|
|
Скачати 2.09 Mb.
|
34. Політична ідеологія Політична ідеологія — складне і суперечливе духовне утворення. Вона покликана розкрити специфіку двох видів розвитку — політичного та ідеологічного — і водночас показати їх взаємодію, вплив політики на ідеологію та ідеології на політичний процес. Наукове осмислення сутності ідеології почалося тоді, коли вже набули розвитку ідеології лібералізму, консерватизму, а згодом і марксизму. Ніколи політика без ідеології не існувала (і не буде існувати), бо ідеологія є необхідним структурним елементом політики. В традиційному (аграрному) суспільстві ідеологія, як правило, збігалася з релігією і розвивалась у релігійній оболонці. Завдяки секуляризації, тобто відокремлення церкви від держави, влади духовенства від світської влади, ідеологія дедалі набувала світського характеру. З'являлись її різновиди, що і спричинило посилення впливу ідеології на політичну поведінку громадян, посилило політичне розмежування в суспільстві, сприяло інституційним змінам. Зрозуміло, що за цих умов виникла потреба осягнення сутності ідеології, і згодом з'явилось чимало неоднозначних тлумачень цього суспільного феномену. Назвемо деякі з підходів. 1) Виникнення політичної ідеології пов'язується з потребою легітимації влади (Г. Моска, Р. Міхельс, В. Парето). Тобто з допомогою ідеології можновладці обґрунтовують законність і справедливість існуючих соціальних інститутів, суспільного ладу та своєї влади в суспільстві. Завдяки ідеології вже на рівні ідей виникає взаємовизнання еліти і мас. 2) К. Маркс і Ф. Енгельс у своїй спільній праці "Німецька ідеологія" наголошували, що ідеологія — це: а) ідеалістична концепція, згідно з якою світ постає як втілення думок, принципів; б) тип мислення, коли не усвідомлюється залежність особистих ідей від матеріальних ідей (інтересів) класів; в) хибне, ілюзорне відображення дійсності в політичних, філософських, релігійних, моральних та інших формах. Висновок К. Маркса категоричний: конкретні інтереси (матеріальні) породжують ту чи ту суспільну теорію. Така теорія — це тільки ідеологічне (словесне) прикриття матеріальних інтересів. Тому ідеологія — це феномен мислення, зумовлений соціальними, життєвими інтересами. Хоча цей груповий, частковий інтерес часом ретельно маскується гаслами загальної справедливості. Отже, згідно з тезою К. Маркса, ідеологія — це сукупність ідей, поглядів, теорій, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з позицій інтересів конкретних класів, приховуючи відносини панування і підкорення. 3) К. Мангейм (1893—1947) у своїй праці "Ідеологія та утопія" не поділяв марксистську ортодоксію і наголошував, що суспільне буття не зводиться до економічних відносин у сфері матеріального виробництва. На соціальну поведінку впливають не тільки матеріальні інтереси, а й інші чинники, зокрема релігія визначала "соціальне буття" в добу Середньовіччя. Тому ідеологія — це не обов'язково свідоме обдурювання. Ідеологія — це обґрунтування, апологія (захист) існуючого устрою. Вона здатна з'єднувати людей, акумулювати їх політичну енергію, та, за певних умов, можливі ідеологічні диверсії. 4) Д. Белл, Р. Арон, С. Ліпсет у другій половині XX ст. вимагали відмови від "ідеології", оскільки ідеологія не може містити об'єктивних реальних знань. Такі знання дає тільки наука, а ідеологія виражає суб'єктивні соціально-класові інтереси. Згадані мислителі виступали за деідеологізацію (відмова від ідеології), вважаючи, що сучасне індустріальне суспільство здатне вирішувати свої проблеми "за межами ідеологічних догм" (С. Ліпсет). 5) Р. Арон наголошував, що ідеологія виражає історичну перспективу, прагнення майбутнього. Тому ідеологія не може бути істинною чи хибною. Це проект майбутнього, в який постійно вносяться корективи. Тож ідеологія радше безперервний діалог, аніж щось остаточно доведене, стверджене. 6) Ідеологія — система уявлень, в якій практичне спрямування переважає над теоретичним, тобто вона спрямована більше на вдосконалення суспільного життя, аніж на теоретичне обгрунтування існуючого (Л. Альтюссер). 7) О. Лемберг у праці "Ідеологія і суспільство" висуває ідеологію як систему певних ідей, цінностей та норм. Вона призначена об'єднувати людей, щоб вони були здатні спільно жити та діяти. Політичні партії, рухи, суспільство не можуть існувати без ідеології, позаяк ідеологічний вакуум нестерпний для людини. Ідеологія сприяє розумінню світу. Жити без ідеології — це жити в незрозумілому для себе світі, без цінностей та норм, які є основою поведінки та способу життя людини. 8) Ідеології — такі системи цінностей, які стають актуальними у час глибоких суспільних криз (німецький політолог У. Матц). Тоді вони перетворюються в суспільний світогляд з великим потенціалом віри, орієнтації та сенсів. Хоч політичні переконання і різняться від релігійних за змістом, але й вони ґрунтуються"на вірі. Віра й сенси спрямовують людину у майбутнє. Якщо релігія пропонує "рай на небі", то ідеологія — "рай на землі", але обидві орієнтують на майбутнє. Ідеологи сьогодні відіграють чималу роль в суспільстві, та майбутнє відкрите суспільство повинно остаточно звільнитись від "цих сурогатів істинної громадянської віри". 9) Ідеологія — результат масової свідомості (неоанархісти). Ідеологія — це посередник (медіатор) між політичними інтересами і політичною діяльністю. Ідеологія дозволяє згрупувати соціальні інтереси, перетворити їх на чітку програму дій. Як правило, ці дії мають системний характер, охоплюють усі сфери суспільного життя (культурну, політичну, економічну, соціальну). Тому ідеологія зачіпає всю палітру суспільних проблем. Вона формує ставлення до влади, механізмів її функціонування, до проблем власності, виробництва, розподілу, до взаємостосунків між людьми. Ідеологія має свої різновиди — релігійна, правова, економічна, політична ідеологія. Політична ідеологія є стрижнем ідеологічної системи. Вона покликана згладити, узгодити суперечності інтересів класів, соціальних груп в їх боротьбі за державну владу чи участь в ній. Таким чином, ідеологія — це система ідей, поглядів, ідеалів, цінностей, які виражають та захищають інтереси, цілі, світорозуміння певних соціальних груп громадян з використанням політичної влади чи впливу на неї. Й поки суспільство поділятиметься на групи за інтересами, залишатиметься потреба у владному регулюванні їх відносин. Групи підтримуватимуть або протистоятимуть владі, формуючи групові образи щодо їх (груп) місця у суспільстві і відстоюючи власний погляд на світ як найдостовірніший. Коли ж групи дозрівають до почуття і усвідомлення всеєдності, тоді партикулярні (часткові) ідеології втрачають свою міць і привабливість. На їх місці утворюється універсальна ідеологія, яка вбирає в себе все цінне своїх предтеч. В історії людства такі ідеології мали релігійну оболонку і збігалися із світоглядом. Груп, які претендують в сучасному суспільстві на власне світобачення, багато, їх інтереси часто не збігаються, отож ідеологічний плюралізм та ідеологічна боротьба притаманні сучасним соціумам. Политические идеологии различают также по таким критериям как предлагаемая модель желаемого общества в отношении к прогрессу и технологии его осуществления. При таком подходе обычно выделяют два основных типа идеологии: правые идеологии связывают идею прогресса с обществом, основанным на идеалах свободной конкуренции, рынка, частной собственности и предпринимательства. Правые идеологии неоднородны, они включают целый спектр политических идеологий от ультраправых (фашизма) до либерально-демократических; левые идеологии, которые видят социальный прогресс в постоянном преобразовании общества в направлении достижения равенства, социальной справедливости, создании условий для всестороннего развития личности. Левые идеологии тоже неоднородны: коммунистическая идеология отдает предпочтение радикальным способам преобразования общества, а социал-демократическая негативно относится к идее использования революционных средств и предпочитает путь реформ. 35. Політична поведінка та фактори що її зумовлюють олітична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими. Поняття “політична поведінка”, на наш погляд, є змістовно найбільш осяжною та лексично - родовою по відношенню до “політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній соціології політики і психології політики. Але в науковій та навчальній літературі з політології можна зустріти декілька позицій з цього приводу: 1) політичну поведінку ототожнюють з політичною дією та участю; 2) вважають поведінку лише зовнішнім виявом політичної діяльності; 3) представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентуючи їх відмінності та специфіку; 4) політичну участь, діяльність, функціонування розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації політичної поведінки. Нам імпонує саме останній підхід, який не обмежує використання кожного з цих понять, і водночас, визначає певним чином їх підпорядкованість та взаємозалежність. За допомогою поняття “політична поведінка” можливо поглиблено вивчати сутність явищ, пов’язаних із реагуванням (раціональним та ірраціональним) суб’єктів політики на вимоги, стимули чи зміну обставин, що заподіяні зовнішнім політичним середовищем. Аналіз політичної поведінки людей надає можливості зосередити увагу на найбільш рухомому, динамічному аспекті політики – різноманітних діях осіб, які спрямовані на реалізацію тієї чи іншої політичної мети. Вивчення цього боку політичного процесу виявляє пряму залежність об’єктивних подій чи обставин від стану думок і спрямованості дій тих людей, що безпосередньо конструюють політику чи просто залучені до неї, розкриває механізми і засоби досягнення цілей. Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити наступні: реакція – це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами; політична участь, пов’язана з активними формами і методами впливу на політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована, конвенційна участь тощо); партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та рухів: політичний дискурс – інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики; пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг, демонстрація, страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори; абсентеїзм – політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в політичному житті; політичне функціонування - засіб політичної діяльності в інституціях, що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові структури); отже – це апаратна робота фахівців, що вважають політику за професію. Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у підгрунті якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти (особи). Для того, щоб розуміння політичного інтересу переросло в усвідомлену потребу до дії, необхідна нова умова – психологічний імпульс готовності, бажання діяти та впевненість в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви політичної активізації – громадянський обов’язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни, прагнення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації. В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком на певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як здійснення “місії” з відновлення, визволення, захвату тощо, або протікати як належне рутинне виконання обов’язків, що є необхідним додатком певного політичного стану. Характер політичної поведінки обумовлюється, також досить стійкими (практично об’єктивними) зовнішніми регуляторами: - належність до соціальної спільноти або групи політичних інтересів, які виникли через встановлення між членами певних відносин - членство в організації – формалізованій і структурованій групі, яку утворено для здійснення конкретних ролей у політиці - роль – це формальні рамки поведінки, яку бере на себе учасник політичної дії (або яка йому призначається зовні); статус – ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю політично-владних можливостей, специфікою політичної поведінки, обсягом функцій, які належить реалізувати. Сукупна оцінка статусу і ролі дозволяє політологам стверджувати, що в будь-якому політичному процесі його учасники найчастіше виступають як: - лідери, що очолюють політичний рух (організацію) та своїм впливом сприяють її згуртуванню та досягненню спільних цілей; - активісти – посередники між лідерами та послідовниками; вони мобілізують учасників руху, постачають лідерам необхідну інформацію, можуть внести корективи до стратегії й тактики мас; - послідовники (підлеглі, рядові), що утворюють “політичну масу”, підтримують лідера і актив, тому що їм вони делегували представництво і захист своїх інтересів; - “кумири думок” (інтелектуальні лідери), які не висувають політичних директив, але своєю інтелектуальною діяльністю (публіцистичною, науковою, агітаційною) утворюють акценти емоційної напруги навколо актуальних проблем, що ставить їх у центр громадської уваги. 36.Політична психологія Політична психологія - це область політичної свідомості і політичної поведінки людей, яка виражає їх по переважно оцінне і, як правило, емоційно забарвлене відношення до політичної системи (перш за все до державної влади), до подій і фактів політичного життя. На відміну від політичної ідеології політична психологія є несистематизованою, внутрішньо суперечливою сукупністю переконань, що включають як раціональні, так і підсвідомі (ірраціональні) погляди. Інтегруючи реальні суб'єктивні якості політичних суб'єктів, політична психологія здатна робити вирішальний вплив на виникнення специфічних політичних груп (натовпи, маси, публіки). 37 Політичний процес та його суб’єкти Суб'єктами політичного процесу є окремі особи і соціальні групи. Особа виступає як учасник політичного процесу, представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб'єктністю. Виділяють кілька рівнів політичної суб'єктності особи: громадянин, що бере участь у політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську організацію; член політичної партії; громадсько-політичний діяч; депутат; політичний лідер. Груповим суб'єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури (етнонаціональної, соціально-класової, професійної, територіальної, конфесійної), який усвідомлює власні групові інтереси і намагається їх реалізувати на рівні політичної влади, а також групи тиску, громадські організації, політичні партії та владні структури різного рівня (державного, регіонального, місцевого). Залежно від сили впливу суб'єктів на процес прийняття політичних рішень суб'єкти політики поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні. До первинних суб'єктів політики належать соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні й релігійні об'єднання, які, по-перше, виникли природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії; по-друге, виражають власні інтереси (соціально-економічні, територіальні, професійні й культурні) не прямо, а опосередковано, через політичні організації; по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку підтримку; по-четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму. Серед цих суб'єктів найвпливовішими у політичному житті є етноси, нації та соціально-класові групи. Етноси і нації виступають суб'єктами політики за таких обставин: на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин. Соціально-класові групи — це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтереси (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні. Скажімо, якщо вищі та середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на соціальні потреби, то нижчі, навпаки, — у їх збільшенні. У цих класів також різні можливості реалізації власних інтересів через політику, адже вищі класи мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для обстоювання вигідних позицій, ніж нижчі або навіть середні класи. Вторинні суб'єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб'єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб'єктів політики належать групи тиску і партії. Групи тиску включають усі об'єднання громадян (профспілки, промислові й торговельні асоціації, культурологічні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, а обстоюють власні інтереси при здійсненні політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи. Лобі в політиці — це неформальні кулуарні об'єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів у політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях, особливо в США й Англії, набув статусу легітимності: його діяльність регулюється законодавством. Групи тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, адміністративні органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які висунули їх на політичну арену, надають їм фінансову й ідеологічну підтримку. Партії як вторинні суб'єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом. До безпосередніх суб'єктів політики належать керівники органів політичної влади, партій і громадських організацій, які беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень. Суб'єкти політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси. Останні характерні для таких груп, як кліки, мафії, клани. Кліка — це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо, партійний лідер і його найближче оточення мають найбільший вплив у партії незалежно від того, що це оточення за офіційним статусом може поступатися іншим впливовим угрупованням цієї організації. Мафія як строго ієрархізована і глибоко законспірована організація намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. Для цього вона використовує як законні, так і незаконні засоби. На відміну від звичайної організованої злочинності мафія може займати провідне місце в політичній системі (особливо в олігархо-клановій). Приховані групові інтереси, як і приховані угруповання, є в будь-якому суспільстві незалежно від політичного режиму. Масштаб їхньої діяльності та політичного впливу залежить від соціальної і політичної структурованості суспільства, рівня правової та політичної культури, досконалості ринкових механізмів суспільної взаємодії. Там, де ці чинники перебувають на нижчому рівні розвитку порівняно із сучасними цивілізованими країнами, приховані інтереси можуть мати перевагу над відкритими, легальними. |
| Найбільш суттєві мої работи |
Тема: Характер Мета: Розкрити поняття «характер». Аналізувати риси характеру. Виховувати в собі позитивні риси характеру |
| Основні принципи та організаційні засади проведення У цьому визначенні поняття звернено увагу на мету тренінгової роботи як такої, але не зазначені характерні риси тренінгів, які вирізняють... |
План Ноосфера. Сучасні риси ноосфери. Поняття про екологічну кризу.... Мета роботи: вивчити сучасні риси ноосфери, причини розвитку першої та другої глобальної екологічної кризи |
| КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ навчальних досягнень учнів 10-11 класів за профілем трудового навчання Допускає суттєві помилки під час перевірки теоретичних знань, в організації робочого місця, планування проектувальних дій, в прийомах... |
На надання послуг з доступу до мережі Інтернет Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, в особі директора Безкровного В. Ю., що діє на підставі Статуту, і містить... |
| Тема Теоретичні відомості Засвоєння визначення поняття серйозна, легка музика, естрада, токата; закріплення визначення понять стиль, фуга, поліфонія |
3. Голонасінні. Пристосувальні риси будови і життєдіяльності. Різноманітність... Тема Голонасінні. Пристосувальні риси будови і життєдіяльності. Різноманітність голонасінних рослин |
| ВИЗНАЧЕННЯ ЧИСЛА, ПОДІЛ ЧИСЕЛ ТА ЇХНІ ОЗНАКИ, ВИЗНАЧЕННЯ ЧИСЛЕННЯ... |
Урок в 9 класі з теми Характер. Риси характеру. Фактори, що впливають... Урок в 9 класі з теми Характер. Риси характеру. Фактори, що впливають на формування характеру |