|
|
Скачати 2.09 Mb.
|
18. легальність та легітимність політичної влади В легітимності відображається ставлення громади до влади. Її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною та справедливою, народ погоджується з владою, добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Легітимність і авторитетність влади — явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше вона буде спиратися силовий на примус. Від легітимності потрібно відрізняти поняття легальності влади. Легальність влади — це юридичне поняття, яке означає відповідність дій влади (спосіб завоювання та здійснення влади) діючому на той час законодавству. Між легітимністю і легальністю можуть бути суперечності. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватись населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов’язань, невдалого екномічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довіру з боку населення. У цьому випадку спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм похподженням влада може у свою чергу бути виправдана і підтримана народом. Легітимація — це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальної легітимності (100% підтримки населення) не буває . у будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіційній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам. Типи легітимності за Вебером: 1. традиційне панування, яке спирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. (монархії) цей тип може бути декількох видів: геронтократія (влада старійшин), патріархальна (влада старійшин племені), патримоніальна (влада монарха), султанізм (різновид попереднього види, це абсолютно свавільна влада), влада суверенна над феодалами-васалами, 2. харизматичне панування базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні дослідники зразки харизми поширюють на Лєніна, Сталіна, Ганді, Наполеона. Особливий випадок харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки воєму становищу (функціональна харизма). 3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються у відповідності з конкретними постійними принципами. Легітимність політичної влади — це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою. Легітимність влади є її невід'ємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності є три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури. Процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності називають легітимацією. Підстави легітимації, тобто умови, за яких народ готовий визнати владу, мають історичний характер: 1) успадкування влади главою держави від своїх предків; 2) у давні часи, перемігша у війні, держава-завойовник могла розраховувати на визнання її влади над приєднаною територією правочинною; 3) у сучасних демократичних державах підставою легітимації вважається обрання, владних структур народом. 19. методи вирішення політичних конфліктів Типологія політичних конфліктів, як відомо, неоднозначна — конфлікти різні, не подібні. Отож важко вказати на єдині способи і шляхи їх вирішення — немає якихось універсальних способів. Однак при всій складності проблеми вченими зроблено певні висновки завдяки накопиченому теоретичному і практичному досвіду. Слід наголосити, що політологія вказує на проблеми регулювання та розв'язання конфлікту. Регулювання конфлікту являє собою засіб впливу на конфліктуючі сторони з метою усунути окремі чинники конфлікту на основі відносин, що склалися, в рамках існуючої політики (включаючи норми, традиції тощо). Типовими шляхами є: 1) компроміс (лат. compromissum — погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками) на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше це шлях примирення, пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін; 2) примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав'язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характерних взаємовідносин може бути: — явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін та їх дефіцит у іншої; — ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан" що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри; — знищення, "тотальне винищування супротивника" (X. Шпейер). Розв'язання конфлікту — це не просто послаблення його насильницького і руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмета, його підгрунтя. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту. Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж вирішення. Конфлікт може завершитися, наприклад, загибеллю обох сторін, але це не означає, що він був вирішеним. Під завершенням конфлікту розуміється його закінчення, припинення з будь-яких причин, а під вирішенням розуміють становище, коли припиняється протиборство. Досвід практичної дії свідчить, що для вирішення конфлікту, як правило, доводиться прикладати більш чи менш значні дії. Було б безнадійною справою сподіватися на "самовирі-шеність" конфлікту. Можна намагатися його не помічати, ігнорувати, у кращому випадку пояснювати. Але якщо він буде розв'язуватись стихійно, то буде загострюватися, проявлятися більш агресивно і може розвалити політичну систему. Для врегулювання і завершення конфлікту необхідно: — встановити точну діагностику протиборства, включаючи з'ясування його мотивів, причин; — прогнозувати хід і наслідки конфлікту. Головне — змусити сторони усвідомити необхідність виробити спільне рішення виходу із ситуації. Чим чіткіше визначено предмет непорозумінь і наслідків, тим більше шансів на ефективність вирішення. Можливі два варіанти вирішення конфлікту: — вирішення самими учасниками конфліктуючих сторін. Переговори дозволяють дійти згоди, коли відкривають шлях до співробітництва між протилежними сторонами. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства. Однією з найважливіших вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. В сучасних умовах це саме бачимо навколо подій на Близькому Сході, в колишній Югославії тощо. Щоб дійти розумного вирішення, необхідно примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів полягає не в конфліктних позиціях, а в конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін. А такі потреби, бажання і е інтересами; — зближення позицій та інтересів протилежних сторін через посередника — медіатора (лат. "mediatio" — посередництво, посередництво у суперечці третьої сторони, третьої держави, що не бере участі у суперечці). Завдання медіатора — дати сторонам готове рішення, яке сторони готові і повинні виконувати, домовитись, дійти згоди. Медіація не є чимось відмінним від переговорів, а лише особливий вид переговорного процесу. Важливо, щоб медіатором виступала нейтральна сторона, поважана обома сторонами. При цьому більше є надії, ніж на судове втручання, що конфлікт буде вирішено. У такій законослухняній країні, як США, вважають, що рішення судді у відповідних справах виконується не більше, як на 40%, а з медіацією — до 70%. Головне, щоб при переговорах двох сторін чи із залученням третьої сторони була терпимість до іншої точки зору, відверта розмова, спілкування, але без образ. Однією з форм вирішення політичних конфліктів є референдуми із правовими наслідками — наприклад, прийняття конституції, визначення статусу території та ін. Другою формою є вибори. В ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках виступають самі громадяни. Важливим арбітром в політичних конфліктах виступає Конституційний Суд. Звичайно, не всякий політичний конфлікт у рамках державного апарату підпадає у перелік його справ, але в його компетенції, окрім інших, розв'язання проблем з тлумачення статей законодавства, визнання нелегітимності результатів голосування, як це мало місце в Україні під час "помаранчевої" революції. 22.ознаки та основні функції держави Держава є базовим інститутом політичної системи суспільства. В її діяльності концентрується головний зміст політики. Сам термін "держава" вживають в широкому і вузькому значенні. В широкому розумінні держава трактується як спільнота людей, яка організована вищою владою і яка проживає на спільній території. В даному випадку термін "держава" використовують як синонім понять країна, народ, батьківщина. в політичній науці розрізняють наступні основні теорії походження держави: 1. Теологічна теорія (Ф.Аквінський,А. Блаженний ). Згідно з теологічною теорією походження держави пояснюється Божою волею. 2. Патріархальна теорія (Аристотель, Конфуцій, Н. Михай-ловський ). Дана теорія обґрунтовує положення про те, що держава — це результат історичного розвитку сім'ї; абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї (патріарха). 3. Теорія суспільного договору (Г.Гроцій, Т. Гоббс,Дж.Локк, Ж.-Ж. Руссо). Договірна теорія трактує виникнення держави внаслідок угоди (договору) між людьми. Появі держави передував природний стан, який трактується мислителями по-різному. Наприклад, Ж.-Ж. Руссо і Дж. Локк вважають, що він був впорядкованим і благополучним, а Т. Гоббс вважає, що то була "війна всіх проти всіх". Заради того, щоб уникнути зайвих зіткнень і непорозумінь, забезпечити безпеку життя, свободу і власність, люди укладають між собою суспільний договір, результатом якого і є утворення держави. 4. Психологічна теорія (Г. Тард,Дж. Фрезер). Виникнення держави пояснюється особливими властивостями людської психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні: "одні народжуються, щоб управляти, а інші потребують підпорядкування". 5. Теорія насильства (Л. Гумплович, Ф. Опенгеймер). Виникнення держави пояснюється актом насильства, завоювання одного племені іншим. З метою контролю над полоненими і утворюється особливий апарат примусу — держава. 6. Техніко-економічні теорії походження держави (Г. Чайлд, К. Вітфогель, К. Маркс). Спільним для їх представників є переконання в тому, що держави виникають при переході від збиральницького типу господарювання до виробничого. Так, автор теорії "політичної революції" англійський археолог Г. Чайлд вважав, що саме перехід до землеробства і тваринництва автоматично спричинив значне зростання виробництва, що й привело до збільшення населення, поглиблення спеціалізації праці (виокремлення управлінської сфери), майнової нерівності і, зрештою, до виникнення держави. На думку К. Вітфогеля, автора "гідравлічної" теорії походження держави, основною причиною її виникнення є перехід до іригаційного землеробства. Його впровадження й поширення не тільки сприяли зростанню обсягу сільськогосподарської продукції, а ще й створювали необхідні організаційні передумови розгалуженого державного апарату. Досить поширеним варіантом техніко-економічного тлумачення виникнення держави є марксистська теорія. Згідно з марксизмом держава виникає з появою приватної власності і розшаруванням суспільства на класи. Держава таким чином стає апаратом насилля для захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів груп населення, які володіють основними засобами виробництва. Щодо ознак держави, то в політичній науці є різні точки зору, але це не заважає виділити головні з них: 1. Наявність публічної влади, відокремленої від суспільства, в розпорядженні якої є особлива система органів і установ, що професійно займаються справами управління та захисту суспільства (державний апарат). Сучасні держави мають п'ять основних елементів організаційної структури: а) представницькі органи (парламент, органи місцевого самоврядування); б) виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд); в) судові органи; г) прокуратура; д) органи державного контролю. 2. Наявність системи правових норм, санкціонованих державою і обов'язкових для всього населення. 3. Територіальна організація населення, обмежена державними кордонами. 4. Монополія на легальне застосування примусу. Діапазон державного примусу є досить широким: від різноманітних адміністративних покарань, обмеження свободи до фізичного знищення людини (смертна кара). Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні органи: армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура. 5. Право встановлювати обов'язкові для всіх податки і збори. 6. Суверенність (від франц. souverain — носій державної влади) — це стан незалежності державної влади, який полягає в її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям. 7. Наявність власної символіки (прапор, герб, гімн). Форми активності держави, її суспільне призначення реалізуються через її функції, які традиційно поділяють на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій держави відносять: економічну (координація господарської діяльності та економічних процесів); інтеграційну; культурно-виховну; нормо-творчу; правоохоронну; адміністративно-управлінську; соціальну (гарантування безпеки життєдіяльності, регулювання соціальних конфліктів, соціальний захист тощо); національно-консолідуючу та інші. Зовнішні функції держави виокремлюють наступні: оборонну (забезпечення цілісності держави, її безпеки, розвиток військового потенціалу); дипломатичну — спрямовану на створення сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку держави, розвиток співробітництва з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство; захист інтересів держави і громадян у взаємовідносинах з іншими державами. Зміст і співвіднесеність функцій держави залежать від історичної епохи і цілого ряду інших чинників (динаміка політичного, економічного життя, співвідношення різних інтересів, міжнародне становище тощо). Під впливом цих факторів змінюється ієрархія функцій, їх пріоритетність, характер взаємодії, питома вага у забезпеченні внутрішнього і зовнішнього розвитку суспільства. 23.основні елементи політичної культури Політичну культуру можна розглядати як історично обумовлену якісну характеристику політичної сфери суспільства, яка охоплює рівень розвитку суб'єкта політики, його політичну діяльність і її результати, "опредмечені" у відповідних суспільно-політичних інститутах і відносинах. У вузькому розумінні — це комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики. Політична культура визначає і пропонує норми поведінки і "правила гри" в політичній сфері. Вона надає окремій людині керівні принципи політичної поведінки, а колективу — систему цінностей і орієнтацій, що можуть забезпечити єдність.Політична культура включає характерну для даного суспільства сукупність політичних знань, норм, правил, звичаїв, стереотипів політичної поведінки, політичних оцінок, політичний досвід і традиції політичного життя, політичне виховання і політичну соціалізацію. Політична культура — це певний спосіб мислення і комплекс уявлень про світ політики, про те, що може бути прийнятним для більшості населення, а що буде відкинуто, всупереч ініціаторам політичних інновацій.Політична культура уявляє собою складне явище, що складається з цілого комплексу взаємопов'язаних елементів. Розглянемо деякі з них: Ціннісно-нормативний — політичні почуття, цінності, ідеали, переконання, норми, правила. Пізнавальний — політичні знання, способи політичного мислення, уміння, навички; Оціночний — відношення до політичного режиму, до політичних явищ, подій, лідерів; Настановчий — стійкі особисті орієнтири поведінки, орієнтація на певні дії в тих чи інших умовах; Поведінковий — готовність до дій в певній ситуації, а коли знадобиться — участь у відповідних діях. Крім компонентів, можна також визначити рівні політичної культури: Світоглядний рівень — наші уявлення про політику в різних її аспектах; Громадянський рівень — визначення свого політичного статусу у відповідності з існуючими можливостями; Політичний рівень — визначення свого ставлення до політичного режиму, до своїх союзників і опонентів. Діяльнісний підхід до політичної культури підкреслює її функціональну послідовність, що базується на типологізованих способах діяльності. |
| Найбільш суттєві мої работи |
Тема: Характер Мета: Розкрити поняття «характер». Аналізувати риси характеру. Виховувати в собі позитивні риси характеру |
| Основні принципи та організаційні засади проведення У цьому визначенні поняття звернено увагу на мету тренінгової роботи як такої, але не зазначені характерні риси тренінгів, які вирізняють... |
План Ноосфера. Сучасні риси ноосфери. Поняття про екологічну кризу.... Мета роботи: вивчити сучасні риси ноосфери, причини розвитку першої та другої глобальної екологічної кризи |
| КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ навчальних досягнень учнів 10-11 класів за профілем трудового навчання Допускає суттєві помилки під час перевірки теоретичних знань, в організації робочого місця, планування проектувальних дій, в прийомах... |
На надання послуг з доступу до мережі Інтернет Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, в особі директора Безкровного В. Ю., що діє на підставі Статуту, і містить... |
| Тема Теоретичні відомості Засвоєння визначення поняття серйозна, легка музика, естрада, токата; закріплення визначення понять стиль, фуга, поліфонія |
3. Голонасінні. Пристосувальні риси будови і життєдіяльності. Різноманітність... Тема Голонасінні. Пристосувальні риси будови і життєдіяльності. Різноманітність голонасінних рослин |
| ВИЗНАЧЕННЯ ЧИСЛА, ПОДІЛ ЧИСЕЛ ТА ЇХНІ ОЗНАКИ, ВИЗНАЧЕННЯ ЧИСЛЕННЯ... |
Урок в 9 класі з теми Характер. Риси характеру. Фактори, що впливають... Урок в 9 класі з теми Характер. Риси характеру. Фактори, що впливають на формування характеру |