Процес правового регулювання господарської діяльності складається кількох стадій:
Правова регламентація підприємницької діяльності. На цій стадії передбачається розробка правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки при здійсненні підприємницької діяльності.
Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — перехід від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних господарюючих суб'єктів.
Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних справ і юридичних обов'язків.
Існують дві групи методів державного регулювання: прямі (адміністративні) і непрямі (економічні). При всьому різноманітті як тих, так і інших методів специфіка адміністративних методів полягає в тому, що вони є комплексом обов'язкових для виконання вимог і розпоряджень держави стосовно суб'єктів господарської діяльності. Непрямі методи припускають вплив держави на економічні інтереси товаровиробників, створення таких рамок їхньої діяльності, у яких вона може бути вигідною чи невигідною.
Адміністративні методи значно обмежують свободу економічного вибору, а часом її виключають, у той час як економічні методи залишають повну свободу вибору для суб'єктів господарювання, не обмежуючи її. У цьому перевага непрямих методів над адміністративними методами.
Існують і такі сфери діяльності, де адміністративні методи досить ефективні, а їхнє застосування не просте бажане, а й необхідне. Це контроль над монополістичними ринками; забезпечення екологічної безпеки суспільства і збереження не відтворених природних ресурсів; розробка низки важливих загальнонаціональних стандартів, спрямованих на збереження здоров'я, безпечних умов життя і праці і контроль за їхнім дотриманням; визначення і підтримка мінімально необхідних параметрів життя людей (гарантований мінімум заробітної плати, соціальні виплати і допомоги); захист національних інтересів країни в системі міжнародних економічних зв'язків.
Слід визнати обґрунтованість адміністративних методів регулювання і для захисту стратегічно важливих галузей економіки, наприклад, сільського господарства, природних монополій і т.д.
Держава повинна саме адміністративними заходами забезпечувати затребуваність сільськогосподарської продукції на тих умовах, що дозволять зрівняти можливості промислового і сільськогосподарського виробництва. Тільки адміністративними заходами можна забезпечити єдину тарифну політику у базових галузях, що власне кажучи є державними монополіями (енергопостачання, залізничні перевезення і т.д.).
Таким чином, слід заперечувати адміністративні методи не самі по собі, а лише тоді, коли вони економічно не обґрунтовані і втручаються в ті сфери економіки і підприємництва, що можуть і повинні бути урегульовані економічними методами. У тих же сферах, де як було показано, застосування адміністративних методів необхідне, держава має активно здійснювати політику публічного регулювання.
Економічна свобода, у тому числі свобода підприємницької діяльності, не може бути безмежною, її межі і способи здійснення встановлює держава, яка діє в інтересах суспільства. При цьому важливо зберігати баланс між державними (публічними) і приватними інтересами, тобто повинні бути задоволені не тільки приватні, а й публічні інтереси, що може бути досягнуто лише за допомогою державного регулювання економіки.
Держава покликана ефективно регулювати підприємницьку діяльність і контролювати законність її здійснення, причому державне регулювання підприємництва в кінцевому рахунку зводиться до проблеми забезпечення балансу приватних (підприємницьких) і публічних (суспільних і державних) інтересів.
Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань); контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).
9.Державне регулювання економіки стало необхідним для здійснення соціальної політики, взагалі стратегії соціалізації в широкому змісті. Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, макроекономічні плани та цільові комплексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.
Нормативне регулювання здійснюється, насамперед, Верховною Радою України у формі актів вищої юридичної сили:
Конституції України (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та антимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ст. 85 і п. 14 ст. 106 голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України);
Господарського кодексу України - глава 2 (ст. 18 “Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання”), глава 3 “Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції” (статті 25-41), глава 28 “Відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства” (статті 251-257). Проте, слід зазначити, що положення ГК містять менш ґрунтовні положення щодо антимонопольного регулювання, ніж спеціальний Закон - “Про захист економічної конкуренції”;Цивільного кодексу України - ст. 13, відповідно до якої межі здійснення цивільних прав включають і необхідність дотримання вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;
Законів:
“Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 p.; встановлює основні засади регулювання економічної конкуренції з метою її захисту від недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань; передбачає відповідальність за певні види таких порушень та засоби попередження монополізації товарних ринків;
“Про захист від недобросовісної конкуренції” від 07.06.1996 р. встановлює відповідальність за певні види та прояви недобросовісної конкуренції;
“Про Антимонопольний комітет” від 26 листопада 1993 р.-визначає правове становище антимонопольних органів на чолі з Антимонопольним комітетом України, його склад, основні функції, компетенцію;
“Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 p.,- закріплюючи рівність правового становища вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання на ринках України, з метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників, передбачає можливість застосування заходів дискримінаційного характеру щодо нерезидентів у відповідь на аналогічні дії урядів їх країн щодо українських виробників;
На підставі та у відповідність з актами вищої юридичної сили приймаються підзаконні нормативно-правові акти, серед яких Укази Президента (зокрема, від 19.11.2001 р. № 1097/2001 “Про Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки), постанови Уряду (в т. ч. від 28.02.2002 р. № 219 “Про затвердження Порядку надання Кабінету Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання”), відомчі акти;
Крім того, нормативне регулювання відносин у сфері економічної конкуренції здійснюється міжнародними договорами, Договір про проведення узгодженої антимонопольної політики (25.01.2000 p.), ратифікований Законом України від 16.01.2003 р.
Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
10.Під державною господарською дыяльнысттю слід розуміти сукупність заходів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої та судової влади на суб’єктів господарських відносин з метою створення та забезпечення умов господарської діяльності відповідно до ідеї соціально орієнтованої економіки та національної економічної політики.
Формою державного впливу на господарські відносини доречно визнавати зовнішній вираз дії державних органів, що виникає в процесі реалізації їх специфічних завдань і функцій у разі застосування обраного методу державного впливу на економіку.
Розрізняють такі основні правові форми[2]: планування (директивне й індикативне), індивідуальне управлінське рішення, контроль, нагляд, координація, формування звітності, інформаційне забезпечення суб’єктів господарських відносин, припинення правопорушень, поновлення правового становища, покарання винних у порушенні господарського законодавства, нормативне регулювання тощо.
ГК оперує терміном «засоби регулюючого впливу», щоправда не даючи його визначення, а лише наголошуючи, що вони застосовуються державою для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного й соціального розвитку. Основними засобами регулюючого впливу держави на суб’єктів господарювання відповідно до ст. 12 ГК є:державне замовлення, державне завдання;ліцензування, патентування і квотування;сертифікація та стандартизація;застосування нормативів та лімітів;регулювання цін і тарифів;надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки способом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності.
У випадках, передбачених законодавством, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть установлювати державні завдання, що є обов’язковими для суб’єктів господарювання.
11. . Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності – напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:
- державне замовлення, державне завдання;
- ліцензування, патентування і квотування;
- сертифікація та стандартизація;
- застосування нормативів і лімітів;
- регулювання цін і тарифів;
- надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій. Закон України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" визначив правові засади державної політики та встановив вимоги до дозвільної системи у сфері господарської діяльності.
Регулювання застосується у відповідь на необхідність захисту суспільних інтересів від зловживань і порушень з боку суб'єктів підприємницької діяльності і для захисту суб'єктів підприємництва від порушень їх прав іншими підприємцями.
12.Здійснення господарської (підприємницької) діяльності допускається лише за умови її реєстрації у встановленому законом порядку та здійснення інших правовстановлючих дій.Легалізація господарської діяльності означає наділення суб’єкта господарювання необхідними юридичними документами, що дозволяють йому законно здійснювати господарську діяльність, а легітимація є підтвердженням у різних ситуаціях законності здійснення господарської діяльності суб’єктом господарювання за результатами перевірки його документів, що встановлюють право, та самої діяльності на предмет відповідності вимогам законодавства.
Здійснення господарської (підприємницькою) діяльності без відповідної легалізації спричиняє за собою господарсько-правову (ст. 240 ГК України), адміністративну (ст.ст. 160-2, 164 КУпАП) і кримінальну (ст.ст. 202 – 203 і 205 КК України) відповідальність
Виходячи з характеристики дозвільних процедур, потрібних для державного підтвердження законності входження суб’єкта в господарський обіг, легалізація суб’єктів господарської діяльності включає від 1 до 10 і більше складових:
1) державну реєстрацію суб’єктів господарювання;
2) ліцензування певних видів господарської (підприємницької) діяльності;
3) патентування деяких видів підприємницької діяльності;
4) отримання дозволу на виготовлення печаток і штампів;
5) отримання дозволу на розміщення об’єкту торгівлі, громадського харчування і послуг;
6) дозвіл (висновок) органів санітарного, пожежного та екологічного контролю, органів охорони праці та інших органів на початок експлуатації торговельно-промислових об’єктів;
7) квотування та ліцензування господарської діяльності у зовнішньоекономічній діяльності;
8) реєстрація (прийняття на облік) у податкових, митних органах, органах соціального і пенсійного страхування;
9) дозвіл органів Антимонопольного комітету на концентрацію та узгоджені дії, що обмежують конкуренцію тощо.
Перелік етапів легалізації не є вичерпним і залежить від виду та сфери господарської діяльності.
13.Державна реєстрація є загальною та необхідною для всіх суб’єктів господарювання умовою здійснення господарської (підприємницької) діяльності, незалежно від виду діяльності, організаційно-правової форми і форми власності (ст. 58 ГК України).
Державна реєстрація суб’єктів господарювання регулюються ГК України, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців» від 15.05.2003 р., що набув чинності з 01.07.2004 р. та іншими законами.
передбачена єдина система державної реєстрації суб’єктів господарювання шляхом:
1) внесення до Єдиного державного реєстру відповідних записів (державного засвідчення відомостей про правовий статус юридичної особи або статус громадянина як підприємця);
2) видачі свідоцтва про державну реєстрацію;
3) здійснення відмітки на установчих документах про державну реєстрацію (тільки для юридичних осіб).
Для державної реєстрації суб’єкта господарювання – юридичної особи подаються наступні обов’язкові документи:
1) заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;
2) два примірники установчих документів;
3) документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи;
4) інформацію з документами, що підтверджують структуру власності засновників - юридичних осіб, яка дає змогу встановити фізичних осіб - власників істотної участі цих юридичних осіб.Новелою Закону України «Про державну реєстрацію...» є інститут попереднього резервування найменування юридичної особи.
За проведення державної реєстрації стягується реєстраційний збір у розмірі 170 грн. для юридичних осіб і 34 грн. для громадян
14.Зміни реєстраційних даних про суб’єкта господарювання також вимагають державної реєстрації. У процесі діяльності зареєстрованого суб’єкта господарювання нерідко потрібно змінити реєстраційні дані про нього. При цьому потрібно розрізняти:
1) внесення змін до відомостей про юридичну особу (ст. 19 Закону);
2) державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи (ст.ст. 29 – 31 Закону);
3) внесення змін у відомості про фізичну особу – підприємця (ст. 45 Закону).
Внесення змін до відомостей про юридичну особу відрізняється від процедури реєстрації тим, що для її здійснення не потрібні які-небудь інші документи, окрім нової реєстраційної картки. Такими відомостями може бути, наприклад, зміна прізвища, імені та по батькові керівника юридичної особи.
Державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи здійснюється з наданням підтверджуючих документів. Необхідність такої реєстрації виникає тоді, коли відомості про юридичну особу тягнуть внесення змін до її установчих документів. Наприклад, це відбувається при зміні організаційно-правової форми, форми власності або найменування юридичної особи, при зміні розміру статутного капіталу (фонду), складу засновників юридичної особи.
На відміну від раніше чинного законодавства, Закон України «Про державну реєстрацію...» не містить відмінностей між перереєстрацією та державною реєстрацією змін до установчих документів юридичної особи. Органи юридичної особи для проведення таких змін повинні подати державному реєстратору нову реєстраційну картку, документи, що підтверджують внесення змін до установчих документів юридичної особи, оригінал установчих документів і документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору.
В окремих випадках Закон України «Про державну реєстрацію...» вимагає надання додаткових документів.
15.Державна реєстрація припинення юридичної особи або припинення підприємницької діяльності фізичної особи здійснюється за її (або її органів) рішенням (добровільне припинення) або на підставі рішення суду чи в результаті смерті громадянина (примусове припинення)
Державну реєстрацію припинення (діяльності) суб’єкта господарювання потрібно відрізняти від його ліквідації.
Процедура припинення діяльності суб’єкта господарювання різна для фізичних і юридичних осіб.
Державна реєстрація припинення юридичних осіб – суб’єктів господарювання охоплює два формальних та один фактичний (другий із нижчевказаних) етапи:
а) державна реєстрація рішення засновників юридичної особи або судового рішення про припинення юридичної особи
б) проведення ліквідаційної процедури або заходів щодо реорганізації (злиття, приєднання, розділення, перетворення);
в) внесення запису до Єдиного державного реєстру про державну реєстрацію припинення юридичної особи.
Звертає на себе увагу той факт, що державний реєстратор, виявивши які-небудь порушення закону, що мали місце при реєстрації суб’єкта господарювання – юридичної особи, не може самостійно скасувати запис про державну реєстрацію або провести запис про припинення зареєстрованого суб’єкта. Тільки судове рішення може слугувати підставою для примусового припинення юридичної особи.
Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи регулюється розділом VI Закону України «Про державну реєстрацію...», який передбачає підстави припинення підприємницької діяльності фізичної особи, припинення юридичної особи, що відрізняються від підстав. Зрозуміло, що при такому припиненні фізична особа позбавляється правового статусу підприємця, але не позбавляється прав людини і громадянина.
Примусове припинення підприємницької діяльності громадянина здійснюється у разі його смерті або прийняття судового рішення.
16.Ліцензування та патентування певних видів господарської (підприємницькою) діяльності є засобами державного регулювання у сфері господарювання, направленими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів (ч. 1 ст. 14 ГК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 14 ГК України, правові основи ліцензування та патентування певних видів діяльності визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, незабороненої законом (ст. 42 Конституції України), а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6 ГК України.
ліцензування – це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ і ліцензійних реєстрів, контроль за дотриманням ліцензіатами (суб’єктами господарювання, що отримали ліцензію на здійснення певного виду діяльності) ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.
Звертає на себе увагу, що ліцензуванню підлягає не тільки підприємницька, але й господарська діяльність.
Суб’єкт господарювання, який бажає займатися ліцензованим видом господарської діяльності, повинен особисто або через уповноважену особу звернутися у відповідний орган ліцензування із заявою встановленого зразка та прикласти документи, що підтверджують державну реєстрацію суб’єкта господарювання і наявність організаційно-майнової бази для виконання ліцензійних умов.
Орган ліцензування повинен прийняти рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі в строк не пізніше 10 робочих днів з дати надходження заяви від суб’єкта господарювання про видачу ліцензії. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржене в судовому порядку.
17.Спеціальним законом для цих відносин виступає Податковий Кодекс України, п. 14.1.250 якого визначає торговий патент як державне свідоцтво з обмеженим строком дії на провадження певного виду підприємницької діяльності та користування яким передбачає своєчасне внесення до бюджету відповідного збору.
Для провадження видів підприємницької діяльності, які підлягають патентуванню, суб’єкт господарювання подає до органу державної податкової служби за місцем сплати збору заявку на придбання торгового патенту, яка повинна містити такі відомості:
а) найменування суб’єкта господарювання, код за ЄДРПОУ (для юридичної особи) та прізвище, ім’я, по батькові суб’єкта господарювання, реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичної особи);б) юридична адреса (місцезнаходження) суб’єкта господарюванняв) вид підприємницької діяльності, для провадження якої придбається торговий патент;г) вид торгового патенту;ґ) найменування документа про повну або часткову сплату збору;
д) назва та фактична адреса
е) назва, дата, номер документа, що засвідчує право власності (оренди);
є) період, на який придбається торговий патент.
Підставою для придбання торгового патенту є заявка.
Торговий патент видається особисто фізичній особі – підприємцю або особі, уповноваженій юридичною особою, під підпис у триденний термін з дня подання заявки. Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата.
Бланк торгового патенту є документом суворого обліку. У разі втрати або зіпсування торгового патенту платнику збору видається дублікат торгового патенту в порядку, установленому для видачі торгового патентк.
|