|
Скачати 4.85 Mb.
|
Міністерство освіти і науки України Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження (Етнополітологічний аспект) Харків – 2007 УДК 321.02:81.272 Рекомендовано до видання Вченою радою Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Протокол № 2 від 23.02.2007 Рецензенти: доктор філософських наук, професор кафедри політології Харківського національного університету ім. Г. С. Сковороди Денисенко І. Д.; доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови філологічного факультету Харківського національного університету Калашник В. С.; доктор філософських наук, професор кафедри політології Академії управління при Президентові України м. Київ Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. – 300 с. У пропонованій роботі розглядаються теоретико-політологічні проблеми мовної політики та її реалізація в Україні, аналізуються мовна ситуація у світлі перепису населення, проблеми зміцнення державності української мови, політична боротьба навколо двомовності і Європейської хартії регіональних мов та мов меншин, даються рекомендації щодо вироблення концепції мовної політики, акцентується увага до інформаційного й релігійного мовного простору. Для фахівців з питань політології й політичної діяльності, читання спецкурсів у навчальних закладах, працівників освіти і всіх, хто не байдужий до стану мови в Україні. УДК 321.02:81.272 © Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2007 © Куць О. М., Заблоцький В. В., 2007 © Макет обкладинки Дончик І. М., 2007 Куць О. М. Заблоцькии В. В. МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ: АНАЛІЗ І ВПРОВАДЖЕННЯ «Всебічний розвиток і функціонування української мови як державної та мови офіційного спілкування у всіх сферах суспільного життя на всій території України – як основи самоідентифікації народу і держави.» (Універсал національної єдності, 2006) ВСТУП Мова народу є найважливішим компонентом його комунікативності та культури. Вона виникає разом із утворенням етноспільноти й одночасно є умовою його спілкування, ідентифікації та існування. Тому не дивно, що в процесі утворення, функціонування та зміцнення національної держави мовна політика не лише активно служить досягненням цієї мети, але й є засобом формування в суспільстві базових цінностей його існування. Проблема дотримання мовних прав як окремої людини, так і етноспільнот в умовах глобалізації і пов’язаної з нею інтенсивної міграції людей зумовила вироблення міжнародних правил і норм мовного спілкування, які постають обов’язковими для кожної держави, й урахування їх у мовній політиці держави. Саморуйнація Радянського Союзу й утворення на його терені нових держав, їх суспільна трансформація, обумовили, по-перше, зростання ролі національних мов у національно-державному будівництві та необхідності закріплення їх як державних; по-друге, переоцінку ролі російської мови як домінуючої у минулому на території СРСР, а нині як мови національної меншини в новоутворених національних державах, що викликає неоднозначну реакцію, а подекуди й етнополітичну напругу; по-третє, мова стає активним чинником у технології політики, заручником політичних ігор, Передвиборних баталій, геополітичних орієнтацій та етнополітичного життя суспільства. Для посттоталітарних і неоднорідних у культурному сенсі суспільств, зокрема українського, аналіз мовної політики має особливе значення. Мовне питання потребує вирішення не лише з огляду на його конфліктогенність, а й з огляду на значення мовного чинника у процесі реформування й консолідації українського суспільства. На динаміку суспільного інтересу до мовної тематики серед інших впливає фактор «втомленості» суспільства від мовних баталій, що ведуться з більшою чи меншою силою протягом усіх років незалежності України, а також проблема ризикованості теми у політичному плані. У роки незалежності Україна час від часу відчуває потрясіння, пов’язані з політизацією нерозв’язаних базових культурноцивілізаційних (зокрема мовної) проблем. Замовчування або відкладання на майбутнє їхнього всебічного обговорення не можуть бути ефективними стратегічно, хоча нерідко видаються привабливими щодо тактичних планів. Мовне питання, яке визначено законом України про Основи національної безпеки (2003) пріоритетним загальнодержавним інтересом, постає одним із значущих у політичному дискурсі. Останнім часом деякі органи місцевого самоврядування сходу і півдня країни, переступивши межі своєї компетентності, винесли рішення визнати російську мову регіональною. Вони безпідставно посилаються на Європейську Хартію, що передбачає захист мов, яким загрожує зникнення, і що абсолютно не стосується російської мови. Відсутність досконалої законодавчої й нормативної бази, а також політичної волі державної влади не сприяють активізації мовної політики, внаслідок чого українське суспільство поділено на україномовні й російськомовні регіони. Дискусії щодо проблеми інститyціалізації двомовності та «насильницьку українізацію» парадоксальним чином поєднуються із твердженням про «повзучу русифікацію», набувають гострого політичного змісту і впливають не тільки на стосунки між найбільш численними етноспільнотами країни – українцями й росіянами, взаємовідносини між якими визначають стабільність суспільства, – але й на можливості маніпулювання мовним чинником політиками на державному й міждержавному рівнях. В У країні досі не здійснювалися комплексні дослідження мовної політики й перебігу трансформаційних процесів, які передбачали б, зокрема, ідентифікацію позицій ключових політичних сил, визначення пріоритетів та потенціалу їх впливу на вияв мовного чинника. У цих умовах зростає попит на політологічні дослідження, які б змогли ґрунтовно проаналізувати дію мовної політики в трансформаційних процесах в Україні й запропонувати можливі шляхи вирішення мовнокризових проблем. Мовна проблема, її онтологія, гносеологія та роль у суспільстві, зокрема в культурі та міжнаціональних відносинах, відображена в чисельних дослідженнях лінґвістики, художньої літератури, культурології, філософії, етнополітології й інших галузях знань, що уможливлює залучення в даній роботі різноманітних джерел. Дослідження сучасних політико-мовних процесів базувалося на філософсько-політичних поглядах: а) Аристотеля, Н. Макіавеллі; б) концептуально-етнополітичних положеннях самоорганізації, мовного взаєморозуміння й толерантності в багатонаціональному колективі М. Бердяєва, Л. Гумільова, а також дослідників із проблем формування нації, етноспільнот, нації-держави та їх ідентичності: Д. Актона, У. Альтермана, П. Альтера, Андерсена Б., П. Р. Брасса, К. Брубейкера, Е. Гельнера, К. Дойча, У. Кимплічки, Е. Сміта, Ю. Хабермаса, К. Хюбнера; в) сучасних російських дослідників: Р. Абдулатіпова, А. Доронченкова, Л. Дробіжевої, В. Козлова, Л. Нікольського, В. Тішкова. Найпомітніший вплив на визначення теоретико-методологічних підxодів обраного авторами дослідження справили праці українських вчених і мислителів попередніх поколінь. Це, насамперед, роботи В. Антоновича, Ю. Бачинського, Л. Булаховського, В. Винниченка, М. Грушевського, Д. Донцова, М. Драгоманова, М. Костомарова, П. Куліша, В. Липинського, М. Максимовича, М. Міхновського, І. Нечуй-Левицького, І. Огієнка, О. Потебні, М. Скрипника, І. Франка, Т. Шевченка. Кожен із них, згідно з напрямками наукової і творчої діяльності, зробив свій внесок у розробку теоретико-методологічних засад процесу націо- та етнодержавотворення, в яких мовне питання посідає вагоме місце. Необхідність надання украінській мові статусу державної обґpунтовували багато мовознавців та літератори О. Гончар, Т. Дзюба, І. Світличний, В. Симоненко, В. Сосюра, В. Стус, Г. Тютюнник, М. Хвильовий; забезпечення державою її всебічного розвитку й функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, захисту україномовного простору – І. Драч, В. Захарченко, В. Калашник, Л. Костенко, М. Косів, Д. Павличко, В. Панченко, Є. Сверстюк, В. Яворівський. Мовну політику царської Росії, спрямовану на утвердження панівної ролі російської мови з імперських позицій, розробляли Н. Катков, В. Ключевський, М. Погодін, В. Солов’єв. Дослідження радянських вчених Ю. Арутюняна, Е. Баграмова, І. Білодіда, Ю. Дешерієва, Л. Дробіжевої, М. Джунусова, М. Ісаєва, С. Калтахчана, К. Ханазарова, А. Холмогорова базувалися на класово-інтернаціоналістських позиціях. У їхніх працях провідна роль російської мови як мови міжнаціонального спілкування пов’язувалася з успіхами комуністичного будівництва, мовам інших народів країни відводилася роль внутрішньонаціонального спілкування з перспективою поступового їх відмирання. Ненауковість цих концепцій довела сама практика несприйняття народами цього комуністичного експерименту. Вагомий внесок у розвиток мовнополітичної науки України зробили сучасні вітчизняні етнополітологи, зокрема В. Андрющенко, О. Антонюк, В. Євтух, О. Картунов, І. Кресіна, О. Майборода, В. Панібудьласка, Ю. Римаренко, Л. Шкляр, О. Шуба, які, висвітлюючи проблеми міжнаціональних відносин, відводять значну роль мові в національному питанні. Безпосередньо пов’язують мовне питання з політичними відносинами О. Забужко, В. Лизанчук, Л. Масенко, А. Погрібний та ін. Розкривають механізм денаціоналізації на мовному ґрунті, вказують шляхи вироблення мовного світогляду й національно-патріотичного ставлення до рідної мови Ю. Гнаткевич, В. Іванишин, П. Кононенко, П. Мовчан, В. Радчук, Я. Радевич-Винницький, В. Ребкало, О. Рудакевич, М. Рябчук, Л. Танюк, О. Тараненко. У їхніх працях дається гостра критика непослідовності політики української влади щодо виконання законодавства в мовній політиці та показані вражаючі факти зросійщення українського суспільства на сучасному етапі. Аналіз і перспективи вдосконалення законодавства щодо мовної політики, проблеми організаційно-правового забезпечення в Україні та вимог Європейської Хартії реґіональних мов і мов меншин, інших міжнародних документів висвітлюються в публікаціях В. Колісника, Т. Кононенка, О. Майбороди, В. Мармазова, П. Надолішнього, М. Стріхи. Аспекти переписів населення, соціологічні дослідження, спрямовані на виявлення мовної ситуації, вироблення певних рекомендацій для реґіональних і центральних державних структур, навчально-виховних закладів й організацій порушують у своїх розвідках В. Арбеніна, А. Биченко, О. Куценко, М. Пірен. Питання розвитку, використання та захисту російської мови, мов національних меншин, віддзеркалення етномовної проблематики в технології політики плідно досліджують М. Вівчарик, О. Гринів, Н. Корж, І. Кресіна, Л. Нaгoрна, А. Погребняк, В. Шевчук. При дослідженні проблеми надзвичайно корисним було ознайомлення з працями українських вчених, у тому числі з діаспори, наукові інтереси яких пов’язані з вивченням етнополітичних проблем і мовних процесів зокрема: І. Білінського (США), Я. Дашкевича, В. Євтуха, М. Панчука, А. Свідзинського, В. Трощинського, Ю. Шевельова, Р. Шпорлюка (США) та ін. Багато цікавих ідей, що торкаються окремих аспектів ролі мови в ідентифікаційних процесах, проблем двомовності, толерантності у мовній політиці виявлено авторами у публікаціях С. Вовканича, І. Дзюби, М. Жулинського, В. Кременя, І. Кураса, Ю. Левенця, М. Михальченка, М. Поповича, В. Ребкала, М. Степико. Значний інтерес у плані дослідження проблеми становили праці (монографії, брошури, статті) вітчизняних та зарубіжних авторів-філософів, політологів, істориків, етнологів, літераторів і мовознавців, теоретичні та емпіричні ідеї яких були проаналізовані в контексті формування концепції мовної політики та їі реалізації в Україні. Утім, поряд із розмаїттям опублікованих праць з мовної проблематики, у яких інколи проглядаються політичні замовлення або підміняються емоціями, системне й глибоке етнополітичне й політологічне наукове об’єктивне дослідження мовної політики в Україні без крайнощів та однобічних оцінок ще чекає на своє вирішення. Публікації з тематики мовної політики мають здебільшого описовий характер, написані переважно філологами і присвячені з’ясуванню лише окремих її аспектів. Такий стан не наближає нас до поставлених цілей ні в функціонуванні державної мови, ні в розвитку науки про мовну політику. Величезному масиву написаного й сказаного найчастіше бракує незаангажованого аналізу та зважених оцінок – того, що є інтелектуальною й духовною підставою для дієвого врегулювання взаємин у цій делікатній сфері, особливо в нашій лінгвістично та етноцивілізаційно неоднорідній країні. Отже, політизована мовна проблематика не втрачає ні актуальності, ні ступеня своєї гостроти. Також недо- статньо вивчені й узагальнені питання, пов’язані з використанням мовного фактора в технології політики та функціонування державної мови в Україні в контексті європейського досвіду, застосування Європейської Хартії реґіональних мов і мов меншин. Майже відсутні праці з проблем толерантності в мовній політиці та діяльності політичної еліти, владних структур різних рівнів у цьому напрямку. Пропоноване дослідження ставить за мету проаналізувати вищезазначені проблеми, узагальнити досвід, дати своє бачення шляхів реалізації і накреслити шляхи вирішення складних проблем етномовного поступу в У країні. Таким чином, актуальність нашого дослідження зумовлена необхідністю вироблення послідовних і виважених підходів у вирішенні мовних проблем, недопущенні при цьому політичних спекуляцій та етнічних конфліктів, а також створення орієнтирів для органів державної влади й місцевого самоврядування при формуванні ними стратегії і тактики у мовних питаннях, визначенні шляхів і методів активізації роботи щодо формування законодавства та здійснення мовної політики, вирішенні практичних завдань, пов’язаних з оптимізацією мовного простору. У системі державних пріоритетів мовна політика має посідати чільне місце, оскільки її стратегічним завданням, поряд з гарантуванням мовних прав людини, є утвердження суспільної злагоди і політичної стабільності, забезпечення етнонаціональної єдності суспільства та зміцнення української державності. Монографія підготовлена в межах комплексного наукового дослідження проекту кафедри політології філософського факультету Харківського національного університету «Влада та її реалізація в незалежній Україні». У роботі використані дослідження «Языковая среда Луганщины» (2001-2004), проведені під керівництвом доктора соціологічних наук, проф. О. Куценко (Харківський національний університет). Автори висловлюють вдячність за цінні поради, настанови й зауваження щодо концепції й змісту книги д.філос.н. проф. М. Сазонову, д.філос.н. проф. І. Денисенко, д.п.н. проф. Л. Півневій, к.ф.н. доц. О. Довбні, к.ф.н. доц. О. Крисенко, пошукачу кафедри А. Міленіній. Плідну допомогу в підготовці пропонованого видання надали студенти філологічного факультету О. Бакун, Л. Бриль, Ж. Олійник, Т. Попова, Н. Попова, М. Синельникова, А. Тимченко, Н. Ткачова, та директор гімназії м. Стаханово Луганської області Н. Заблоцька. РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ «Державність української мови має виступати не тільки інтегруючим чинником, а й слугувати потужним фактором культурно-інформаційної, eкономічної, політичної безпеки нашої держави.» Президент України В. А. Ющенко Мовне питання нерозривно пов’язане з боротьбою українського народу за незалежність, утвердженням державності й суверенітету. Першим правовим актом, який засвідчив утвердження державності України, стало проголошення 1989 року української мови державною мовою УРСР. У прийнятому тоді Законі про мови зазначалося, що «українська мова є одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу» [84:1]. Її державність забезпечує «гарантування його суверенної національно-державної майбутності». У «Декларації про держав- ний суверенітет України» (1990 р.) зазначалося, що держава забезпечує «функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя» [60:336]. У 1996 році державна українська мова одержала конституційне закріплення, і тим самим мовна політика України набула легітимного нормативно-правового статусу державної. У даному розділі розглядаються питання про базові дефініції, за допомогою яких здійснюється дослідження щодо засад і правових аспектів функціонування української мови та мов інших етноспільнот, зокрема російської; забезпечення використання державної мови у різних сферах спілкування в регіонах країни у відповідності з Конституцією України; наявність, достатність і дієвість законів та підзаконних актів щодо функціонування украінської мови. Усвідомлення зв’язку мови й політики, сутність якого окреслюється як: «боротьба за мову є символом боротьби за владу», [182:70] є провідною проблемою нашого дослідження. |
ПИТАННЯ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ З КУРСУ Державна мова – мова професійного спілкування. Мовне законодавство та мовна політика в Україні |
Інформаційна політика навчального закладу, як відображення сучасного освітнього середовища Пріоритетом в розвитку освіти, поряд з традиційним, є впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальний процес та... |
ДУХОВНО-ЦІННІСНИЙ АСПЕКТ Філософська творчість Г. Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні |
Іноземні інвестиції як чинник економічного розвитку в Україні Анотація Україну. Аналізуються шляхи покращення інвестиційної діяльності в Україні. Досліджується роль іноземних інвестицій у системі фінансового... |
2. Політика, як діяльність виникла в умовах Яка із наведених дефініцій найбільш точно відповідає поняттю «стабільна політика» |
Сатирична комедія М. Куліша «Мина Мазайло» М. Куліша «Мина Мазайло», вчити аналізувати твір, визначати проблематику, розкрити актуальність твору в наш час: мовна проблема в... |
Тестові завдання для перевірки рівня навчальних досягнень учнів по... А. Перевищення доходів держави над її видатками. Б. Збільшення видатків держави |
ЕЛЕКТРОННИЙ ПІДРУЧНИК ТА ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИКИ КОМП'ЮТЕРНО-ОРІЄНТОВАНИХ ЗАСОБІВ НАВЧАННЯ Резюме. У роботі запропоновано аналіз поняття “електронний підручник”. Розглянуто структурний аспект підручника, що передбачає виявлення... |
ВИПУСКНА РОБОТА Основні проблеми впровадження дистанційної освіти в Україні |
«Про встановлення вартості проїзду пасажирів на міських маршрутах... У України «Про автомобільний транспорт» тарифна політика на автомобільному транспорті загального користування повинна задовольняти... |