Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження (Етнополітологічний аспект)
|
|
Скачати 4.85 Mb.
|
|
Висновки до першого розділу 1. Успіх в утвердженні державної мови в усіх сферах суспільства на території України може буги досягнутий лише за умов існування надійної чіткої нормативно-правової бази, механізм забезпечення якої державною владою має розглядатись як важлива складова державотворення й національної безпеки. Прикладом успішного розв’язання мовної проблеми можуть бути програми відродження національних мов у країнах Прибалтики, які за короткий тepмін досягли значних успіхів в утвердженні латиської, естонської та литовської мов як державних, у впровадженні їх в усі сфери суспільного життя (державне управління, військо, міжнародні відносини, виробництво, освіту, культуру, побут тощо). Успіхи в реалізації національно-мовної політики в країнах Балтії стали наслідком, а з одного боку – політичної волі керівництва цих держав у розв’язанні даної проблеми, з іншого – добре продуманих, прагматично орієнтованих, реальних, позбавлених декларативності та фінансово забезпечених програм. 2. Гальмування реалізації мовного законодавства України, його відставання від потреб життя значною мірою зумовлюється тим, що в нас досі не вироблені чіткі принципи цілеспрямованого впливу держави на мовну практику, не створено спеціального державного органу, для вироблення стратегії і тактики мовного планування. Непослідовність дій влади, посилення тиску проросійських політичних угруповань, спрямованого на посилення російської мови в Україні, зумовили скасування більшості інституцій, призначених для реалізації державної мовної політики та раціоналізації російської мови. Своїм Указом від 5 квітня 2001 року тодішній президент Л. Кучма доручив виконання функцій забезпечення реалізації державної мовної політики державному комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України [141:242]. Утім керівник цього комітету був активним прихильником двомовності в Україні на державному та законодавчому рівнях [141: 115]. До речі, успіх мовної політики у 20-х роках XX ст. на території Украіни був забезпечений тим, що Центральну комісію з українізації очолював Голова Уряду УРСР В. Чубар. 3. В Україні не було враховано позитивного світового досвіду, який свідчить, що найдосконаліше мовне законодавство не ефективне без наполегливості державних органів, які мають його впроваджувати. Зокрема, у багатьох країнах світу при парламентах й урядах створені спеціальні комісії, комітети з мовних питань тощо. Наприклад, Вищий комітет у справах французької мови (Франція), Британська рада (Великобританія), Робоча група у справах німецької мови при Міністерстві закордонних справ Німеччини, Комісія у справах офіційної мови при парламенті Індії тощо, а також аналогічні державні органи у країнах близького зарубіжжя (Молдова, Казахстан, держави Балтії та ін.). Важливим чинником мовної політики Росії є наявність особливої Ради з російської мови при уряді РФ, створеної ще в часи, коли ним керував В.В. Путін. Рада хоча і є дорадчим органом, наділена величезними повноваженнями й можливостями: очолює її заступник голови уряду, у її складі міністр освіти і провідні учені Російської Академії наук та інших наукових установ. Варто особливо відзначити, що в Російській Федерації подбали і про відповідність за порушення закону про мови. Окремою статтею заборонено прийняття будь-яких правових актів як на федеральному, так і на рівні суб’єктів федерації, спрямованих на обмеження використання державної мови і на порушення прав громадян на користу- вання державною мовою. «Нарушение настоящего Федерального закона влечет за собой ответственность, установленную законодательством Российской Федерации». 4. Головними причинами неефективної мовної політики в Україні є зруйнований механізм управління мовними процесами та безвідповідальність виконавчої влади. Колегія Рахункової палати Beрховної Ради. України (2004) у висновках щодо результатів аналізу матеріалів засвідчила, що «жоден державнии орган не проаналізував та не звітував перед урядом про стан виконання Державної програми розвитку української мови та Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування україської мови» [188:3-4]. 5. Законодавча база з мовного питання в Україні переважно відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами. Однак загальносистемного узгодження між цими правовими актами й досі не проведено; до того ж, вони недостатньо забезпечені необхідними виконавчими механізмами. Аналіз мовної ситуації свідчить про те, що лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного та незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо – потрібний механізм реалізації вищезазначених правових документів щодо функціонування української мови, а також вирішення питань, пов’язаних, із удосконаленням юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють механізм використання державної мови. Утім, створення оптимального мовного середовища у країні ускладнюється відсутністю ефективної законодавчої бази. Положення статей 10, 11 і 12 Конституції України щодо розвитку та функціонування мов не підкріплені належним чином механізмами, які б забезпечили їхнє ефективне застосування. У державній мовній політиці потрібні нові концептуальні підходи: насамперед, слід усвідомити, що мовне питання не може бути другорядним або виступати предметом спекуляцій. У процесі його розв’язання пеpeд суспільством постають нові завдання, дії під час виконання яких можуть враховувати реальний стан, тенденції та перспективи розвитку мовної ситуації в Україні. Мовна політика може стати об’єднуючим фактором тільки тоді, коли вона відображатиме всю різноманітність мовного спектра та матиме чіткі механізми вирішення існуючих проблем. У зв’язку з цим особливе значення у вирішенні мовного питання мають консолідуючі дії органів державної влади та різних політичних і громадських сил. Вони у своїй діяльності мають спиратися на конституційні принципи, науково обґpунтовані висновки і рекомендації. Правовому забезпеченню здійснення державної мовної політики сприятиме: підготовка та внесення на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні», проекту Закону «Про внесення змін до Закону України «Про національні меншини в Україні»; внесення змін та доповнень до чинного законодавства: Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, з метою посилити адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення законодавства про мови та створення, відповідно до Указу Президента України, урядового органу з питань мовної політики та виконавчої вертикалі. РОЗДІЛ 2 МОВА ЯК ОБ’ЄКТ ПОЛІТИКИ «Ви хочете двомовність? Добре. Так вчіть українську, бо ми російську добре знаємо. А може, візьмемось за тримовність, і будемо Європейцями?». І. Драч Подальше зміцнення стабільності нашого поліетнічного суспільства зумовлює необхідність постійної уваги до мови як об’єкта політики, зокрема впровадження у соціальну практику української мови. На сучасному етапі українська мова як суттєвa ознака нації, національної ідеї має виступати важливим чинником державотворення, консолідації нашого поліетнічного суспільства, формування політичної нації, відігравати виключно важливу роль у згуртуванні етнічних українців у єдину україномовну націю, які відчувають потребу у відновленні своєї національної ідентичності. Функціональний аспект мови цікавить наше суспільство чи не найбільше, оскільки з ним пов’язані, передусім, задоволення мовних та комунікативних потреб громадян, а також певні політичні орієнтири, оцінки нашого минулого і теперішнього, погляд на майбутнє. Розвиток і функціонування мов, їхній правовий захист, вивчення, збереження, поширення є предметом активного обговорення не лише у наукових колах, але й на державному рівні. У зв’язку зі зміною мовної політики сучасній мовній політиці України властиві процеси протидії старих стереотипів і нових тенденцій мовного планування. Найсуттєвіші новації спостерігаються у сфері оцінних ознак мови. Українська мова серед україномовного та неукраїномовного населення країни з часом стає більш престижною, в суспільній свідомості поступово підвищується показник її комунікативних якостей та естетичної цінності. Водночас на сході та півдні України серед населення інспірується сепаратистський рух щодо надання статусу офіційної російській мові, на Закарпатті існує думка про так звану етномовну окремішність русинів [195:382]. 2.1. Мовна ситуація в світлі перепису населення України 2001 року Характер виникнення будь-якої мовної ситуації визначається цілою низкою об’єктивних факторів, як власне лінгвістичних, так і демографічних, геополітичних, економічних, соціальноміґpаційних і, перш за все, на думку Л. Д. Швейцера, мовною політикою держави [310:161]. Утім, зупинімося на етномовній ситуації, що склалася на сьогодні в Україні. Мовна ситуація, на нашу думку, характеризує притаманний суспільству спосіб задоволення комунікативних потреб за допомогою однієї або кількох мов. Під терміном «етнолінгвістична ситуація» науковці розуміють «розселення етносів та територіальне розповсюдження їхніх мов» [168:6] або взаємодію мов у межах певних регіонів чи адміністративно-політичних утворень [154:616]. Вищезгаданий проект Концепції державної мовної політики визначає мовну ситуацію в Україні як результат «тривалої війни проти української мови, української ідентичності й української державності, яку Росія розпочала після 1654 року і яка продовжується і зараз у формі мовно-культурної експансії» [122, с.4]. На деформованість мовної ситуації в Україні вказує кількісне співвідношення носіїв української і російської мов, яке не відповідає кількісному співвідношенню етнічних українців і росіян на території держави. За данними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% населення України, у той час як українську мову визнало рідною лише 67,5% (в 1926 р. – 76,2%). Таблиця 2.1 Мовна ситуація в 1926 році
Українська мова в українському поліетнічному суспільстві у більшості реґіонів не стала домінуючою і державною з огляду на її вживання у повсякденному спілкуванні людей. Такий стан обумовлений цілеспрямованою і системною політикою «у незрівнянно ширших масштабах та із застосуванням найжорстокіших і найвитонченіших методів аж до умисного знищення мільйонів носіїв української мови, систематичного викорінення української національної еліти» [109, с.4]. Це виявилося у голодоморі 1932–1933 рр., спрямованому проти українського селянства, у репресіях проти української інтелігенції (не лише українців, а й поляків, німців, євреїв, греків, болгар та ін.), у ліквідації освіти, преси мовами національних меншин (викладання національною мовою було збережено лише для частини поляків Західної України, румунів, молдаван та угорців, у депортації українців під час колективізації. оргнaборів тощо за межі України і в організованому переселенні в Україну населення з інших республік Радянського Союзу. Внаслідок цього в Україні склалася ненормальна демографічна ситуація, кризова для української мови (особливо у східних і південних областях) та інших неросійських мов [104:31-42]. Процес неухильного витіснення української мови із багатьох сфер суспільного життя і прогресуюче зменшення носіїв української мови не припинило навіть надання українській мові статусу державної у 1989 р. та подальше закріплення цього статусу у Конституції незалежної України як одного з основних положень головного документа країни. Сучасна мовно-політична ситуація в Україні обумовлює необхідність утвердження державної мови, а також нормативно-правове забезпечення функціонування російської мови та мов національних меншин. Дві найчисельніші етноспільноти – українці та росіяни – складають 95,1% населення України, і, звичайно, мовна ситуація та мовна політика буде визначатися взаємовідносинами між цілими етноспільнотами. Спостерігається відсутність інституційних і комунікаційних можливостей для розв’язання конфлікту між деякими суспільними групами. Українці споконвічно проживають на своїй етнічній території і вважаються етносом, який складає 77,8% населення країни. У дванадцяти областях вони перевищують 90% (Волинська, Вінницька, Тернопільська, Івано-Франківська, Рівненська, Чернігівська, Львівська, Київська, Хмельницька, Полтавська, Житомирська, Черкаська). Понад 50 і більше відсотків українців мешкає у інших областях (лише у Кримській автономії їх всього 24,3%). Від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх кількість серед мешканців України – на 5,1%. Росіяни – друга за кількістю мешканців національність серед існуючих в Україні, і дорівнює 17,3% (в 1926 р. – 15,3%). Росіяни мешкають в усіх областях країни і посідають друге за кількістю місце після українців, за винятком Закарпатської і Чернівецької (4-і місця). Але найбільш компактно росіяни зосереджені на Сході й півдні. 89,9% усього населення країни вважає мову своєї національності рідною: для українців цей показник складає 85,2%, росіян – 95,9%, кримських татар – 92%. Найменший цей показник серед євреїв – 3,1% [229:11]. Історично склалося так, що мешканці міст і сіл України західного peґioнy держави переважно україномовні, а сходу та півдня обласні міста – переважно російськомовні. Етнічний склад населення України за роки УРСР змінювався не на користь корінної нації. Українців протягом 1926 – 1989 років збільшилося лише в 1,6 рази, росіян відповідно у 4,2 рази, чисельність інших національностей скоротилася майже в 2 рази і не досягла рівня 1926 року [141:68]. Така динаміка демографічного розвитку цих етноспільнот не могла не відбитися на їхній національній, політичній свідомості. У росіян природно відчувалось усвідомлення того, що це територія Росії або СРСР і, оселяючись на українських землях, дотримуватися традицій і норм цього краю не було для них обов’язковим так само, як і володіти українською мовою. З розпадом СРСР і утворенням незалежних держав значна частка росіян та представників інших національностей виїхала з України на свою етнічну батьківщину. Це зумовило зменшення кількості росіян в Україні з 22,1% до 17,3%, відповідно євреї перемістилися з третього на десяте місце тощо. Тепер значна частина росіян і представників деяких інших національностей не готова сприймати українську мову як державну і вимагає законодавчого закріплення за російською мовою статусу державної поряд з українською, як це зроблено в Білорусі та Казахстані. Щодо українців, то повільне збільшення суспільної ваги російської мови не можe не викликати у них почуття загрози. Політизація відносин української та російської етноспільнот загострює етноконфлікт. Характер мовно-політичної ситуації в Україні, що склалася на сьогодні, визначається кількома основними факторами: як тими, що залишилися від минулого (вони поки що переважають), так і новими. На перше місце серед них за впливом на мовну ситуацію О.Тараненко ставить поділ населення за ознакою «україномовності – російськомовності» і широке функціонування російської мови у різних сферах суспільного життя на більшості території країни, що обернено пропорційно впливає на використання української мови [276:2-3]. Цей поділ ускладнюється ще й тим, що: а) він є не суто етнічним (з досить однозначним критерієм виділення груп), а етнічно-мовним (з нечітким і плинним критерієм; б) етнічні групи, за незначним винятком, реґіонально не розмежовані. І тому Україна відрізняється від таких класичних дво- та кількамовних країн, як Швейцарія, Бельгія або Канада [276:3]. Другим таким фактором, що впливає на мовну ситуацію, є наявність у країні peґioнів із відмінними культурно-мовними, а також соціально-політичними традиціями й орієнтаціями, що зумовлено входженням у минулому частин України до різних метрополій і, як наслідок, їх тривалим роз’єднаним співіснуванням та різним за часом об’єднанням у єдину державу. Тому Україна має в своєму складі низку peґioнів з різним рівнем націо- нальної свідомості корінної нації, з відмінним історичним досвідом, з несхожими геополітичними, ідеологічними й етнокультурними орієнтаціями та симпатіями населення, які слід враховувати в мовній політиці. Можна погодитися з науковцями, які поділяють країну за географічним положенням на такі відмінні за етнонаціональними ознаками реґіони: Середнє Подніпров’я (Центральна Україна), Захід, Схід, Південь, Крим [239: 12-17]. У цілому, такий peґioн, як Центральна Україна, має всі можливості відіграти провідну роль у національно-мовному відродженні держави. Переважна більшість українців має тут ознаки своєї етнічності, але зберігається тенденція до зменшення відсотку україномовних людей. Так за переписом 1989 р. українську мову вважали своєю рідною у Вінницькій області 98,2% українців, а за переписом 2001 р. цей відсоток знизився до 94,8%; у Дніпропетровській – відповідно 84,8% і 67%; Житомирській – 96,8% і 93%; Київській – 98% і 92%; Кіровоградській – 96,4% і 98,9%; Полтавській – 97,1% і 90.0%; Сумській – 90,8% і 84%; Черкаській – 97,9% і 92,5%; Чернігівській – 93,3% і 89% [див. табл. 1]. Особливість Західного peґіону полягає в тому, що тут українське населення як на селі, так і в місті міцніше зберігає національнумову. Якщо в середньому по Україні частка українців, які називають рідною мову своєї національності, складає 87,7%, то в Західних областях вона вища, але теж зменшується. За переписом 1989 р. в Закарпатській області вона становила 98,4%, а за переписом 2001 р. – 81%, Івано-Франківській відповідно 99,4% і 97,8%, Львівській – 98,9% і 95,3%, Рівненській – 99,1% і 97,4%, Тернопільській – 97,3% і 75,6%. Серед етнополітичних конфліктогенних ситуацій у Східному peґіоні варто назвати такі: відчутні проросійські настрої, вимоги двомовності, спроби протиставляння Східного peґіону Західному, низька національна самосвідомість українців на відміну від росіян. Саме на Сході українське населення найбільше зазнало мовної русифікації. У Донецькій області лише 59,5% українців назвали, за переписом 1989 р., рідною мовою українську, а за переписом 2001 р. лише 24,1%, у Луганській відповідно – 56,3% і 30,0%, Харківській – 79,5% і 53,8%. За таких умов, коли навіть значна частина сільського населення мовно русифікована, міста регіону, звичайно, позбавлені україномовності.  Зараз переважна більшість етнічних груп Півдня русифікована. Це стосується численних національностей, що тут мешкають. Дані останнього перепису (2001 р.) викликають занепокоєння. У Херсонській області частка українців, які вважають рідною мовою мову своєї національності, становить 73,2% (за переписом 1989 р. – 87,7%), у Миколаївській області відповідно – 69,3% (було 83,7%), Запорізькій – 50,2% (було 77%), Одеській – 46,3% (було 74,2%), у Криму лише 10,1% тих, хто вважає українську мову рідною. Значна частка українців Сходу і Півдня, втративши свою національну ідентичність і не сприйнявши повністю російської культури, представляє собою конгломерат нечіткої національної приналежності, який продукує надзвичайно примітивний засіб спілкування – суржик. Це вже, за словами Ліни Костенко, «хронічна хвороба нації». У науковому етнополітичному розумінні це маргінали, які не є активними носіями національної свідомості. Звідси і низька національна свідомість серед етнічних українців Півдня і Сходу України. Звідси і велика кількість тут тих, хто не вважає українську мову рідною (40-50%), і проросійські настрої у цих регіонах. А на противагу українцям – висока національна свідомість серед етнічних росіян та ворожі настрої до всього українського. Отже, про число етнічних росіян України, які не вважають російську мову рідною – таких практично немає, а російськомовних українців – мільйони. За 15 років незалежності нічого не змінилося. Якщо проаналізувати результати президентських виборів 2004 року, парламентських виборів 2005 року, можна помітити, що за «помаранчевих», за національно-патріотичних голосують тільки області, де етнічні українці становлять понад 90% населення. Області, де етнічних українців близько 80-70%, за патріотів уже не голосують. Регіони, де етнічні українці становлять від 55% до 85% населення, а етнічні росіяни – від 15% до 45%, голосують за проросійські сили. До речі, ці області, не зважаючи на те, що в них такий високий відсоток етнічних українців, вважаються російськомовними. Констатуємо: низька національна свідомість, немає самоідентифікації. А яка може бути національна самоідентифікація, коли розірвано ланцюг: мова – культура – історична пам’ять – етнічна нація (фундамент держави). А що зроблено для зростання української національної свідомості? – Нічого. Третій фактор. Залежно від переваги тієї чи іншої мови, населення країни диференціюється не тільки за реґіональним (наприклад, з одного боку, Галичина та Волинь як переважно україномовні, з іншого – русифіковані Крим та Донбас) і територіально-соціальним принципом (проживання на селі чи в місті), але й з віком (у російськомовних містах велика кількість двомовних родин, де батьки продовжують у побуті користуватися українською мовою, тоді як діти віддають перевагу російській). Відмінність між названими реґіонами полягає: а) у різному ступені української національної свідомості та державотворчої активності й, відповідно, опору політичній і культурно-мовній експансії сусідніх держав, насамперед русифікації; б) як продовження попередньої відмінності – у прийнятті або неприйнятті комуністичної ідеології, яка в умовах колишнього СРСР стала невід’ємною від русифікації, а в пострадянський час пов’язується з прагненням до союзу східнослов’янських держав чи до відновлення Радянського Союзу, де домінувала б знов-таки російська мова. Як бачимо, в Україні реально існує проблема розбіжності етнічного й мовного факторів і, відповідно, різних пріоритетів; фактично не етнос, а мова є тут показником ідентичності. На початку третього тисячоліття Україна опинилася перед дилемою, яка для більшості цивілізованих країн давно є пройденим етапом: бути чи не бути українській мові ознакою нації та держави?! Кризовий стан українського суспільства, звичайно, не може викликати ентузіазму відносно активного засвоєння и впровадження населенням мови нації, представники якої, прагнучи кращої долі, шукають її за межами країни за допомогою чужої мови. А державні мужі не виявляють достатньо політичної волі й патріотизму, щоб подолати мовні негаразди. Четвертий фактор, що обумовлює особливості мовної ситуації в Украіні на сьогодні, – це проблема села. В усі часи українська мова живилася за рахунок своїх носіїв – вихідців із переважно україномовного сільського населення. Міста, що виникли внаслідок індустріалізації і урбанізації, ставали здебільшого російськомовними, а на західноукраїнських землях відповідно польськомовними чи зі значною перевагою мов німецької, угорської або румунської. Перепис населення в 2001 році зафіксував подальше зменшення кількості сільського населення серед мешканців України, яке становило лише 32,8%. Найменша його частка в індустріальних регіонах: у Донецькій області – 10%, Луганській 14%, Дніпропетровській – 17%, Харківській – 21%. Відповідно тут домінує російськомовний простір. За умов ліквідації колгоспно-радгоспного напрямку розвитку сільського господарства, ігнорування владою проблем аґрарного сектору, у сільській місцевості почали діяти незворотні й небезпечні процеси, а саме: масове безробітгя та виїзд із місць проживання працездатного населення у пошуках кращої долі до інших peґіонів, навіть за межі країни, назовсім або тимчасово; різке скорочення кількості учнів у сільських школах, що призводить до закриття навчально-виховних закладів. (Кількість учнів початкових класів нерідко сягає лише 5-6 осіб); зменшення інтелігенції, особливо це стосується механізаторських, учительських кадрів села, спеціалістів сільського господарства (низька заробітна плата, відсутність або неякісний соціальний захист не викликають у випускників вузів ентузіазму щодо праці у селі); великі витрати коштів сільськогосподарським населенням на послуги соціальної сфери (транспорт, паливно-енергетичні ресурси, приватне житло, медицина, побут тощо). У деяких peґioнax ці негативні явища набувають загрозливого характеру не лише в питаннях скорочення україномовного континґенту у сільській місцевості, але й у соціально-економічному розвитку країни. Тому акценти на збереження та захист української мови, неухильне виконання конституційної вимоги щодо державності української мови мають переноситися на міста. Вирішення цієї проблеми залежить перш за все від політичної волі влади та її структур, зосередження україномовного середовища в органах управління, освітніх закладах, у інформаційній сфері, сфері послуг. П’ятий фактор – мови національних меншин в Україні. За переписом населення 2001 р. в Україні мешкають представники понад 130 національностей: від 37,5 млн. українців (78%), 8,3 млн. росіян (17,3%) до представників таких етносів як евени та нога сани, яких налічується менше, ніж по 10 осіб. Таблиця 2.2 |
Схожі:
|
ПИТАННЯ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ З КУРСУ Державна мова – мова професійного спілкування. Мовне законодавство та мовна політика в Україні |
Інформаційна політика навчального закладу, як відображення сучасного освітнього середовища Пріоритетом в розвитку освіти, поряд з традиційним, є впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальний процес та... |
|
ДУХОВНО-ЦІННІСНИЙ АСПЕКТ Філософська творчість Г. Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні |
Іноземні інвестиції як чинник економічного розвитку в Україні Анотація Україну. Аналізуються шляхи покращення інвестиційної діяльності в Україні. Досліджується роль іноземних інвестицій у системі фінансового... |
|
2. Політика, як діяльність виникла в умовах Яка із наведених дефініцій найбільш точно відповідає поняттю «стабільна політика» |
Сатирична комедія М. Куліша «Мина Мазайло» М. Куліша «Мина Мазайло», вчити аналізувати твір, визначати проблематику, розкрити актуальність твору в наш час: мовна проблема в... |
|
Тестові завдання для перевірки рівня навчальних досягнень учнів по... А. Перевищення доходів держави над її видатками. Б. Збільшення видатків держави |
ЕЛЕКТРОННИЙ ПІДРУЧНИК ТА ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИКИ КОМП'ЮТЕРНО-ОРІЄНТОВАНИХ ЗАСОБІВ НАВЧАННЯ Резюме. У роботі запропоновано аналіз поняття “електронний підручник”. Розглянуто структурний аспект підручника, що передбачає виявлення... |
|
ВИПУСКНА РОБОТА Основні проблеми впровадження дистанційної освіти в Україні |
«Про встановлення вартості проїзду пасажирів на міських маршрутах... У України «Про автомобільний транспорт» тарифна політика на автомобільному транспорті загального користування повинна задовольняти... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua