хлібом. (Діти, вчителі, гості прикладають до хлібини, яка була заздалегідь вчинена і до уроку вже була готова до випічки, великий палець. Хлібину виносять для випікання). На екрані другий слайд. Декан етнографічного факультету: Щоб нічого не забути, на рушнику, на якому стояла хлібина, якою ми єдналися, ми зробили вузлики на пам'ять. (Піднімає рушник, на якому прив’язані смужки із записаними прислів’ями) Учениця – бакалавр: У Чорнобаївському районі ми записуємо ще й прислів’я про хліб. У Кліщенцях (це село дуже постраждало під час голоду. Трагічна пам'ятка про ті часи: в селі майже немає людей 1932 - 33 р.р. народження) ми записали такі прислів’я: 1-й учень: Сливка – слинка, грушка – минушка, риба – вода, хліб – всьому голова. 2-й учень: Хліб та вода – козацька їда. 1-й учень: У с. М. Канівці такі прислів’я. Лежачого хліба ніде немає. 2-й учень: Голодній кумі хліб на умі. 1-й учень: У Чорнобаї: Зароблений сухар краще краденого бублика. 2-й учень: Земля чорна, а хліб білий робить. Учень – бакалавр: (Бере з тарілі жменю зерна, повільно висипає його і читає). У руку взяв зерно важке і повне, І налилася силою рука, І щось живе, зворушне, ледь вловне Заграло в серці дзвоном колоска. Війнув вітрець: легкою пеленою, Туманом раннім вкрилися поля, І зерно впало краплею густою, І в себе прийняла його земля. Декан агрономічного факультету: У книзі Почесного жителя Чорнобаю Пасічника І. Д. «Чорнобаївський хліб» говориться: « Чорнобаївський район – один з найбільших на Черкащині. Трудівники району рік у рік добиваються високих урожаїв пшениці». З того часу минуло майже 20 років, але наш район і сьогодні один з перших у області. Якими секретами володіють чорнобаївці? Все починається з зерна… Сьогодні ми запросили на класну годину працівника насіннєвої інспекції Наталію Григорівну Гордівську, вона розповість про перші кроки зерна до хлібини. Розповідь Н.Г. Гордівськой( демонструє зразки пророщених злакових культур, що вирощують на полях Чорнобаївщини). Декан агрономічного факультету: Наступний крок зерна – земля. Земля і хліб…Людина, земля і хліб. У нас в гостях шанована в Чорнобаї людина Пономаренко Д.С. Учениця – інтерв’юер: Шановний Дмитро Сидорович, ми щиро раді бачити Вас в нашій школі, на нашому зібранні. Ви людина, яка все життя вирощує хліб, скажіть , будь ласка, які почуття викликає у Вас слово «ХЛІБ»? Учень – інтерв’юер: Хлібне поле, можна сказати, це Ваше життя, турботи, Ваше робоче місце, а чи були в Вашому роду хлібороби? Учениця – інтерв’юер: Господарство в якому ви працюєте, відоме не тільки у Чорнобаївському районі, а й в Україні, яким ви бачите його у майбутньому? Учень – бакалавр: Яке це славне слово – хлібороб, До слів найкращих я вписав його б, До тих, яких ми серцем розумієм. Щоб хліб, як сонце, сяяв на столі У кожній хаті, домі та колибі… Уклін земний працівникам землі! Вам, сіячі, плугатарі, - спасибі! На екрані третій слайд. Вчитель: Здобути знання хлібороба – справа з нелегких, але необхідна, бо земля не любить непрофесійного підходу. Отримати необхідні знання випускники 9 класу можуть у ліцеї с. Ірклієв, який існує у нашому районі. Розповідь викладача ліцею. Розповідь про навчальні заклади України, в яких можна здобути професії, пов'язані із обробкою землі. Декан історичного факультету: Культ хліба в нашого народу зберігся із сивої давнини. Зерно на території України почали вирощувати ще з часів неоліту (V II- IV тисячолітті до н.е.). У IV – III тисячолітті до н.е. на землях Наддністрянщини і Надбужжя проживали племена високорозвиненої землеробської культури – трипільців. А з початку першого тисячоліть тут займалися орним землеробством слов'янські племена, які входили до Антського союзу. Земля та сільськогосподарські угіддя залишаються багатством України і в наші дні. Учениця – бакалавр: Згадай, Людино, скільки мук і бід, Приниження і стогону, й прокльону Зазнав за всю минувшину наш рід. Зернини ці – вони важкі, Бо горе й муки в них, Це – краплі крові мужиків, В них безліч всяких лих. На екрані четвертий слайд. Учениця – бакалавр: Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво–чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. Відкривайтесь небеса, Зійдіть на землю Всі українські села, хутори, Повстаньте над планетою, невинні душі, Збудуйте пам'яті негаснучий собор. (Звучить пісня у виконанні Н Матвієнко, на екрані кадри фільму «Великий злам». Діалог померлих (згадуємо події Голодомору) Учень: Село Рудне, Київська область. «Померли у Миколайчиків дід і баба. Від голоду вони опухли і здавалися величезними. Синок вже не ходив, не говорив. А дівчинка від голоду пальчики свої стала обгризати. Побачила мати. Збожеволіла. Напоїла зіллям і сама випила. До ранку повмирали всі» . Учениця: На Вінниччині … восени померли мати з батьком, бо все дітям віддавали. Залишилися дві сестрички. Старша Надійка побачила, що менша вже й ходити від голоду не може. Взяла її на руки, понесла до поля. Ходила довго. Знайшла три колоска. Побачив це голова сільради. Довго бив Надійку ногами. Кров пішла з горла. Вбили дитину за три колоски, а менша так і померла на полі. Учень: Чорнобай Черкаська область. Пішки з Богодухівки прийшли до нас взимку діти сестри нашого тата. Від голоду в їх родині померли всі дорослі, діти йшли з села майже три дні, бо не було в них сили, по дорозі їли суху траву, заїдали снігом. Знесилені впали на порозі хати нашого батька. Батько залишив їх, ділили їжу між усіма. Учениця: Не нагодує Мати – Україна, Не приголубить діточок своїх… Яка ж б перед Богом в нас провина? Який ми створили гріх? Чи той, що в нас поруйнували храми? Прийшли в наш край перевертні і хами Чинить страшну наругу над людьми. О Боже правий! Ти мій чуєш голос, спаси нас від проклятої чуми, Я ж бачу, як важкий достиглий колос, Схилився над голодними дітьми. На екрані слайди з розсекречених матеріалів СБУ. Декан художньо-поетичного факультету: Чисте, вмите зорями колосся, Вбирало силу з людської руки. І ця рука, що тільки не торка, Дає усьому руху, льоту, росту… …І от хлібину, запашну і просту, Мов сонце, підіймає ця рука. (На екрані восьмий слайд) Сьогодні вперше на засіданні ініціативної групи нашого проекту присутні учні 5 Б класу. Створено різновікова група, навчаючи, навчаємось самі. УВАГА! Хвилина урочистого зарахування маленьких друзів у наш проект. (Вручення капелюшків бакалавра учням). Учень: Сьогодні я навчу вас, як в Інтернеті знайти потрібну інформацію, а саме, поетичні твори на визначену тему. (Демонструє можливості пошукових систем Інтернету) Пропонуємо вам збірку віршів про хліб, які ми знайшли на поетичних сторінках Інтернету (учні читають вірші, обрані за власним смаком). Пшеничний колосок Малий пшеничний колосок… А скільки в нім снаги і сили – Щоб і посіяли у строк, І вчасно на полях скосили Кипить робота голосна, За скибою кладеться скиба, Щоб із маленького зерна Зріс коровай пухкого хліба. Посів… А там – чекань пора. Рости наливано і живо І колосися для добра, Землі буденне й вічне диво. Жнивує серпень. На ходу Ковтне води із повних бочок… Він з хліборобських рук і дум – Отой пшеничний колосочок. (Вадим Крищенко) Зерно на долоні Вони, зернини – насінини, Неначе лялечки малі, Дитинно ніжні, Материнно До сонця підняті з ріллі. Стужавілі, духмяно теплі І на руці твоїй легкі, Вони до низу гнули стебла Вагою стиглих колосків. І думка високо так зрине, І ти упевнишся сповна, Що на руці твоїй – грамини Мільйоннотонного зерна. ( Микола Негода) Колосок Хай краса його вельми скромна, Із соломи його бурнус – На здоров’ячко, на добро нам Він проміння мота на вус. Із землі він (спасибі, ненько!) Найдорожче сота – життя І гойдає його легенько В люлі з золота, мов дитя. Не про те, щоб зіп'ятись вище, Лиш про зернятка мріє він, Бо без них – що із нього вийде? Все одно, що без думки вірш. (Петро Ребро) Вчитель: А зараз час покуштувати нашу хлібину (учні і гості куштують свіжо випечену хлібину). Молодці, ви плідно попрацювали, тому час отримати нові завдання, бо попереду ще чимало цікавих знахідок. ЗАВДАННЯ:
Зібрати дослідження «Обрядові хліби до календарних свят у Чорнобаї»
Дослідження «Хліборобські династії Чорнобаю».
Робота у краєзнавчих музеях району «Хліборобства на Чорнобаївщині часів Київської Русі». Дослідження «Душі волають про пам'ять» (Голодомор 32-33 р.р. у Чорнобаї).
Зібрати картинно-поетичний вернісаж «Його високосте, хліб». Вчитель: Я хочу, щоб наше натхнення не згасло, щоб наснага, бажання працювати у цьому проекті було завжди, давайте запалимо свічу, символ натхнення, маленьку частину великого факела, назва якому «Пам'ять». Учениця: Я запалюю свічку в пам'ять про хліб, на честь хліба, щоб він завжди був у людей. Учень: Я запалюю свічку як символ вічної людської пам'яті, щоб вона завжди надихала людей на добрі справи. Учениця: Я запалюю свічку на честь нашого великого народу, щоб з ним завжди були добро… Учні (разом): … пам'ять, любов, наснага, хліб. Любов Степанівна Рожко, Олег Андрійович Кравченко , учителі Чигиринського НВК І-ІІІ ступенів № 2 Урок-реквієм «Хай в серці Свічка Пам’яті палає вічно» (6 клас) |
Схожі:
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до вшанування у загальноосвітніх навчальних... Додаток “Люди Правди. Щоб світ знав!” – гасло цьогорічної просвітницької кампанії |
Тема. «І пливуть білі тіні…». Вечір-реквієм присвячений вшануванню... Мета: вшанувати пам'ять жертв голодомору 1932-33років, виховувати співчуття і кращі людські якості |
|
Про заходи у зв'язку з 80-ми роковинами Голодомору 1932 1933 років в Україні З метою гідного вшанування пам'яті жертв голодоморів в Україні, забезпечення належної організації та проведення у 2013 році заходів... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ щодо організації Матеріали до серпневих конференцій педагогів області (методичні рекомендації щодо організації навчально-виховного процесу в закладах... |
|
Землякам моїм, старим, молодим і ненародженим Зараз по всіх містах і селах нашої Батьківщини відбувається Всеукраїнська акція «Запали свічку!», присвячена вшануванню пам'яті померлих... |
Методичні рекомендації щодо організації виховної роботи в загальноосвітніх... |
|
Методичні рекомендації щодо організації виховної роботи в загальноосвітніх... У кабінетах заступників директорів з виховної роботи мають бути створені паперові, електронні картотеки передового педагогічного... |
4. Методичні рекомендації щодо розвитку допрофільної підготовки і... Моніторингове дослідження стану організації профільного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах Черкаської області |
|
СВІТОВИЙ КОНҐРЕС УКРАЇНЦІВ РОЗПОЧАВ У КИЄВІ МІЖНАРОДНУ АКЦІЮ Свічка моління”, яка від червня до листопада цього року відвідає всі області України і країни проживання української діаспори, а... |
Тема: День пам'яті жертв Голодомору Мета: навчити сприймати різні життєві ситуації; розвивати цікавість до минулого свого народу; виховувати правильне ставлення до... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua