|
|
Скачати 2.4 Mb.
|
|
Тема 2. Лекція 2. Київська Русь. (2 год.) Мета лекції – проаналізувати особливості виникнення та розвитку Давньоруської держави, головні риси суспільного устрою та способу життя населення, висвітлити історичне значення Київської Русі. Необхідно розглянути такі питання:
2.1. Передумови утворення та теорії походження Київської Русі. Напередодні формування Давньоруської держави у східних слов’ян існувало півтора десятка великих племінних об’єднань (поляни, древляни, дуліби, бужани, сіверяни, волиняни та ін.). Ослаблення дулібів після аварської навали надало полянам перевагу, а Київ стає центром політичної консолідації. У вітчизняній та світовій історіографії проблема виникнення давньоруської державності довгий час залишалася суперечливою та неоднозначною, потрапляючи під вплив політичною кон’юнктури та ідеологічних симпатій дослідників. Об’єктивному підходу заважає й доволі вузька джерельна база. Питання про походження Київської Русі цікавило ще сучасників її існування: до нього звертається літописець Нестор в “Повісті минулих літ”. У ХVІІІ ст. на основі літописних відомостей про прикликання варягів на Русь німецькі історики Г. Байєр та Г. Міллер сформулювали основні положення норманської теорії, що ґрунтується на тезі скандинавського походження Давньоруської держави. Ця теорія одразу ж отримала рішучого критика в особі М.В. Ломоносова, творця антинорманської, автохтонної теорії. Полеміка набула не стільки наукового, скільки ідеологічного забарвлення, дискусії між прихильниками “варязького фактору” та “державницького патріотизму” точилися не одне століття. Офіційна радянська історіографія визнала норманську теорію політично шкідливою, бо вона ставила під сумнів здатність слов’ян самостійно створити державу. Протистояння спалахнуло знову, захисники та критики теорії висували доволі ґрунтовні аргументи на користь своєї думки. Абсолютною оригінальністю на цьому фоні виглядає хозарська теорія О. Пріцака, яка шукає коріння Київської держави в Хозарському каганаті. Однак ця версія не підтверджується ані писемними джерелами, ані археологічними дослідженнями. Тож сьогодні дослідники визнають роль “варязького фактору” у політичному житті Східної Європи, але лише як одного з багатьох елементів, що має силу лише у поєднанні з іншими історичними чинниками. Державність слов’ян зростає на місцевому ґрунті внаслідок тривалого розвитку суспільства. 2.2. Основні етапи розвитку Давньоруської держави. Період виникнення і становлення (кінець ІХ – кінець Х ст.). Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець Х – середина ХІ ст.). Внаслідок суперечок і внутрішніх чвар серед слов’янських правителів північного регіону на князювання було покликано норманського конунга Рюрика, нащадки якого остаточно пов’язали свою долю зі слов’янським миром. У 879 р. престол успадкував малолітній син Рюрика Ігор, а фактичну владу отримав його регент Олег. У 882 р. Олег здійснив похід на Київ та захопив владу в місті, підступно вбивши полянського князя Аскольда. Іноземна династія стала фактором об’єднання Північної та Південної Русі в єдину державу. Все своє правління (882-912 рр.) Олег присвятив збиранню руських земель в централізовану державу навколо Києва та підтримці єдності племен силою меча. Здійснивши у 907 та 911 рр. переможні походи на Константинополь, Олег укладає договір про безмитну торгівлю та пільги руським купцям. Після смерті Олега основні напрямки політики продовжує Ігор. Під час свого князювання (912-945) він боровся з автономістськими настроями древлян та уличів, здійснив кілька походів на Візантію. Договір, підписаний між державами у 944 р., був менш вигідний, але підтверджував основні торгівельні інтереси Русі. Організація воєнних походів потребувала значних коштів, що спонукало князя збільшити данину. Однак спроба повторного збору данини завершилась повстанням древлян, під час якого Ігоря було вбито. Державу очолює вдова Ігоря – княгиня Ольга (945-964). Своє правління вона почала з жорстокого придушення повстання і помсти за вбитого чоловіка, але також добре розуміла причини цих подій. Ольга провела певні реформи, регламентувала розміри та місця збору дані. Активна міжнародна діяльність княгині Ольги була лавіруванням між Візантією та германським імператором Отоном І, в тому числі і в питаннях релігії. Ольга прийняла православ’я, але не впровадила його на Русі. У 964 р. влада переходить до сина Ігоря і Ольги Святослава (964-972). Все його правління пройшло у військових походах та завоюванні молодою державою життєвого простору. Він підкорив в’ятичів, завдав поразки Хозарському каганату, поширив свій вплив на північнокавказькі племена ясів8гп і касогів. Великі перемоги Святослава на Балканах викликали занепокоєння Візантії, яка підштовхнула кочові племена печенігів до агресії проти Русі. У 972 р. у сутичці з печенігами Святослав загинув, не встигши втілити свою ідею великої Дунайсько-Дніпровської держави. Після гострої боротьби за престол правителем Русі стає молодший син Святослава Володимир (980-1015). Його князювання стало початком етапу піднесення та розквіту Київської Русі. Володимир завершує процес формування території держави, розширюючи її до етнічних рубежів східних слов’ян. Після цього захоплення нових земель поступається захисту кордонів від зазіхань печенігів. Контакти з європейськими державами налагоджувались дипломатичними методами та шляхом традиційної практики династичних шлюбів. Для укріплення внутрішнього становища країни Володимир провів ряд реформ. Згідно з адміністративною реформою, управління на місцях переходило від племінної верхівки до синів князя та його ставлеників, тобто на зміну родоплемінному поділу прийшов територіальний. Військова реформа передбачала злиття військової системи з системою феодального землеволодіння. Релігійна реформа запровадила християнство як єдину державну релігію, якої потребувала велика поліетнічна держава. Політику Володимира продовжує його син Ярослав (1019-1054; до 1036 р. – разом з братом Мстиславом). Це час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Остаточна перемога над печенігами дозволила у зовнішньополітичній діяльності зосередитися на дипломатичних методах. За успіхи у “сімейній дипломатії” Ярослава часто називають “тестем Європи”. Внутрішній розбудові держави сприяло створення першого кодексу законів Київської Русі – “Руської правди”. З метою вивести церкву з-під контролю Візантії Ярослав без відома патріарха призначає митрополитом Іларіона. Багато уваги приділялося розвитку культури та поширенню освіти. Ярослав Мудрий запропонував спадкоємність княжої влади за принципом старшинства. Кожен син отримував у володіння частину держави, а у разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого сина, що, на думку Ярослава, виключало сімейні чвари, бо кожен мав шанс правити у Києві. Але в системі спадкоємності було закладено коріння майбутніх проблем. 2.3. Політичний та соціальний устрій. Економічний розвиток Київської Русі. За політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою з монархічною формою правління. На етапі формування держави зберігалися риси військової демократії, коли князь виступає скоріше воєначальником, ніж державним діячем, а дружина виконує функції радників. Поступово влада все більше зосереджується в руках правлячої особи, на рішення князя впливає вже не вся дружина, а лише частина старих дружинників та бояри (верхівка племінної аристократії). За часів централізації діяли три органи політичної влади – князь, боярська рада та віче (народні збори дорослого чоловічого населення). Влада князя спиралася на військову підтримку дружини та ідеологічний авторитет церкви. Формування феодальних відносин йшло від державних форм до сеньйоральних. У ІХ ст. князь зі своєю дружиною експлуатує все вільне населення шляхом збирання данини. Зібравши в своїх руках великі земельні фонди, у Х-ХІ ст. князі починають наділяти своїх дружинників та бояр землею за вірну службу. Виникає бенефіціарна форма феодального землеволодіння, що не передбачає передачу землі у спадок. Лише подальше ослаблення князівської влади дозволить поширитися вотчині – спадковому володінню, що могло вільно відчужуватися. Феодалізація суспільства вела до розшарування як панівної верстви (основні категорії – князі, бояри, дружинники), так і залежного населення, серед якого виділяються окремі верстви: смерди (вільні селяни), закупи (кабала за грошову позику), рядовичі (відробітки за частку продукції), челядь (працювали на феодала), холопи (перебували у повній власності феодала). Сільське господарство залишалося провідною галуззю економіки Київської Русі. Постійно йшов пошук нових технологій обробки землі, вдосконалювались знаряддя праці. Допоміжну роль відігравали приселене скотарство, бджільництво, мисливство, рибальство. Серед ремісників були сільські, вотчинні та міські. Найбільш поширеними ремеслами стають залізоробне, ювелірне, гончарне, ткацьке. Розвитку ремісництва сприяло зростання міст та активні торгівельні відносини. Останні впливали також на становлення грошової системи. За часів Володимира Великого почали карбувати перші руські монети – золотники і срібляники. Розквіт Давньоруської держави яскраво позначився на зростанні кількості міст. Якщо у ІХ-Х ст. літописи згадують 20 міст, то у ХІ ст. налічується вже 32 міста, а ще через століття – понад 100. Тож зрозуміло, чому варяги називали Русь “Гардаріки” – країна міст. 2.4. Характерні риси та особливості розвитку культури. Хрещення Русі та його історичне значення. Розвиток феодальних відносин та становлення централізованої держави позначились на темпах злету культури Київської Русі. Особливим фактором, що вплинув на культурний розвиток, стало запровадження нової релігії, що визначила історичний шлях держави. Релігійна реформа Володимира Великого мала підвести ідеологічне підґрунтя під інститут централізованої княжої влади. Спроба реорганізації язичництва не задовольняла вимоги часу й не могла замінити монотеїстичну релігію. Вибір на користь християнства візантійського зразка не був випадковим. Політичні зв’язки русі з Візантією були справою традиційною. До того ж, у візантійській церкві держава домінувала над релігією, що влаштовувало князя. Знайомство з віровченням рідною мовою значно полегшувало сприйняття та поширення нової релігії. Офіційною датою хрещення Русі вважається 988 р., хоча активні події проходили протягом трьох років, а в цілому християнізація Русі тривала декілька століть. Нова віра стала надійною основою для формування могутньої централізованої держави, сприяла остаточному розкладу родового ладу та зміцненню нових феодальних відносин серед східних слов’ян. Завдяки християнізації помітно підвищився міжнародний авторитет держави. Поступово православ’я змінило світобачення та світогляд населення Київської Русі, сприяло розвиткові культури на нових підвалинах. Церква протегувала писемності, літературі, архітектурі та мистецтву. Християнство сприяло поширенню візантійського впливу і в культурі. Поширюється візантійський стиль у зодчестві, починаючи з техніки кам’яних кладок і закінчуючи створенням фресок та мозаїк. Іконопис повторює притаманну Візантії абстрактність та статичність. Однак поступово давньоруські культурні традиції знов нагадують про своє існування. З ХІ ст. у живопису зустрічаються світські сюжети, навіть у релігійні композиції проникають зображення реальних людей та національних побутових сцен. Яскравим прикладом цього є фрески Софіївського собору. У літературі з’являється яскраво-патриотичне і пристрасне “Слово про Ігорів Похід”, аналогів якому немає ані у візантійській, ані у європейській традиції. Серед населення була поширена грамотність, що свідчить про цивілізованість народу. Високий рівень розвитку освіти демонструє також існуюча в той період диференціація навчальних закладів: державна палацова школа, школи “книжного вчення” для священиків та світські школи домашнього навчання. Накопиченню та поширенню знань сприяли книгописні майстерні бібліотеки, найвідомішою з яких була книгозбірня Ярослава Мудрого. На базі таких бібліотек та монастирів виріс оригінальний літературний жанр – літописання. Отже культура Київської Русі сформувалась на основі місцевих слов’янських традицій, увібравши в себе риси культур попередніх народів та творчо переосмисливши канони і традиції православної релігії, сплив якої був одним з визначальних факторів піднесення культури. Питання для самоперевірки. 1. Чим можна пояснити тривалість дискусії прихильників та противників норманської теорії походження слов’янської державності? 2. Хто з київських князів остаточно переміг печенігів: а) Святослав; б) Володимир Великий; в) Ярослав Мудрий. 3. Назвіть категорії залежного населення Київської Русі. 4. Поясніть значення введення християнства. Методичні вказівки до лекції. Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Давня історія України. – Т. 3. Слов’яно-руська доба. – К.: Інститут археології НАН України, 2000. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2002. – с.41-57, 66-86. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – с.58-70. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996. Тема 3. Лекція 3. Роздроблення Русі. Галицько-Волинська держава (ХІІ – перша половина XIV ст.) (2 год.). Метою лекції є розглянути розвиток українських земель під час занепаду Київської Русі та в період існування Галицько-Волинської держави, пояснити їхню історичну спадкоємність та з'ясувати значення монголо-татарської навали в історії України. Для досягнення мети необхідно розглянути наступні питання:
Державно-політична структура ранньофеодальної відносно централізованої Київської держави складалася на основі інкорпорованих (приєднаних) до "Руської землі) теренів східнослов'янських. Балтійських, угро-фінських та інших племінних князювань. З виникненням удільних володінь Ярославичів ця структура почала змінюватись відповідно до змін внутрішньородової кон'юнктури, зовнішньополітичних обставин, міграційних та асиміляційних процесів. Дослідниками (А.В. Назаренко, О.П. Толочко та ін.) з'ясовано, що рушійною силою челнокових переміщень Рюриковичів з одної волості до іншої був феномен "родового сюзеренітету", відомий ще як corpus fratrum. Згаданий принцип передбачав необхідну співучасть усіх братів в управлінні Руссю після смерті батька, що відбивалося у рівномірних територіальних розділах між ними, складанні удільних князівств при збереженні державної єдності. Родовий сюзеренітет базувався на засадах спадкового родинного права: після смерті одного з членів роду його наділ повертався до спільного володіння. Поруч з збільшенням князівських ліній, система перестає працювати, оскільки не знаходиться вірного правового рішення головних питань міжкняжих стосунків – спадковості влади, керівництва й підкорення між батьками, дітьми, дядьками, небожами та ін. Таким чином, одною з причин розпаду Київської держави був брак певних законів престолонасліддя. Київська Русь доби розквіту була найбільшою в Європі за територією та поліетнічною за складом: до неї входила низка народів, об'єднаних владою спільною династії та Церкви. Великі простори малозаселених земель не сприяли добрим зв'язкам між ними. Отже, другою причиною феодальної роздробленості можна вважати великі розміри держави і слабкі комунікації між її окремими частинами. Ще одну з причин занепаду Давньоруської держави можна визначити як прагнення князів до поширення своєї влади й до унезалежнення від великого князя київського. Згадані внутрішньополітичні причини розпаду Київської Русі ускладнювались зовнішньополітичною ситуацією. Наприкінці 50-х років ХІ ст. зі сходу на Русь нападають торки або узи. Після них прийшли численніші та сильніші половці або кумани, боротьба з якими тривала до ХІІІ ст. Варто підкреслити, що розповсюдженою була ситуація, коли князі руські втягували половців до своїх внутрішніх усобиць, що давало останнім легальний привід втручатися до справ Русі й здійснювати військові напади. Отже, загроза з боку кочовиків була також однією з причин розпаду ранньофеодальної Київської держави.
Єдність Київської держави припинила своє існування по смерті Ярослава Мудрого, коли він, внаслідок вищезгаданих причин розподілив державу між своїми синами: Ізяславу дав Київ і Новгород; Святославу – Чернігів; Всеволоду – Переяслав та північний Ростов; Ігорю – Волинь; В'ячеславу – Смоленськ; внукові Ростиславу – Галичину. Прагнення князів до поширення своєї влади й до унезалежнення від великого князя київського зустрічаються з сепаратизмом окремих земель. Показова, в цьому плані історія розвитку Чернігівської землі від смерті Ярослава Мудрого до Любечського з'їзду. Чернігів згадується у літопису на другому після Києва місці у текстів договорів Русі з греками під 907 та 945 рр. Співвідношення земель племінних союзів (радимичів, в'ятичів, сіверян та ін.) з державною територією Чернігівської землі є важливою частиною загальної проблеми співвідношення племінних та державних теренів, що тісно пов'язана з вивченням феодальної роздробленості Київської Русі. Проблема цього співвідношення викликала низку дискусій у науковій літературі. Однак, щодо Чернігівської землі у широкому розумінні (з Новгород-Сіверським) більшість дослідників погоджується на її сіверянській приналежності. Безсумнівна відсутність княжого столу в Чернігові ІІ половини Х – початку ХІ ст. Чернігівський стіл виник внаслідок боротьби між братами Ярославом (Мудрим) та Мстиславом Володимировичами, що призвела до термінового (1024 – 1036) розділу Руської землі по Дніпру. Показово, що після смерті Мстислава у Чернігові не був посаджений князь, а Ярослав став єдиним правителем Русі. Разом з тим термінове уособлення Лівобережжя сприяло піднесенню Чернігова. Про значні економічні можливості князівства свідчить кам'яне будівництво в Чернігові 1-ої половини ХІ ст. Мстислав заклав близько 1036 р. церкву св. Спаса, побудував кам'яний княжий терем тощо. Літопис відзначає, що Мстислав був "милостивъ, любяше дружину по велику, а имънъя не щадяше", що свідчить про укріплення княжої адміністрації. У Х – першій половині ХІ ст. на Чернігівщині почали формуватися міста – Чернігів, Сновск, Стародуб, ймовірно Новгород-Сіверський; за цих часів триває й складання територіального й політичного осередку князівства. Святослав Ярославич, засновник роду чернігівських князів, княжив у Чернігові з 1054 р. (по смерті Ярослава Мудрого) до 22 березня 1073 р., коли за допомогою Всеволода Ярославича вигнав з Києва Ізяслава Ярославича й посів київський стіл. Про приналежність Чернігівського столу 1073-1076 рр. відомостей не збереглося. У 1077-78 рр. Чернігівський стіл був предметом сутичок між онуками Ярослава Мудрого з одного боку та Всеволодом Ярославичем з іншого. 15 липня 1077 р. Всеволод замирився з Ізяславом Ярославичем, який знов зайняв Київський стіл, й почав княжити у Чернігові. 25 серпня 1078 р. Борис та Олег Святославичи, прийшовши з Тмутаракані завдали поразки Всеволоду та увійшли до Чернігова. З жовтня 1078 р. вони у свою чергу були розбиті київськими князями Ізяславом та Всеволодом. В останній битві загинули Ізяслав та Борис. Після цього Всеволод почав княжити в Києві (1078-1093) та "переима власть Руськую всю и посади сына своего Володимира в Черниговъ". У 1094 р. Олег Святославич захопив Чернігів у Володимира Всеволодовича (Мономаха), але у 1096 р. був вигнаний звідти Володимиром та Святополком. У 1097 р. на Любечському сеймі чернігівські володіння Святослава Ярославича вирішено надати його синам – Давиду, Олегу та Ярославу Святославичам. Аналогічні князівські переміщення простежуються в цей період й у Переяславській землі. За заповітом Ярослава Мудрого Переяславська земля перейшла до Всеволода. Він княжив до 1093 р., при цьому двічі був князем Київським. З 1093 р. Переяславський стіл отримує його син Ростислав Всеволодович, а після його смерті в тому ж році – Володимир Всеволодович (Мономах), який лишається там до свого походу в Київ 1113 р. Таким чином, на початковому етапі роздробленості простежується: 1) намагання кожного князя оволодіти Києвом, що свідчить про збереження його провідної ролі; 2) спроби закріпити за собою якомога більше земель з батьківського спадку й оборонити свої права на них від інших претендентів. Любечський сейм 1097 р. закріпив юридично таке становище.
спадкоємниця Київської Русі. Галицько-Волинська держава виникла внаслідок об'єднання Галицького й Володимиро-Волинського князівств у 1199 р. волинським князем Романом Мстиславичем (1170-1205). Галицько-Волинська держава досить скоро стала могутньою європейською державою. Для цього були об'єктивні економічні й політичні підстави. На цій території було розвинуте оране землеробство й скотарство, великі сольові розробки. Добре розвинуті були також ремесла – обробка заліза, ювелірні вироби, гончарство, будівництво. Виникали й розбудовувались міста. Галицько-Волинська земля розташовувалась на пересіченні водних й сухопутних торговельних шляхів, що давало великі можливості для розвитку торговельних зв'язків. У Галицькому князівстві склалися відмінні від інших земель Русі соціальні умови. Міцний стан являло собою боярство, велика кількість представників якого мала власні укріплені замки-фортеці й сильні замкові дружини. Бояри претендували на владу, домагалися права на постійний догляд за справами князя, наполягали на тому, щоб князь не здійснював жодної справи без поради з боярської думи. Поруч з цим, в містах Галицької Русі рано відокремлюються міські громади, які часто виступали антагоністами проти князів та боярства. Існування значних міських громад було забезпечено розвитком ремесел, зростанням багатства завдяки торговельним стосункам із Західною Європою. Роман Мстиславич у 1203 р. зайняв Київ, прийняв титул великого князя, відновив руські дипломатичні стосунки з Візантією, домовився про мир з Угорщиною. Опираючись на міське населення, він намагався послабити боярський вплив на політику держави. Після його загибелі у 1205 р. на землях Галицько-Волинського князівства утворилась низка невеликих феодальних князівств з осередками в Луцьку, Белзі. Турові, Пінську. Боярство відновило свої привілеї. Землі Галицько-Волинської Русі були захоплені Польщею та Угорщиною. Запрошений на князювання Мстислав Удатний за допомогою військ київського князя у 1221 р. вигнав угорців з цієї території. У тому ж 1221 р. до влади на Волині прийшов син Романа Мстиславича Данило Романович. До 1229 р. ним було завершене об'єднання Волині, а у 1238 р. він здобув й батьківську спадщину – Галич. Згодом він, як і його батько Роман, здобув Київ та об'єднав під своєю владою всю Південно-Західну Русь. Період правління Данила Галицького вважається добою найбільшого розвитку Галицько-Волинської держави. У 1245 р. Данило одержав перемогу під м. Ярославлем над об'єднаними військами Угорщини, Польщі, Ростислава Чернігівського та галицьких бояр. Цим було остаточно завершене об'єднання Галицько-Волинської землі. У тому ж році Данило був змушений підкоритися владі Золотої Орди. Він дістав від хана підтвердження: “Бисть поручена земля його йому”. Однак Данила не влаштовував такий стан речей; він почав зміцнювати свої сили й засоби оборони для боротьби з монголо-татарами. З цією метою він упорядкував відносини з найближчими сусідами: уклав мирний договір з угорським королем і одружив свого сина Лева з його дочкою. Одним з найважливіших зовнішньополітичних заходів Данила Галицького була його спроба організації хрестового походу проти монголо-татар за допомогою Папи Римського, від якого він прийняв корону, що дало йому підстави називатися королем Русі. Ініціативу боротьби з монголами виявив власне папа Інокентій ІV. У 1245 р. було скликано у Ліоні Вселенський собор, на якому йшлося про необхідність боротьби з монголами. Собор ухвалив закликати всіх християн до боротьби: будувати фортеці, засіки, копати рови на шляхах, якими вороги можуть проходити, жертвувати гроші. Організацію оборони взяла на себе папська курія. Хрестовий похід не був здійснений, однак прийняття корони з рук Папи великою мірою підносило міжнародний авторитет Галицько-Волинського володаря. Загалом Данило Галицький був мудрим правителем. Він розбудував державу, звів багато міст і фортець, успішно воював з польськими, литовськими й ятвязькими князями, зміцнив західні рубежі, брав участь у боротьбі за австрійську спадщину. Галицько-Волинська держава при його правлінні була рівноправним суб'єктом міжнародної європейської політики. Брат Данила Галицького, Василько, правив поруч з братом на Волині, яка не потребувала такої великої енергійності, як Галичина, оскільки волинське боярство, на відміну від галицького, було віддано Романовичам. Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом та Васильком стереотип правління – з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Волині – до певної міри унаслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264-1301) та Володимиром (1270-1289). Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній з династії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь; активно діяв у Польщі. Що проходила крізь добу міжусобних війн; домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на це, наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені. Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького кузена, й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосередився на таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков. Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. Літописи зазначають, що під час його правління ці землі "Цвіли в багатстві й славі". Солідність становища князя Лева давала йому підставу користуватися титулом "король Русі". Про його авторитет свідчить подія, що сталася у 1303 р. У зв'язку з рішенням київського митрополита перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій отримує згоду Константинополя на заснування в Галичині окремої митрополії. Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які разом правили в Галицько-Волинському князівстві. Протягом їх правління починає зростати могутність Литви. Занепокоєні цим, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. Відносно монголо-татар князі проводили незалежну, навіть ворожу політику; існують також підстави вважати, що вони загинули в боротьбі з монголо-татарами. Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох князівств обрала на стіл польського кузена Романовичів – Болеслава Мазовецького. Змінивши ім'я на Юрій і прийнявши православ'я, новий правитель узявся за продовження політики попередників. Попри своє польське походження він відвойовував землі, раніше захоплені поляками, а також відновив союз із тевтонцями проти литовців. У внутрішній політиці Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався розширити свою владу. Це, звичайно, призвело до сутички з боярами, які отруїли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і потурання чужоземцям. Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя. З цього часу західні українці потрапили під владу чужоземних правителів. Підводячи підсумки короткого огляду історії Галицько-Волинської держави, слід підкреслити деякі аспекти її існування, які свідчать про успадкування нею київських традицій. По-перше, державу добре знали в Європі, вона репрезентувала Україну-Русь. В англійській енциклопедії Бартоломея ХІІІ ст. написано: "Галиція розлога й багата країна, quae nune Rhutenia a pluribus nominatur", тобто Галичину ототожнювали з Руссю. По-друге, велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським: цим підкреслювалась наступність Галичини від Києва. Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею, що зберігало в українців почуття культурної та політичної ідентичності. 3.4. Боротьба Русі проти монголо-татарської навали. Південно-західні руські князівства під ігом Золотої Орди. В середині ХІІ ст. Темуджин об'єднав декілька монгольських племен на північно-східному краю Монголії і в перших роках ХІІ ст. став її володарем. У 1206 році курултай (загальні збори представників племен) проголосив його необмеженим володарем, і він прийняв ім'я Чінгісхана. Столицею нової держави став Каракорум. Звідти монголи оволоділи Китаєм з Пекіном; у 1219 р. Хорезмом (сучасний Туркестан); перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо. На північному Кавказі монголи зіткнулися з половцями, ясами, касогами та іншими кавказькими народами. На Подонні в 1222 р. монголи розбили половців, при чому кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половців відступив до Дніпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів по допомогу. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому було вирішено допомогти половцям. В битві на річці Калці брали участь князі Київський, Чернігівський, Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, "вигонці галицькі" з Галицького Пониззя. Українські сили було розбито. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернули до Азії. Через 13 років монголи знов прийшли під проводом хана Бату (Батия). Вони піднялись Волгою, сплюндрували Волзьку Булгарію, а наступного року спустошили землю Мордви, Рязанську землю, Ростово-Суздальську. Попалили міста та села. Потім Волгою спустилися до Чорноморських степів і два роки добивали половців. У 1239 р. татари знову прийшли в Україну, зруйнували Переяславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 р. після жорстокої облоги, здобули Київ, який боронив воєвода галицький, намісник Данила Галицького князь Дмитро. З Києва Бату пішов на Волинь, здобув Колодяжин, Кам'янець. Данилів та Кременець витримали облогу. Володимир, Галич та багато інших міст монголи повністю зруйнували. На початку 1241 р. татарські орди рушили на Польщу, зруйнували Люблин, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав. Біля Лігніца в квітні 1241 р. монголами було розбито об'єднане військо поляків, прусських хрестоносців, лицарів Шлезька, Моравії. У 1242 р. татари розбили угорську армію під Сайо, вступили у Хорватію і зруйнували Загреб. Окремими загонами Батиєвого війська були спустошені сербські та болгарські землі. Метою монгольського руху на захід було прагнення підкорити увесь світ під свою владу. Всі володарі, що визнають владу хана, мусили стати його васалами, інші землі повинні бути знищені. Рух монгольських орд на захід припинився 1241 р., коли Бату, діставши повідомлення про смерть великого хана Огдая подався до Азії. Але незабаром він повернувся до Європи. Внаслідок смерті Огдая татарська орда розділилася. Внаслідок цього Батий, діставши незалежне становище, заснував Кипчакську, або Золоту орду над долішною Волгою, із столицею в місті Сарай. Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв хан з необмеженою владою, оточений родовою аристократією. Держава ця була дуже складною організацією, яка забезпечувала постійний військовий успіх, і відзначалась високою технікою утримання величезних мас війська, що дозволяло робити великі переходи. Десяткова система війська (кожні 10 вояків становили одиницю, десять таких десятків – сотню, десять сотень – тисячу, десять тисяч – "тьму" на чолі з воєводою) забезпечувала службу та відповідальність перед ханом. Особисто хан більшу частину року знаходився у так званій ставці, що кочувала серед степів. У столиці він перебував лише взимку. Орда мала багаточисленний чиновницький апарат. Задля здійснення керівництва над усіма чиновниками, були впроваджені дві посади – беклярібек (тобто бек над беками) та візир. Беклярібек був головнокомандуючим армії, займався дипломатичними стосунками з іншими державами, мав прерогативу вищої судової інстанції. Візир був головою виконавчої влади, центральний орган якої мав назву "диван". Останній складався з декількох палат на чолі з секретарями, які, у свою чергу, керували фінансовим, податковим, торгівельним, внутрішньополітичним життям держави. У політичному відношенні Золота Орда не була самостійною державою, вона становила частину єдиної імперії, управління якою здійснювалося каганом з столиці Каракорума. Підкорення імператору складалося з відправки до Каракоруму частини усіх зібраних податків й данини. Татарське панування, або "іго", як називали його на Русі, виявлялося головним чином у двох формах. Перша полягала в тому, що татари стали видавати князям "ярлики" – грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від довір'я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали "ярлик". Права на престол й бажання народу при цьому не враховувались. Таке заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів, інтриг. Звичайно, князь, що дістав стіл "ласкою" хана, не потребував підтримки людності і не прислухалися до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинуло. Так, вбитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Крім цього, від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах. Другою формою "іга" була данина, якою обкладали людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці-баскаки, згодом поклали відповідальність на князів за її сплату. Таким чином Україну було перетворено на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім необхідним. Питання про татарську навалу й долю української людності, на території якої татари простягли своє "іго", є одним з дискусійних в історії України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувала версія про повне запустіння України після татарської навали і втечу населення переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювалась наступність Суздальщини, а за нею Московщини від Київської Русі (України), оскільки не лише князівська династія, а й людність прийшла з України. Першу підставу для цього подали літописи. Які описували спустошення України ("Учиниша землю пусту", "в місті не зосталося жодної живої душі", "держава Київська ні во що обратиша"). Не зважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадуються і міста, і людність України, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. Зокрема, польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії. В російській історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції людності на північ. В. Ключевський наприкінці ХІХ ст. писав, що "Подніпров'я на довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людності". Бо основна її маса емігрувала на захід, до Галичини та на північ, до Суздальщини. З'являються теорії, автори яких намагалися довести, що Україна за великокнязівської доби була залюднена великоросами, які по татарській навалі перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з Галичини. Цю теорію на початку ХХ ст. відновив академік О. Соболевський. З іншою точкою зору виступив М. Грушевський. Він не припускав можливості повного спустошення України, а вважав, що людність південної України ще під час половецьких нападів призвичаїлась рятуватись від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли минала небезпека, вертатися додому й продовжувати мирне життя. Виходячи з цього, нема підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину. Інша справа – еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в ХІІ ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою. Могло емігрувати духовенство, промисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав. Таким чином, дотатарська людність залишалася в лісовій смузі – в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було небезпеки і там в народів збереглися діалектологічні прикмети дотатарських часів. В південній частині України, яка найбільше потерпіла від татар, залишились топографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було. Татари, проводячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків. Коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу. Доручаючи їй "сіяти пшеницю та просо". Таким чином постали так звані "татарські села" і "татарські люди". На ґрунті порівняльної забезпеченості "татарських людей" та "татарських сіл" в Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців. Деякі села цілком задовольнялися своїм становищем – залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих болоховців: так називали населення між рр. Богом та Случчю. "Татарські люди" творили автономні громади, які нагадували громади докнязівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх постійних урядовців. Поганим під час іга було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія ІV де Плано Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари "визначних і старших ніколи не милують". Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Плано Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького. Звичайно. Місто зазнало великої руйнації, але навіть церкви не всі були знищені. Той же Плано Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду. Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич – залишились столицями князівств. Таким чином, внаслідок монголо-татарської навали та іга в Україні-Русі припинились природні процеси державного розвитку, певною мірою був загальмований культурний та економічний розвиток. Поруч з цим неможливо говорити про повне й остаточне винищення населених пунктів й стовідсоткову еміграцію дотатарської людності на північ. Питання для самоперевірки
Методичні вказівки до лекції Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Котляр М.Ф. Спадок Ярослава Мудрого // УІЖ. – 2000. – №4. – С. 73-82; Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство // УІЖ. – 2000. – №1. – С.21-32; Зайцев А.К. Черниговское княжество // Древнерусские княжества Х-ХІІІ вв. – М.: Наука, 1975. |
|
КОМПЛЕКТ НАВЧАЛЬНИХ ПРОГРАМ Друкується відповідно до рішення Вченої ради Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка |
Конспект лекцій розроблений у відповідності до листа Міністерства... Короп Ігор Володимирович, Ревтюк Євген Антонович, Петренко Віктор Павлович – Інтелектуальна власність /Конспект лекцій для студентів... |
|
БЕРДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ Друкується за рішенням вченої ради Бердянського державного педагогічного університету. Протокол №5 від 01. 03. 2006 р |
ЗБІРНИК наукових праць Бердянського державного педагогічного університету... Друкується за рішенням вченої ради Бердянського державного педагогічного університету. Протокол №10 від 04. 05. 2012 р |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів освітнього рівня «бакалавр» Конспект лекцій»: Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво», напрямів підготовки... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ дисципліни «Історія економічних учень» |
|
Вимірювання в оптичному зв‘язку Навчальний посібник «Рута» Друкується за ухвалою редакційновидавничої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
Вимірювання в оптичному зв‘язку Навчальний посібник «Рута» Друкується за ухвалою редакційновидавничої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
|
Педагогіка і психологія вищої школи Навчально-методичний посібник Друкується за ухвалою методичної ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
В. М. Синьов дійсний член НАПН України, доктор педагогічних наук, професор Рекомендовано до друку ухва тою вченої ради Кам'янець Подільського національного університету імені Івана Опенка, протокол №5 від... |