|
|
Скачати 2.4 Mb.
|
|
Тема 5. Лекція 5. Виникнення українського козацтва (ХІV – поч. ХVІІ ст.) (2 год.). Метою лекції є ознайомлення студентів з процесом виникнення та еволюції українського козацтва, його головними функціями (в т.ч. державотворчою); визначення ролі козацтва в розвитку національно-визвольного руху кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Для досягнення означеної мети необхідно розглянути такі питання:
Для вітчизняної історіографії є традиційною увага до проблеми українського козацтва – соціального явища, яке виникнувши у середньовічну епоху, протягом століть залишалося важливим фактором політичного життя України. Стан розробки цього питання по-своєму відбивав інтелектуальний рівень нашого суспільства на різних етапах його розвитку. У двадцяте століття українська історіографія увійшла, маючи у своєму доробку фундаментальні праці з історії козацтва, написані В.Б. Антоновичем, Д.І. Яворницьким, М.І. Костомаровим, М.С. Грушевським, А.О. Скальковським та ін.). Широким діапазоном творчих інтересів, зіткненням різних думок і напрямів, нажаль, не може похвалитися радянська історіографія. Цю проблематику, по суті, репрезентують лише декілька прізвищ (М.Н. Петровський, К.Г. Гуслистий, В.О. Голобуцький, О.М. Апанович). Значним є інтерес до історії козацтва зарубіжних дослідників: польських (В. Томкевич, Є. Волинський, В. Серчик, Зб. Вуйцік, А. Вичанський та ін), французьких (П’єр Шевальє, Шевальє Боплан та ін). Короткий історіографічний огляд був би далеко не повним без урахування творчого доробку ще однієї групи істориків – вчених західних українознавчих центрів (М. Андрусяк, Г. Гаєцький, В. Баран, Ф. Сисін, Л. Винар). Важливо наголосити і на помітних диспропорціях у дослідженні проблеми. Одні її аспекти розроблені більш глибоко, добре представлені в підручниках, інші – найбільш дискусійні, потребують особливої уваги. Враховуючи це, ми зупинимося лише на окремих, концептуальних питаннях даної теми. Оцінка значення козаччини в історіографії. Погляди вчених в оцінці значення козаччини розходяться. Так, ряд польських істориків ХІХ ст. розглядали козаччину як явище негативне, підкреслюючи її руйнівній характер (Т. Падалиця), явище, шкідливе для цивілізації (Т. Козак), але підносили заслуги польського елемента в справі колонізації та озброєння краю (М. Грабовський). Російські історики „державницької” школи (С.М. Солов’єв, Н.Д. Кавелін), ідеалізуючи роль держави в історії Росії, розглядали козацтво в Росії та в Україні виключно як руйнівну антиісторичну силу. Дореволюційні українські історики, письменники, поети ідеалізували козацтво, розглядаючи його демократизм, прагнення до рівності як втілення суспільного ідеалу українського народу (А.О. Скальковський, М.І, Костомаров, В.Б. Антонович, Д.І. Яворницький). По-новому підійшов до оцінки козацтва М.С. Грушевський. Розглядаючи цю проблему в історичному розвитку, не заперечуючи демократизму й безкласовості козацтва, він трактував його на першому етапі існування як руйнівну, стихійну силу, і лише згодом, на думку дослідника, воно стало втіленням національних прагнень українського народу, його державницьких змагань. Проблема походження козацтва. В історичній літературі викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва. Умовно розділимо їх на дві групи: Етнічні Оригінальність козацького побуту, уявна відокремленість козаків від загальної маси народу наводила на думку, що вони походять від якоїсь певної групи: 1) „хозарська” – ототожнює козаків з давніми народами степу „козарами”, або хозарами. 2) „чорно-клобуцька” (М. Стрийковський, М. Карамзін, М. Погодін, Д.М. Бантиш-Каменський) – вбачає в них нащадків „чорних клобуків” – тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі степом Пороссі (деякі історики ототожнюють чорних клобуків з черкесами). 3) „татарська” (М. Костомаров) – виводить козацький родовид з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства – козацтво. 4) „Болохівська” (М. Дашкевич) – пов’язує козаччину в давньоруських автономних громадах т.зв. болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат орди і вийшли з-під влади місцевих князів (погляди вчених щодо етнічної ідентифікації болохівців розходяться: половці, румуни, слов’яни). 5) „Бродницька” (М.Ф. Котляр та ін.) – витлумачує генетичні зв’язки козацтва зі слов’янським степовим населенням періоду Київської Русі – „бродниками”, які жили у пониззі Дунаю. (ймовірна етимологія поняття „бродники” - від роду занять: люди, що долали броди на річках, тобто кормчі. Сповнене небезпек життя перетворило їх на військових людей. Брали участь у міжкнязівських чварах. 6) „Автохтонна” – доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, яка за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю. Теорії етнічного походження козаків, без сумніву, розширюють наші уявлення про передісторією козацтва, однак, керуючись лише ними, важко пояснити причину появи його у зв’язку із самим ходом українського народу. Інші версії 1. „Уходницька” – пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли. 2. „Захисна” пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі. 3. „Соціальна” – факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання. Аналізуючи версії походження козацтва, слід зазначити, що причини, які зумовили це явище, мали комплексний характер. До них належали економічні, політичні, військово-стратегічні, соціальні чинники. В першу чергу, поява козацтва пояснюється природним прагненням людей до особистої політичної, господарської й духовної свободи та необхідністю захисту краю від татар. Аналіз структур таких типологічно спільних явищ, як українське та донське козацтво, таборити в Чехії та граничари в Хорватії, наводить на думку про існування певних закономірностей процесу організації вільного населення, не обмеженого жорсткими правовими нормами феодальної держави. В різних районах, але в рамках приблизно того самого хронологічного відрізку (ХV-ХVІ ст.) виникли й активно функціонували соціальні явища, які мали багато спільних рис у внутрішньому устрої, господарських і військових заняттях членів общин і т.ін. Щоправда, в майбутньому кожна з цих суспільних структур пішла різними еволюційними шляхами. На відміну від таборитів та граничар і навіть від донського козацтва, як найбільш типологічно близького українському, останнє еволюціонувало до значно вищих форм своєї організації. Формування козацтва як стану – процес складний і довготривалий. Лише на рубежі (ХVІ-ХVІІ ст.) українське козацтво переросло в окрему станову групу із своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами (М. Грушевський), але суспільні реалії були такими, що козацтво змогло пройти період свого зародження, становлення і розвитку швидшими темпами, ніж інші стани тогочасного суспільства. На це були свої причини. Практично вже з самого початку козацтво формувалося як категорія людей, що виходила за вузькі рамки феодальної становості. Козак – воїн існував поряд з козаком-землеробом, військовий елемент природно вживався в елемент землеробський і доповнював його. Козак-землероб був вільним виробником і своє господарство (зимівник) вів за фермерським зразком. Не викликає сумніву той факт, що вже з ХVІ ст. козацькі господарства несли в собі значні потенційні можливості, у яких добре помітні риси буржуазного способу виробництва. Про це свідчить характер виробничих відносин, що склалися у зимівниках – здійснювання у них найманої праці, широкий товарний характер козацьких господарств тощо. Іншим важливим фактором, що забезпечив українському козацтву швидку й відносно безболісну еволюцію, було те, що воно розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалась. Суспільні процеси значною мірою впливали на джерела формування українського козацтва. Спочатку козакували переважно вихідні з міст і містечок, що пов’язувалося з розвитком уходництва та боротьбою проти татарської агресії. Соціально-економічні й політичні зміни другої половини ХVІ ст. зумовили перехід у козацтво значної частини колишніх бояр та слуг. Польська експансія в Україну створювала сприятливі умови для поповнення його лав представниками шляхти, як польського, так і українського походження. Водночас посилення соціального й національного гноблення викликало покозачення широких верств селянства та міщанства. Важливим елементом становлення козацтва як феодального стану було створення реєстрового війська (універсал польського короля Сигізмунда Августа від 5 червня 1572 р. про утворення найманого козацького формування з 300 козаків; універсал польського корля Стефана Баторія (вересень 1578 р.) про утворення реєстрового полку чисельністю 500 чол.). Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками. За свою службу вони звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Хоча реформа мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах держави, вона поклала початок легітимізації козацького стану – юридичному визнанню прав, привілеїв та обов’язків козацтва як соціальної верстви. Господарське та суспільне конституювання козацтва супроводжувалося втягненням його у соціально-визвольний рух, що розгортався на українських землях протягом ХV-ХVІІІ ст. Ці два соціальні явища були діалектично взаємозв’язані. З одного боку, козацтво і, зокрема, Запорозька Січ, поставляли широким масам повстанців кадри вмілих організаторів й керівників загонів (К. Косинський, Т. Федорович, П. Бут (Павлюк), Я. Острянин), а з іншого – сам визвольний рух, його масштаби та широка соціальна периферія (в т.ч. українська шляхта, міщанство, православне духовенство) сприятливо позначалися на формуванні суспільної, зокрема політичної, свідомості козацтва, прилучали до державницьких устремлінь частину політичних та релігійних кіл України. Участь у визвольному русі, незалежно від часу та обставин, дала можливість козакам висунутися в авангард численних народних повстань і виступів, завоювати їм заслужений авторитет серед широких народних мас. Аналізуючи суспільно-політичні функції козацтва, слід звернути увагу на такі важливі аспекти: – роль козацького ідеалу в розвитку соціальної активності селянства. Протягом кількох століть він залишався одним з важливих важелів, здатних приводити у постійний рух цю інертну, консервативну масу. З кінця ХVІ ст. прагнення до здобуття козацького імунітету стало загальноукраїнським явищем; – державотворча функція козацтва. В конкретно-історичних умовах середини ХVІ ст. саме вони перехопили естафету державної традиції, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-Волинського та Київського князівства (др.пол. ХV ст.). Феномен цього явища у тому, що вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до рук представників народу. Таким чином, козацтво наклало глибокий відбиток на всі сторони житття українського народу, справило відповідний вплив не лише на зміни в соціальній структурі населення, а й на економічний розвиток (формування паростків капіталістичного укладу), політичну ситуацію (створення зародку держави), етнокультурні процеси (конституювання народності і переростання її у націю) в Україні. Фактом свого існування козацтво дало помітний імпульс розвитку суспільної свідомості селянських мас. Ототожнення в очах зовнішнього світу термінів “українець” і “козак” також свідчило про велику репрезентативну роль останнього в історії України та її народу. 5.2. Запорозька Січ. Військовий та адміністративний устрій. Формування органів влади та управління. Потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури стала Запорозька Січ. Питання про час і місце її виникнення внаслідок відсутності прямих свідчень залишається дискусійним. Так, за твердженням М.С. Грушевського, Запорозька Січ стала у 80-х роках, а В.О. Голобуцький датував її виникнення 30-50-ми роками ХVІ ст. Серед найважливіших причин появи Запорозької Січі слід відмітити: потребу організації козацтва у зв’язку із зростанням його чисельності на середину ХVІ ст., необхідність захисту українських земель від дедалі зростаючої татарської агресії. Формування козацької общини в умовах безпосередніх контактів з кочовиками вплинуло на військову організацію і виявилося в мові, одязі та зовнішньому вигляді запорожців. Заснування першої Запорозької Січі (Хортиці) історики, як правило, пов’язують з ім’ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького – Байди (1516-1563). З часом на Запоріжжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку фахівці називають прообразом, зародком справжньої держави. Головними ознаками держави є: існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади, право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності. Вищим органом влади на Січі була рада, брати участь в якій мали право всі без винятку козаки. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі депутації від куренів або ж винятково старшинські. До компетенції загальної ради входило обговорення всіх найважливіших справ життєдіяльності козацького товариства: встановлення військового устрою, вирішення питань війни й миру, ведення переговорів з представниками інших країн, нерідко козацька рада виступала і як вища судова інстанція. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чоловік. До цієї групи козацтва входили: військові начальники: кошовий отаман, військовий суддя, писар, осавул, курінні отамани (військова старшина); військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін; похідні та паланкові начальники: полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені. Виконавча влада належала кошовому отаману. В мирний час його влада обмежувалась трьома умовами: термін (щорічні перевибори отаманів), звіт та рада. Крім власних органів управління, у Січі функціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Козацьке право фіксувало ті відносини, що склались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5-8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладення договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася “землями Війська Запорозького”. М. Костомаров назвав Січ “християнською козацькою республікою”. Дійсно, члени запорозької общини виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який засвоївши попередні общинні традиції і, збагатившись новими елементами, мав вигляд справжньої політичної аномалії на тлі безмежного панування феодальних відносин. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва. Проста, але життєздатна система законодавчих і виконавчих органів влади ґрунтувалася на демократичних традиціях. Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань перетворила Запорозьку Січ на стійкій політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньою демократією, рівністю всіх членів громади перед давньовічними звичаями та правами. В той же час, своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави є переплетіння, взаємодія та взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад. Для Запорозької Січі протягом багатьох десятиліть її функціонування характерний якнайширший спектр діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишилися поза увагою Коша Війська Запорозького. Він матеріально підтримував діяльність братств та навчальних закладів, фінансував просвітницьку роботу церков і монастирів. Розвивалися на Січі і різні форми господарства: землеробство, тваринництво, ремісниче виробництво, рибальство. Основною формою організації господарства у Січі став так званий зимівник – багатогалузевий комплекс. Існування Запорозької Січі, як цілком самостійної політичної сили, було визнано в міжнародному світі. Кіш Війська Запорозького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Водночас, слід застерегти від ідеалізації Запорозької Січі. Вона з самого початку являла собою складний і суперечливий організм, де поєднувалися відносний демократизм суспільних відносин і зростаюча корозія класової диференціації. Інакше й не могло бути, адже цей регіон, незважаючи на специфіку, був невід’ємною частиною всіх українських земель, де з року в рік посилювалося соціальне гноблення мас, наростав процес обезземелення безпосередніх виробників, поглиблювалися соціальні суперечності. Запорожжя розвивалося в межах феодальної системи господарства і за об`єктивними законами її еволюції. Майнова нерівність, а згодом і соціальна диференціація неминуче зумовлювали наростання конфронтаційних настроїв у запорозькому середовищі, які час від часу виливалися у прямі сутички між козацькою сіромою і власниками зимівників та старшиною. Підводячи підсумки, хотілося б зазначити, що козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури). Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку української державності перерости у нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила. 5.3. Козацько-селянські повстання наприкінці ХVІ-на початку ХVІІ ст. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591-1596) була порівняно короткою в часі, друга (1625-1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво. Основними причинами першої хвилі народного гніву були: посилення кріпосницького та національного гніту (“артикули” польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані “уходниками” та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. У кінці ХVІ ст. надзвичайно широкого розмаху набуло два козацько-селянських повстання: повстання 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника надвірних козаків князя К. Острозького – Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі). Це повстання поставило під загрозу існування польської влади в Україні. Придушивши повстання, польський сейм у 1597 р. проголосив козаків ворогами держави і прийняв рішення “винищити їх до останку”. Після поразки повстань кінця ХVІ ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку ХVІІ ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об`єднувала незаможних козаків, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів й мирного легітимного розширення козацьких прав і вольностей шляхом договорів з польським урядом. З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими представниками якої були гетьмани Самійло Кішка (1600-1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622). Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести його чисельність до 40 тис; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства. На початку 20-х років ХVІІ ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами й привілеями. Посилення тиску з боку польського уряду викликало нову хвилю козацько-селянських повстань. Назвемо найбільш відомі з них. Повстання 1625 р. під проводом гетьмана Марка Жмайла – закінчилося підписанням Куруківської мирної угоди 1625 р. Згідно з нею всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав з 3 до 6 тис., а плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами. Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво і поглибила розкол між поміркованим реєстровим і радикальним нереєстровим козацтвом. Повстання 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Трясила). Підсумком повстання стало укладання 8 червня 1630 р. ще однієї компромісної угоди – Переяславської, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та збільшенні реєстру до 8 тис. осіб. Новим масштабним виступом народних мас стало повстання 1637-1638 рр., яке очолили гетьмани Павло Бут (Павлюк), Яков Острянин, Дмитро Гуня. Придушивши повстання, Польща вжила жорстокі заходи проти запорожців. У 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”, за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося 6 тис. осіб. Козаки мали право селитися в трьох староствах – Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих. Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стикістність, неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості. 5.4. Українське козацтво в системі міжнародних відносин. На рубежі ХVІ – ХVІІ ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе, як про впливову силу не тільки у Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося у тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Але в боротьбі з агресорами козаки не обмежувалися тільки обороною, а й застосовували активну наступаючу тактику. Так, влітку 1567 р. козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. В 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною; у 1608 р. захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне Море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії, та зруйнували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615 р. запорожці з`явилися під мурами турецької столиці – Константинополю. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули й спалили головний невільничий ринок регіону – Кафу – та визволили полонених. Запорожці майже завжди координували свої великі воєнні акції проти Кримського ханства й султанської Туреччини з донськими козаками, з якими зберігали традиційні добросусідські відносини і військовий союз. Боротьба українського козацтва проти турецько-татарської агресії пов’язана з такими уславленими іменами, як: Іван Підкова, Богдан Ружинський, Самійло Кішка, Михайло Найманович, Петро Сагайдачний, Іван Сірко та ін. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу козаків проти турок і татар. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів зводилися до пограбування турецьких берегів. Але, в цілому, активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню турецької імперії та визволенню підкорених народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарсьскої агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд від знищення. Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя під час Хотинської війни, виступивши на допомогу полякам проти, турок. Втративши майже 80 тис. осіб, турки в жовтні 1621 р. були змушені піти на укладення миру з поляками. Ця перемога внесла відчутні зміни в міждержавні стосунки. Позиції Польщі на міжнародній арені зміцніли. Туреччина вступила в період затяжної кризи. Відігріваючи провідну роль в боротьбі проти турок і татар, Запорізька Січ, в той же час, втручалася в непрості відносини між Кримом і Туреччиною (підтримка Шагін-Гірея в 1623-1628 рр. під час міжусобної боротьби за ханський престол). Про активний вихід козаків наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії (Іван Підкова), Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, стають спроможними вирішувати державні проблеми. У ХVІІ ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави (1604-1605 рр. – участь у поході Лжедмитрія І на Москву, 1607-1610 рр. – приєднання до загонів Лжедмитрія ІІ, 1618 р. – похід П. Сагайдачного з 20-тисячним козацьким військом на Москву з метою визволити з Пушинської облоги королевича Владислава. Приблизно з початку ХVІІ ст. встановлюються сталі міждержавні зв’язки Запорозької Січі із Західною Грузією, які базувалися на спільних економічних інтересах і боротьбі проти султанської Туреччини. Через грузинських правителів Кіш Запорозький у 1616 р. встановив дипломатичні відносини з шахом Персії Аббасом. Активну участь українське козацтво взяло в тридцятилітній війні (1618-1648), яка втягнула в свою орбіту майже всі європейські держави. Віддаючи належне військовий майстерності козаків, їх запрошували до себе на службу правителі Росії, Австрії, Франції, Швеції. В Італії, Німеччини, Франції та Англії у цей час виходить понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців. Отже, на рубежі ХVІ-ХVІІ ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Водночас, через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійну силу міжнародного життя; воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати тій чи іншій державі її проблеми. Питання для самоперевірки
Методичні вказівки до лекції. Додаткову інформацію з питань, розглянутих у лекції, можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України: Посібник – К., 2001. Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 р. – К., 1990; Історія України: Нове бачення: Навч.посібник видання 2-е, доповнене й перероблене. -К., 2000. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького. – К., 1991; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. – К., 1990. – Т.1,2. |
|
КОМПЛЕКТ НАВЧАЛЬНИХ ПРОГРАМ Друкується відповідно до рішення Вченої ради Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка |
Конспект лекцій розроблений у відповідності до листа Міністерства... Короп Ігор Володимирович, Ревтюк Євген Антонович, Петренко Віктор Павлович – Інтелектуальна власність /Конспект лекцій для студентів... |
|
БЕРДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ Друкується за рішенням вченої ради Бердянського державного педагогічного університету. Протокол №5 від 01. 03. 2006 р |
ЗБІРНИК наукових праць Бердянського державного педагогічного університету... Друкується за рішенням вченої ради Бердянського державного педагогічного університету. Протокол №10 від 04. 05. 2012 р |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів освітнього рівня «бакалавр» Конспект лекцій»: Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво», напрямів підготовки... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ дисципліни «Історія економічних учень» |
|
Вимірювання в оптичному зв‘язку Навчальний посібник «Рута» Друкується за ухвалою редакційновидавничої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
Вимірювання в оптичному зв‘язку Навчальний посібник «Рута» Друкується за ухвалою редакційновидавничої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
|
Педагогіка і психологія вищої школи Навчально-методичний посібник Друкується за ухвалою методичної ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
В. М. Синьов дійсний член НАПН України, доктор педагогічних наук, професор Рекомендовано до друку ухва тою вченої ради Кам'янець Подільського національного університету імені Івана Опенка, протокол №5 від... |