|
|
Скачати 2.09 Mb.
|
24.Теорії походження держави Психологічна теорія походження держави (представники Петра-жицький, Фрейзер, Тард та ін.) пояснює державу особливими властивостями психіки людей, психологічною потребою людей підкорятися. Держава - це організація, створювана для управління суспільством з боку певних осіб. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм не уникнув впливу органіцистських теорій походження держави. Прихильники органі-цистських теорій порівнювали процес розподілу праці з процесом спеціалізації різноманітних органів людини. В противагу їм Еміль Дюркгейм вважав, що поглиблення розподілу праці викликає появу нових форм влади. Держава виникає скрізь і розвивається за одним і тим же законам, виступаючи відображенням внутрішньої раціональності, що лежить в основі еволюції соціальної структури. На відміну від марксистів, що розглядали державу і особистість як дві чужі, що протистоять одна одній сили, Еміль Дюркгейм бачив соціальне призначення держави в визволенні індивіда, поверненні свободи особистості. Тоді ж формується і марксистська теорія походження держави. Розвиток матеріальної основи життя суспільства, пов'язаний з розподілом праці, виникненням виробництва, обміну, з необхідністю вів до змін соціальної структури суспільства, виникнення соціальної нерівності, соціальних верств, груп людей, які відрізняються за становищем в системі суспільних відносин, ставленням до засобів виробництва - суспільних соціальних класів. Між класами і майновими верствами починається боротьба за владу з тим, щоб у рішеннях влади знайшли відображення їх інтереси. Відбувається поступова зміна структури влади: з влади всього суспільства вона стає владою верстви, класу. Процес завершується з появою особливого суспільного інституту, що отримав назву - держава як продукт економічного розвитку і класових суперечностей, покликаний служити інтересам економічно панівного класу. Виникнення у процесі розвитку суспільного виробництва приватної власності, класів і експлуатації, гноблення - одна з причин появи держави. Таку точку зору на походження держави найбільш детально обґрунтовує марксизм. Хоча марксизм і визнає за державою функцію Управління, виконання загальних дій, але все ж на передній план в діяльності держави ставить функцію класового придушення, підпорядкування. Держава - це машина для гноблення одного класу іншим, машина, щоб тримати в покірності одному класу інші підлеглі класи і соціальні верстви та спільності. Іригаційна (гідравлічна) теорія пов'язує виникнення держави з необхідністю будівництва іригаційних споруд 28. Основні теоріх влади(реляціонистські, системні, біхевіористські) Оскільки категорія влади є багатозначною й різновимір-ною, а також вихідною й визначальною у державно-політичній сфері, розглянемо зміст існуючих концепцій влади. Послідовність викладу їх свідчить певною мірою про історичну послідовність дослідження влади у світовій політології. Біхевіористська концепція влади. Політичний біхевіоризм (від англ. behaviour — поведінка) зводиться до намагання маніпулювати поведінкою на рівні окремої людини заради стабільності політичної системи). Влада розглядається як вихідне начало, яким детермінуються всі політичні дії особи. Виходячи з цього, окреслюються такі підходи до визначення влади? '' ТГВлада як ''воля до влади''. На цьому побудована ''силова модель'' політичного процесу. 2. Політичні відносини розглядаються як ринок влади. Відповідно до цього розробляється ''ринкова модель'' політичного процесу, за якою влада продається і купується за правилами ринку, де діють попит і пропозиція, прагнення до вигоди, конкуренція продавців і покупців. 3. Зв'язок ринку влади і влади держави. При такому під ході держава розглядається як структура, що упорядковує владу, визначає правила політичної гри, приборкує ринкову стихію влади. 4. Політичний ринок як змагання суб'єктів влади. На цій основі будується ''ігрова модель'' політичного процесу. В її тлумаченні політичний світ розглядається як театр, поле гри, де успіх влади залежить від здібностей, сили, гнучкості суб'єкта, здатності його перевтілюватися, наполягати та ін. Найбільш видатними представниками біхевіоризму є Ч. Мегріам, Г. Лассуел, Дж. Кетлін, Ж. Бюрдо, А. Лаксело, Ф. Гегель та ін. Реляціоністська концепція влади. Латинське слово relatio означає ''донесення''. Влада постає як відносини між особами, які дають змогу одному індивіду або групі їх змінювати поведінку іншого індивіда або групи. Тут основна увага фокусується на рольових відносинах,/підкреслюється асиметричність владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади. Реляціоністські трактування влади розглядаються у трьох основних варіантах теорій: ''опору'' (психологічний акцент у системі владовідносин), ''обміну ресурсами'' (соціологічний акцент), ''розподілу зон впливу'' (політичний акцент). Теорія ''опору'' (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) основну увагу приділяє класифікації різних форм і ступенів опору в системі владних відносин, опору, підвладного тискові з боку суб'єкта влади. Теорія ''обміну ресурсами'' (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінгс та ін.) за основу аналізу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним. Прагнення підвладного до отримання певних благ зумовлює наявність влади у того, хто такі блага має. Отже, влада є функцією залежності індивіда від розподілу ресурсів. Д. Ронг, автор теорії ''розподілу зон впливу'', вважає, що в системі владних відносин особи постійно обмінюються ролями — володар влади і її об'єкт. Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є політична система. Існує три підходи до визначення поняття: макропідхід — влада як властивість або атрибут макросо-ціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей; мезопідхід — влада на рівні конкретних систем — сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Кроз'є, К. Дойч, Н. Луман). Влада аналізується у співвідношенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами; мікропідхід — влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс). Суб'єктом влади є передусім особа, дії якої є визначальними у рамках певної соціальної системи. Зверненням до аналізу вертикального і горизонтального зрізів влади стверджується, що роль індивіда в суспільстві, в мікросистемі визначає його владу. Телеологічна концепція влади. Влада — це досягнення певних цілей, одержання запланованих результатів. Інструменталістська концепція влади. Представники цього підходу розглядають владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу. Структурно-функціональна концепція. Влада постає як особливий вид відносин між підлеглими і керівниками. Саме суспільство влаштоване ієрархічно. Воно диференціює управлінські та виконавські соціальні ролі. А роль особи у політичній системі чітко визначена — підтримання існуючої системи. Конфліктна концепція влади. Представники її розглядають владу як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях. Психологічна концепція влади. Витоки влади трактуються як такі, що кореняться у свідомості і підсвідомості людей, а прагнення до влади розглядається як вияв, сублімація пригніченого лібідо, що являє собою трансформоване відчуття переважно сексуального характеру (Зігмунд Фрейд) або психічну енергію взагалі (Карл Густав Юнг). Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виконують функції суб'єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Психо-аналітики акцентують увагу на таких механізмах, як командування і підкорення. Марксистська концепція влади. У роботі ''Німецька ідеологія'' К. Маркс і Ф. Енгельс навели поняття ''соціальна влада'' і визначили основні риси її: класовий характер у класовому суспільстві; відносини панування і підкорення; зумовленість соціального панування майновими відносинами. У наступних працях К. Маркс і Ф. Енгельс указували, що головне місце в системі соціальної влади посідає державна, політична влада. 30Основні функції політики Функції політики Функції політики — це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства. Інші функції політики підпорядковуються головній. До них, зокрема, належать: вираження і задоволення соціальних інтересів. Політика покликана створювати членам суспільства можливості для вираження і задоволення їхніх суспільно значущих інтересів і потреб; інтеграція суспільства на основі узгодження соціальних інтересів. Політика координує соціальні інтереси і потреби, певним чином субординує їх, підпорядковує часткові інтереси загальним. Вона може виражати у першу чергу інтереси лише частини суспільства, підпорядковуючи їй інші інтереси. У цьому разі політика відіграє дестабілізуючу роль і може викликати гострі соціальні конфлікти й навіть руйнування суспільства як політично організованої спільноти; раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів, їх цивілізоване вирішення через діалог членів суспільства між собою і з державою; соціалізація особи, тобто становлення індивіда як члена людської спільноти, включення його у складний світ суспільних відносин. З одного боку, політика забезпечує цілеспрямований вплив на соціалізацію особи, а з іншого — виступає засобом, за допомогою якого індивід здатен набути соціальних якостей, формувати себе як суспільно активного суб'єкта. Причому у сфері політики домінуючим мотивом соціальної активності особи є не пристосування до середовища, а потреба у його зміні та вдосконаленні; забезпечення наступництва та інноваційності суспільного розвитку. Завдяки політиці забезпечується послідовність розвитку суспільства, в управлінні суспільними процесами враховується досвід попередніх поколінь і одночасно впроваджуються зумовлені назрілими потребами й вимогами новації. Це найбільш загальні напрями впливу політики на суспільство. До числа її функцій належать і ті, які здійснюються окремими суб'єктами політики. Така всеосяжна роль політики зумовлена трьома її найважливішими властивостями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю. Універсальність політики полягає у її всеосяжному характері, здатності впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини. Інклюзивність (від лат. includere — включати) політики — це її здатність необмежено проникати в усі сфери суспільного життя. Атрибутивність політики проявляється у її здатності поєднуватися з неполітичними суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя14. Атрибутивність притаманна й іншим організаційно-регулятивним сферам, але різною мірою і не в такій імперативній формі. Так, право може не охоплювати культуру, ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впливати на економіку тощо. Водночас політика безперешкодно вступає в найрізноманітніші взаємодії, утворюючи різні види і сфери суспільних відносин — політико-економічні, соціально-політичні, пол іти ко-культурні, політико-правові, морально-політичні тощо і породжуючи відповідні галузі управління та наукового знання про них. Функції і властивості політики реалізуються за допомогою низки засобів. Такими засобами є право і примус (як найважливіші засоби здійснення влади), а також мораль» мова, символіка тощо. Примус, насильство домінували в політиці протягом усієї історії людства. В сучасних демократичних державах у політиці переважають право і мораль. Це зовсім не означає відмови від примусу. Ефективна політика передбачає оптимальне поєднання примусу, права й моралі. В разі відсутності оптимального співвідношення цих засобів політика втрачає свою здатність виражати інтегрований суспільний інтерес. Співвідношення в політиці примусу і права значною мірою залежить від морального стану суспільства. Чим вищий рівень моральності суспільства, тим більший обсяг правового регулювання суспільних відносин. 1 навпаки, низький рівень морального стану суспільства потребує використання у збільшеному обсязі примусу. Завершуючи розгляд сутності і функцій політики, доцільно зупинитися на її основних політологічних концепціях — директивній, функціональній і комунікативній. Директивне, або силове чи авторитарне, розуміння політики має в своїй основі твердження про владу як сутність політики. Функціональне розуміння політики, започатковане ще Платоном, виходить з того, що сутність політики полягає в розподілі обов'язків і повноважень з неодмінним їх узгодженням, а також у забезпеченні ефективності управління й цілісності суспільства як політичної спільноти. Політика при цьому трактується як уміння, здатність домогтися розподілу функцій, зберігаючи їх взаємодію та цілісність суспільної системи. Нарешті, комунікативне розуміння політики, біля витоків якого стояв Арістотель, виходить із всеосяжності політики як людського спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, які розуміють як справи держави Усі концепції політики тісно взаємозв'язані. Директивний підхід охоплюється функціональним, оскільки керівництво та управління суспільством як найважливіша функція політики грунтуються на використанні влади. Всі функції політики формуються і визначаються у процесі спілкування, а це означає, що комунікативне розуміння політики включає в себе також функціональне, а через нього — й директивне. 33. Політична етика Етичне тлумачення політики: наукові критерії та вітчизняна традиція Політична етика (грец. ethika, від ethos — звичай, характер) — галузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політики і влади у широкому розумінні), професійну етику суб'єктів політичної діяльності (у вузькому розумінні). Політика і мораль — вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв´язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об´єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїм суб´єктом. Суб´єкт політики — великі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава). Суб´єкт моралі — вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль). Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов´язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш корисному (політика — мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів, позаяк політика «розмовляє» із суспільством переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та урядових указів, а мова моралі — це апеляція до совісті з метою розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно обраної поведінки. Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною; мораль або є, або її немає. Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар´єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження — головне для політика. Мораль згасає, як тільки-но пробує керувати. Політологія виділяє кілька типів взаємодії політики і моралі. Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збігаються, їх розходження є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню. Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі. Об´єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі, недоцільності встановлення зв´язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології. Відповідно і мораль «мусить» обмежитися власними поняттями і проблемами, «не має втручатися» у теоретичні й практичні справи політики; Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної соціально-політичної ситуації. Вони можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути короткотерміновим або тривалим, стійким. У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б варіанті вони не виступали, дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі. На думку німецького професора К. Хельда, людство в XX ст. перевірило взаємозв´язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній формі. Моральні вимоги втрачають свою обов´язковість. За словами французького історика і політолога Ж.-Ф. Ревеля, рушійною силою сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика. Однак подібні констатації не можуть слугувати доказом повної та остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків. Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя. Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 р.) «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства». Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими непо-літичними структурами, як громадянське суспільство, сім´я, приватне життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях — основні ознаки моральності людини. Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних моральних рис, що сприятиме подоланню упередженості щодо неї як «брудної справи», згідно з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на відокремленість від світу, виявиться нездатною реалізувати своє соціальне призначення — узгоджувати інтереси індивіда з інтересами людської спільноти, сприяти духовному зв´язку особистості із суспільством. Практичне призначення моралі виразно окреслене в ідеї «розумного егоїзму». В західній соціології (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон) існує стійка традиція розглядати людську дію як раціональну, якщо вона побудована за принципом узгодження цілей та засобів, орієнтується на загал. Проблема «протистояння» політики і моралі не є нерозв´язною. Етизація політики — необхідна умова утвердження гуманістичних засад в усіх сферах суспільного життя. Справедливість, доброчесність мають перетворитися на стимулюючі мотиви діяльності політиків, державних і громадських діячів. Попри стійкі упередження, суспільство прагне зробити політику моральною, а мораль діяльною. Але це не означає розчинення моралі в політиці, втрати її контролюючих можливостей. Між політикою і мораллю завжди має зберігатися відстань. Адже ототожнення політики і моралі приховує в собі загрозу моралізування будь-якої політики (політичні процеси 1937-го року, коли суто політичні цілі видавали за високоморальні). Драматичний досвід політичного життя дає підстави твердити, що мораль є первинною щодо політики. Влада та наслідки її політики мають перебувати під постійним моральним контролем суспільства. Інакше неминуча загроза деформації політики та її наслідків. У стабільних демократичних країнах моральні взаємовідповідальні відносини влади і суспільства підтримувати значно легше, ніж в кризових обставинах. Втім, за будь-яких обставин посилання на практичну доцільність не можуть виправдати брудні, аморальні дії. «Не так політика псує характери, як характери політику» (Л. Українка). Політична етика — одна із модифікацій етичної науки, прикладної, «службової» моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і нормативи, політична етика спирається на методологічну базу соціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації, політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології. Політична палітра сучасного суспільства, в т. ч. українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало відвертих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів. Для демократично мислячого політика принциповим є визнання пріоритетів морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов´язкове врахування моральних наслідків політичних рішень і дій. Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особливостями ситуації, в якій діє політик. Політик у владі й політик в опозиції, політик-переможець та переможений політик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя, по-різному використовують принципи політичної моралі. Тому політична етика містить конкретні рекомендації щодо поведінки політика за різних обставин: етика боротьби, етика успіху, етика поразки, етика очікування, етика опозиції, етика компромісу тощо. Особливості поведінки політика залежать і від аудиторії, з якою він взаємодіє. Але моральні переконання не можна взяти «на прокат» — люди швидко розпізнають показну етику. Істотною рисою сучасної культури політики є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика вимагає ставлення до всіх суб´єктів суспільно-політичного життя як до рівноправних, визнає правочинність їхніх моральних цінностей. «Атакуйте проблему, а не партнерів, ставтеся до переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати опонентів у справедливості й обґрунтованості ваших позицій замість того, щоб просто зламати їхню волю», — такі поради американських політологів Р. Фішера і С. Брауна. Оволодіння етикою, методологією і технологією діалогового спілкування — шлях до розв´язання соціальних конфліктів, ефективний засіб розвитку особистості політика. Участь у діалозі передбачає толерантне сприйняття аргументів іншої сторони, вміння протиставити їм власні. У взаємозвинуваченнях, чварах, стихійних суперечках виявляються здебільшого нестримувані емоції; у діалозі, дискусії — інтелект, ерудиція, помірковане мислення, сила логіки і переконання. Характерною особливістю політичної етики є орієнтація на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого конфлікту. Політична етика — це наука і мистецтво використання засобів і прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню їх значущості як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін. Політична етика не розв´язує проблему зла як таку. Політик не може ігнорувати те, що поступки на користь одного, як правило, пов´язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», — зауважує теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить у собі раціональне зерно: політична діяльність, в основі якої моральні критерії, має враховувати і негативні моменти, які супроводжують політичне рішення; якщо вона неспроможна розв´язати проблему зла, то принаймні зобов´язана передбачити небажані наслідки, мінімізувати їх, компенсувати людям втрати від нього. Важливими в політичній етиці є засоби розв´язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот методів ненасильницького розв´язання політичних проблем — ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, ненасильницьке втручання та ін. Сучасний політик має володіти всім арсеналом «політичної технології», бути здатним гнучко й оперативно використовувати його в практичній діяльності, враховуючи нові реалії суспільного життя, незвичні проблеми, що потребують нового концептуального мислення. Саме такі, інноваційні, підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя: положення про «реальний прагматизм» (Д. Белл, Ф.-У. Франкен), «справедливу нерівність» (Дж. Роулс), «легітимну державу» (X. Каррасе-до); «справедливу державу», згідно з якою етичні вимоги, які передують політичному життю, мають «абсолютний характер». Політична етика — відкрита система положень, аргументів, поглядів, їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації. |
| Найбільш суттєві мої работи |
Тема: Характер Мета: Розкрити поняття «характер». Аналізувати риси характеру. Виховувати в собі позитивні риси характеру |
| Основні принципи та організаційні засади проведення У цьому визначенні поняття звернено увагу на мету тренінгової роботи як такої, але не зазначені характерні риси тренінгів, які вирізняють... |
План Ноосфера. Сучасні риси ноосфери. Поняття про екологічну кризу.... Мета роботи: вивчити сучасні риси ноосфери, причини розвитку першої та другої глобальної екологічної кризи |
| КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ навчальних досягнень учнів 10-11 класів за профілем трудового навчання Допускає суттєві помилки під час перевірки теоретичних знань, в організації робочого місця, планування проектувальних дій, в прийомах... |
На надання послуг з доступу до мережі Інтернет Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, в особі директора Безкровного В. Ю., що діє на підставі Статуту, і містить... |
| Тема Теоретичні відомості Засвоєння визначення поняття серйозна, легка музика, естрада, токата; закріплення визначення понять стиль, фуга, поліфонія |
3. Голонасінні. Пристосувальні риси будови і життєдіяльності. Різноманітність... Тема Голонасінні. Пристосувальні риси будови і життєдіяльності. Різноманітність голонасінних рослин |
| ВИЗНАЧЕННЯ ЧИСЛА, ПОДІЛ ЧИСЕЛ ТА ЇХНІ ОЗНАКИ, ВИЗНАЧЕННЯ ЧИСЛЕННЯ... |
Урок в 9 класі з теми Характер. Риси характеру. Фактори, що впливають... Урок в 9 класі з теми Характер. Риси характеру. Фактори, що впливають на формування характеру |