|
|
Скачати 2.4 Mb.
|
| Тема 9. Лекція 9-10. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій (ХІХ ст.) (4 год.). Мета лекції – проаналізувати особливості розвитку українських земель у XIХ ст. в складі Російської та Австрійської імперій, головні риси суспільно-політичного життя, висвітлити історичне значення українського національного відродження та реформ 60-70 років XIХ ст. Для досягнення мети необхідно розглянути наступні питання: 1). Становище українських земель у першій половині XIХ ст. 2) Активізація суспільно-політичного життя у Наддніпрянщині. 3) Початок українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство. 4) Скасування кріпацтва та демократичні реформи другої половини XIХ ст. 5) Суспільно-політичні рухи в Наддніпрянській Україні другої половини XIХ ст. (питання виноситься на самостійне вивчення студентами). 6) Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії. 9.1. Становище українських земель у першій половині XIХ ст. На початок ХІХ ст. практично всі українські землі були розподілені між двома імперіями – Габсбургів (Австрійською) та Російською. Козацька державність, що існувала у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. була ліквідована і Україна переживала бездержавний період своєї історії. Останні залишки української автономії – магдебурзьке право Києва та дію Литовського статуту, як чинного кодексу законів, скасував цар Микола І у другій половині 1830-х рр. (в зв’язку із польським повстанням). Частина колишніх запорожців – „задунайські козаки” –мали у володіннях Османської імперії свою Січ (у 1814–1828 рр. на р. Дунавець у сучасній Румунії). На початок ХІХ ст. переважна більшість українських земель (так звана, „Наддніпрянщина” або „Велика Україна”) опинилася під владою Росії. У складі цієї держави території розподілялися на губернії, які, в свою чергу, поділялися на повіти („уєзди”). Наприклад, у 1803 р. Одеса була містом Тираспольського повіту Херсонської губернії. Для зручності управління прикордонними теренами, губернії об’єднувалися у генерал-губернаторства, які очолювали впливові царські сановники. Так, на Україні були створені: Київське генерал-губернаторство, що складалося з Київської, Волинської (центр – Житомир) та Подільської (центр – Кам’янець-Подільський) губерній; Малоросійське генерал-губернаторство – з Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній та Новоросійське генерал-губернаторство – з Катеринославської, Херсонської і Таврійської (центр – Сімферополь) губерній. У 1812 р. після чергової російсько-турецької війни до складу Російської імперії відійшла територія між ріками Дністер і Прут, тут утворили Бессарабську область, північні та південні повіти якої (Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський), були заселені українцями, решта території – переважно молдаванами. Впродовж XIХ ст. населення України під владою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. Російський уряд усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення українських земель представниками інших національностей, передусім сербами, німцями, греками, болгарами тощо. Перша половина ХІХ ст. була періодом кризи феодально-кріпосницької системи. Переважну більшість населення складали залежні селяни – поміщицькі, державні та удільні (ті, що належали царській родині). Використовуючи безкоштовну працю кріпаків, поміщики експортували зерно та інші сільськогосподарські вироби за кордон. Це штовхало феодалів до збільшення панщини (вона становила 4–6 днів на тиждень) і значно погіршувало становище селянства. Одночасно на Півдні України створювалися господарства іноземних переселенців (німців, болгар, сербів та ін.), що базувалися на вільнонайманій праці. Зростала кількість промислових підприємств. В 30–40 рр. ХІХ ст. на Україні розпочався промисловий переворот (перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури – до фабрики). Виникають нові галузі виробництва (наприклад, цукрова промисловість, головними провідниками якої на Україні стають колишні кріпаки брати Яхненки та Симиренки). Розвиток промисловості стримувала нестача капіталів та конкуренція з боку промисловості Центральної Росії. Поміщицька мануфактура занепадала, а розвиток купецької стримували феодальні пережитки. Розвивалася внутрішня торгівля. Активно діяла мережа ярмарків та базарів. Розвивається зовнішня торгівля. 9.2. Активізація суспільно-політичного життя у Наддніпрянщини. З кінця XVIII ст. в Україні спостерігається значне духовно-культурне піднесення. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві захисну реакцію, що проявилося в комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію національного руху у всіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. У першій половині XIХ ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним з показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об'єднання опозиційно налаштованої ліберальної еліти. „Масонство” – загальноєвропейських рух, який брав свої початки від середньовічних цехових організацій, мав чітку ієрархічну структуру, метою масонів був вплив на суспільство та владні установи, таким чином сприяючи самовдосконаленню людини та загальнолюдському прогресу. Масонство прийшло на Україну через Польщу, Росію та Чорне море. До масонів належали представники багатьох знатних українських старшинських родів (навіть гетьман К. Розумовський та його брат О. Розумовський свого часу були членами варшавської масонської ложі „Три брати”). Найбільш відомими масонськими ложами на Україні були „Любов до істини”, заснована в Полтаві 1818 р. (серед її членів були видатний поет І. Котляревський, М. Новіков, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін.), ложа „Вмираючий сфінкс” – у Харкові, „Три царства природи” та „Понт Евксинський” – в Одесі (відомим масоном тут був генерал-губернатор Олександр Ланжерон). Типовою рисою українського масонства було переважання в їхній діяльності інтернаціонального над національним. Це пов'язано з тим, що більшість масонів була з середовища польської шляхти, чи західноєвропейські емігранти. Однією з характерних рис українського масонства було пропагування ідеї визволення слов'янських народів від національного та політичного гноблення , та їхнє об'єднання в єдину слов'янську федерацію під егідою України. У 1822 р. діяльність масонських лож була заборонена царським указом. Після цього значна кількість їх членів вийшла з організацій, решта – перейшла у підпілля або до організацій декабристів. Після війни з Наполеоном в Російській імперії виникли надії на звільнення селянства в подяку за його участь у партизанському русі, окрім того маси російських офіцерів та солдатів, ознайомившись з життям у Європі мріяли про зміну суспільно-політичного ладу. Політична опозиційність еліти російському самодержавству, яка відчувалася в ідеології масонства, певною мірою виявила себе у декабристському русі. Так, у Кам'янець-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою "Залізні персні" (1815-1816). Лідером цього гуртка був В. Раєвський. Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором – війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, ознайомила з соціально-політичним укладом Європи та показала відсталість Росії. Це призвело до зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості, появи прагнення перетворень. У 1816–1818 рр. в Петербурзі існувала декабристська організація „Союз порятунку” (Союз спасения), яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Проте єдності між членами організації не було, що і призвело до її розпаду. На уламках "Союзу порятунку" виникла нова таємна організація – „Союз благоденства” (1818–1821 рр.), яка нараховувала у своїх лавах близько 200 осіб. Союз мав своє відділення („управу”) на Україні в м. Тульчині, яку очолював Павло Пестель. Після його саморозпуску Пестель та його товариші створюють "Південне товариство" (Южное общество) яке мало свої управи у Тульчині, Кам’янці та Василькові. На початку 1825 р. до "Південного товариства" приєдналося „Общество объединенных славян” з Новоград-Волинського на правах окремої управи. "Південне товариство" планувало (програму під назвою „Руська правда” написав П.Пестель) скасування кріпацтва та перетворення Росії на унітарну республіку. Жодної автономії для України не передбачалося. Водночас "Північне товариство" (програму „Конституція” написав М.Муравйов) створене у Петербурзі планувало перетворення Росії на федеративну конституційну монархію поділену на автономні „держави” дві з яких планувалося зробити на українських теренах („Українську” з центром в Харкові та „Чорноморську” з центром в Києві). Постання у грудні 1825 р. закінчилося невдачею. На Київщині в районі м. Василькова офіцери Південного товариства підняли Чернігівський піхотний полк, який був розгромлений царськими військами біля с. Триліси. На теренах Правобережної України мав місце і польський визвольний рух, що охоплював переважно представників польської шляхти яка мріяла про відродження Речі Посполитої в кордонах до 1772 р. (гасло Польща „від моря до моря”). Після придушення повстання царизм покарав його учасників, конфісковував їхні маєтки (в тому числі Софіївський парк гр. Потоцького в Умані; палац Потоцького, магазини Сабанського та ін. споруди в Одесі тощо), закрив Кременецький ліцей на Волині, замість польських шкіл відривали російські. У 1839 р. царизмом було санкціоновано „возз’єднання” уніатської церкви на теренах Російської імперії з російською православною (до останньої тоді влилося близько 1, 5 млн. греко-католиків). 9.3 Початок українського національного відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство. Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (або культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їхніх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення. Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми. Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національне значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики. Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. Історик Іван Лисяк-Рудницький писав: “туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму”. Історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними рисами історичних творів цієї доби (“Зібрання історичного” (1770) С. Лукомського, “Короткого літопису Малої Росії” (1777) В. Рубана, “Літописного повіствування про Малу Росію” (1785-1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркевич, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з'явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти. Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій – розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про “Історію Русів” анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”. “Історія Русів” — твір, що з'явився на рубежі сторіч, тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її “політичним памфлетом”, написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба – це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею “як вільний з вільним і рівний з рівним”; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького це справедлива боротьба пригніченого народу за своє “буття, свободу, власність”. “Історію Русів” історики трактують, як першу політичну історію України. Цей твір характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). На думку Дмитра Дорошенко, цей твір “прислужився дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допоміг пробудженню національної думки”. Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”, яка побачила світ 1822 р. в Москві. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, однак, незважаючи на ці вади, твір Д. Бантиш-Каменського став кроком вперед у розвитку української історіографії. “Історія Малої Росії” – фактично перша узагальнююча праця з історії України. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів. Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. На початку XIX ст. з'явилася перша друкована граматика української мови — “Грамматика малорусского наречия” (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем. Своєрідним національним вибухом стала творчість не тільки родоначальника української літератури І. Котляревського, а й відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ’яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченко. Вже перша збірка його поезій “Кобзар” (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста та села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України. У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ: “самодержавства – православ'я – народності”. Поява пропагандистського гасла “народності” означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. Історики вважають, що ця обставина і спричинила появу в 1846 р. у Києві першої української політичної організації – Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого – закономірним виявом загальноєвропейських процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права. Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія”. Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, в них чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства. Програма товариства “Книга буття українського народу” — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко). Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети. Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене, усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання. Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення. Центром українського національного руху першої чверті ХІХ ст. був Харків. Там, у 1805 р. за ініціативою місцевого дворянина визначного вченого-енциклопедиста, громадського й політичного діяча Василя Назаровича Каразина було засновано перший на Наддніпрянщині університет, ректором якого тривалий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. В Харкові на початку ХІХ ст. виходили часописи “Украинский вестник” та “Украинский журнал”, у цьому місті писав свої повісті Григорій Квітка-Основ’яненко, видавав у 1832 – 1838 рр. історичну збірку “Запорожская старина” Ізмаїл Срезневський, починали свою діяльність М.Костомаров, Метлинський та ін. відомі діячі. |
|
КОМПЛЕКТ НАВЧАЛЬНИХ ПРОГРАМ Друкується відповідно до рішення Вченої ради Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка |
Конспект лекцій розроблений у відповідності до листа Міністерства... Короп Ігор Володимирович, Ревтюк Євген Антонович, Петренко Віктор Павлович – Інтелектуальна власність /Конспект лекцій для студентів... |
|
БЕРДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ Друкується за рішенням вченої ради Бердянського державного педагогічного університету. Протокол №5 від 01. 03. 2006 р |
ЗБІРНИК наукових праць Бердянського державного педагогічного університету... Друкується за рішенням вченої ради Бердянського державного педагогічного університету. Протокол №10 від 04. 05. 2012 р |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів освітнього рівня «бакалавр» Конспект лекцій»: Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво», напрямів підготовки... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ дисципліни «Історія економічних учень» |
|
Вимірювання в оптичному зв‘язку Навчальний посібник «Рута» Друкується за ухвалою редакційновидавничої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
Вимірювання в оптичному зв‘язку Навчальний посібник «Рута» Друкується за ухвалою редакційновидавничої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
|
Педагогіка і психологія вищої школи Навчально-методичний посібник Друкується за ухвалою методичної ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
В. М. Синьов дійсний член НАПН України, доктор педагогічних наук, професор Рекомендовано до друку ухва тою вченої ради Кам'янець Подільського національного університету імені Івана Опенка, протокол №5 від... |