|
|
Скачати 1.83 Mb.
|
|
Тема 1,2. Поняття конституційного права зарубіжних країн та його джерела. Конституційне (державне) право зарубіжних країн в правознавстві розглядається в трьох аспектах: як галузь права конкретних держав, як наука і як навчальна дисципліна в системі юридичної освіти. Терміни „конституційне право” і „державне правознавство” загалом вважаються синонімами і вибір одного із них обумовлюється національною правовою традицією. Термін „державне право” вживається в основному в країнах, становлення і розвиток яких супроводжується абсолютизацією ролі держави. В основному це країни германської правової системи (Німеччина, Росія та інші) та соціалістичні країни. У країнах де раніше утвердився конституційний лад і де основними рисами конституційного устрою є громадянське суспільство і правова держава, використовується переважно термін „конституційне право”. В основному це країни, які належать до англосаксонської та романської правової системи (Великобританія, США, Франція, Італія та інші). В керованій більшості країн утвердився термін „конституційне право” незалежно від того, існує там насправді конституційний лад чи ні. Тому в даному навчальному посібнику поняття „конституційне право” та „державне право” будуть розглядатися як такі, що співпадають. Конституційне право як галузь права конкретної держави – пріоритетна галузь публічного права, норми якої регулюють політичні та інші тісно зв’язані з ними найважливіші суспільні відносини. Норми конституційного права закріплюють засади політичної, економічної і соціальної організації суспільного життя, порядок формування, організацію і компетенцію органів державної влади, територіальну організацію держави, а також визначають основи взаємовідносин держави та особи. Специфіка конституційного права полягає передусім у тому, що воно регулює відносини між особою, суспільством і державою, які складаються у зв’язку зі здійсненням державної влади. Конституційне право є основною галуззю системи права країни. Воно містить в собі норми, що встановлюють основні причини окремих галузей конкретної національної системи права – адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального права тощо. Наука конституційного права зарубіжних країн є складовою частиною єдиної науки конституційного права. Вона являє собою не сукупність норм, а систему знань про специфіку конституційно-правового регулювання суспільних відносин у сфері організації і здійснення публічної влади, правового становища особи. Її змістом є конституційні доктрини, гіпотези, ідеї та рекомендації правознавців по удосконаленню законодавства, політичних процесів та інститутів конкретної держави. Основними функціями даної науки, виходячи з її суті та призначення є: пізнавальна, спрямована на отримання достовірної інформації про зарубіжне конституційне право та його інститути. Особливого значення ця функція набуває в учбовому процесі в плані отримання якісної юридичної освіти; прогностична, яка дозволяє оцінювати та прогнозувати тенденції державно-правового розвитку; прикладна, яка допомагає застосовувати знання зарубіжного конституційного права для удосконалення практики функціонування раціональної держави; комунікативна, яка сприяє юридично конкретній поведінці спеціалістів в умовах дії зарубіжного та міжнародного права. Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна ставить за мету узагальнити зарубіжний досвід розвитку науки конституційного права та національних галузей конституційного права зарубіжних країн. Виходячи з цього, система курсу складається із загальної (основні інститути конституційного права в зарубіжних країнах в узагальненому плані) та особливої (основи конституційного права окремих країн) частин. Вихідне значення для нас має поняття конституційного права як галузі права конкретної держави предметом якої є відносини державного владарювання, тобто відносини, пов’язані з організацією і здійсненням державної влади. Тим самим конституційне право як галузь – це сукупність юридичних норм, які регулюють державно-політичні відносини владарювання в конкретній країні. Предмет галузі конституційного права відображено в її системі, яка складається з принципів інститутів та норм. Під принципами конституційного права слід розуміти керівні ідеї, які зумовлюють суть та характеристику даної галузі права. Принципи конституційного права можуть бути закріпленими в конституціях. В деяких випадках вони є загальнолюдськими принципами. Так чи інакше, в державі є певний перелік принципів конституційного права, який складає його ядро. Відповідно до цих принципів повинні здійснюватися конституційно-правове регулювання і практика реалізації положень конституційного оправа. Найбільш загальні принципи зафіксовані в конституціях в її перших статтях, або в тих розділах, які встановлюють систему органів держави або систему основних прав і свобод особи. До таких принципів можуть бути віднесені народний суверенітет, народне представництво, принцип розподілу влад, система „стримок та противаг”, принцип свободи особи, принципи судового захисту прав і свобод, рівності громадян тощо. Важливим елементом системи галузі конституційного права є інститути. Поняття конституційно-правового інституту передбачає існування сукупності юридичних норм, що регулюють коло однорідних та взаємопов’язаних суспільних відносин і є змістовою єдністю. Можна виділити три види інститутів конституційного права: загальні; головні, які, як правило, сходять до складу загальних; початкові (первинні), які звичайно складають з кількох норм. До загальних – віднесено інститут основ функціонування державного механізму, складовими якого є головні інститути кожного з вищих органів держави, місцевого управління(самоврядування) та деякі інші. До складу загального інститути основ функціонування державного механізму входить і норми (норми-принципи) основного закону, якими визначено начала державного владарювання. До загальних також належать інститут територіальної організації держави, що включає головні інститути державної території, форми державного устрою і адміністративно-територіального поділу (устрою). Загальним є інститут основ правового статусу індивіда, з яким співвіднесені головні інститути громадянства та конституційних прав і свобод людини і громадянина. Важливим елементом системи галузі конституційного права є норми. Конституційно-правові норми – це адресований державно-політичних відносин владарювання припис звичайно установчого або власне регулюючого характеру, який встановлюються шляхом безпосереднього волевиявлення народу, або, у більшості випадків, уповноваженими державними органами. Конституційно-правові норми засвідчують державну волю, що опосередковує суспільну волю (волю народу) і передусім волю правлячих кіл. За регулятивними властивостями конституційно-правові норми можна класифікувати на установчі, власне регулюючі та заборонені. Переважна більшість у них належить до установчих і власне регулюючих, що відображає особливості методу галузевого регулювання. Регулятивні властивості конституційно-правових норм взаємозв’язані з особливостями їх внутрішньої структури. У багатьох з них відсутній такий елемент структури, як гіпотеза, а у переважної більшості – санкція. При цьому установчі норми не є правилами поведінки. Вони звичайно фіксують (встановлюються) суб’єкти конституційного права, насамперед вищі органи держави. Власне регулюючі норми безпосередньо спрямовані на рекомендацію державно-політичних відносин владарювання. За їх змістом учасники цих відносин набувають права і обов’язки (повноваження). Для заборонних норм пов’язана з встановленням саме юридичних заборон. Заборонені норми є загалом нехарактерними для конституційно-правового регулювання. За природою здійснюваного регулювання конституційно-правові норми можна класифікувати на матеріальні і процесуальні. І хоча галузь конституційного права за загальним списком є „матеріальною”, процесуальні норми включені до конституцій, законів та інших джерел. Наприклад, процесуальними є конституційні норми, якими регламентовані питання внесення змін до основного закону формування уряду, законодавчої процедури тощо. Процесуальні норми становлять головний зміст такого джерела конституційного права, як парламентський регламент та приділяють порядок здійснення судового конституційного контролю. Конституційно-правові норми регулюють державно-політичні відносини владарювання у різний спосіб. У прямий спосіб встановлюються принципи побудови державного механізму, порядок формування і функціонування його найважливіших ланок, а також визначається територіальна організація держави, у непрямий фіксуються основи взаємовідносин держави та індивіда. Державно-політичні відносини владарювання, що врегульовані відповідними нормами, набувають характеру конституційно-правових відносин. Це суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права або індивідуалізовані суспільні зв’язки, що виникає на їх основі між суб’єктами конституційного права. Структура конституційних правовідносин включає три елементи: суб’єкти, об’єкти та зміст. Суб’єкти – сторони, між якими виникають конституційно-правові відносини. До їх числа можуть бути віднесені:
Об’єктами конституційно-правових відносин виступають соціально-економічні та соціально-політичні цінності, основи особистих свобод і благ, відносини власності національні і расові відносини, основні права і свободи людини тощо. Деякі сучасні автори вважають, що основним об’єктом конституційно-правових відносин є політична влада, оскільки кожний із суб’єктів має прямий або опосередкований інтерес, пов’язаний з владою. Зміст конституційно-правових відносин розкривається через фактичні – реальна поведінка суб’єктів та юридичний склад – їх суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Джерела конституційного права зарубіжних країн досить різноманітні і мають відмінності в різних країнах залежно від правової системи, що утверджується в конкретній державі. Під джерелом конституційного права розуміють її зовнішні форми, в яких знаходить своє вираження норми, які регулюють конституційно-правові відносини. Ці відносини являються результатом або безпосередньої нормотворчої діяльності державних органів або складаються без участі держави, яка може в подальшому їх санкціонувати. В першому випадку можна говорити про формалізовані джерела конституційного права, до яких відносяться конституції, закони, нормативні акти органів виконавчої влади, судові прецеденти тощо. До них можна віднести також деякі міжнародно-правові акти, які приймаються міжнародними або наднаціональними організаціями. В другому випадку ми маємо справу з неформалізованими джерелами конституційного права - це правовий звичай, правова доктрина та специфічні релігійні норми, які мають юридичне значення. Найважливішим джерелом конституційного права є закон, який містить конституційно-правові норми. Закон як джерело конституційного права має багато різновидностей, які можуть бути класифіковані за різними підставами. Найбільш загальний характер має класифікація законів за таки критерієм як юридична сила. Вона включає: конституції, конституційні закони, органічні закони, звичайні закони та надзвичайні закони. Серед джерел конституційного права потрібно виділити конституцію – акт, що володіє найвищою серед актів внутрішнього права юридичною силою. Поняття та сутність конституції. Конституція – це. насамперед, основний закон держави, єдиний нормативно-правовий акт найвищої сили чи кілька таких актів, що регламентують окремі сторони суспільного буття, в першу чергу в зв’язку з організацією і здійсненням державного владарювання; встановлюють засади державного ладу, порядок формування, організації та діяльності ключових ланок територіальної організації держави і влади; фіксують основи правового статусу особи. Як бачимо, конституція врегульовує найбільш суттєві відносини з тих, що складають предмет галузі конституційного права. тим самим вона є своєрідним стрижнем конституційного права, його змістовною основою і водночас основним джерелом. Термін «конституція» походить від латинського слова «constitutio», що означає «устрій», «установлення». Цей термін вперше став застосовуватися ще в античні часи. Так називали один із декретів імператорів. перші в сучасному значенні конституційні акти, що приймаються народом (або за його участю) та обмежують інститути влади були прийняті в кінці XVIII ст. (США 1787 р., Франція 1791 р., Польща 1791 р.) Представники різних правових шкіл неоднаково характеризують сутність конституції. Так, послідовники школи природного права вбачають в ній свого роду суспільний договір між народом та державою. Нормативісти – вищу основну норму, яка увінчує піраміду правової системи держави, публічними, вчення марксизму-ленінізму фіксацію її результатів. Сьогодні сутність конституції як політико-правового документу більшість авторів визначають як відношення балансу основних соціальних інтересів, який склався в суспільстві на момент її прийняття. Близьким до цього є розуміння плюралізму та політичного компромісу. В сучасній науці конституційного права термін «конституція» застосовується в двох основних значеннях: конституція фактична та конституція юридична. Фактична конституція – це реально існуючі основи суспільно-політичного ладу, дійсне становище особи в тій чи іншій країні. Конституція юридична – це основний закон (чи сукупність основних законів), що приймається та змінюється в особливому порядку, має вищу юридичну силу та особливий об’єкт (регулює основи організації держави та взаємовідносини держави і особи). Таким чином ми можемо визначити чотири ознаки юридичної конституції: основний закон, вища юридична сила, прийняття та зміна в ускладненому порядку, особливий об’єкт регулювання. Термін «основний закон» означає, що конституція є базою для правотворчої та правозастосовної діяльності, вища юридична сила конституції передбачає, що всі інші закони та нормативні акти, правозастосовча практика повинні відповідати їй, інакше вони будуть недійсними. особливий порядок прийняття конституції зазвичай означає прийняття конституції спеціально скликаними для цього установчими зборами, іншим вищим представницьким органом (парламентом) кваліфікованою більшістю голосів всього складу зборів або парламенту, або прийняття конституції референдумом. Як синонім терміну «фактична конституція» в зарубіжних країнах досить часто застосовують термін «соціальна конституція» чи конституція в матеріальному значенні цього слова, а замість терміну «юридична конституція» використовують поняття «формальна конституція». Однак інколи термін «матеріальна конституція» використовується щодо сукупності правових актів, які регулюють питання конституційного значення, незалежно від їх назви (це можуть бути основні закони. укази монарха, судові прецеденти тощо). Слід мати на увазі, що практично в кожній країні мають місце розходження між фактичною та юридичною конституцією. Це результат змін, в співвідношення політичних сил, які мають місце після прийняття юридичної конституції. Особливо це стосується формальної юридичної конституції, прийняття якої має одномоментний характер. В такому випадку виникає необхідність або юридичну конституцію привести до відповідності з фактичною або навпаки. В наш час в подоланні розходжень між фактичною та юридичною конституцією все більшу роль відіграє конституційна юстиція. Фіктивна конституція зазвичай характерна для країн з авторитарним та особливо тоталітарним політичними режимами. Зміст конституції в кожній окремій державі залежить від багатьох факторів – часу і обставин її прийняття, національних культурний релігійних особливостей і навіть географічних умов кожної країни. Значний вплив на зміст конституції тієї чи іншої країни також мають запозичення з конституцій іноземних країн тощо. Однак обов’язковою складовою будь-якої конституції будуть перш за все ті норми та інститути, які закріплюють: положення про народний суверенітет; конституційно-правовий статусу особи; основи суспільного ладу; форму правління та територіального устрою; основи організації, структуру центральних органів влади та їх компетенцію; державну символіку; статус столиці держави. Закріплення цих обов’язкових елементів в кожній державі має свою національну специфіку, оскільки будь-яка конституція це правове явище, яке склалося історично з певними, притаманними тільки їй ознаками та якостями. Класифікація конституцій. На сьогодні в світі існує понад 200 держав переважна більшість яких мають власні конституції. Така класифікація сприяє встановленню закономірно існуючих зв’язків між ними, визначенню місця того чи іншого акту в усій їх сукупності. Класифікація полегшує сприйняття загальної картини конституційного законодавства в світі. Однак слід мати на увазі, що класифікація конституцій, як загалом будь-яка класифікація, має доволі умовний характер.
До другого покоління віднесено конституції, які було прийнято між двома світовими війнами. Їх ще називають новими. Окрім збереження попередніх досягань, ці конституції привнесли суттєві новації. Вони включали набагато змістовніші положення щодо правового статусі особи, встановлювали більш демократичніше виборче право, відображали поступове зростання ролі держави у соціальній та економічних сферах. Деякі з цих конституцій вважаються своєрідними віхами в історії світового конституціоналізму. Це так звана Веймарська Конституція Німеччини 1919 р. та Конституція Чехословаччини 1920 р. Деякі з конституцій, прийнятих у період між світовими війнами залишаються чинними. Це, насамперед, конституції Мексики (1917 р.), Австрії (1920 р.) та Ірландії (1937 р.) Конституції третього та четвертого покоління вважаються новітніми. Конституції, які було прийнято після Другої світової війни вважаються конституціями третього покоління. Серед них слід виділити конституції Японії (1946 р.), Італії (2947 р.), ФРН (1949 р.), Франції (1958 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.) та інші. Видані основні закони відобразили намагання не тільки запобігти виникненню умов, які призвели до світової війни, а й забезпечити визнання соціальної цінності людини та її прав. За змістом новітніх конституцій можна окреслити їх загальні ознаки. В них відображено порівняно більшу роль держави в регулюванні сфери економіки, закріплено відповідну державну функцію, що вже сформувалось. Це дало поштовх до виникнення в зарубіжній науці конституційного права такого напряму як конституційна економіка. Крім того, новітні конституції визнають пріоритет людини в її взаємовідносинах з державою і містять порівняно ширші за змістом положення про права і свободи особи і звичайно фіксують та к звані соціально-економічні права та належні юридичні гарантії реалізації прав і свобод, а також нові механізми їх захисту (конституційна скарга тощо). Набагато ширше новітні конституції регулюють відносини, що виникають у рамках політичної системи суспільства поза суто державною організацією. Це передусім стосується діяльності політичних партій в їх взаємозв’язках з державним механізмом. І, нарешті, ознакою новітніх конституцій є наявність в їх текстах положень про зовнішньополітичну діяльність держави та про співвідношення національного та міжнародного права. Конституціями четвертого покоління прийнято вважати основні закони, прийняті у постсоціалістичних та пострадянських країнах у 90-і роки минулого століття. Практично всі вони визнають державу як правову та соціальну, констатують політичний, економічний та ідеологічний плюралізм тощо. Характерним є той факт, що часто за взірець стосовно побудови державного механізму для авторів таких основних законів слугувала Конституція Франції 1958 р., якою започатковано практику змішаної республіканської форми правління. Самостійне значення мають новітні основні закони таких розвинутих держав як, наприклад, Швейцарія (1999 р.) та Фінляндія (1999 р.).
Інструментальними конституціями вважаються ті, чий зміст перш за все зорієнтований на встановлення статусу найважливіших ланок державного механізму. Положення щодо статусу особи відіграють у цих Конституціях другорядну роль, а питання суспільного буття зазвичай знаходяться взагалі поза межами інструментальних конституцій є близьким до поняття старих конституцій. Соціальним конституціям притаманні певна „соціалізація” у зв’язку з тим, що їх окремі положення адресовані суспільству, в них йдеться про соціально-економічні права. Включення до новітніх конституцій положень суспільного спрямування спричиняє збільшення потреби у державно-правовій (конституційній) регламентації державного впливу на процеси, які відбуваються в економічній організації і політичній системі суспільства. Однак, слід мати на увазі, що деякі новітні конституції обмежуються атрибутивним вживанням певних термінів і наданням їх текстам соціального звучання. Прикладами соціальних конституцій є основні закони Італії, Португалії, Іспанії, Гватемали, Еквадору, Коста-Ріки, Мексики, Чилі та більшість постсоціалістичних та пострадянських конституцій.
Майже всі конституції є систематизованими (кодифікованими), тобто єдиним нормативним актом найвищої сили. Такі конституції досить умовно можна поділити на розгорнуті та нерозгорнуті. Приклади розгорнутих конституцій дають основні закони Греції, Португалії, Мексики, Індії, Македонії. Ці конституції містять норми, які в інших країнах включаються до поточних чи органічного законодавства. Так, наприклад, ст..27 про власність та ст.. 107 про судову процедуру в Конституції Мексики могли б скласти окремі законодавчі акти. Розгорнуті конституції контрастують в цьому плані з конституціями США, Франції, Японії, які не містять нічого зайвого з конституційної точки зору. Систематизовані конституції, як правило, мають стандартну структуру (систему) елементами якої звичайно є преамбула, основна частина, прикінцеві та перехідні положення. Іноді конституції містять додаткові положення. Преамбула зазвичай містить цілі конституції, характеристику історичних умов її видання, іноді тут проголошуються права і свободи особи та керівні засади державної політики. Юридична значущість преамбули полягає в тому, що більшість їх положень, по суті моделюють поведінку суб’єктів конституційного права. Положення преамбули правовими нормами не являється, однак вони мають нормативне значення при тлумаченні та застосуванні інших положень конституції. Однак в тих випадках, коли в преамбулі проголошуються права і свободи особи (преамбула Конституції Франції 11946 р., яка продовжує діяти), то ці положення мають те є юридичне значення, що і норми основної частини конституції. Звичайно всі положення преамбул є урочистими за стилем викладу. Їх наявність підтверджує висновок, що сучасні основні закони виконують важливу політичну функцію. Найбільш змістовним елементом структури конституції є їх основна частини, що поділяється на розділи (частини або глави), а також інодоі на підрозділи і завжди на статті. Тим самим основний текст передбачає власну структуру, яка може мати три або два рівні. Еволюція теорії і практики конституціоналізму зумовила якісні зміни цієї структури. Якщо старі конституції починались з розділів, присвяченим загальним засадам організації держави або її вищим органам, то в новітніх основних законах положенням стосовно державного механізму майже завжди передують розділи про права і свободи особи. Норми про статус державних органів звичайно містяться у відповідності з принципами розподілу влад: спочатку йдуть глави держави і уряд, далі йдуть норми про судову владу та про організацію влади на місцях. Однак зустрічається і інший порядок: спочатку – глава держави, а в кінці органи конституційної юстиції (Конституція Іспанії). Цей порядок, як правило, вказує на привілейоване значення одних органів по відношенню до інших. Прикінцеві положення містять різні норми. Тут звичайно встановлюється порядок набуття конституцією чинності, а також містяться норми про порядок внесення змін та доповнень до конституції. Це, я к правило, норми не матеріального, а процесуального характеру. Іноді вони об’єднуються в один розділ з перехідними положеннями. Перехідні положення містять правові норми, більшість з яких має тимчасовий характер і служать для адаптації суспільно-політичного і державного життя до змісту новоприйнятого основного закону. В них визначаються страх і умови введення в дію окремих положень основного тексту конституції, які не можуть бути реалізованими зразу, строки формування нових органів держави, а також порядок організації і діяльності в нових умовах тих державних інститутів, які зі змінами у статусі збережені за новоприйнятим основним законом. Особливістю багатьох конституцій англомовних країн є наявність спеціальних додатків до їх текстів. Звичайно вони містять тексти присяг глави держави та різних посадових осіб, перелік актів, які скасовуються внаслідок прийняття конституції, тлумачення термінів, що в ній вживані тощо. Несистематизована (не кодифікована) конституція – це певна сукупність нормативно-правових актів, кожний з яких має найвищу силу. Складові таких несистематизованих конституцій офіційно визначені мають назву конституційних або основних законів. Серед таких актів виділений той, що є найбільш важливою складовою конституції. Як правило дата (рік)) його прийняття або набуття чинності вважається датою щодо конституції в цілому. Першою несистематизованою конституцією, складові якої мали найвищу юридичну силу, була Конституція Швеції. Чинну Конституцію Швеції складають чотири акти, головним серед яких є форма правління 1974 року. Несистематизована Конституція Канади є сукупність більше двадцяти різних за формою нормативно-правових актів, кожний з яких визначено конституційним законом. Серед цих актів переважна більшість прийнята парламентом Великобританії. Значна частина відповідних актів була введена за часів колоніальної залежності домініону. В 1982 році парламент Великобританії прийняв Акт про Канаду, один із додатків до якого містить Конституційний акт, відомий як Нова конституція. В якому дано перелік усіх складових конституції Канади і вперше вказано на її найвищу силу. Унікальною є Конституція Ізраїлю. У 1950 році парламент цієї держави ухвалив спеціальну резолюцію, за якою конституція має бути прийнята поступово у вигляді окремих законів. Сьогодні вона складається з одинадцяти законів, звичайних за юридичними властивостями. Хоча вони мають назву основних, але ця назва позначає лише їх суспільну значущість.
Писані конституції – це зафіксовані на папері конституції, які можуть бути як систематизованими, так і не систематизованими. Неписані конституції – незафіксовані в документах концепції, доктрини, звичаї, що визначають організацію державного та суспільного життя. Деякі джерела на існування неописаної конституції в державі Оман. В деяких держава написані конституції існують тимчасово після революцій або державних переворотів. Так було, наприклад, в Румунії в перші місяці після грузинського повстання 1989 року. Змішані конституції – поєднують елементи списаної та неписаної конституції. Жодне з „писаних” або „неписаних” складових такої конституції не має найвищої юридичної сили. Подібного за формою і природою була конституція, яка діяла в Угорщині в ХІХ ст.. і до завершення Другої Світової Війни. Сьогодні змішаною є Конституція Великобританії, „модель” якої сприйнята лише у Новій Зеландії. Сучасна Британська неписана конституція являє собою досить складний конгломерат різного роду джерел. Ця конституція безперервно доповнюється та змінюється. Вона складається з наступних основних частин. Статутне право. В цю групу джерел включено деякі давні акти та цілий ряд найважливіших парламентських законів конституційного характеру. Сюди включено як Велику хартію вільностей 1215 р. і Білль про права 1689 р. Так і акти про народне представництво 1949 та 1969 рр. Та про права людини і про Шотландський парламент 1998 р. Крім того сюди входять акти делегованого законодавства, які були прийняті виконавчою владою, шляхом делегування Парламентом своїх прав. Завдяки цим джерелам породжуються нові права та обов’язки посадових осіб і громадян, змінюється правовий статус державних органів та суспільних організацій, змінюються взаємовідносини між різними частинами політичної системи. Прецедентне право як складова частина британської конституції, являє собою сукупність судових рішень з конституційних питань, які надалі є обов’язковими при розгляді аналітичних проблем. Прецедент не право у Великобританії формується тільки рішенням вищих судових інстанцій – Палати лордів і Верховного суду, який складається з трьох самостійних судових установ: Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На сучасному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Крім того, все більше судових рішень отримують статутне оформлення шляхом прийняття відповідних парламентських законів. Доктринальні джерела або труди видатних науковців, таких як Бректона, Блекстона. Дж.Локка, І.Бентама, Дж.С.Мілля, Е.Мея, А.В.Дайсі, Дж.Остіна та інших. Вони використовуються як додаткове джерело конституції Великобританії. До доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно-правові відносини не врегульовані ані статутним правом, ані прецедент ним правом, ані конституційними угодами. Так, у 1920 році Плата лордів визначила королівську прерогативу, посилаючись на думку англійського конституціоналіста ХІХ ст. А.В.Дайсі. Крім того доктринальні джерела використовуються судом при створенні судових прецедентів. Але в цьому правова доктрина виступає не як джерела права, а як додаткова аргументація судового рішення. Конституційні угоди – це правила політичної практики, які вважаються обов’язковими і яких неухильно дотримуються всі учасники політичного процесу, яких ці правила стосуються. Встановлені конституційними угодами приписи не можуть бути в примусовому порядку здійснені або оскаржені через суд. Конституційні угоди складають важливу частину неписаної британської Конституції. вся система управління Кабінету цілком ґрунтується на цих угодах: вибір прем’єр міністра, підбір членів Кабінету, колективна відмовленість Кабінету перед Палатою громад, розпуск Палати громад. Фактичний статус монарха, скликання Парламенту та щорічні сесії та багато іншого регулюється Гельон конституційними угодами. Британська конституція являє собою настільки парадоксальне явище, що самі англійці іноді не можуть дати йому адекватне положення, не кажучи вже про іноземців. Так американський публіцист Ч.Сульцбергер писав: «Британці мають дивну політичну систему, яка, здається, ґрунтується на вірі та парадоксі: конституційність без конституції, розподіл правлячих влад, який в дійсності означає злиття цих влад. Кожний міністр представляє як легіслатуру, оскільки він приймав з парламенту, так і виконавчу владу, оскільки засідає в кабінетів. Лорд-концлер поєднує в собі одночасно всі три влади – судову, як головний суддя, законодавчу, як лідер Палати лордів, та виконавчу, як міністр, який очолює урядовий департамент. Однак слід мати на увазі, що ця конституція досить гнучка та практична. Вона не потребує складно процедури прийняття змін та доповнень. Для цього існують більш прості способи – від прийняття звичайного парламентського закону до створення нового судового проценту. Гнучність британської Конституції дозволяє створити, з одного боку, стабільну взаємодію органів державної влади, а, з іншого боку, забезпечити реальність конституції щодо відносин, які склалися в суспільстві.
Октроїруваними (дарованими) є конституції, видані одноосібним актом глави держава. Це найменш демократичний порядок прийняття конституції, який звичайно асоціюється з монархічною формою правління, коли монарх дарує своїм підданим конституцію і таким актом констатує себе як главу держави. такі конституції протягом ХІХ ст.. часто називали хартіями. На сьогодні октроїрувані конституції діють в Кувейті, Непалі, Саудівській Аравії та в деяких інших країнах. До октроїруваних віднесені і так звані конституції вестмінстерського зразку, які вводилися актами монарха (практично урядом) метрополії для колишніх британських колоніальних володінь водночас є проголошенням їх незалежності. Більшість з них та сьогодні кардинально змінено або замінено новими, але деякі з них залишаються чинними переважно в країнах басейну Карибського морі (Багаш, Барбарос, Беліз, Гренада, Ямайка та деякі інші). Новітня історія знає випадки (Конституція Пакистану 1962 р.) коли октроїрування конституції здійснювалась президентом – главою держави при республіканській формі правління. Найбільш парадоксальним факт октроїрування конституції мав місце в Бразилії 1968 р.. Тут після воєнного перевороту військові вирішили оформити своє правління і прийняли конституцію по формі дуже схожу на статут гарнізонної служби. підписали цю конституцію (дарували її) командувачі трьох родів військ: сухопутних сил, військово-повітряних сил та військово-морського флоту. Договірні конституції. Прийняття конституцій у такий спосіб мало місце в минулому і в наш час практично не зустрічається. Звичайно це були договори між монархом та виборними органами, які виступали як виразники волі всього народу. Вони свідчать про таке співвідношення політичних сил в країні, при якому монарх був вже не в змозі дарувати власну конституції. Елементи договірного характеру зустрічаються в конституціях другої половини ХІХ ст.. Наприклад, надання незалежності Кіпру було оформлене цюріхсько-лондонською угодою 1959 р. між Великобританією, Туреччиною та представниками грецьких та Турецьких громад острова. Конституція Кіпру, яку було прийнято в 1960 році включила в себе деякі статті цієї угоди. До певної міри договірний характер має і сучасна Конституція Боснії та Герцеговини. Народні конституції. Джерелом такої конституції є виборчий корпус, який обирає установчі збори або парламент чи безпосередньо ухвалює конституцію на референдумі. Одним із найдемократичніших способів прийняття конституції вважається прийняття її установчими зборами. Установчі збори (конституанта) – це виборний орган, який має головною або єдиною ціллю створення конституції. Звичайно установчі збори після виконання задачі розпускаються. Установчі збори виступають в якості установчої влади, яка повинна створити абсолютно новий державний лад. Вони скликаються або при відсутності стабільної державної влади (як правило після революцій та переворотів), або для кардинального реформування існуючого державного ладу. За загальним правилом установчі збори утворюють єдину палату. В науковій літературі прийнято ділити установчі збори на суверенні (такі, що остаточно приймають конституцію) та несуверенні (такі, що лише розробляють текст конституції, який потім затверджується в інший спосіб, як правило, шляхом референдуму). Установчими зборами розроблялись конституції Франції, Італії, Югославії в 1945-1947 рр., в Португалії 2 1975-1976 рр., в Болгарії і Румунії в 1990-1992 рр. та в багатьох інших країнах. В ХХ ст.. набуло поширення прийняття конституції парламентом. Ще в ХІХ ст. була сформована концепція, згідно з якою парламент, приймаючи конституцію, здійснює не законодавчу, а установчу владу. Однак, як стверджують деякі дослідники конституційного права, з огляду на «класичну» теорію установчої влади наявність у депутата мандата на участь у прийняття конституції не викликатиме заперечення лише тоді, коли до компетенції парламенту окремо віднесено прийняття основного закону. Серед нині діючих конституцій парламентами приймались конституції Австрії, Грузії, Данії, Ісландії, КНР, Македонії, Молдови, Словаччини. Словенії, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Швеції та багатьох інших країн. В сучасному світі розповсюджений спосіб прийняття конституції при якому її схвалює парламент з наступним затвердженням на референдумі (Іспанія, Польща). Стосовно використання референдуму при прийняття конституції в науці конституційного права немає одностайності. Одне діло, коли референдум проводиться в спокійній політичній обстановці в країні зі стійкими демократичними традиціями і на його затвердження виноситься конституція, яка гласно розроблялась парламентом або установчими зборами. Така ситуація мала місце в Італії (1947 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.), Румунії (1991 р.), Швейцарії (1999 р.). Зовсім інша справа, коли на затвердження референдуму виноситься проект конституції, який було підготовлено келійно в надрах виконавчої влади (нині діюча Конституції Франції 1958 р., яка писалася під Президента Шарля де Голя). В таких випадках референдум часто перетворюється на плебісцит в ході якого фактично голосується довіра до уряду, має місце тиск на виборців та різного роду маніпуляції.
Гнучкі конституції змінюються і доповнюються в тому ж порядку що і звичайні закони. Особлива процедура тут не передбачається. В такому порядку змінюються частково писана та деяка частина писаних конституцій (Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль, Гана). Жорсткі конституції змінюються та доповнюються в ускладненому, в порівнянні зі звичайною законодавчою процедурою, порядку. Для цього встановлюється спеціальна процедура. За змагальним правилом, конституція змінюється в тому ж порядку, в якому вона приймалась. Жорсткість конституцій має на меті забезпечити їх стабільність, яка в свою чергу сприяє зміненню їх авторитету в суспільстві та стабільності конституційного ладу. Жорсткі конституції умовно можна поділити на два різновиди: жорсткі та надджорсткі. До жорстких можна віднести конституції, які змінюються парламентом одного і того ж скликання кваліфікованою більшістю та конституції, які змінюються повторним голосуванням через певний термін, однак парламентом того ж скликання. До таких конституцій можна віднести конституцію ФРН, яка змінюється рішенням 2/3 голосів в кожній з обох законодавчих палат. Над жорстокі конституції для внесення змін і доповнень передбачають ще більш ускладнену процедуру. Це процедура може передбачати затвердження змін на референдумі чи голосуванні в парламентів наступного скликання, чи затвердження поправок органами суб’єктів федерації тощо. До числа над жорстких можна віднести конституції США, Франції, Японії, Данії, Ірландії. Змішані конституції містять положення, які можна змінити як звичайні закони та положення, що потребують проходження спеціальної процедури (Індія). Інші джерела конституційного права. Конституційні закони є одним з основних джерел конституційного права і приймаються, як правило у спеціально ускладненому порядку. такі закони вносять зміни до конституції або доповнюють її. Процедура прийняття такого закону збігається з процедурою зміни конституції. Будучи прийнятим, закон інтегрується з конституційним текстом або існують формально поза рамками цього тексту, виступаючи в ролі поправок (США). В такому випадку поправки до конституції і сама конституція розглядаються як змістовне ціле. за своєю юридичною силою поправки не відрізняються від основного тексту Конституції. Крім того, конституційні закони є складовою частиною конституції деяких країн, які не є єдиним нормативним актом вищої юридичної сили, а складаються із певної сукупності таких актів (Фінляндія, Швеція). Органічні закони – це закони, що приймаються за прямим приписами конституції і у більш складному порядку, ніж звичайні закони. Безпосередньою основою органічного закону є банкетні норми конституції, які конкретизуються в органічному законі. Як правило, конституції передбачають прийняття органічного закону з питань статусу вищих органів виконавчої і судової влади, виборчої системи, організації і діяльності політичних партій, режиму надзвичайного стану тощо. Порядок прийняття органічного закону неоднаковий в різних країнах. Найбільш характерними його рисами є обмеження кола суб’єктів права законодавчої ініціативи в прийняття органічного закону тільки абсолютною більшістю голосів членів палати. У деяких країнах органічні закони підлягають обов’язковому направленню до підписання главою держави не перевірку до органів конституційного контролю. В ієрархії нормативних актів органічні закони, як правило, стоять вище звичайних законів. Це означає, що в разі колізій між нормами звичайного і органічного закону, переважаючу силу має норма останнього. При спільних загальних ознаках органічні закони у різних країнах називають по різному. термін «органічний закон» застосовується у конституційному праві ряду країн романо-германської моделі правових систем (Іспанія, Молдова, Румунія, Франція тощо). В Італії, Казахстані, Литві, Туркменістані, Швеції та багатьох інших країнах такі закони називаються конституційними. У Бразилії органічні закони називаються додатковими (до конституції) законами, в Колумбії – статутними. В ряді країн – Азербайджані, Естонії, Угорщині тощо – органічні закони особливої назви взагалі не мають і відрізняються від звичайних законів тільки порядком їх прийняття. Звичайні (ординарні) закони можуть виступати джерелами конституційного права зарубіжних країн. В порівнянні з конституційними та органічними законами. Як правило, ними врегульовуються менш важливі суспільні відносини, що утворюють предмет конституційного права (громадянство, статус депутата, вибори президента та ін..). Надзвичайні закони, які призупиняють дію окремих конституційних норм. Вони приймаються на термін, визначений парламентом. В зарубіжних країнах встановлюється чітко регламентований порядок їх прийняття. Регламенти парламентів та їх палат встановлюють внутрішню організація та процедуру роботи парламенту. Вони можуть прийматися або в формі постанови кожної палати для себе та не вимагати ухвалення іншою палатою та підписання главою держави (Німеччина), або у формі закону. Акти глави держави та виконавчої влади (укази монархів, декрети президентів, постанови урядів, акти міністрів, деяких відомств, наприклад, постанови центральних виборчих комісій про порядок складання списків виборців).Особлива роль серед актів виконавчої влади належить актам, які мають силу закону. Вони можуть видаватися на підставі делегування повноважень парламентом (Великобританія) або на підставі регламентарної влади яка за конституцією належить уряду (Італія). Крім того, це можуть бути президентські ордонанси, які видаються у відповідності з виключними повноваженнями глави держави (Франція). Акти органів конституційного контролю (конституційних судів, конституційних рад тощо), які дають офіційне тлумачення конституції, визначають ті чи інші закони такими, що відповідають або не відповідають конституції. Судові прецеденти відіграють значну роль як джерело конституційного права особливо в країнах англосаксонської правової системи. На них ми зупинялись при розгляді особливостей конституції Великобританії. Конституційні звичаї (конвенційні норми) – це неодноразово застосоване правило, яке використовується при регулюванні певних суспільних відносин сфери дії конституційного права. Він не має писаної форми і є конвенційною (договірною) нормою. При застосуванні таких норм в конституційному праві Великобританії ми говоримо вище. В країнах континентального права конституційний звичай теж застосовується, але порівняно рідко. Правова доктрина (доктринальні джерела). В деяких країнах суди приймають рішення з конституційних питань не лише на підставі правових актів, але й спираючись на праці видатних юристів, фахівців з конституційного права. Міжнародно-правові акти, наприклад Маастрихтський договір 1992 року про Європейський Союз, який передбачає існування паралельно з національним громадянством єдине європейське громадянство в державах-членах. Деякі конституції містять в собі посилання на міжнародні акти про права людина, акти окупаційного права. федеративні договори, релігійні норми. |
|
Навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030401... Призначення курсу «Загальна історія держави та права». Предмет історії держави і права зарубіжних країн. Методологія науки та курсу.... |
1. Предмет та методологія історії держави і права зарубіжних країн... Предметом ІГПЗС є держава і право зарубіжних країн світу в процесі їх виникнення та розвитку в певній послідовності, на основі виявлення... |
|
Тема ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА Поняття адміністративного права. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права |
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни „ Історія держави і права... Робоча навчальна програма з дисципліни „Історія держави і права зарубіжних країн”. / Укладач: проф. Скрипникова Л. В |
|
Законодавства, їх система Поняття цивільного права як галузі права. Предмет та метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин |
Закон як джерело конституційного права в зарубіжних країнах: поняття та класифікація ... |
|
Конспект з курсу «Цивільне право України» Поняття, завдання цивільного процесу. Поняття цивільного процесуального права, його предмет, система |
№ ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА Предмет цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Поняття, види та ознаки особистих немайнових та майнових відносин |
|
«Предмет, метод, принципи і система земельного права України» Поняття і основні ознаки земельного права України як галузі права, галузі науки і навчальної дисципліни |
Евтушенко С. Г. История государства и права зарубежных стран: Краткий... Самостійна робота з дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн» охоплює три основні напрямки |