Підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом
державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення
суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної,
торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.
Ознаки:
1.
Підприємство є самостійним суб'єктом;
2.
Підприємство — це суб'єкт господарювання;
3.
Підприємство — це статутний суб'єкт господарювання;
4.
Підприємство не має у своєму складі юридичних осіб;
5.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в
установчих банках і печатку.
9. Принципи здійснення підприємницької діяльності.
Принципи підприємницької діяльності( в ст. 44 ГК):
-
Вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;
-
Самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір постачальників і споживачів
продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів
ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги
відповідно до закону;
-
Вільний найм підприємцем працівників;
-
Комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;
-
Вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів
та інших платежів, передбачених законом;
-
Самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання належної
йому частки валютної виручки на свій розсуд.
10. Некомерційне господарювання: поняття, ознаки, організаційно-правові форми здійснення.
Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що
здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та
інших результатів без мети одержання прибутку.
Ознаки:
1.
Суб’єктивний склад:
-
Суб’єкти господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях(щодо
видів господарської діяльності) підприємство в яких забороняється;
-
Суб’єкти господарювання державного або комунального секторів економіки на основі рішення
відповідного ОДВ чи ОМС;
-
Інші суб’єкти господарювання, яким здійснення підприємства заборонено законом. Не
можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади,
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
2.
Мета:досягнення економічних та соціальних інтересів без мети досягнення прибутку;
3.
Самостійність здійснення некомерційної господарської діяльності,проте така діяльність, у
зв'язку з відсутністю у її суб'єкта мети отримання прибутку, не може здійснюватись без
фінансування, яке надається власниками майна і засновниками суб’єктів такої діяльності. Саме
це зумовлює залежність суб’єктів такої діяльності від власника майна та(або) засновників;
4.
Можливість здійснення такої діяльності на основі права власності та застосування до майна
суб’єктів такої діяльності спеціального правового титулу – права оперативного управління, що
передбачає:
-
Використання майна за цільовим призначенням та у визначених власником межах;
-
Контроль з боку власника за використанням майна;
-
Права власника вилучати надлишкове майно, що ним не використовується або
використовується не за цільовим призначенням;
-
Спеціальний режим фінансування суб’єктів некомерційної діяльності у разі збитковості;
здійснення за рахунок відповідного бюджету або за рахунок власника майна чи засновників.
Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб’єктами господарювання на основі
права власності, права господарського відання або права оперативного управління в організаційних
формах, які визначаються власником або відповідним органом державного управління чи органом
місцевого самоврядування. Якщо господарська діяльність організацій – юридичних осіб або громадян,
зареєстрованих як суб’єкти некомерційної діяльності, набуває характеру підприємницької діяльності,
до неї застосовуються положення законодавства, яке регулює підприємницькі відносини.
11.Організація та управління господарською діяльністю.
Організація господарської діяльності - це система заходів, спрямованих на раціональне
поєднання в часі та просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки
країни, господарської системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної
громади, суб'єкта господарювання).
Господарська система - впорядкована (організована) на певних засадах сукупність складових,
необхідних для забезпечення господарської діяльності певного рівня
Елементи господарської системи:
-
Суб'єкти ( суб’єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі);
-
Майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи);
-
Нормативне регулювання, що визначає правила функціонування відповідної господарської
системи, в тому числі правовий статус суб'єктів, правові форми взаємовідносин між
суб'єктами, відповідальність тощо;
-
Інформаційна підсистема, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи та/або її
елементами та інші складові.
Господарські системи можуть бути різних рівнів:
•
Вищий рівень - економіка країни (макроекономіка);
•
Середній рівень - економіка певного регіону (АР Крим, області, міста, району, селища, села);
•
Проміжний рівень - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові групи;
•
Локальний рівень - суб'єкт господарювання.
-
Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни
в цілому та визначення параметрів діяльності її складових (суб'єктів господарювання, їх
об'єднань, органів управління різного рівня);
-
Регіональний рівень має врахувати специфіку господарської системи конкретного регіону в
межах наданих державою повноважень;
-
На локальному та проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з урахуванням
вимог вищих рівній регулювання визначають особливість господарських зв'язків між собою,
власні параметри діяльності тощо.
Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах:
-
Нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності
конкретної системи);
-
Планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і
конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління
поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань);
-
Контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності
учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам, виявлення порушень,
вжиття заходів щодо їх усунення).
12.Державна політика у сфері господарювання – визначається гл. 2 ГК.
Як відомо, однією з основних функцій держави є організація життя в суспільстві з метою
забезпечення умов для нормальної його життєдіяльності. Це стосується й сфери господарювання -
економічної основи держави. Державний рівень організації господарської діяльності має особливо
важливе значення.
Державна економічна політика - це закріплені у відповідних економіко-правових документах
(прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне
вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і
соціальної спрямованості економіки, що ґрунтується на оптимальному узгодженні інтересів суб'єктів
господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його різних верств. Політика може бути довго
(стратегічна) і короткострокова (тактична). (ст. 9 ГК) При цьому держава застосовує такі форми реалізації
економічної політики - економічну стратегію й економічну тактику.
Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу
перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань,
культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного
потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає
визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту
об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи
законні інтереси суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК України).
Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для
реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному
періоді розвитку народного господарства (ч. З ст. 9 ГК України).
У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави:
1. структурно-галузева політика: прогресивні зміни у структурі народного господарства,
стимулювання розвитку галузей, науково-технічний прогрес, забезпечення конкурентоспроможності
вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова,
аграрна, будівельна та інші сфери економ.політики;
2. інвестиційна політика: залучення і концентрація коштів на потреби розширеного відтворення
основних засобів виробництва у пріоритетних галузях, а також забезпечення ефективного і
відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним (регулюється ГК та законами
України: від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»);
3.
амортизаційна політика: забезпечення процесу відтворення основних виробничих і
невиробничих фондів переважно на якісно новій технологічній основі;
4.
політика інституційних перетворень: роздержавлення економіки, приватизація та
націоналізація виробничих фондів, розвиток різних форм власності і господарювання, захист усіх форм
ефективного господарювання та ліквідацію протизаконних економічних структур;
5. цінова політика: дотримання необхідної паритетності цін, забезпечення стабільності оптових та
роздрібних цін (гл. 21 ГК та ЗУ «Про ціни і ціноутворення»);
6. антимонопольно-конкурентна політика: створення оптимального конкурентного середовища
діяльності суб'єктів господарювання, недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими,
сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;
7. бюджетна політика: формування доходів і використання державних фінансових ресурсів,
узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання
державногоборгу, перерозподіл національного доходу;
8. податкова політика: забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на
суб'єктів господарювання, дотримання соціальної справедливості та конституційних гарантій прав
громадянприоподаткуванніїхдоходів;
9. грошово-кредитна політика: забезпечення економіки необхідним обсягом грошової маси, ефективного
готівкового обігу, залучення коштів до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів
на потреби функціонування і розвитку економіки (ЗУ «Про банки і банківську діяльність», «Про цінні
папери і фондовий ринок», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні
фонди)»;
10. валютна політика: встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти,
зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання (ЗУ «Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті», Декрет KM України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного
регулювання і валютного контролю»);
11. зовнішньоекономічна політика: регулювання відносин суб'єктів господарювання з іноземними
суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника (ЗУ «Про
зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про захист національного
товаровиробника від демпінгового імпорту», від «Про захист національного виробника від
субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» та ін.
Також у сфері господарювання держава здійснює екологічну політику (забезпечує раціональне
використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності
населення, що регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо захисту
прав споживачів, найманих працівників, працездатного безробітного населення, непрацездатних громадян
тощо).
Здійснюючи економічну політику, держава застосовує різні правові форми і засоби.
Правові форми державного керівництва економікою - це врегульовані правом, відмінні за конкретними
цілями і способом здійснення види діяльності держави (уповноважених державних органів, а також
органів місцевого самоврядування - щодо делегованих державою повноважень) у сфері економіки.
Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування, управління, контроль.
ГК (ст. 12-17) визначає основні засоби державного регулювання господарської діяльності:
державне замовлення і державне завдання; ліцензування, патентування та квотування; сертифікацію та
стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання податкових,
інвестиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій).
|