|
|
Скачати 2 Mb.
|
32.Поняття та види правового режиму майна господарських організацій Для здійснення і господарської, і підприємницької діяльності необхідною передумовою є володіння суб’єктами господарювання засобами виробництва, майном, що використовується в процесі цієї діяльності. Майном, за Господарським кодексом України, визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб’єктів господарювання і відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку цих суб’єктів (ст. 139). Залежно від правових засад володіння майном при здісненні господарської діяльності визначається його правовий режим. Під правовим режимом майна розуміють установлений правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здіснення суб’єктами права повноважень володіння, користування та розпорядження ним, реалізація функцій управління майном, а також правова його охорона. Якщо це визначення деталізувати, то можна виокремити такі елементи або структуру правового режиму: 1) сукупність правових норм, що регулюють відносини власності, визначають форму власності, види майна, суб’єктів права власності, правомочності власника; 2) правомочності державних організацій по здійсненню права господарського відання чи права оперативного управління майном; 3) правоздатність суб’єктів господарювання в майнових відносинах; 4) встановлені правовими засобами порядок та умови розподілу майна по фондах, використання його в процесі виробничо-господарської та іншої діяльності, здобуття з нього корисних результатів; 5) функції та компетенцію керівників організації щодо управління майном та його ефективного використання з метою забезпечення статутної діяльності підприємства; 6) порядок і умови розподілу та використання прибутку (доходу); 7) установлені правовими засобами майнові взаємовідносини організації як юридичної особи і держави, інших юридичних осіб і підприємців; 8) правову охорону майна суб’єкта господарювання. Таким чином, правовий режим майна суб’єкта господарювання являє собою встановлені нормативними актами правила, можливі межі «панування» суб’єкта господарювання над належним йому майном. Основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права – право господарського відання, право оперативного управління, а також право оперативного використання майна (ст. 133 ГКУ). Господарська діяльність може здійснюватися також на основі таких речових прав, як право володіння, право користування тощо. 38. Організаційно-господарські зобов’язання: поняття та види. 1.Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що вини¬кають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сто¬рона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вима¬гати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. 2. Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати: між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним госпо¬дарською компетенцією щодо цього суб'єкта; між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств; між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім під¬приємством; в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання. 3. Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору. Види зобов'язань: майново-господарські, організаційно-господарські, соціально-комунальні, публічні Згідно з Господарським Кодексом України господарські зобов'язання можуть бути майново-господарські, організаційно-господарські, соціально-комунальні та публічні. Згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються такі зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, на підставі яких зобов'язальна сторона повинна вчинити певні господарські дії на користь іншої сторони чи утриматись від їх вчинення, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язальної сторони виконання її обов'язку. Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути: суб'єкти господарювання (господарські організації, громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які зареєстровані як підприємці відповідно до законодавства, а також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій); негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які наділені господарською компетенцією. Організаційно-господарським зобов'язанням визнається таке господарське зобов'язання, яке виникає в процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень відповідно до якого зобов'язальна сторона повинна здійснити в інтересах іншої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматись від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язальної сторони виконання її обов'язку. Ч. 2. ст. 176 ГК України окреслює коло суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань, які виникають: - між суб'єктами господарювання і власником, який є засновником певного суб'єкта або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта; - між суб'єктами господарювання, які спільно організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань та товариств; - між суб'єктами господарювання, у випадках якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством; - в інших випадках, передбачених Господарським Кодексом, іншими законодавчими актами чи статутними документами суб'єкта господарювання. Суб'єкти господарювання мають право спільно здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають управління спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, яке підписано іншими учасниками. Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання. За рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів та відповідно до чинного законодавства суб'єкти господарювання зобов'язані створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Такий припис може міститися в рішенні місцевої ради чи в законодавчому акті. Так, згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 19.03. 1991 р. для підприємств (об'єднань), організацій, установ, незалежно від форми власності і форми господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працюють від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти осіб - у кількості одного робочого місця. Суб'єкти господарювання в добровільному порядку та на власний розсуд можуть брати на себе такі зобов'язання: про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження; будівництво та утримання соціально-культурних об'єктів, об'єктів комунального господарства та побутового обслуговування; надавати іншу господарську допомогу з метою вирішення місцевих проблем. Також суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, а також брати участь у виконанні робіт з комплексного економічного та соціального розвитку території. Публічним є зобов'язання, в якому одна сторона - підприємець -бере на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт чи надання послуг кожному, хто до нього звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку тощо). Підприємець не має права надавати переваги одному споживчу над іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не передбачено законом. Крім того, підприємець не має права відмовитись від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачу відповідних товарів, робіт, послуг. Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати іншій стороні спричинені такими діями збитки. Розмір, умови та порядок відшкодування визначені гл. 25 Господарського Кодексу України, а також гл. 51 Цивільного Кодексу України та іншими нормативно-правовими актами. 39.Принципи виконання господарських зобов’язань. Виконання зобов'язання - вчинення боржником і кредитором дій (чи утримання від дій), спрямованих на здійснення прав та виконання обов'язків, що випливають із зобов'язання (передача майна, виконання роботи тощо). Зобов'язання вважається виконаним, якщо передбачені ним дії виконані повністю і належним чином, тобто з дотриманням усіх вимог, передбачених законом, договором. Дії щодо виконання зобов'язань можна вважати правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов'язань. Саме тому до цих дій застосовуються такі ж правила, як і до правочинів. Чинне законодавство закріплює такі основні принципи виконання зобов'язань: принципи реального і належного виконання зобов'язань. Ці принципи традиційно розглядаються як основні цивільно-правові засади виконання зобов'язання. Водночас в юридичній літературі триває дискусія щодо співвідношення цих принципів. Так, одні автори вважали, що реальне виконання - складова належного виконання. Належне виконання є поняттям загальнішим, а реальне виконання - одна з окремих вимог, яка входить до змісту належного виконання. А.В. Венедіктов, навпаки, вважає, що належне виконання - це складова частина реального виконання. На його думку, реальне виконання договірних зобов'язань охоплює належне виконання всіх якісних і кількісних показників, не тільки своєчасну передачу всієї кількості передбаченої договором продукції, а й передачу її в обумовленому асортименті відповідно до затверджених стандартів та технічних умов у комплексному вигляді, а також своєчасне поповнення недостач у деяких партіях, негайне виправлення допущених недоліків або заміну недоброякісної продукції. О.С. Іоффе взагалі надавав принципу реального виконання значення загального. Найприйнятнішою стосовно цього питання є позиція М.І. Брагінського, який зауважив, що реальне та належне виконання -це різноплощинні явища. У першому виявляється сутність виконання як вчинення певної дії, у другому - якісна характеристика дії (або утримання від дії). Перевіряючи, чи виконав боржник зобов'язання, вирішуються два самостійні за значенням питання: чи вчинила особа дію, яка є об'єктом відповідних правовідносин (тобто чи дотримана вимога реального виконання), а також яким чином ця дія вчинена (чи дотримана вимога належного виконання. З розвитком ринкової економіки принцип реального виконання зобов'язання, який набував особливого значення для господарських договорів, певною мірою втратив своє первісне значення. Це пов'язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виникли через невиконання зобов'язання в натурі боржником, в умовах ринкової економіки може задовольнити інтерес у повному обсязі. За таких обставин проект ЦК України виходив з того, що в умовах ринкової економіки його роль поступово зменшуватиметься. Стаття 526 ЦК передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Отже, зобов'язання має бути виконано не тільки в натурі, а й реально, тобто в такому вигляді, як це випливає з відповідної підстави виникнення зобов'язання (договору, адміністративного акта), або відповідно до вимог, що звичайно висуваються. При цьому спеціально підкреслено ще дві обставини, а саме: при виконанні зобов'язання можуть застосовуватися звичаї ділового обороту; виконання зобов'язання мають спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Саме ці оцінюючі категорії набувають у сучасному цивільному праві особливого значення. Важливим принципом цивільного права є принцип недопустимості односторонньої відмови від виконання зобов'язання і недопустимості односторонньої зміни його умов за винятком випадків, передбачених законом. Якщо ж така відмова мала місце, то вона, як правило, розглядається як підстава для застосування міри відповідальності. 40. Правове регулювання господарської діяльності з постачання продукції та його договірного забезпечення. Договір поставки - це договір, за яким постачальник (підприємець) зобов’язується в обумовлені строки (строк) передати у власність (повне госпо-дарське відання чи оперативне управління) покупцеві товар, призначений для підприємницької діяльності або інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням, а покупець зобов’язується приймати товар і платати за нього певну ціпу. Порівняно і^дищйним договором купівлі-продажу договір поставки має певні особливіш, а саме: 1) між моментом укладання і моментом реального виконання існує великий проміжок часу; 2) в момент укладення договору товар у постачальника, як правило, відсутній, тобто угода укладається під майбутній товар; 3) предметом поставки не може бути нерухоме майно; 4) предметом поставки є товар, призначений для підприємницької чи іншої господарської діяльності, тоді як предметом купівлі-продажу може бути товар будь- якого призначення; 5) сторонами в договорі поставки є юридичні особи (переважно суб’єкт підприємства) і громадяни-підприємці. Договір поставки як угода між організаціями укладається у письмовій формі і оформляється як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає. У передбачених законом випадках договір може буш укладений шляхом прийняття д о виконання замовлення. Зокрема, у сфері поставок діють міждержавна Угода про загальні умови поставки товарів між організаціями держав—учасниць Співдружності Незалежних Держав;закони України: «Про поставки продукції для державних потреб»; «Про закупівлю товарів за державні кошти»; «Про державне оборонне замовлення»; Тимчасове положеная з питань кооперованих поставок та деякі інші акти законодавства України. У зв'язку з тим, що сьогодні відносини з поставок на внутрішньому ринку (крім кооперованих поставок) не врегульовані достатньою мірою законодавством України, до них за наявності посилання у договорі можуть застосовуватись чинні нормативні акти колишнього Союзу PCP, зокрема Положення про поставки продукції виробничо- технічного призначення; Положення про поставки товарів народного споживання та деякі інші. На жаль, у ЦК України регулювання договірних відносин з поставок представлено jaune однією — сг. 712, а у ГК України сшггами 264—271, які містять лише деякі загальні положення про поставку. Вбачаетья, що розглянуті відносини слід конкретизувати у багатьох сучасних аспектах у спеціальних підзаконних нормативних ак відповідно до частин 2,3 ст. 712 ЦК до договору поставки застосовуються загальні голоження про купівлю-продаж, яйцо інше не встановлено договором,законом або не запливає з характеру- відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки тов<�фів для державних потреб. За ст. 271 ГК відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів Кабінет Міністрів України затверджує положення про -оспвкн продутї^ф^щічо-технічного призначення та поставки товарів народного оутсткяття а т532сЩв&умвви поставки окремих видів товарів. 41. Поняття та правові засади роздрібної торгівлі. Роздрібна торгівля — це одна із форм господарсько-торговельної діяльності, яку здійснюють суб’єкти господарювання, і водночас, форма організації товарного ринку. Вона є невід’ємною складовою внутрішньої торгівлі. ♦ договори купівлі-продажу в роздрібній торгівлі мають пуб-лншим характер. Публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець перебрала на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Умови публічного договору однакові для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільга. Під-приємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладання публічного договору, якщо інше не передбачено законом. Він також не має права відмовитися від укладання публічного договору за наявності в нього можливості надання споживачеві відповідних товарів (послуг). Пропозиція укласти договір (оферта) надходить від продавця, який демон-струє товар або оголошує про його продаж і вказує продажну ці-ну. Ця пропозиція (так звала публічна оферта) адресується всім і кожному, а угода досягається лише уразі коли покупець став на цю пропозицію, або кож сторони в належній формі досягли зго-ди стосовно всіх істотних умов договору; ♦ Цивільним кодексом України та спеціальними законодавчими і нормативно- правовими актами про захист прав споживачів визна-чені додаткові правові можливості фізичних осіб — покупців, не передбачені в загальних правилах кугашіі- продажу: отримання га-раитій належної якості та безпеки товарів; необхідної, доступної та достовірної інформації про якість, кількість і асортимент товарів; відшкодування збитків, завданих неякісними товарами тощо. Суб’єкти господарювання (підприємці) можуть здійснювати торговельну діяльність лише після державної реєстрації їх як суб'єктів підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за наявності в них спеціального до¬зволу (ліцензії) на торгівлю окремими видами товарів. У роздрібній торгівлі знайшли своє відображення процеси, що відбуваються в країні. Результатом ринкових перет ворень в пер-шу чергу стала повна демонополізація роздрібної торгівлі, яка сприяла с^ццуванню класуштсників, розвитку конкурентного середовища. Різноманіття завдІшЯторгіведьних підприємств на споживчому ринку об’єктивно вимагає формування відповідної інфраструктури торгівлі, здатної розв’язувати ці завдання. Примітка. У результаті масової приватизації об’єктів роздрі-бної торгівлі значна частина державної власності перетворилася на приватну або колективну. Приватизація здійснюва-лася на основі оренди з викупом {44 %), за конкурсом (39 %), на аукціоні (II %). Близько 70 % загального обсяіу роздріб-ного товарообігу в даний час припадає на підприємства не-державного сектору. Роздрібна торгівля здійснює продаж товарів: ♦ населенню для особистого та індивідуального споживання; ♦ підприємствам, організаціям, установам для колективного користування. ♦ загальному вигляді роздрібна торгівля здійснює рад функцій: ♦ дослідження кон'юнктури товарного ринку; Ф визначення попиту та пропозиції на конкретні види товар-ної продукції; ♦ пошук товарів, необхідних для роздрібної торгівлі; ♦ пошук постачальників і раціональтих шляхів руху товарів; ♦ оплата товарів, прийнятих від постачальників; ♦ відбір, приймання, сортування, збереження, пакування, ма-рк+вання товару; ♦ формування раціонального товарного асортименту; ♦ надання відповідних послуг постачальникам, посередни-кам, споживачам; ♦ надання покупцям інформації про реалізовані товари. На споживчому ринку головними діючими особами виступають споживачі, які купують товари для особистого споживання й некоме-рційного використання та суб'єкти господарювання, які здійснюють господарсько-торговельну діяльністьЗа місцем виконання розрізняють: магазинну роздрібну торгівлю, на яку припадає переважна частина роздрібного товарообігу. Здійснюється в магазинах, які розміщені в окремих будівлях або приміщеннях і мають торговельну залу для покупців; дрібнороздрібну торгівлю, зокрема й пересувну. Здійснюється через мережу нестаціонарних торгових об’єктів, які не мають торговельних залів: лотки, намети, автомати, автомагази- ни тощо. Через дрібнороздрібну торговельну мережу дозволе- на реалізація продовольчих і непродовольчих товарів лише простого асортименту. Роздрібна торгівля через дрібнороздрібну торговельну мережу є однією з форм позамагазинного продажу товарів. За методами обслуговування вирізняють: продаж товарів із прилавка. Характеризується особистим контактом продавця та покупця в магазині; магазини самообслуговування. Контакт із продавцем, як правило, анонімний, покупець має можливість легкого, вільного й самостійного вибору товару із багатьох, розміщених у торговельній залі; торгівлю за зразками; торгівлю за каталогами; посилкову торгівлю; торгівлю за попередніми замовленнями; електронну торгівлю. Спільною для останніх п’яти форм роздрібної торгівлі є обмеженість безпосереднього контакту продавця із покупцем; не відіграє суттєвої ролі віддаленість покупця, широкий асортимент пропонованих товарів із повною інформацією про ціни та якість дає покупцеві змогу прийняти в спокійній обстановці рішення про покупку. За правом власності на товар, що продається, розрізняють: комісійну роздрібну торгівлю. Реалізує товари, прийняті від юридичних та фізичних осіб на комісійних засадах, тобто право власності на товар зберігається за комітентом до моменту його продажу покупцеві; фірмову роздрібну торгівлю. Фірмова торгівля — це продаж товарів безпосередньо її виробниками, а також відокремленими структурними підрозділами цих товаровиробників, які не мають статусу юридичної особи. За формою розрахунків можна вирізнити: роздрібну торгівлю за готівку та іншими прирівненими до неї платіжними засобами; торгівлю в кредит і за безготівковим розрахунком. Торгівля за безготівковим розрахунком належить до роздрібної лише у випадках, передбачених чинними нормативними актами. Форми організації роздрібної торгівлі впливають на вибір типу підприємства сфери торгівлі, яке реалізує споживчі товари в роздріб і надає послуги, призначені винятково для кінцевих споживачів. у формі роздрібної торгівлі 42. Особливість поставок для державних потреб та закупівель за державні кошти. |
|
На доктринальному рівні виокремлюють такі етапи становлення та розвитку господарського права Норми, які стосувалися винятково або переважно торгівлі, існували ще у праві рабовласницького устрою як частина цивільного права |
ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЛЬВІВСЬКОЇ ШКОЛИ ДЛЯ СЛІПИХ Анотація. В статті аналізуються етапи становлення, розвитку та діяльності Львівської школи для сліпих дітей у період з 1851 року... |
|
Джерела господарського права. Роль судової практики та звичаїв в системі господарського права Щодо проблем визначення та співвідношення понять «джерело» та «форма» у теорії права. Проблеми визначення джерел господарського права... |
План Види суб'єктів господарського права Методи господарського права Методи господарського права |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ Практичні заняття допомагають слухачам глибше оволодіти нормативно-правовими джерелами господарського права. Плани практичних занять... |
1. Поняття римського права як загального права античного світу.... Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки. Особливості рецепції римського приватного права в Україні |
|
ПИТАННЯ ВІДКРИТОГО ТЕСТУВАННЯ Основні етапи розвитку культурологічного знання. Становлення культурології як самостійної наукової дисципліни |
ТЕМА Культурологія як наукова дисципліна Основні етапи розвитку культурологічного знання. Становлення культурології як самостійної наукової дисципліни |
|
Вчені-філософи ділять право на такі види Право абстрактне – гегелівський концепт, що позначає початкову форму розвитку суспільної та індивідуальної правосвідомості. На цьому... |
Питання для підсумкового контролю Становлення і основні етапи розвитку економічної теорії як науки. Сучасні напрями, школи і течії економічної теорії |